ЗДОБУТКИ І НАГАЛЬНІ ЗАВДАННЯ СЬОГОДЕННЯ

Яскравими зразками класифікації документів у межах документології стали розробки Г.М. Швецової-Водки та Н.М. Кушнаренко. Передовсім зупинимося на появі перших у часі примітних спеціальних навчальних видань Г.М. Швецової-Водки – «Типологія документа» (1998) і «Типологія книги» (1999). Незважаючи на однозначність звучання теми, заявлену у назві видань, Г.М. Швецова-Водка виходить за їх межі, вдаючись у першому випадку до розлогих коментарів загального документознавчого характеру, наприклад, щодо походження терміна «документ», історії емпіричних уявлень про документ, сучасних термінологічних роз’яснень центрального поняття наук документально-комунікаційного циклу, теорії інформаційної комунікації, структури процесу соціальної комунікації, функційного визначення документа у різних галузях знань і сферах практичної діяльності. Відзначаючи поліфункційність документа і множинність значень, особливу увагу науковець приділила термінологічному визначенню документа, вживаному в діловодстві, архівній справі, бібліотекознавстві та інформатиці – будь-який запис інформації.

Класифікація документа здійснюється за окремими ознаками, що характеризують матеріальний носій документа та знакову систему запису інформації. Розуміючи під «матеріальним носієм документа» єдність матеріальної основи, конструкції документа, форми, способи запису й вилучення інформації шляхи її сприйняття й споживання, а під «знаковими засобами фіксації та передачі інформації» – систему знаків як складову мовної, знакової системи загалом, було запропоновано відповідні ознаки класифікування документів і фасети, утворені внаслідок цієї процедури. У першому випадку ознаками класифікації слугують матеріал носія (паперовий, прозоро-плівковий, магнітострічковий, пластинковий), форма запису (одномірний (лінійний), двомірний (площинний), тривимірний (об’ємний)), матеріальна конструкція (стрічковий, картковий, аркушевий, блочний, дисковий), способи запису (ручний (рукописний), механічний, автоматичний), декодування (призначений для читання, призначений для роздивляння, призначений для слухання, призначений для комплексного відтворення інформації) інформації, призначенням для сприйняття (людиносприйманий (безпосередньо сприйманий, опосередковано сприйманий), машиносприйманий, людино-машиносприйманий), каналом сприйняття людиною (візуальний, аудіальний, відчутний на дотик, аудіовізуальний, комбінований, недоступний для сприйняття людиною), а в другому – характер знакових засобів передачі інформації (символічний, іконічний, записаний шляхом зміни структури носія), мовної системи, в якій утілено інформацію (вербальний (словесний) (вербально-писемний, літературний; вербально-усний, звуковідтворювальний), образотворчий (образотворчий статичний, образотворчий динамічний), музичний (музичний звуковідтворювальний, нотний), комплексний, матричний, іншомовний), належність знаків запису до певних знакових систем (писемний (текстовий, літературний), ізографічний, картографічний, нотний, технічно-кодований).

«Фасетний набір» видів документів викликає неоднозначну оцінку, що зумовлено, до певної міри, запропонованою термінологією, а також супроводжувальними поясненнями лексем. Наприклад, перелік документів за матеріалом носія інформації містить такі види: паперовий, прозоро-плівковий, магнітострічковий, пластинковий. Якщо паперовий документ визначається згідно з матеріалом носія інформації, то прозоро-плівковий, магнітострічковий – фізичними властивостями плівки (стрічки), а «пластинковий» одержав назву за формою матеріального носія. Об’єднання їх у межах одного фасету виглядає неправомірним, оскільки увага акцентується на ознаках і властивостях різної природи досліджуваного об’єкта. В іншому випадку маємо некоректні пояснення видів документів. Так, не виглядає безперечним термінологічне визначення більшості сучасних документів лінійними (одномірними) тому, що «запис у них здійснюється в лінію». На нашу думку, більшість існуючих документів справедливо вважати двомірними чи площинними, а з огляду на складні теорії тривимірності світу, скоріше за все, тримірними, аніж будь-якими іншими. Відзначимо також неадекватне віддзеркалення семантики визначень видів документів у лексемах, як-от «ручний документ», «автоматичний документ» або «призначений для роздивляння документ». Оцінюючи власну класифікацію документів за матеріальною формою, Г.М. Швецова-Водка називає її «теоретичним засобом пізнання документа як явища», вказуючи на малу значущість для практичних цілей і доцільність апробації на рівні обговорення такого переліку видів документів за формою носія інформації: рукописні, друковані, машинозчитувані документи, відеокінофотофонодокументи, а оптимістична пропозиція автора щодо ігнорування відмінностей між ознаками класифікації і перспективу можливої домовленості фахівців про те, «які саме документи належать до тієї чи іншої групи», демонструє усвідомлення недосконалості пропонованого варіанту.

Окрім цього, для документа у значенні «записаної інформації, що використовується як одиниця в документаційному процесі», Г.М. Швецова-Водка запропонувала поділ на такі дихотомні види: первинний і вторинний, опублікований і неопублікований, оригінал і копія. Визначення й окреслення змісту пропонованих видів документів не є новаторськими, відповідають традиції, народженій у 1970–1980-х рр. Посилаючись на праці К.В. Панкової, С.Г. Кулешова, Г.Г. Меркулова, О.С. Вассермана та ін. відомих дослідників типології документів, автор запропонувала розгорнуту критику умовності визнання документа первинним / вторинним без урахування характеру і завдань інформаційної системи, а проблема визнання документа опублікованим / неопублікованим порушила дискусійне питання щодо змісту наукової документації, її малих тиражів (до 100 примірників), наприклад, автореферату дисертації, статусу депонованих документів тощо. Коментуючи документи-оригінали та копії, Г.М. Швецова-Водка дотримується відомих пояснень документів – «документ, що створюється і призначається для того, щоб із нього можна було зняти копії» (оригінал) і продублюваний чи відтворений за змістом та формою оригіналу документ (копія). Не вступаючи у дискусію зі знаним документознавцем, зауважимо на недоцільності обмеження функційності документа лише послугуванням для зняття з нього копії. Так само вимагають коригування й інші твердження науковця. Позитивним моментом стала актуалізація питання оригіналу / копії електронних документів, спроба визначитися із їх змістом і формальними ідентифікаційними ознаками. Незважаючи на відсутність однозначної відповіді на порушене питання, початково важливим є розгляд його у постановочному плані.

Важливо й те, що застосування поділу документів на первинні / вторинні, опубліковані / неопубліковані, оригінали / копії не тільки у межах текстових, але й у стосунку до носіїв інформації іншої знакової, матеріальної природи чи каналу сприйняття людиною, що привертає увагу раціональністю і перспективністю розвитку класифікації документів у цьому напрямі.

Досвід класифікації документів Г.М. Швецовою-Водкою – це досвід диференціації носіїв інформації, активно мусований передусім у бібліотекознавстві та книгознавстві. Не зовсім вдала його адаптація до документознавства демонструє конститутивну нестачу: тобто викриває відмінності між науками, залежність класифікації від радикальної неоднозначності визначення документа, що підтримує і водночас підриває пошук найоптимальніших схем систематизації документів між різними видами і всередині нього. Усвідомлення важливості обмеження кількості фасетів для практичної роботи з документами, а не задля теоретичних конструктів пізнання цього соціального феномену, призвело, за визначенням Г.М. Швецової-Водки до «скороченої, підсумкової, типологічної класифікації». Підсумкову типологічну класифікацію документа Г.М. Швецова-Водка пропонує із посиланням на такі ознаки: особливості носія інформації (рукописний (у т.ч. машинописний і принтерний), друкований, відеокінофотофонодокумент, машинозчитувальний документ), знакова природа інформації (текстовий (писемний, літературний), образотворчий, картографічний, нотний, технічно-кодований), відношення до відображення документів (первинний, вторинний), характер аудиторії, на яку розрахований документ (опублікований (видання, депонований), неопублікований). У цьому випадку яскраво проступає відсутність єдиної ознаки виокремлення видів документів, що утруднює судження про логічність побудови схеми.

Коло наукових інтересів спонукало Г.М. Швецову-Водку до позначення термінологічних кордонів між поняттями «книга» і «документ», встановлення місця книги серед інших видів документів, провадження її класифікації. Короткі зауваження у межах розділу «Книга як вид документа», поданого у виданні «Типологія документа», були розвинуті в окремому навчальному посібнику «Типологія книги». Задекларовані висновки про багатозначність книги, її місце в системі документальних комунікацій, взаємозамінність понять «документ», «книга», «видання», «твір друку», «література», «публікація» стосовно тих явищ, які вони позначають, були докладно репрезентовані у згаданому виданні, а згодом – монографії «Документ і книга в системі соціальної комунікації». Представлення класифікації книги відбувається через ставлення до типології документа як способу і методу пізнання – «логічної процедури поділу обсягу поняття, за допомогою якої виділяються види (або групи, класи) предметів, узагальнених у понятті». Теоретично продукуючим є висновок автора про тісні зв’язки між класифікацією, систематизацією і типологізацією, з яким можна погодитися на тій підставі, що всі вони, справді, є способами групування документів і розрізняються лише за характером ознак, обраних як підстава для провадження процедури поділу чи об’єднання. І хоча вони розбіжні із думками О.А. Гречихіна, І.Г. Моргенштерна й інших авторів класифікації (типології) книги щодо розуміння способів типологічного дослідження, утім збагачують теорію класифікації загалом.

Основними категоріями типологічного пізнання книги проголошуються «вид», «клас», «тип», «жанр» документа, які Г.М. Швецова-Водка цілком очікувано називає категоріями певного способу типологічного групування. Додамо також, що зміст категорій прямо пропорційно залежний від рівня класифікаційного поділу чи групування документів. Вказавши на непросте сутнісне розмежування понять, вчена спробувала, заручившись підтримкою згаданих вище колег, окреслити їх зміст. Відтак, «видами» або «класами» називається «будь-який підрозділ класифікації», «типом» – основа типологізації, що вказує не на одну ознаку, а їх сукупність, тоді, як «жанром» – сукупність документів, яких об’єднує «внутрішня форма», тобто комплекс ознак, найпомітнішими з яких є обсяг документа, ступінь складності його структури, стиль викладу матеріалу тощо. Наслідуючи І.Г. Моргенштерна, основними категоріями книги Г.М. Швецова-Водка вважає твір (у т.ч. літературний твір), література, твір писемності, друк, поліграфічний виріб, поліграфічна продукція, видання (у т.ч. друковані видання), а за тим виокремлює співвідносні з ними типи (класи) книги. Не вдаючись у докладний аналіз запропонованих схем, відмітимо їх загальну рису – оперування сукупністю ознак із метою розгорнутого системного аналізу різновидів книги у межах певних категорій. Більшість термінологічних визначень при цьому відповідає усталеним, або ж узгоджується із ДСТУ 3017–95 «Видання. Основні види. Терміни та визначення».

«Типологія книги», за визначенням Г.М. Швецової-Водки, стала логічним продовженням навчального посібника «Типологія документа», які разом охоплюють увесь зміст авторського курсу «Документознавство». Згодом основні положення класифікації документа й книги як виду документа були повторені у відомому навчальному посібнику «Документознавство», який сконцентрував апробований досвід і уточнення визначень окремих видів документів, їх супідрядності, «вписаності» у дедуктивні схеми. Подана у посібнику схема класифікації документа базується на ознаках, що характеризують способи захисту інформації і матеріальну форму документа, тобто особливості носія інформації. Спектр ознак і варіацій класифікації Г.М. Швецовою-Водкою було розширено, що призвело до чіткішого структурування класів документів, вказування їх видів і обсягу того поняття, що диференціюється. Додатковим фасетом увійшло в схему класифікації документів їх поділ за інформаційною складовою: сферою виникнення інформації та об’єктом відображення (управлінський, політичний, науковий, художній, релігійний, економічний, побутовий, розважальний (ігровий), спортивний, особовий), рівнем узагальнення інформації (первинний, вторинний). Деякі фасети було доповнено додатковими ознаками, наприклад, фасет видів документів за обставинами побутування у зовнішньому середовищі, продовжений класами, визначеними на підставі ступеня достовірності та юридичної сили – автентичний (справжній), фальшивий (підроблений). І хоча зведена типологічна класифікація документа укладається у той самий перелік, запропонований 1998 р., проте термінолексеми зазнали коригування. Замість рукописного документа запропоновано більш вдалий термін – рукотворний, а машинозчитувального – машиночитаний. Проте головний недолік – виділення класів за різними ознаками «типологічної класифікації» не було усунено.

Відзначимо вагомий внесок у розвиток класифікації Г.М. Швецової-Водки. Основними властивостями класифікації документів науковця є багатоаспектна, фасетна конструкція, слабкість внутрішніх логічних зв’язків між видовими блоками, базисний принцип про двоєдність природи документа (форми і змісту). Попри суперечливі термінологічні визначення, значення видів документів та неоднозначні, дискусійні пояснення їх змісту, почасти порушення законів логіки класифікації, неврахування перспективи розвитку окремих видів документів і трансформацій їх форми і змісту, розпорошення в широкому діапазоні документів, статус яких залишається нерозв’язаним тощо, укажемо на її прогресивність у значенні підсумування існуючого досвіду, відкриття нових можливостей для гносеологічних сюжетів у документознавстві, пов’язаних із центральним об’єктом дослідження.

Примітним репрезентантом теми у документознавстві виступила Н.М. Кушнаренко, яка так само запропонувала фасетну модель побудови класифікації документів. Відзначимо, що більш-менш сталою у науці виступає найзагальніша схема групування документів, що й підтверджує порівняння набору критеріїв поділу у Г.М. Швецової-Водки та Н.М. Кушнаренко. Інформаційна, матеріальна (фізична) складові документа та обставини його побутування у зовнішньому середовищі виступають головними критеріями класифікування, які кумулюють фасети за такими ознаками: 1) характер знакових засобів (текстовий, іконографічний, ідеографічний, той, що звучить, матричний, комплексний), мірність запису інформації (одно-, дво-, тримірний), призначення для сприйняття (людиночитаний, машиночитаний), канал сприйняття (візуальний, тактильний, аудіальний, аудівізуальний), ступінь його розповсюдження (опублікований, неопублікований, той, ще не публікується), спосіб документування (рукописний, друкований, механічний, магнітний, фотографічний, оптичний, лазерний, електронний), рівень узагальнення інформації (первинний, вторинний); 2) матеріальний носій (паперовий, плівковий, пластмасовий) та матеріальна конструкція (аркушевий, кодексовий, картковий, стрічковий, дисковий, комбінований) документа; 3) регулярність виходу у світ (періодичний, неперіодичний), час появи у світі (оригінал, копія), місце походження (місцевий, регіональний, загальнодержавний (національний), зарубіжний (іноземний)) відповідно. Основні принципи типологізації документів здебільшого запозичені з теорії книги І.Г. Моргенштерна, сутність яких полягає у визнанні соціальної детермінованості типологічних схем, логічної обґрунтованості, відповідності потребам документознавства, відображення в схемах найсуттєвіших елементів документів. Н.М. Кушнаренко сформулювала ряд вимог до їх класифікації – співмірність (дотримання при поділі документів однієї ознаки), безперервність (повнота переліку видів), неперемежування, інваріантність пропонованих видів документів тощо.

Проголошені Н.М. Кушнаренко положення з класифікації документів є добре відомими і стосуються багатоступеневого ієрархічного й дихотомічного поділу документів на роди, види, підвиди, різновиди, що декларує різні рівні градації. Класифікацію документів подають як їх диференціацію за одною із найбільш суттєвих ознак, а типологізацію – частковим випадком класифікації документів, пов’язаних із групуванням документів на основі їх подібності до деякої узагальнюючої моделі – «типу». Найістотнішими типологічними ознаками називаються функційно-цільове призначення, читацька адреса документа та характер інформації, інколи – жанровий критерій, прокоментований як «масштаб охоплення об’єкта відображення, особливості внутрішньої структури видання, особливості (стиль) викладу матеріалу». Через судження чітко проглядає націленість на об’єкт дослідження – книгу, що видає почасти механічне перенесення досягнень теорії книгознавства у документознавство, яке є типовим випадком розвитку сучасної науки про документ. Приклади пояснень класифікаційних рядів підтверджують думку. Розмірковуючи про теоретичні міркування колеги, С.Г. Кулешов справедливо зауважив щодо недостатності коментарів про типологізацію як зарахування носія інформації до певного типу за сукупністю ознак, і їх відсутності у випадку об’єднання документів за єдиною «самодостатньою типоутворюючою» ознакою. Функційні відмінності між документами є найсуттєвішою ознакою класифікації та типології документів. Саме це положення і стало визначальним для побудови схем класифікацій документів, запропонованих у 1990–2000-х рр. відомими українськими документознавцями у межах документології, здобувши підтримку й інтерпретовані продовження колег. Багатоаспектні блочні фасетні класифікації документів представлено в низці сучасних навчальних видань, що відповідає повністю читацькому призначенню, необхідності «ознайомити майбутніх спеціалістів з усім спектром пропозицій щодо поділу документів». Відтак у навчальних посібниках, підручниках із документознавства М.В. Комової, Н.М. Кушнаренко, Ю.І. Палехи значна частина друкованої площі видання відводиться під висвітлення загальних типологічних схем документа, виконаних у дусі Г.М. Швецової-Водки, Н.М. Кушнаренко.

Неабияку увагу науковцями було приділено класифікації управлінських документів, яка стала на часі у зв’язку із розробленням і впровадженням ДК 010–98 «Державного класифікатора управлінської документації» та «Переліку типових документів, що створюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших установ, організацій і підприємств, із зазначенням термінів зберігання документів» (1997).

Робота над аналогічним проектом радянських часів – класифікатором управлінської документації, розпочалась у 1960-х рр. Основна мета створення класифікаторів полягала у забезпеченні належних умов групування та пошуку документів. У зв’язку з упровадженням автоматизованих систем управління (далі – АСУ), в Союзі РСР інтенсивно почали розроблятися державні класифікатори науково-технічної, економічної інформації. Було складено загальносоюзні класифікатори підприємств, організацій, галузей економіки, професій та ін., у тому числі й класифікатори різних систем документації, оскільки вони так само є складовою частиною державної системи класифікації і кодування науково-технічної, економічної, у цілому – соціальної інформації.

Класифікація функцій управління була розроблена Інститутом держави і права АН СРСР. Згідно з предметом діяльності було виокремлено десять груп функцій: організація системи і процесів управління; прогнозування і планування, управління науково-технічним розвитком, трудовими ресурсами, матеріально-технічним постачанням і збутом, фінансовими ресурсами, допоміжними процесами і обслуговуванням виробництва, основним виробництвом, капітальним будівництвом, соціальним розвитком. Не коментуючи склад функцій управління, зазначимо лише те, що вони склали основу «Общесоюзного классификатора. Управленческая документация». Затверджений у 1975 р. Держстандартом Союзу РСР «Классификатор» побудовано згідно з функціями управління, ув’язаних із міністерствами та відомствами, які виступають розробниками відповідних систем документації. Відтак класифікація управлінської документації виглядає наступним чином: планова, звітно-статистична і первинно-облікова, бухгалтерська, фінансова і первинна облікова, організаційно-розпорядча, розрахунково-грошова документація та документація з матеріально-технічного оснащення і збуту, ціноутворення, зовнішньої торгівлі, торгівлі. За такої класифікації управлінських документів система документації сприймається сукупністю споріднених документів, що застосовуються при реалізації функцій управління економікою чи комплексом функцій при управлінні галуззю. Загальна схема «Классификатора» збереглася й донині, що підтверджує поділ документації на класи (системи документації) та підкласи форм (групи документів), супроводжувані присвоєними реєстраційними кодовими номерами та індексами. Об’єктами класифікації в «Классификаторе» загалом виступили уніфіковані форми управлінських документів, назви яких заключають у собі в узагальнюючому вигляді інформацію про управлінську дію, об’єкт, на який спрямована дія у вигляді документа, обраного для документування тієї чи іншої управлінської дії. Через короткий проміжок часу, у 1980 р., «Классификатор» зазнав формального та змістового коригування.

Зі здобуттям Україною незалежності, в умовах реорганізації системи державного управління, одним із першочергових питань раціонального документообігу стало формування систем документації, у тому числі – управлінської. Відтак, потребував заміни «Общесоюзный классификатор управленческой документации» (1980). 1997 р. Держстандарт України опублікував «Державний класифікатор управлінської документації» (ДК 010–96) (далі – ДКУД), розроблений госпрозрахунковим науково-дослідним центром «Економіст» та Державним науково-дослідним інститутом інформатизації і моделювання економіки при Президентові України за участю відповідних міністерств і відомств України. Пізніше він зазнав доопрацювання ДКУД і перевидання його Держстандартом України вже у 1999 р. Цей захід було зумовлено істотними змінами у складі та змісті ряду класів управлінської документації, пов’язаних із суттєвими суспільно-політичними й економічними зрушеннями.

ДКУД є номенклатурним переліком назв уніфікованих форм документів (далі – УФД) із унікальним кодовим позначенням. Його використовують під час складання документів всі органи державного і господарського управління та підвідомчі підприємства й організації у процесі виконання управлінських функцій відповідно до чинного законодавства. Об’єктами класифікації у ньому слугують державні (міжвідомчі, міжгалузеві) уніфіковані форми документів (УФД), що затверджуються міністерствами, державними комітетами чи іншими відомствами – розробниками уніфікованих систем управлінської документації.

Згідно з призначенням класифікатор сприяє однозначному визначенню УФД, їх реєстрації, обліку, систематизації, контролю складу, змісту у кожному класі документації, організації ведення її класів, забезпеченню автоматизованого пошуку документів. ДКУД орієнтовано на оброблення інформації із застосуванням засобів комп’ютерної техніки та прогресивних інформаційних технологій. Кожному класу документації відповідає певна уніфікована система документації. Класифікатор містить кодові позначення та назви класів документів, підкласів та уніфікованої форми документа, призначені для систематизації документів та їх електронного документообігу. Згідно з ДКУД, основними класами уніфікованої системи документації є: організаційно-розпорядча (кодове позначення – 02), первинно-облікова (03), банківська (04), фінансова (05), звітно-статистична (06), планова (07), ресурсна (08), торговельна (09), зовнішньоторговельна (10), цінова (13), бухгалтерсько-облікова (18), словниково-довідкова (21) документація та документація з праці, соціальних питань і соціального захисту населення (15), побутового обслуговування населення (17), з Пенсійного фонду (20). Це зумовлено рівнем їх сформованості, усталеності уніфікованих форм документів.

ДКУД має три рівні класифікації: клас УСД (клас документації) – підклас УСД (підклас документації) – УФД (вид номіналу документа). Схема розгортання класифікації управлінської документації у межах ДКУД – ієрархічна, а системи документації – семантична. На рівні конкретної уніфікованої форми документа, виду номіналу документа, його цифровий код складається із семи знаків: два знаки – код класу УСД, два знаки – код підкласу УСД і три знаки – відповідний реєстраційний номер УФД. Так, класОРД містить підкласи: документація з організації систем управління (0201), процесів управління (0202), управління кадрами (0203), оцінки трудової діяльності (0204). Кожен із них акумулював уніфіковані форми документів різної кількості. Наприклад, найбільшим за обсягом є підклас «Документація з організації процесів управління» (код 0202), що містить 54 уніфіковані форми документів, серед яких: наказ про розподіл обов’язків між керівництвом підприємства (код 0202012), статут підприємства (0202015), структурна і штатна чисельність управління підприємства (код 02020190), штатний розклад апарату управління промислового об’єднання (код 0202021), наказ про внесення змін до статуту підприємства (код 0202036) і т. д.

ДКУД містить лише затверджені і зареєстровані УФД, тому у ньому зафіксовані не всі види номіналів управлінських документів. ДКУД можуть доповнювати галузеві класифікатори документації, які, на відміну від нього, затверджуються не Держспоживстандартом України, а відповідними міністерствами, державними комітетами, іншими уповноваженими відомствами, які виступили розробниками систем документації. Змістове наповнення ДКУД не є константною (незмінною) одиницею. Процес формування пропозицій щодо внесення змін і доповнень до ДКУД регламентується розробниками. Зміни і доповнення ДКУД зумовлені реорганізацією державного управління, впровадженням чи скасуванням підкласів УСД, окремих УФД за ініціативою їх розробників. Розробниками УСД, представлених у ДКУД, виступили компетентні органи різних ланок управлінської діяльності відповідно.

Наразі ДКУД вимагає внесення змін і доповнень, належної уваги від розробників систем документації, а їх теоретичне освоєння та практичне удосконалення є однією з найактуальніших завдань управлінського документознавства. Проте, як зазначає О.М. Загорецька, через відсутність останніми роками фінансування, Державний науково-дослідний інститут інформатизації і моделювання економіки припинив ведення ДКУД. Незважаючи на існуючі невідповідності, розроблення на впровадження ДКУД стало важливим досягненням у сфері класифікації управлінської документації.

Документи, що утворюються в управлінській діяльності, згруповано за напрямами: 1) організація системи управління; 2) прогнозування, планування, ціноутворення; 3) фінансування, кредитування, податкова політика; 4) облік та звітність; 5) організація використання трудових ресурсів; 6) робота з кадрами; 7) соціально-культурний розвиток населення; 8) науково-інформаційна діяльність; 9) економічне, науково-технічне і культурне співробітництво із зарубіжними країнами; 10) матеріально-технічне постачання; 11) адміністративно-господарське обслуговування; 12) діяльність громадських організацій. При докладнішому розгляді розділів очевидним є їх внутрішній поділ на види документів за напрямами діяльності. Наприклад, підрозділ «Організація системи управління» охоплює такі позиції: 1) розпорядча діяльність; 2) контроль; 3) організаційні основи управління; 4) правове забезпечення управління; 5) організація документаційного забезпечення управління та відомчого зберігання документів, що відповідає сучасним тлумаченням змісту теорії управління. Кожна позиція з наведеного вище переліку включає відповідні види документів та їх номінали. Так, розпорядча діяльність зафіксована у законах, постановах та інших актах Верховної Ради України, Автономної Республіки Крим; постановах, рішеннях, інших актах комітетів і комісій Верховної Ради України, депутатських запитах, декретах, указах, розпорядженнях Президента України; декретах, постановах, розпорядженнях Кабінету Міністрів України; протоколах, рішеннях органів місцевого самоврядування; наказах, розпорядженнях міністерств, відомств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування; підприємств, установ, організацій з основної діяльності; документах про прийняття, переведення, заохочення, звільнення, сумісництво працівників, матеріальну допомогу, правила, положення, інструкції, методичні вказівки до рекомендацій, документи (довідки, висновки, доповідні записки) з їх розроблення та ін. Таким чином, в основу поділу документів на класи в «Переліку» покладено принципи, зумовлені практичною діяльністю та усталеними класифікаційними схемами діловодства.

Відзначимо також численні пропозиції класифікації управлінської документації, пропоновані у навчальних посібниках із діловодства, управлінського документування, управлінського документознавства. Класифікуючи документи на рівні установи, автори суворо дотримуються принципу практичної націленості пропонованих ознак із метою реалізації організацією функційного призначення. Зауваги про це знаходимо у В.В. Бездрабко, С.Г. Кулешова та ін. Набір ознак є типовим для традиції класифікації документів у межах установи, тобто тих, які циркулюють в установі. Залежно від її цільового призначення, потреб практичної роботи з документами можливі всякі будови класифікацій (класифікаційних схем) управлінських документів.

Напрацьовано різні схеми поділу управлінської документації, зумовлені вибором ознаки класифікації, які носять фасетний характер: за видом матеріальної основи та форми носія: традиційні (з паперовою основою), аудіовізуальні, електронні документи; кількістю порушуваних питань: односкладні документи, що містять інформацію щодо одного певного питання; та складні, які містять інформацію щодо двох і більше питань; особливістю організації обігу: внутрішні документи, що стосуються внутрішніх питань установи і не виходять за її межі; вхідні документи, що підлягають реєстрації та не підлягають реєстрації; вихідні документи; строками виконання: термінові документи, що виконуються у строки, встановлені законом, відповідним правовим актом, керівником, а також документи із позначкою «терміново»; дуже термінові документи; безстрокові документи, які виконуються в строки, визначені керівництвом підприємства (організації, установи, фірми); рівнем доступу: загальнодоступні документи; документи для службового користування (ДСК), що містять конфіденційну інформацію; секретні документи, тобто такі, які містять таємну інформацію; юридичною силою: документи, що мають юридичну силу; документи, що не мають юридичної сили (ще не набули, не можуть мати, втратили юридичну чинність); послідовністю створення: оригінал – примірник службового документа, що перший і єдиний набуває чинності; копія – документ, що містить точне знакове відтворення змісту чи документної інформації іншого документа і в окремих випадках – деяких зовнішніх ознак; витяг документа – засвідчена копія частини тексту службового документа; дублікат – повторно оформлений службовий документ, замість втраченого чи пошкодженого оригіналу, що має таку саму юридичну силу; строками зберігання: документи постійного зберігання; документи тимчасового зберігання (тривалого – понад 10 років і тимчасового – до 10 років); належністю до сфери приватного життя та інших сфер життя суспільства: документи особового походження; документи офіційного походження; рівнем узагальнення інформації: первинний документ; вторинний документ і т. д. Наведені приклади групування документів є однорівневими, тобто такими, які не мають більше одного рівня поділу, а отже й різнорівневих класифікаційних рядів. Основою для формування в установі документів у справи виступає їх тематика, предметна чи поглиблена семантична характеристика. Підставою для об’єднання видів документів у класи управлінської документації, наприклад, організаційно-розпорядча документація, цінова документація, банківська документація та ін., слугує зміст документної інформації.

Пошуки раціональних основ класифікації управлінської документації спонукали учених до з’ясування не тільки соціальних загальних і спеціальних функцій установи, але й визначення місця і функційного призначення документа у системі управлінських відносин, про що писав ще К.Г. Мітяєв. Запропонована наприкінці 1970-х рр. А.М. Соковою теорія документної систематики, базована на функційному підході, володіє суттєвим недоліком, оскільки дослідниця хоча й визначає коло функцій управління, проте не розкриває залежності між ними, а отже й не забезпечує цілісного підходу до класифікації систем документів. Окреслення змісту управлінських функцій наражається на певні труднощі, пов’язані із різними методологічними підходами до вивчення суспільних процесів, а також різним тлумаченням управління. Так, В.Д. Банасюкевич виокремлює такі функції управління – планувальну, організаційно-розпорядчу, облікову, В.В. Бездрабко – комунікативну, регулюючу, контролюючу, розпорядчу, К.Г. Мітяєв – типові (керування, організаційна робота, планування, фінансування, облік, звітність, кадри, питання праці) та специфічні, пов’язані зі специфікою діяльності установи, М.П. Ілюшенко, Т.В. Кузнєцова, Я.З. Лівшиц – організаційна, планувальна, регулювальна, контролююча, О.В. Вараєва, В.Ф. Янкова – прогнозування, планування, регулювання, контроль тощо. Проте ще у 1980-х рр., коментуючи такий підхід до виокремлення систем документації, справедливо було вказано на поліфункційність документа, а отже неможливість однозначного визначення його функції та належності до одного класу документів. Так само відзначалась необхідність при провадженні класифікації систем документації враховувати двоїсту природу функцій управління, що передбачає розрізнення в поняттях «етапи управлінських дій» і «зміст управлінської діяльності» (Ю.О. Тихомиров, І.Л. Бачило), «самостійних видів діяльності, що потребують управління» і «окремих стадій циклу управління» (І. Галушка) і т.д. Відтак, в історіографії проблеми було зафіксовано появу пропозицій системного, комплексного оцінювання функцій управлінських документів конкретної управлінської ланки. Йдеться, наприклад, про модель класифікації документації, закодованої у співвідношенні рівнів управління.

Треба сказати, що проблема виокремлення систем документації та їх класифікації має давнє походження. Це питання привернуло увагу ще розробників перших зводів зразків документів, продукованих певним видом суспільної діяльності у ХІХ ст. Формування комплексу спеціального виду документації означало врахування його особливостей і відмінностей від інших систем. Проте теоретичні узагальнюючі спостереження стосовно природи, форми і змісту систем документації датуються ХХ ст. Започаткування серйозних ґрунтовних раціональних пояснень утворення та докладного вивчення цього соціального феномену належить К.Г. Мітяєву. Так, у праці К.Г. Мітяєва «Теория и практика архивного дела» (1946) зустрічаємо спеціальний розділ «Загальне документознавство», котрий репрезентували такі підрозділи: «Загальна класифікація документальних матеріалів», «Документація і діловодство в дореволюційній Росії», «Документація і діловодство радянської епохи». Основним дослідницьким об’єктом розділу стали управлінські загальні та спеціальні документи, зокрема документація бухгалтерського обліку, статистична, комерційна, дипломатична, військова документація. Історіографічну основу судженням архівіста щодо критеріїв класифікації документального матеріалу і методологічної основи класифікування, ознак документів – загальних і спеціальних, які ототожнюють і різнять їх між собою, експертизи цінності, історії діловодства й систем документації склали праці С.Б. Бараца, М.В. Варадінова, С.Б. Веселовського, І.Ф. Колесникова, А.І. Лєбєдєва, А.І. Лозинського, І.Л. Маяковського, Д.Я. Самоквасова, П. Фурн’є, В.В. Широкого й інших вітчизняних і зарубіжних фахівців у галузі історії, архівістики, права, економіки. Різні науки і сфери практичної діяльності знаходили підказані досвідом власні рішення проблеми упорядкування документів, обсяги і види яких у ХХ ст. невпинно зростали. Вихідним положенням вивчення питання стало визнання історичності «природної» організації документів, що «склалася у діловодстві в процесі документування загальної і спеціальної діяльності» архівів. Запропоновані розпорошені ними ідеї знайшли логічно струнке представлення в аналізованій праці К.Г. Мітяєва, що дозволяє додатково позитивно поцінувати творчість науковця. Примітно, для дослідника класифікація була не лише проблемою практичного змісту, але й важливим теоретико-методичним напрямом роботи архівістів, діловодів, археографів, джерелознавців, книгознавців і т.д., фахівців інших галузей, спеціалізованих на вивченні складного і багатоманітного «світу документів».

Першою серйозною претензією до праць колег стало зауваження щодо аксіомного сприйняття тези про зв’язки між класифікованими предметами. Не заперечуючи справедливості положення, дослідник наполягав на проникненні в сутність диференційованих предметів і явищ, що забезпечить вищий рівень розкриття існуючих суттєвих, закономірних залежностей, виявить координовані й субординовані відносини між ними. Головний мотив суджень К.Г. Мітяєва полягав у необхідності ліквідувати розрив між практикою та її осмисленням на рівні зовнішньої і діалектичної внутрішньої логіки, що дозволить скласти повне уявлення про документи як об’єкт класифікації. Їх аналітико-синтетичне вивчення, індуктивне й дедуктивне дослідження зв’язків у межах однієї класифікаційної схеми опосередковує форму, зміст документа, історію його виникнення і побутування. К.Г. Мітяєв неухильно слідує бажанню довести залежність між системою діяльності установи / системою документування / об’єктивною дійсністю, її фактами, подіями, явищами. Відмовляючись від класифікації як самодостатнього методу дослідження об’єкта, автор розвиває доцільність інших основних логічних методів пізнання – аналізу, синтезу, індукції, дедукції, послуговуючись при цьому досвідом укладання переліків документів, і доводячи необхідність їх комплексного застосування.

Проблема класифікації документів оприсутнена і в іншій роботі автора – «К методологии классификации и экспертизы документов» (1967). Метод класифікації проголошується найдієвішим засобом студіювання тем із документування діяльності установ, систематизації, експертизи, описування, каталогізації документальних матеріалів, створення довідкового апарату. На думку Л.Г. Сирченко, у цій публікації К.Г. Мітяєв розкрив зв’язки між основними видами архівної роботи (комплектування, експертиза цінності документів, організація документів на рівні архіву, створення різних архівних довідників, користування документами) і класифікацією архівних документів.

Особливе поцінування родоначальником документознавства у вигляді термінологічного студіювання знайшло поняття «системи документування» (або «системи документації»). Стабілізуючи значення поняття у багатьох одноосібних і колективних працях, дослідник намагається розкрити через характеристику спеціального діловодства особливості окремих видів, як-от судове, дипломатичне, військове, бухгалтерське тощо. Сукупність знань про системи документування, а отже й здатність оперувати ними, планувати розвиток втілюються в їх класифікації. До можливих класифікаційних критеріїв систем документування пропонувалося зарахувати: предметно-тематичну ознаку та способи й прийоми створення документів. На цій підставі вибудовувалися відповідні класифікаційні схеми, ґрунтовані на способах (письмовий, зображувальний, звуковий, комплексний види документів) і прийомах фіксування інформації (рукописний і механічний документи), а також – «згідно з історико-логічним планом розгляду елементів і ознак документів» (вид, автор, зміст, датування, час появи у світі, рівень опрацювання інформації тощо). І хоча повнота виокремлення усіх імовірних ознак класифікації документів може бути поставлена під сумнів, утім актуалізація питання у межах документознавства мала тоді більше значення, аніж «правильність» відповідей на нього.

Наукові ідеї К.Г. Мітяєва були належно поціновані колегами, що засвідчує активне послугування його висновками провідниками теми класифікації управлінської документації, її систем – М.П. Ілюшенко, Т.В. Кузнєцовою, Я.З. Лівшицем, В.О. Цикуліним та ін. Продовжуючи традиції історії діловодства авторитетного вченого, Я.З. Лівшиц і В.О.Цикулін вдалися до наслідування виокремлення систем спеціальної документації в установах Російської імперії та радянського часу. У першому випадку, йдеться про документацію бухгалтерського, статистичного обліку, дипломатичну, військову, судову, комерційну документацію, а в другому – планову, статистичну, бухгалтерського обліку, матеріально-технічну документацію. Історичний контекст виникнення й еволюції окремих видів документів, формування спеціальних систем документації та нормативно-правове, методичне забезпечення протікання цих процесів склали основу для репрезентації кожної системи документації. Проте, при цьому здебільшого відсутня внутрішня диференціація системно об’єднаних документів, що свідчить не тільки про суб’єктивний фактор наукового дослідження – непослідовність реалізації певних методологічних установок, але й суто об’єктивний момент – розтягнутість у часі складання документаційних систем. Ситуація поліпшується при розкритті форми і змісту побутування систем документації радянського часу, що виявляється у внутрішній родо-видовій класифікації документів, яка викристалізувалась завдяки уніфікації та стандартизації управлінської документації, автоматизації процесів документування й документообігу. Так, наприкінці 1970-х рр., А.М. Сокова та В.І. Новосьолов, оцінуючи міру розвиненості систем документації, найбільш конституйованими назвали ті із них, які відповідають управлінським функціям. Відтак, до переліку систем класифікації потрапили документація з питань здійснення представницької державної влади, адміністративна (державно-управлінська), із питань правосуддя, прокурорського нагляду і т.д.

Неабияку напругу, що трималася із визначенням «кордонів» між системами документації, вдалося зняти М.П. Ілюшенко, Т.В. Кузнецовій, Я.З. Лівшицю. Це сталося завдяки обачному визначенню систем документації та системних ознак. Називаючи «системою документації» комплекс пов’язаних документів, які послідовно відображають діяльність певної галузі державного управління (промисловість, сільське господарство, транспорт, охорона здоров’я, культури тощо), окрему функцію управління (планування, фінансування, матеріально-технічне постачання і т.д.), рівень керування, що детерміновано місцем даного об’єкта в системі органів державної влади і управління, дослідники вказали на такі її ознаки: поділ системи на підсистеми, зв’язок між системами, наявність внутрішньої організації, автономність елементів системи, здатність до дальшого розвитку й «подрібнення» позицій тощо. Дослідження систем документації у виконанні згаданих вище науковців досягло такого статусу, коли підсистеми документації, а не розрізнені види документів, розглядаються як документальні відповідники, підтвердження, доказ, засвідчення певних фактів, процесів, явищ управлінської діяльності. Форма і зміст мікрочастки системи – документа сприймається не ізольовано, а як частина цілого, призначена для певних цілей і відображає у змісті зовнішні та внутрішні зв’язки, ієрархію системи управління. Так само було вказано на існування зв’язків між різними системами документації, що пояснюється взаємозумовленістю процесів управління, які вони обслуговують. Дослідникам вдалося досягти важливих висновків про експертизу розвиненості системи завдяки критерію здатності самостійного функціонування кожної її складової, автономного виконання ними завдань, а також неперервність тривання їх еволюції у зв’язку зі змінами технології управління, технічного оснащення, ускладнення управлінських завдань. Успішна практика довкола формування систем документації звершилася виокремленням видів документації. Це, зокрема, стандарти і технічні умови; проектно-конструкторська і технологічна документація; проектна документація з капітального будівництва; планова документація; звітно-статистична і первинна облікова документація; бухгалтерська, фінансова і первинна облікова документація бюджетних установ, організаційно-розпорядча документація, документація з матеріально-технічного забезпечення; документація з ціноутворення; документація із зовнішньої торгівлі; розрахунково-грошова документація; документація з торгівлі. Попри недосконалість схеми класифікації систем документації позитивно поцінуємо спробу раціоналізувати організацію документів у сфері управління, вилучити важливі висновки щодо узалежнення їх форми і змісту від удосконалення управлінської праці та самого процесу.

Важливим підсумком розв’язання проблеми класифікації систем документації стало розроблення упродовж 1970–1980-х рр. державних стандартів на уніфіковані системи управлінської документації. Питання дослідження диференціації систем документації, класифікації різних видів документів, їх зовнішнього і внутрішнього підпорядкування у другій половині ХХ ст. відзначені теоретичними узагальненнями та системним, регулярним провадженням галузевих науково-прикладних розробок. Логіка їх розвитку призводить не до корінної зміни моделі, а до перегляду й трансформації окремих складових.

Активним розробником класифікації управлінської документації та систем документації виступив С.Г. Кулешов. Найзагальніший поділ систем документації, запропонований науковцем, виглядає таким чином – базові, інфраструктурі та дисциплінарні. Базовими системами документації дослідник називає сукупність систем документації, що утворилися в результаті функціонування «базових» сфер суспільства (економіка, політика, культура) та / або спрямовані на їх підтримку. До блоку базових систем документації, на думку С.Г. Кулешова, належать: наукова, виробничо-експлуатаційна (у т. ч. документи з усіх галузей промислового, сільськогосподарського виробництва, сфер технологічної експлуатації), навчальна, економічна, громадсько-політична, судова, законодавча, військово-оборонна, цивільно-реєстраційна документації, документація органів внутрішніх справ країни. Усвідомлення неможливості представити усю різноманітність сфер соціальної діяльності у межах певної системи автор компенсує поясненням «найбільш усталених форм документів».

У свою чергу, кожна з названих вище груп має певні сукупності видів документів, у окремих випадках – підсистеми документації. Такими є, наприклад, наукова, економічна, виробничо-експлуатаційна документації. Наукова система документації охоплює науково-організаційну, науково-дослідну, дослідно-конструкторську, дослідно-технологічну, патентну підсистеми документації; економічна – торговельну, зовнішньоторговельну, фінансову, цінову, банківську, ліцензійну, інвестиційну підсистеми документації; виробничо-експлуатаційна – виробничо-організаційну, виробничо-конструкторську, проектну, експлуатаційно-технологічну підсистеми документації; навчальна – навчально-організаційну, навчально-дослідну, навчально-контрольну підсистеми документації.

Інфраструктурними видами документації названі С.Г. Кулешовим ті системи документації, які функціонують в інфраструктурі кожної базової сфери соціальної діяльності. До блоку інфраструктурних систем документації належать такі групи: управлінська, нормативна, інформаційна, а управлінської – організаційно-розпорядчу, первинно-облікову, звітно-статистичну, планову, бухгалтерсько-облікову підсистеми документації; нормативної – підсистеми документації з пожежної безпеки, охорони праці, стандартизації, сертифікації; метрології; інформаційної – реєстраційно-облікову підсистему документації та підсистему документації систем інформаційного обслуговування. Системи документації, що утворюються в результаті функціонування різних сфер соціальної діяльності і за змістом відповідають певній науковій галузі знань, визначаються С.Г. Кулешовим «дисциплінарними».Групування документів у межах блоку проводитьсязгідно з поділом наукових дисциплін на три усталених цикли: технічний (будівельна, транспортна, енергетична, житлово-комунальна документації), гуманітарний (соціологічна, етнографічна, археологічна документації), природничий (гідрологічна, метеорологічна документації). Попри неповноту переліку систем документації, запропонована науковцем класифікація належить до найбільш обґрунтованих, що створює підстави належно поцінувати авторські теоретичні узагальнення, продуковані історичним досвідом і практикою класифікації документів у документознавстві, архівознавстві, джерелознавстві, сферах практичної діяльності.

До класифікації управлінської документації звернувся Ю.І. Палеха. Посилаючись на досвід класиків досліджуваного питання – С.Г. Кулешова, К.Г. Мітяєва, А.М. Сокової, колективні розробки нормативно-правових, методичних документів щодо систематизації документів, науковець запропонував власну схему поділу на групи сукупності «офіційної документації, що циркулює в організації (об’єднанні організацій), за її тематичними видами, виходячи з потреб практичної роботи з документами та функцій, які виконує той чи інший підрозділ». Такою названо управлінську (організаційно-розпорядча й економічна (планова, торговельна, зовнішньоторговельна, фінансова, цінова, ресурсна, бухгалтерсько-облікова і т.д.)), нормативно-правову (копії законів і підзаконних актів, указів Президента, постанов Верховної Ради, Кабінету Міністрів України, наказів вищих організацій, державні стандарти і т.д.), галузеву або відомчу (будівельна, машинобудівна, аграрна, транспортна і т.д.), виробничо-прикладну (проектно-виробнича, виробничо-організаційна документація, експлуатаційно-технологічна документація), науково-технічну (науково-дослідна, конструкторська, технологічна, патентна та ін.), праводілову, кадрову, навчальну (навчально-організаційна, навчально-дослідна, навчально-конструкторська) документації та документацію інформаційних систем, що відповідає усталеним підходам у традиційному документознавстві. Щоправда, окремі нововведення не є обґрунтованими.

Констатуючи обмаль праць про класифікацію документів теоретичного значення, укажемо на монографію С.Г. Кулешова «Документальні джерела наукової інформації: поняття, типологія, історія типологічної схеми» і супутні до неї окремі наукові публікації, перші з яких датуються кінцем 1980-х рр. Переслідуючи мету – викласти історію та теорію документальних джерел наукової інформації (далі – ДДНІ), С.Г. Кулешов закцентував увагу на «провідному теоретичному напряму» дисциплін, «де документ є головним (чи одним з головних) об’єктів дослідження» – класифікації і типології сучасних ДДНІ. Побіжний історичний екскурс у питання класифікації документів переконливо розкрив еволюційну залежність класифікації документів від практичних потреб організації та систематизації зібрань, створення переліків одиниць зберігання тощо. Відштовхуючись від найдавніших зразків класифікації документів, притаманній близькосхідній цивілізації, С.Г. Кулешов цілком справедливо вказав на їх розвиток у часі, зі збереженням при цьому єдиної традиції – систематизації документів відповідно до ознак. Пошуки підтверджень слушного висновку провадяться у межах бібліотечно-бібліографічних класифікацій ХІХ ст., представників документаційної науки, зокрема П. Отле, інформатики, книгознавства доби серйозних теоретичних зрушень, породжених вторгненням інформаційних наук тощо.

До питання типології документів С.Г. Кулешов повертається у відомій монографії «Документознавство: історія. Теоретичні основи». Утім, цього разу дослідник виявляє увагу до теми через призму документологічних інтересів. Вузловими проблемами типології документів науковець називає: визначення сутності та співвідношення понять «типологія», «класифікація», «типологізація», «тип», «клас», «рід», «вид» і т.д.; формування принципів типологізації (класифікування); виявлення та характеристика критеріїв типологічної (класифікаційної диференціації), видів документів; побудову типологічних (класифікаційних) схем. По-новаторському для української науки прозвучали термінологічні зауваження щодо поняттєво-категоріального апарату класифікування документів. Критикуючи за однозначність твердження Ю.М. Столярова, Н.М. Кушнаренко, Г.М. Швецової-Водки стосовно напряму логічного розгортання процедури групування документів шляхом їх диференціації чи інтеграції, визначаючи класифікацію документів як «поділ документів (тобто понять, котрі відбивають різні узагальнення назв сукупностей об’єктів) за будь-якими ознаками (без поділу у даному разі на суттєві чи несуттєві)», С.Г. Кулешов пристає до позиції Г.М. Швецової-Водки щодо ознак класифікування за особливостями носія інформації: матеріал носія інформації, форма запису інформації, матеріальна конструкція носія інформації, засоби запису (створення документа), призначення до сприйняття, канал сприйняття людиною, спосіб декодування інформації людиною, зауваживши потребування їхнього доповнення при розгляді внутрішньої диференціації окремих документів. Ставлячись до типології документа як ключової і найбільш розробленої проблеми документології, відомий науковець раціонально виважено поцінував існуючі у документознавстві класифікаційні та типологічні схеми, пропоновані Г.М. Швецовою-Водкою й Н.М. Кушнаренко, вказавши на їх тяжіння до існуючих версій класифікації документів у книгознавстві та бібліотекознавстві, відзначивши їх, до певної міри, прийнятність для документознавства. Отже, коментуючи варіанти класів документів, визначених документознавцями згідно з обраними критеріями, С.Г. Кулешов акцентує увагу на ступені повноти фасетів, справедливості термінологічних означень і пояснень, умовності й дискусійності типологічних (класифікаційних) ознак. Утім, спільним недоліком класифікацій дослідник вважає недостатність розроблення питання зарахування документів до певного типу за сукупністю ознак, що зумовлено складністю прикладного характеру – пошуку єднального центру, доцентрових обставин акумуляції документів.

Таким чином, значення класифікації документів визначається не тільки практичною доцільність студіювання питання з метою оптимальної організації їх використання, але й теоретичним зиском як методу пізнання, виявлення та вивчення зв’язків між ними, віддзеркалення об’єктивної дійсності в інформації. Проте, справедлива заувага К.Г. Мітяєва про непотрібність розгляду класифікації як самодостатнього, ізольованого, відособленого гносеологічного прийому залишається актуальною. Тому класифікація документів радше є одним із випадків студіювання документів, спрямованого на виявлення загальних і часткових ознак, їх залежностей і субординації. Класифікація відкриває історичні зв’язки, логічні закономірності між різновидами документів однієї і різних сфер людської діяльності. Сприймаючи класифікацію як невід’ємну процедуру дослідження матеріальної, інформаційної складових документів, специфіки їх побутування у зовнішньому середовищі, сучасні дослідники продовжують твердити про її особливу значущість у науково-прикладному та теоретико-фундаментальному сенсі. Усвідомлення значущості історичного досвіду, накопиченого фахівцями наук документально-комунікаційного циклу, спонукає документознавців шукати відповіді на питання у суміжних і споріднених галузях знань. Якщо для Н.М. Кушнаренко, Г.М. Швецової-Водки, Ю.І. Палехи принциповим виявилося конструювання загальної схеми класифікації документів, то для С.Г. Кулешова, передусім, конкретних видів документації, зокрема управлінської та ДДНІ. Концепція виокремлення дискретних, взаємозалежних, пов’язаних класифікаційних одиниць рівнів клас / підклас / вид / підвид, підпорядковувалася С.Г. Кулешовим прагненню до об’єктивного підкріплення перспективності систематизації документів в умовах нечуваного зростання їх обсягу і вимог функціонування в електронних інформаційних системах. Обговорюючи питання класифікації документів, науковці активізують творчий пошук термінологічного змісту. Відтак окреслення змісту і значення понять «класифікація», «типологія», «тип», «клас», «жанр» документа і т.п. перетворюється для вчених у пріоритетне завдання. Принципи комплексності, історичності, системності лежать в основі фасетних, дихотомних, ієрархічних, змішаних схем класифікації, верифікованих на ґрунті вичерпності дискретної класифікаційного одиниці. Безперечно, варті уваги висновки, що належать дослідникам, були підхоплені колегами і знайшли продовження в новітніх архівних, історико-джерелознавчих, книгознавчих та ін. студіюваннях. Необхідність усунення відмічених вище недоліків у пропонованих класифікаційних схемах спонукає ставитись до класифікації як однієї з найважливіших тем документознавства.

Поиск по сайту: