Сучасні нації та шляхи їх формування

НАЦІЯ ЯК СУБ'ЄКТ ПОЛІТИКИ

ПЛАН

Сучасні нації та шляхи їх формування

Національне відродження, національна ідея і націоналізм

Сучасні нації та шляхи їх формування

У політиці та взагалі у процесах утворення і функціонування держав зокрема особливу роль відіграють великі людські спільноти — нації. Вони уособлюють горизонтальну диференціацію людства, віддзеркалюючи багатство його етно­психологічних, культурно-історичних і соціально-політичних форм.

У сучасному світі нації все виразніше виступають як базові елементи людського співтовариства, головні дійові особи політики та історичного процесу. Роль націй у політичних процесах у нові й новітні часи весь час зростає, і це дає підстави твердити, що суперечка між комунізмом і націоналізмом про те, котра спільнота: клас чи нація — є важливішою, загалом вирішується на користь останньої..

Одним з найскладніших і найдискусійніших питань теорії нації є визначення суті цієї спільноти і шляхів її формування. Серед великого розмаїття теоретичних підходів до розуміння цих питань можна віднайти, те, що об'єднує сучасних дослідників (на відміну від публіцистів і письменників): більшість із них погоджуються, що нації належать до сучасних (модерних) утворень, які виникли з настанням нових часів. їм передували (а до деякої міри і сьогодні співіснують з націями) інші види спільнот: племена і племінні об'єд­нання та сформовані на їх базі етноси. Зрештою, і сама нація, згідно з етнічним і етнонолітичним підходом, є етносом на певній стадії його розвитку та зрілості.

Процес паціогенези (виникнення націй), згідно з етнічним підходом, полягає в тому, що етноси як попередники націй проходять певні стадії розвитку, культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен в ширші етнокультурні об'єднання і аж до перетворення цих об'єднань в самосвідомі спільноти, що творять або прагнуть утворити держави. їх суспільна свідомість поступово "політизується", вони стають учасником політичного процесу і трансформуються в нації.

На початкових етапах існування нація може мати свою державність, а може не мати її. В політичному житті вона може бути репрезентована політичними партіями, суспільно-політичними рухами та іншими недержавними інституціями. Але на відміну від етносу — явища культурологічного — нація завжди є спільнотою політичною, формування якої, як зазначає Богдан Кравченко, є водночас процесом зростання її внутрішньої солідарності, встановлення чимраз ефективнішого контролю спільноти за поведінкою її членів. І якщо члени спільноти підкоряються вимогам згуртованості і поділяють прихильність до групових символів, то група досягає статусу нації.

Іншими словами, нація - це етнополітична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до творення власної держави.

Національні спільноти, що формуються через "дозрівання", "політизацію" певних етносів, які протягом певного часу можуть не мати власної державності (а це стосується багатьох європейських націїй), іноді називають етнічними націями. Цеп шлях націогепезис є пошире­ним, але не єдиним з можливих. Історія знає приклади виникнення націй на базі попередньо створеної державної єдності людей — "загально­державного громадянства", на ґрунті якого формуються загальні традиції, мова, спільна культура (зокрема і політична). Такі спільноти прийнято називати політичними націями. Такою була генеза північно­американської нації, канадської, сучасної єврейської та деяких інших. Всі вони створювались емігрантами, представниками різних культур і навіть рас. Вирішальну роль у перемішуванні етносів, створенні нації за принципом "плавильного казана", відігравала, звичайно ж, держава зі своїми об'єднавчими зусиллями. Тому ці нації ще називають етатонаціями (націями державами).

Хоч назви "етнічні нації" і "політичні нації" є дещо умовними, вони добре віддзеркалюють два основні шляхи націотворения, а також відмінності у розумінні самого поняття "нація", властиві народам більшості західних країн (політичний підхід) та країн колишнього СРСР (етнічний підхід).

Етнічні нації — це ті народи, які вбачають у своїй етнокультурній окремішності головне джерело національної самоідентифікації і підставу для утворення власної держави. Вони виникли в умовах бездержавності, там, де рух за духовне відродження і політичну консолідацію передував утворенню національної держави і здійснювався під керівництвом духовно-інтелектуальних еліт, оскільки політична провідна верства в умовах чужоземного панування не могла розвинутися.

Політичні нації — це ті державні народи, представники яких вирішують питання своєї національності на підставі громадянства, належності до певної держави, схвалення її найголовніших політичних цінностей. Вони сформувалися там, де сильна держава виникла раніше ніж відбулася культурна консолідація народу, а, отже, владні інституції мали змогу сприяти національній консолідації, прискорювати її, інколи використовуючи для цього навіть методи примусу.

Проте і в таких державах як США, Австралія, країни Латинської Америки, де нації виникали на поліетнічній основі за сприяння держави і були, передусім, політичними спільнотами, не можна заперечити існування певного культурно-етнічного стрижня, навкруг якого відбувалося "переплавлення" інших етнічних груп. Наприклад, у Північній Америці та Австралії провідну роль у націотворенні відігравав англосаксонський елемент, що переважав чисельно і мав до того ж дуже розвинену загальну, правову і політичну культуру. Інші етнічні групи надавалися до "переплавлення" в одну політичну цілісність завдяки відірваності від основного масиву своєї етнічної спільноти, а також завдяки їх порівняно дисперсному розселенню в умовах кількісного і культур­ного домінування англосаксонського етносу. В Канаді, де з ним конкурував компактно розселений і політично зрілий французький етнічний елемент, результати консолідації не були такими вражаючими.

Отже, американський досвід теж є до певної міри підтвердженням основного правила: націогенеза всюди відбувається на базі певних етносів і означає їх подальший розвиток. Тому немає нічого дивного, що такі визначні націологи, як Ентоні Сміт, Дж. Ротшілд та інші наголошують на значенні етнічності'', яка ставиться в націогенезі на перше місце, а далі вже йдуть територіальний фактор і політична спільнота. На думку Е. Сміта, тільки вивчення етнічних витоків націй та врахування етнічних кордонів при утворенні нових національних держав може створити тривкий світовий порядок. Адже природним є прагнення націй відшукати власні корені в етнічному минулому.

Роль держави в консолідації декотрих націй була дуже значною, проте її не слід переоцінювати. Зусилля держави виявлялись марними кожного разу, коли вона хотіла асимілювати етноси, що вже політизувалися, усвідомивши свою самобутність, хоч ще й не створили незалежної держави. Який би приклад ми не взяли з історії: з чехами, українцями чи алжирцями, всюди побачимо, що на певному етапі своєї зрілості " недержавні" (або так звані "неісторичні", чи "малі") народи можуть стійко протистояти асиміляторському тиску з боку держав­них націй, прагнучи до збереження своєї культурно-мовної специфіки та до перетворення на самостійних політичних суб'єктів, рівноправних дійових осіб історичного процесу. Крім того, говорячи про роль держави в процесах націогенези, слід зауважити, що не кожний етнос, що має свою державу, може вважатися нацією. Адже, як зазначалося вище, важливим є рівень його єдності, солідарності, політичної самосвідомості.

У феодальні часи становий поділ суспільства був настільки глибоким, що не давав змоги народу консолідуватись у цілісність, яка б могла усвідомлювати себе дійовою особою історії та політики. За загальним правилом мобільність всередині соціальних станів різної етнічної приналежності була більшою, ніж між станами в рамках етносу. Держави створювались за династійним принципом, саме династії мали право об'єднувати та роз'єднувати етноси і це їх право вкрай рідко ставилось під сумнів суспільною свідомістю. Лише з настанням нових часів, зокрема в період Французької та Американської революцій кінця XVIII ст. прийшло усвідомлення, що справжнім сувереном у державі є не монарх, що належить до тієї чи іншої династії, а народ (нація): сукупність усіх станів, між якими усунено правові бар'єри, скасовано привілеї та обмеження прав. Усіх людей визнано вільними і рівними в правах, такими, що мають свої інтереси і здатні їх захищати незалежно від держави. Внаслідок цих змін народи стали інакше дивитися на самих себе. Якщо раніше їх самоідентифікація здійснювалась через відповіді) на запитання "Чиї ми?", то тепер — "Хто ми? Яке наше коріння, що нас єднає, чим ми відрізняємося від інших народів? Де мають пролягати кордони нашого суспільства?" тощо.

Уже в час свого утвердження поняття нації мало два виміри:

- внутрішній (соціально-політичний), що виник внаслідок усвідомлення антитези "народ - правителі" і втілився в ідеях народного суверенітету і рівноправності всіх людей, що складають націю;

- зовнішній (Етно - або культурно-політичний), пов'язаний з розумінням окремішності і культурної гомогенності даного народу та його права творити власну державу, визначати її кордони і налагоджувати відносини з іншими народами.

Формування націй, яке, починаючи з XVІІІ століття, відбувається повсюдно, проходить під вирішальним впливом процесів, які в західній науці дістали назву модернізації. Це сукупність змій у всіх сферах суспільного життя — системі виробництва, соціальній структурі, системах комунікацій, освіти і культури, які супроводжують перехід від феода­лізму до капіталізму і від деспотичних до демократичних форм прав­ління. Як зазначає один з відомих дослідників національних проблем Ернест Геллнер, функціонування модернізованого суспільства вимагає більшої культурної гомогенності і у відповідь на цей його запит формуються нові утворення — нації. Нація одночасно с продуктом і знаряддям модернізації, а також, як зазначає Р. Шпорлюк, спільнотою (етносом), яка пристосовується до виживання в умовах модернізму.

Нація - це сучасна політична і соціальна спільнота, що базується на культурі, яка поділяється усіма, має етнічні витоки і модерний зміст.

У чому ж полягають інтереси нації як складного базового суб'єкта політики та якою є їх ієрархія (взаємна підпорядкованість)?

Вульгарно-матеріалістична теорія "марксизму-ленінізму", що панувала в колишньому СРСР, стверджувала, що національні інтереси має нібито тільки буржуазія і що ці інтереси можна звести до її прагнення одноосібно панувати та визискувати власний народ.

Тому кожен, хто мав сміливість виступати в обороні інтересів своєї нації, отримував тавро "українського буржуазного націоналіста". Однак сам перелік "злочинів", вчинених "українськими націоналістами" радянського періоду, до якого входять протести проти зросійщення українського народу або навіть читання творів М. Грушевського, говорить про те, що інтереси нації зовсім не тотожні "прагненню національної буржуазії самій експлуатувати свій народ".

Оскільки нація - спільнота етнополітична, то й інтереси, що об'єднують людей у націю та роблять з неї окремий суспільний суб'єкт, зосереджені, передусім, у сферах політики і культури.
Найголовнішим для нації є збереження її ідентичності і культурно-мовної самобутності, свобода самовиразу, подальша консолідація і, заради цього, створення або збереження власної державності та налагодження стосунків з іншими націями і державами.

Економічні інтереси націй найвиразніше проявляються у міжнародних (або міжетнічних) стосунках. Вони стають домінуючими, коли етнос чи нація зазнають економічної експлуатації в рамках імперій або з боку більш розвинених країн, від яких вони є залежними. Якщо в умовах багатонаціональних суспільств етнічний поділ збігається з етнічно-класовим, тобто коли існує етносоціальна стратифікація, економічні інтереси набувають загальнонаціонального значення і спри­яють консолідації етносу (нації) для боротьби за ці інтереси.

Водночас саме в галузі економічних інтересів спостерігаються найбільші розбіжності всередині самої нації, що зумовлюються характером її соціально-економічної стратифікації, типом соціальної структури. Тому, визнаючи роль матеріальних (економічних) інтересів у національно-визвольних рухах, не можна їх абсолютизувати. Історія XX ст. свідчить, що національні рухи виникають навіть у найдемократичніших і найбагатших країнах світу, там, де економічна експлуатація одного етносу іншим практично відсутня. Змагання за етнонаціональну автономію (самоврядність) або повний суверенітет не вщухають в Іспанії та Італії, Бельгії, Великобританії і Канаді.

Кожна нація є структуризованою спільнотою, сукупністю взаємопов'язаних і взаємодіючих груп населення, кожна з яких має свої соціально-економічні інтереси. Але не вони визначають політич­ну суб'єктність нації. Як окрема культурно-політична одиниця нація має інтегровані загальнонаціональні інтереси, чільне місце серед яких посідає інтерес до самозбереження і самопрояву, до реалізації свого соціально-політичного і культурного потенціал у властивій саме цій нації формі (іншими словами - до реалізації національної ідеї) і, як наслідок, до створення необхідних для цього політичних умов. Тому політичні інтереси є пріоритетними для нації як цілого. У процесі їх реалізації відбувається самоствердження нації у сфері політичного життя, виявляється її ставлення до владних структур і відносин, формулюються вимоги щодо їх функціонування, створення, заміни. Політичні інтереси обумовлюють політизацію національної свідомості, включають націю в історичний процес у ролі колективного політичного суб'єкта.

Поиск по сайту: