РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Справді, немає огиднішого монстра, противного природі, ніж названий відьмаком, бо це плід мерзенного чаклунства і диявольщини. Це лотри без честі, сумління і сорому, справжні творіння пекла, які мають бути туди забрані. Для таких як вони місця немає місця серед шанованих людей.

А їх Каер Морхен, де гніздяться ті негідники, де вони здійснюють свої огидні практики, має бути стертим з лиця землі, а його слід попелом і салітрою посипаний.

Анонім, Монструм, або описання Відьмака.

Нетерпимість і забобони завжди були серед дурного простацтва і ніколи не будуть викорінені, бо такі самі вічні, як сама глупота. Там, де зараз випинаються гори, буде колись море, там, де зараз морські хвилі, колись буде пустеля. А дурість залишиться дурістю.

Нікодемус де Боот, Роздуми про життя, щастя і процвітання.

Трісс Мерігольд чхнуа в замерзлі руки, ворухнула пальцями і промурмотіла чародійську формулу. Її кінь, буланий мерин, натомість відреагував на закляття, пирскнув, пирхнув і повернув голову, дивлячись на чародійку сльозливим від холоду і вітру оком.

- Маєш два виходу, старий – повідомила Трісс, натягуючи рукавицію. – Або звикнеш до магії, або продам селянам до плугу.

Мерин застриг вухами, бухнув парою з ніздрів і слухняно рушив вниз лісистим схилом. Чародійка зіщулилась у сідлі, намагаючись уникати вкритих інеєм гілок.

Закляття швидко подіяло, вона перестала відчувати холод у ліктях і на карку, зникло прикре відчуття холоду, припинивши горбитись і втягувати голову в плечі. Чари, що зігрівали її, також притлумили голод, який кілька годин смоктав шлунок. Трісс звеселіла, зручно всілась у сідлі і з більшим ніж до того зацікавленням почала оглядати околиці. З часу, коли вона втратила слід, їй вказувала напрям стародавня стіна гір, засніжені вершини яких виблискували золотом у ті рідкісні моменти, зазвичай уранці і перед заходом, коли через хмари пробивалось сонце. Зараз, коли вона була ближчою до гірського ланцюга, мусила бути обережною. Терени довкола Каер Морхену славились дикістю і неприступністю, а розколина у гранітній стіні, яка правила за напрямок, не була видною для недосвідченого ока. Досить було збочити в один з багатьох ярів чи ущелин, втратити увагу, щоб загубитися. Навіть вона, яка знала місцевість, знала дорогу і бачила, де проходи, не могла дозволити собі мить неуважності.

Ліс закінчився. Перед чародійкою простяглася широка, вкрита валунами долина, сягаюча урвищ на протилежному боці. Центром долини плинула Gwenllech, Ріка Білих Каменів, бурхливо піняво шумувала серед брил і принесених потоком стовбурів дерев. Тут, у верхів’ї, Ґвенлехх була ще тільки прудким, хоч і широким струмком. Тут її було можна форсувати без труднощів. Нижче, в Каедвенні, в основній течії, ріка складала нездоланну перешкоду – була рвучкою і зробилась дуже глибокою.

Мерин, зайшовши у воду, пришвидшив кроки, явно прагнучи якомога швидше добратись до протилежного берега. Трісс злегка його стримувала – течія була низькою, сягаючи коневі тільки понад бабками, але кам’янисте дно було слизьким, а потік різкий і швидкий. Вода нуртувала і пінилась довкола ніг вершниці.

Чародійка подивилась на небо. Зростаючий холод і вітер могли тут, в горах, провіщувати заметіль, а перспектива зустріти ще одну ніч в печері чи скельній розколині її не приваблювала. Вона могла, якби була змушена, продовжувати подорож і серед заметілі, могла знаходити дорогу телепатично, могла магічно зневразливити себе до холоду. Могла, якби була змушена. Але воліла не бути.

На щастя, Каер Морхен був близько. Трісс спрямувала мерина на плаский пагорб, на величезну купу каміння, вимиту колись льодовиком і струмками, виїхала у вузький перешийок серед скельних блоків. Стіни ущелини виросли вертикально, здавалось, що сходятьс високо зверху, розділені вузькою рискою неба. Зробилось тепліше, бо виючий над скелями вітер не досягав сюди, не шмагав і не кусав.

Насип розширився, здіймаючись то вгору, то вдолину, на велику, округлу, вкриту лісом низовину, що простягалась вздовж зубчатих скель. Чародійка, замість того, щоб легкодоступно зрізати, рушила прямо в хащі, у густу пущу. Сухе гілля затріщало під копитами. Мерин, змушений переступати через товсті повалені стовбури, заіржав, затанцював, затупав. Трісс натягнула віжки, шарпнула коня за волохате вухо і гидко вилаляла, злостиво кленучи його. Румак, дійсно створюючи враження присоромленого, пішов рівно і швидко, сам обираючи собі дорогу серед гущавини. Досить швидко вийшли на відкриту місцевість, виїхавши у русло струмка, який ледь виднівся на дні яру. Чародійка огледілась по сторонам. Швидко знайшла те, що шукала. Над яром, спертий на величезні брили, доземно лежав величезний стовбур, темний, голий, потемнілий від моху. Трісс під’їхала ближче, щоб упевнитись, що це справді Шлях, а не випадкове дерево, звалене бурею. Вона, однак, побачила вузьку невиразну стежку, що зникав серед лісу. Вона не могла помилитись – це точно був Шлях, оточуюча Каер Морхен наїжачена перешкодами доріжка, на якій відьмаки тренувались швидкості бігу і контрою дихання. Дорога називалась Шляхом, але Трісс знала, що молоді відьмаки мали для неї свою назву: «Мордовня».

Пригнувшись до шиї коня, вільно проїхала під деревом. І тоді відчула, що вже біля фортеці. Якби не побачила упалого деревоо, могла б її взагалі не побачити.

Бувала у Каер Морхені кілька разів і знала, що бачила там тільки те, що відьмаки хотіли їй показати. Трісс не була аж така наївна, щоб не бачити, що їй хотіли показати нікчемну частину того, що можна було побачити в Каер Морхені.

Після кількох хвилин їзди кам’янистим ущелиною струмка побачила Ущелину – ускок, створений над яром двома великими замшілими скелями, порослі покрученими, карликовими деревами. Пустила віжки. Буланий заіржав і схилився до води, яка тихо дзюркотіла серед каменів. Довго чекати не довелося. Тінь відьмака замаячила на скелі, хлопець стрибнув, не сповільнюючи бігу. Чародійка почула звук м’якої посадки, а за мить пізніше гуркіт каміння, глухий відголосок падіння і тихий крик. А радше скрик.

Трісс не роздумуючи зіскочила з сідла, скинула з плечей хутро і помчала схилом, видираючись вгору за коріння і гілки дерев. Видерлася на скелю імпульсивно, але послизнулась на хвої і впала на коліна біля скорченої на каменях постаті. Підліток схопився на ноги як пружина, блискавично відступив і звично вхопився за меч, закріплений на спині, але спіткнувся і впав між ялівцем і сосенками. Чародійка не встаючи з колін, дивилась на хлопця, відкривши рота від здивування.

Бо це зовсім був не хлопець.

З-під попелястої і нерівно підрізаної гривки дивились величезні смарагдово- зелені очі, домінуюча ознака на маленькому обличчі з вузьким підборіддям і злегка задертим носиком. В очах був переляк.

- Не бійся – сказала невпевнено Трісс.

Дівчинка ще ширше відкрила очі. Майже не задихалась і не виглядала спітнілою. Було ясно, що пробігала на Мордовані не один день.

- Нічого не сталося?

Дівчинка не відповідала, замість того спритно встала, засичала від болю, перенесла тягар ваги на лівий бік, зіщулилась і помасувала коліно. Вона була одягнена в щось на кшталт шкіряного костюму, який був зшитий – а скоріше змітаний так, що при погляді на нього кожен кравець, що поважає своє ремесло, завив би з розпачу і жаху. Єдиним, що в її екіпіруванні виглядало досить новим і припасованим, були високі до колін чоботи, ремінь та меч. Вірніше, мечик.

- Не бійся – повторила Трісс, далі не підводячись з колін. – Я почула, як ти впала, і хвилювалась, бо ти так мчала…

- Послизнулась – буркнула дівчинка.

- Нічого собі не ушкодила?

- Ні. А ти?

Чародійка засміялась, спробувала встати, скривилась, вклякла, прошита болем, який відізвався у щиколотці. Всілась, обережно випроставши ноги, знову вилаялась.

- Ходи сюди мала, допоможеш мені встати.

- Я не мала.

- Перепрошую. У такому разі хто ти?

- Відьмачка!

- Ха! Підійди і допоможи мен встати!

Дівчинка не ворухнулась з місця. Переступила з ноги на ногу, долоня у вовняній рукавичці без пальців бавилась ременем меча, з підозрою поглядаючи на Трісс.

- Не хвилюйся – усміхнулася чародійка. – Я не розбійниця, ні хтось подібний. Мене звати Трісс Мерігольд, їду до Каер Морхену. Відьмак знає мене. Не витріщай на мене очі. Я вітаю твою пильність, але будь розсудливою. Чи добралась би сюди, не знаючи дороги? Чи можна коли-неюудь зустріти на Шляху людську істоту?

Дівчинка припинивши вагатись, підійшла ближче, витягла руку. Трісс встала, трохи користуючись з допомоги. Бо не допомога була їй потрібна. Хотіла подивитись дівчинці в очі. І торкнутись її.

Зеленуваті очі малої відьмачки не несли жодного сліду мутації, та й дотик малої ручки не викликав легкого приємного поколювання, характерного для відьмаків. Шалене дитя, хоч і швидко бігало, хоч і бігало стежкою Мордовані з мечем за плечима, не було піддане Випробуванню Травами ані Змінами, цього Трісс була певна.

- Покажи коліно, мала.

- Не мала.

- Перепрошую. Але якось же тебе звуть?

- Маю. Я… Цирі.

- Приємно познайомитись. Підійди ближче, Цирі.

- Я в порядку.

- Я хочу бачити, як виглядає те «нічого». Ах, так і думала. «Нічого» дивовижно нагадує подерті штани і здерту до живого м’яса шкіру. Стій спокійно і не бійся.

- Не боюся… А-а-а!

Чародійка захихотіла, потерла об стегно долоню, що свербіла від закляття. Дівчинка зіщулилась, оглядаючи коліно.

- Ого – сказала. – Вже не боляче! І діри немає… Це чари?

- Вгадала.

- Ти чарівниця.

- Знову вгадала. Хоч зізнаюсь, хотіла б, щоб ти називала мене чародійкою. Щоби вже не помилятися, можеш називати мене на ім’я. Трісс. Ходи, Цирі. Внизу чекає мій кінь, поїдемо разом до Каер Морхену.

- Повинна бігти – Цирі помотала головою. – Недобре перервати біг, бо тоді в м’язах робиться молоко. Геральт казав…

- Геральт у замку?

Цирі замовкла, зціпила вуста, лупнула на чародійку з-під попелястого чубчика. Трісс захихотіла знову.

- Добре – сказала. – Не буду питати. Таємниця є таємниця, правильно робиш, не зраджуєш його особу, яку майже не знаєш. Ходи. На місці побачу, хто є в замку, а кого немає. А м’язами не переймайся, знаю, як зарадити з молочною кислотою. О, ось і мій верховий. Допоможи…

Протягнула руку, але Цирі не потребувала допомоги. Уміло скочила у сідло, легко, не вагаючись. Мерин здригнувся, зляканий, затупав, аде дівчинка швидко схопила повіддя, заспокоїла його.

- Даєш собі раду з кіньми.

- З усім даю собі раду.

- Присунься ближче до луки – Трісс вклала стопу в стремено, вхопившись за гриву. – Дай мені трохи місця. І не вибий мені ока тим мечем.

Мерин, підбадьорюваний п’ятами, попростував ущелиною струмка. Проїхавши настуний яр, видряпався на округлий пагорб. Звідти побачили притулену до кам’яних обривів руїну Каер Морхену – частково зруйновану трапецію оборонного муру, рештки барбакану і брами, товстий тупий стовп донжону.

Мерин пирхнув і витягнув голову, переходячи рів залишками мосту. Трісс натягнула віжки. На неї саму черепи і кістяки, які лежали на дні, не справили враження. Вже їх бачила.

- Їм це не подобається – відізвалась раптом дівчинка. – Так не повинно бути. Померлих слід закопувати в землю. Під курганом. Правда?

- Правда – підтвердила спокійно чародійка. – Я теж так вважаю. Але відьмаки розглядають той цвинтар як … нагадування.

- Нагадування чого?

- На Каер Морхен – Трісс скерувала коня під потріскану аркаду – напали. Сталась кривава битва, в якій загинула переважна більшість відьмаків, вціліли тільки ті, яких в той час не було у замку.

- Хто їх атакував? І для чого?

- Не знаю збрехала. – То було дуже давно Цирі. Запитай про це у відьмаків.

- Питала – буркнула дівчинка. – Але не захотіли мені розказувати.

Я їх розумію, подумала чародійка. Дитину вчили на Відмака, до того дівчинці не підданій мутаційним змінам не казали про такі справи. Не розповідалось таким дітям про різанину. Не лякали таку дитину перспективою того, що і вона може колись може почути про себе слова, які викрикували фанатики, що напали на Каер Морхен. Мутант. Потвора. Диявол. Проклята богами, противна природі тварюка. Ні, помислила, не дивувалась відьмакам, що не розповідали про це малій Цирі. І я теж про це не розкажу. Я, мала Цирі, маю ще більшу причну, щоб мовчати. Бо я чародійка, а без допомоги чародіїв фанатики тобі б не захопили замку. Та й «гидкий пасквіль», тобто широко розповсюджений «Монструм», який збурив фанатиків і підштовхнуло їх до злочину, теж скоріше всього було анонімною справою якогось чародія. Але я, мала Цирі, не визнаю колективної відповідальності, не відчуваю пореби спокутувати названі події, які мали місце пів століття до мого народження. А скелети, які мають бути вічним нагадуванням, врешті стануь землею, розпадуться у прах і підуть у забуття, будуть віднесені з вітром, який неустанно шмагає схил…

- Вони не хочуть так лежати – раптом сказала Цирі. – Не хочуть бути символом, докором сумління чи застереженням. Так само не хочуть, щоб їх прах розвівав вітер.

Трісс підвела голову, почувши зміну в голосі дівчинки. Моментально відчула магічну ауру, пульсування і кров у скронях. Напружилась, але не озвалась ні словом, боячись перервати і втрутитись в те, що відбувається.

- Звичайний курган – голос Цирі ставав щораз більш ненатуральний, металевий, холодний і злий. – Купка землі, яка заросте кропивою. Смерть має бляклі блакитні та холодні очі, а висота обеліску не має значення, не мають значення написи, які є на ньому вибиті. Хто може знати про це краще від тебе, Трісс Мерігольд, чотирнадцята з Пагорбу?

Чародійка заніміла. Бачила, як долоні дівчинки стислись на гриві коня.

- Ти померла на Пагорбі, Трісс Мерігольд – промовив знову злий, чужий голос. – За чим сюди приїхала? Повертай, повертай негайно, а цю дитину, Дитя Старшої Крові, забери з собою, щоб віддати тим, кому належить. Зроби це, Чотирнадцята. Бо якщо не зробиш цього - помреш ще раз. Прийде день, в якому Пагорб нагадає про себе. Нагадає про себе братська могила та обеліск, на якому вибито твоє ім’я.

Мерин голосно заіржав, трясучи головою. Цирі раптом смикнулась, здригнулась.

- Що сталось? – запитала Трісс, намагаючись володіти голосом.

Цирі відкашлялась, обома руками зачесала волосся, потерла обличчя.

- Нн… нічого… - сказала вона. – Я втомилась, це тому… Тому заснула. Повинна бігти…

Магічна аура зникла. Трісс відчула раптову холодну хвилю, яка огорнула все тіло. Спробувала переконати себе, що це ефект власних згасаючих охоронних чарів, але знала, що це неправда. Поглянула догори, на кам’яний блок замку, що витріщався на неї чорними порожніми очницями бійниць. Відчула трепіт.

Кінь дзвенів підковами плитами двір. Чародійка швидко зістрибнула з сідла, подала Цирі руку. Користуючись контактом долоні, обережно вислала магічний імпульс. І була вражена. Бо не вічула нічого. Жодної реакції, жодної відповіді. І жодного опору. В дівчині, яка за мить до того випромінювала небувало сильну ауру, не було навіть сліду магії. Зараз це була звичайна, недоладно підстрижена і погано одягнена дитина.

Але дитя за хвилину до того не було звичайною дитиною.

Не мала часу задуматись над дивними подями. Почула брязкання окутих залізом дврей, які відкрились у темній глибині коридору з пооббиваного порталу. Вона скинула з плечей хутряну пелерину, зняла лисячу шапку, швидким рухом голови розпустила волосся – свою гордість і свій розвізнавальний знак – довге, виблискуюче золотом, пухнасте волосся кольору свіжого каштану.

Цирі зітхнула від подиву. Трісс усміхнулась, рада ефекту. Красиве, довге і розпущене волосся було рідкістю, знаком становища, статусу, знаком вільної жінки, самій собі пані. Знаком жінки незвичайної – бо «звичайні» панни носили коси, «звичайні» заміжні ховали волосся під чепцями чи хустками. Пані виского роду, включаючи королев, зачісували і вкладали його. Войовниці стриглись коротко. Тільки друїдки і чародійки – і повії – парадували натуральними гривами, щоб підкреслити незалежність і свободу.

Відьмак з’явився як завжди несподівано, як завжди безшелесно, і як завжди невідомо відкіля. Став навпроти неї, вискокий, стрункий, зі схрещеними на грудях руками, з центром тяжкості переміщеним на ліву ногу, в положенні, з якого, як знала, міг атакувати за долю секунди. Цирі стала так само біля нього, в ідентичній позиції. У своєму карикатурному вбранні виглядала презабавно.

- Вітаю у Каер Морхені, Трісс.

- Вітаю, Геральте.

Він змінився. Виглядало, наче постарів. Трісс знала, що це біологічно неможливо – відьмаки старіли, звичайно, але занадто повільно, щоб звичайний смертний чи така молода, як вона, чародійка, могли зауважити зміну. Але вистачало одного погляду, щоб зрозуміти, що мутація могла стримати тільки фізичний процес старіння. Психічного не могла. Посічене зморшками обличчя відьмака була найкращим доказом цього. Трісс з відчуттям глибокої прикрості відірвала погляд від очей біловолосого відьмака. Очей, у яких бачила дуже багато. Але вона не знайшла в них нічого з того, на що розраховувала.

- Вітаю – повторив. – відчував, що захочеш приїхати.

Біля Геральта став Ескель, схожий на Вовка як брат, якщо не рахувати кольору волосся і довгого шраму, який спотворював щоку І наймолодший з відьмаків з Каер Морхену Ламберт, як завжди з негарною, глузливою гримасою. Веземіра не було.

- Вітаю і просимо всередину – сказав Ескель. – Холодно, а дме так, ніби хтось повісився. Цирі, а ти чого тут? Тебе сюди не запрошували. Сонце ще високо, хоч його і не видно. Можна ще тренуватись.

- Ого – трусонула волоссям чародійка. – Видно подешевшала ґречність у Відьмацькому Гнізді. Цирі перша привітала мене, привела до замку. Повинна мене супроводжувати..

- Вона тут на вишколі, Мерігольд – скривився Ламберт в пародії на усмішці. Він завжди її так називав: «Мерігольд», без титулу, без імені. Трісс ненавиділа його. – Вона учень, не мажордом. Привітання гостей, навіть таких милих, як ти, не належить до її обов’язків. Пішли, Цирі.

Трісс злегка ворухнула плечима, вдаючи, що не бачить заклопотаних поглядів Геральта і Ескеля. Промовчала. Не хотіла ставити їх у ще більш незручне положення. А особливо не хотіла, щоб вони зрозуміли, як її сильно цікавить і зачаровує ця дитина.

Відведу твого коня – запропонував їй Геральт, беручись за поводдя. Трісс тихцем підсунула руку і долоні їх зустрілися. Очі теж.

- Піду з тобою – повільно сказала. – Маю в яках кілька дрібничок, які будуть мені потрібні.

- Ти недавно прикро вразила мене – буркнув він коли вони зайшли до стайні.

- Я на власні очі бачив твій шикарний надгробок. Обеліск присвячений твоїй героїчній смерті в битві при Соддені. Тільки недавно до мене дійшли звістки, що це була помилка. Не можу зрозуміти, як було можна тебе з кимось сплутати.

- Це довга історія – відповіла. – Розкажу, коли буде можливість. А прикрі враження прошу вибачити.

- Не маю чого вибачати. Останнім часом маю мало приводів для радості, а тоді, коли дізнався, що ти жива, важко порівняти з якимсь іншим. Хіба тільки з тим моментом, коли побачив тебе сам.

Трісс відчула, як в ній щось запекло. Страх перед зустрічею з біловолосим відьмаком усю дорогу боровся у ній з надією на зустріч. А потім побачила його втомлене, постаріле обличчя, ті всевидячі хворі очі, слова, холодні і зважені, ненатуральний спокій, але все таки жевріючі почуття…

Вона кинулась йому на шию, відразу, без сумнівів. Схопила його долоню, рвучко поклала собі на шию, під волосся. Мурашки пробігли її плечима, прошита таким захватом, що вона мало не скрикнула. Щоб заспокоїтись і стримати крик, знайшла вустами його вуста, припала до них. Тремтіла, сильно притискаючись до нього, створюючи і посилюючи в собі захват, забуваючись дедалі більше.

Геральт не забувся.

- Трісс. Будь ласка.

- Ох, Геральте… Так довго…

- Трісс – він делікатно відсторонився – Ми не самі… Вони йдуть.

Вона подивилась на вхід. Тіні відьмаків, що підходили, з’явились тільки через мить, а їх кроки вона почула ще пізніше. Хоч її слух, який вона, до речі, вважала чутливим, з Відьмаковим конкурувати не могла.

- Трісс, дитинко!

- Веземір!

Так, Веземір був справді старим. Хто зна, чи не старшим ніж Каер Морхен. Але він йшов до неї швидким і енергійним кроком, його рукостискання було міцним, а долоня сильною.

- Я щасливий, що знову бачимось, дитинко.

- Поцілуй мене. Ні, не в руку, мала чарівнице. У руку будеш мене цілувати коли лежатиму на смертному одрі. Що певно скоро настане. Ох, Трісс добре, що приїхала… Хто мені вилікує, якщо не ти?

- Вилікувати, тебе? Від чого? Хіба що від щенячих жестів! Забери руки з мого заду, старий, бо підпалю твою сиву бороду!

- Вибач. Буду пам’ятати, що вже виросла, що вже не можу брати тебе на коліна і погладити. Щодо мого здоров’я... Ох, Трісс, старість не радість. Ламає у кістках, так, що вити хочеться. Допоможеш старому, дитинко?

- Допоможу – чародійка звільнилась з медвежих біймів, подивилась на супроводжуючого Веземіра відьмака. Той був молодий, здавався ровесником Ламберта. Носив коротку чорну бороду, яка, однак, не приховувала віспинок. Це було досить незвично, бо для відьмаків була властива висока опірність до хвороб.

- Трісс Мерігольд, Коен – познайомив їх Геральт. – Коен ночує з нами першу зиму. Походить з Півночі, з Повіссу.

Молодий відьмак вклонився. Мав незвично ясні, з жовто-зеленою райдужною оболонкою, очі, а порізані червоними ниточками зіниці вказували на тяжкий, клопіткий перебіг мутації очей.

- Ходім, дитинко – сказав Веземір, беручи її під руку. – Стайня не місце для привітання гості. Але ми не могли дочекатися.

На подвір’я, на захищеній від вітру ділянці стіни, Цирі тренувалась під керівництвом Ламберта. Спритно балансуючи на підвішеній на ланцюгах балці, атакувала мечем шкіряний мішок, оплетений ременями так, щоб імітувати тулуб людини. Трісс затрималась.

- Погано! – верещав Ламберт. – Занадто близько підходиш! І не дій наосліп! Кажу, самим кінцем меча, на сонну артерію! Де у гуманоїда сонна артерія? На тім’ї? Що з тобою робиться? Зберися, князівно!

Ха, подумала Трісс. Адже це справді не легенда. Це вона. Добре, що здогадалась. Вирішила атакувати не зволікаючи, не даючи відьмакові втекти.

- Відоме Дитя Несподіванка? – спитала, вказуючи на Цирі. – Як бачу, ви активно взялись за сповнення бажань долі і призначення? Однак ви сплутали казки, хлопці. У байках, які мені оповідали, пастушки і сирітки ставали князівнам. А ти, як бачу, з князівни робиш відьмачку. Вам не здається, що це надто сміливий план?

Веземір поглянув на Геральта. Біловолосий відьмак мовчав, мав незворушне обличчя, навіть здриганням повіки не зреагувавши на німе прохання про підтримку.

- Все не так, як думаєш – відкашлявся старий. – Геральт привіз її сюди ще минулої осені. Вона немає нікого, крім… Трісс, як ти не віриш у призначення, коли…

- Який стосунок має призначення до вимахування мечем?

- Вчимо її мечу – тихо сказав Геральт, повертаючись від неї, дивлячись просто у вічі – Бо чого нам її вчити? Більше нічого не вміємо. Призначення чи ні, Каер Морхен зараз її дім. Принаймні на якийсь час. Тренування і фехтування забавляють її, підтримують здоровою і в кондиції. Дозволяє забути про трагедію, яку пережила. Тут зараз її дім, Трісс. Вона не має іншого.

- Безліч цинтрійців – чародійка витримала погляд – втекли після поразки до Вердену, до Бругге, до Темерії, на Острови Скелліге Серед них є вельможі, барони, лицарі. Друзі, родичі… які також формально… є підданими цієї дівчинки.

- Друзі та родичі не шукали її після війни. Не знайшли її.

- Бо не їм була призначена? – усміхнулась до нього, не щиро, але дуже гарно. Найкраще, як уміла. Не хотіла казати у такому тоні.

Відьмак стенув плечами. Трісс, яка трохи його знала, натомість змінила тактику, змінивши аргументи.

Знову подивилась на Цирі. Дівинка, яка ступала по колоді, виконала швидкий напівоберт, легко сіконула, негайно відскочивши. Вражений манекен заколихався на мотузці.

- Ні, нарешті! – крикнув Ламберт. – нарешті зрозуміла. Повернись назад і повтори. Хочу упевнитись, що це не випадковість!

- Той меч – Трісс повернулась до відьмаків – виглядає гострим. Балка виглядає слизькою і нестабільною. А вчитель виглядає на ідіота, який пригнічує дівчинку криком. Не боїтесь нещасного випадку? А може вважаєте, що призначення захистить дитину від цього?

- Цирі близько пів року практикувалась без меча – сказав Коен. – Вміє рухатись. А ми ввжаєамо, що…

- Бо це її дім – закінчив Геральт тихо, але твердо. Дуже твердо. Тоном, який закінчив дискусію.

- Ну, власне про те і мова – глибоко зітхнув Веземір. – Трісс, ти певно втомлена Голодна?

- Не заперечую – відповіла, припинивши ловити поглядом очі Геральта. – Щиро кажучи, падаю з ніг. Останню ніч на шляху я спала у напіврозваленій пастушачому курені, закопавшись у солому і персті. Ущільнила халупу чарами, якби не це, точно б закоцюбла. Марю про чисту постіль.

- Пообідаєш з нами. Зараз. А потім добряче виспишся і відпочинеш. Ми приготували для тебе найкращу кімнату, ту у вежі. І встановили там найліпше ліжко, яке було в Каер Морхені.

- Дякую – Трісс злегка усміхнулась. У вежі, подумала. Добре, Веземіре. Сьогодні можна у вежі, якщо так розходиться на умовностях. Можу спати у вежі, у найкращому ліжку з усіх ліжок у Каер Морхені. Хоча хотіла б з Геральтому у найгіршому.

- Ходімо, Трісс.

- Ходімо.

*****

Вітер постукував віконницями, ворушачи рештками побитого міллю гобелену, яким утеплили вікно. Трісс лежала у найкращому ліжку у всьому Каер Морхені, серед суцільної темряви. Вона не могла заснути. І справа була не в тому, що найкраще ліжко Каер Морхену було пам’ятником, що розпадався. Трісс тяжко задумалась. А всі її думки, що турбували її, оберталтись довкола одного питання.

Для чого її викликано до замку? Хто це зробив? Для чого? З якою метою? Хвороба Веземіра не могла бути нічим іншим, як приводом. Веземір був відьмаком. Те, що одночасно столітнім дідом, не мало значення, його здоров’ю могли позаздрити значно молодші. Якби ще виявилось, що старця дзьобнула дзьобом мантикора чи покусав вовкулака, Трісс повірила б, що її викликала до нього. Але «болючі кістки»? Гідне сміху. Ламкість у кістках, не надто оригінальна скарга у завжди холодних мурах Каер Морхену, Веземіра би вилікували відьмацьким еліксиром або ще простіше: міцна житня горілка, застосована в рівних пропорціях зовні і всередину. Він би не потребував чародійки, її заклять, фільтрів і амулетів.

Так хто її викликав? Геральт?

Трісс кидалась у ліжку, відчуваючи хвилю тепла, яка охопила її. І відчуття гніву і злості. Тихо вилаялась, копнула перину, обернулась на бік. Старовинне ліжко заскрипіло, затріщало в з’єднаннях. Не володію собою, подумала. Поводжу себе як дурна кобилка. Або ще гірша – як недоласкана стара діва. Не можу навіть думати логічно.

Вилаялась знову.

Звичайно, що це не Геральт. Без емоцій, мала, без емоцій, згадай собі його міну, там у стайні. Бачила вже такі міни, мала, бачила, не дури себе. Дурні, знічені, заклопотані міни чоловіків, які хочуть забути, які шкодують, які не хочуть пам’ятати того, що сталося, не хочуть повертатись до того, що було. Боги, мала, не дури себе, що цього разу інакше. Ніколи не буває інакше. І ти про це знаєш. Бо маєш немалий досвід, мала.

Якщо мова йшла про статеве житя, Трісс Мерігольд мала право вважати себе типовою чародійкою. Почалось все від квасного забороненого плоду, у які занурилась попри суворі правила академії і заборони майстрині, у якої практикувалась. Потім прийшла самостійність, свобода і шалений проміскуїтет, який закінчився, як то зазвичай буває, гіркотою, розчаруванням і огидою. Настав довгий період самотності і відкриття, що для втамування стресів і розрядки напруги, непотрібний хтось, хто вважатиме себе її паном і повелителем одразу після того, як перевертається на спину і втирає піт з чола. Що для заспокоєння нервів існує способи менш клопіткі, які тим більше не загиджують рушники кров’ю, не пердять під ковдрою і не вимагають сніданку. Потім прийшлов короткий і забавний період захоплення власною статтю який закінчився висновком, що бруд, вітри і зажерливість зовсім не є виключною прерогативою чоловіків. Врешті, як всі без виключення магічки, Трісс перейшла на розваги з іншими чародіями, спорадичні і нервуючі своїм холодним, технічним і майже ритуальним перебігом.

І тоді з’явився Геральт з Рівії.

Відьмак, що вів неспокійне життя, поєднаний дивним, неспокійним і бурхливим зв’язком з Єнніфер, її сердечною приятелькою.

Трісс слідкувала за ними і заздрила, хоч здавалось, що не має чому заздрити. У очевидний спосіб зв’язок робив нещасливими обох, вів їх просто до знищення, болю і всупереч логіці … тривав. Трісс не розуміла цього. І це зачаровувало її. Зачаровувало до тієї міри, що…

Вона спокусила відьмака, трохи допомігши собі магією. Потрапила на сприятливий час. У момент, коли він і Єнніфер посварились і знову різко розійшлися. Геральт потребував тепла і хотів забутись.

Ні, Трісс не прагнула відібрати його у Єнніфер. Насправді, вона більше потребувала друга, аніж він. Але короткий зв'язок з відьмаком не розчарував її. Знайшла те, чого шукала – емоції у виглді почуття провини, страху і болю. Його болю. Пережила ті емоції, перейнялась, і не змогла забути про нього, коли розлучились. А що таке біль, зрозуміла недавно. У момент, коли несамовито запрагла бути з ним знову. Коротко, на мить – але бути.

Але зараз була так близько…

Трісс стисла долонь у кулак вдарила ним у подушку. Ні, подумала, ні. Не будь дурною, мала. Не думай про це. Думай про…

Для Цирі? Так і є… Так. Це і справжня причина її візиту до Каер Морхену. Попелясто волоса дівчинка, з якої у Каер Морхені хочуть зробити Відьмака. Вірніше, відьмачку. Мутантку. Машину для вбивства, таку, як вони самі.

Це ясно, подумала вона, раптом знову відчувши раптове збудження, цього разу однак іншого роду. Це очевидно. Хочуть мутувати дівчинку, піддати її Пробі Травами і Змінами але не знають, як це зробити. Зі старих живий тільки Веземір, а Веземір був тільки вчителем фехтування. Прихована у підвалах Каер Морхену Лабораторія, запилюжені бутлі легендарних еліксирів, алембики[10], печі і реторти…Жоден з них не знав, як тим користуватись. Бо незаперечним є те, що мутагенні еліксири створив у древні часи якийсь чародій-ренегат, а інші чародії роками пізніше вдосконалили їх, роками магічно контролюючи процес Змін, яким піддавались діти. І в якийсь момент ланцюг обірвався. Забракло магічних знань і вмінь. Відьмаки мали зілля і Трави, мали Лабораторію. Знали рецепт. Але не мали чародія.

Хто зна, може й пробували? Давали дітям декоти, приготовані без вживання магії? Здригнулась при думці, що могло відбуватись з тими дітьми.

А тепер, подумала, хочуть змутувати дитину, але не вміють. А це може означати… Це може означати, що я можу отримати прохання про допомогу. А потім побачити те,чого жоден живий чародій не споглядав, дізнаюсь те, чого жоден з живих чародіїв не пізнав. Легендарні Трави і зілля, утримувані в найглибшому секреті таємничі вірусні культури, сумнозвісні загадкові рецепти…

І це я дам попелястоволосому дитяткові еліксири, буду спостерігати мутаційні зміни, буду на власні очі бачити, як… як попелястоволосе дитя помирає.

О, ні, Трісс знову здригнулась. Ніколи. Не такою ціною.

Зрештою, подумала, може я знову дарма зраділа. Може й не про це мова. За вечерею ми говорили, пліткували про те, про се. Кілька разів намагалась спрямувати дискусію на Дитя Несподіванку, без результатів. Зразу змінювали тему.

Вивчала їх. Веземір був скутий і заклопотаний, Геральт неспокійнй, Ламбер і Ескель штучно веселий і балакучий, Коен такий природний, що аж неприродний. Щирою і відвертою була тільки Цирі, рум’яна від холоду, розпатлана, щаслива і скажено ненажерлива. Вони їли пивний суп, густий від грінок і сиру, а Цирі здивувалась, що не подали гриби. Вони пили сидр, але дівчинка отримала воду, чим була здивована і збриджена.

Де салат, верескнула раптом, а Ламберт скривився гостро і наказав зняти лікті зі столу.

Грибки й салат. У грудні?

Зрозуміло, подумала Трісс. Її годують тими легендарними печерними сапрофітами, не відомими науці гірськими травами, напувають знаменитими настоянками з таємного зілля. Дівчинка розвивається швидко, набирає сатанинської, відьмачої кондиції. У природнй спосіб, без мутації, без ризику, без гормональної революції. Але чародійка не могла того бачити. Для чародійки це секрет. Нічого мені не повідали, нічого мені не сказали.

Бачила, як ця дівчинка бігала. Бачила, як танцювала з мечем на балці, гнучка і швидка, повна повна танцівничої, котячої грації, рухалась, як акробатка.

Мушу, подумала, я конче мушу побачити її голою, пересвідчитись, як розвинулась під впливом того, чим її тут годують. А якби так вдалось знайти і вивезти звідси зразки «грибків» і «салату»? Ну, ну…

А довіра? Чхала на вашу довіру, відьмаки. У світ є рак, є чорна віспа, правець та лейкемія, алергії, є синдром раптової смерті немовлят. А ви ваші «грибки», з яких можливо вдалось би створити, ліки, що рятуватимуть життя, ховаєте від світу. Тримаєте в секреті навіть переді мною, якій виказуєте приязнь, шану і повагу. Навіть я не можу побачити не тільки Лабораторію, але й навіть чортових грибків!

Для чого ж мене викликали? Мене, чародійку?

Магія!

Трісс захихотіла. Ха, подумала, маєте! Цирі напустила вам такого ж страху, як і мені. «Від’їхала» в сон наяву, почала віщувати, пророкувати, виділяти ауру, яку ви відчуваєте майже так само добре, як я. Рефлекторно «сягнула» за чимось психокінетичним, або силою волі вигнула олов’яну ложку, втупившись у неї за обідом. Відповідала на питання, які задавали подумки, а може й на такі, яких навіть подумки боялись задавати. І охопив вас страх.

Зрозуміли, що ваша Несподіванка є ще більш несподіваною, ніж вам здавалося. Зрозуміли, що маєте у Каер Морхені Витік.

Що не дасте собі раду без чародійки.

А не мають ні одної приязної чародійки, якій могли би довіряти. Крім мене і …

І крім Єнніфер.

Вітер завив, застукав віконницями, підняв гобелена. Трісс Мерігольд обернулась навзнак, і почала замислено гризти ніготь великого пальця руки.

Геральт не запросив Єнніфер. Запросив мене. Знати б чому…

Чому…

- Чому ти не прийшов сюди до мене? – тихо скрикнула у темряву, збуджена і зла.

Їй відповів виючий серед руїн вітер.

*****

Ранок був сонячний, але страшенно холодний. Трісс прокинулась змерзлою, невиспана, але заспокоєна і впевнена. Вона зайшла в залу останньою. Її зусилля були гідно винагороджені поглядами, що оцінили її зусилля – змінила дорожнє вбрання на ефектну, але просту сукню, уміло вжила магічні пахощі і не магічну, але дуже дорогу косметику. З’їла кашу, обговорюючи з відьмаками мало важливі та банальні теми.

- Знову вода? – раптом забурчала Цирі, зазираючи до кубка. – Мені терпнуть від води зуби! Я б попила соку! Того синього!

- Не горбся – сказав Ламберт, краєм ока зиркаючи на Трісс. – І не витирай рота рукавом! Закінчуй їсти, час тренуватись. Дні щораз коротші.

- Геральте – Трісс закінчила вівсянку. – Цирі вчора впала на Шляху. Нічого страшного, але винне те блазенське вбрання. Це все зле припасоване і заважає її рухам.

Веземір відкашлявся, подивився набік. Ага, подумала чародійка, значить, то твій виріб, майстре меча. Факт, курточка Цирі виглядає так, ніби її скроєно мечем, а зшито наконечником стріли.

- Дні й справді щораз коротші – підвелась, не дочекавшись відповіді. – Але сьогодні скоротимо його ще більше. Цирі, закінчила? Дозволь мені. Зробимо необхідні виправлення в твоєму вбранні.

- Вона бігає в цьому рік, Мерігольд – гнівно прорік Ламберт. – І все було добре, допоки…

- Допоки не з’явилась тут баба, яка дивитись не може на негарний і не підігнаний одяг? Маєш рацію, Дамберте. Але баба з’явилась і зруйнувала порядок, надійшов час великих змін. Ходи, Цирі.

Дівчинка завагалась, подивилась на Геральта. Геральт згідливо кивнув головою, усміхнувся. Гарно. Так, як бувало усміхався колись, тоді, коли…

Трісс відвела погляд. Та усмішка була не для неї.

*****

Кімнатка Цирі була точною копією жител відьмаків. Була так як і вони, позбавлена оздоблення і меблів. Тут не було практично нічого крім збитих з дошок ліжка, столика і скрині. Стіни і двері квартир відьмаків декорували шкурами убитих під час полювань звірів – оленів, рисів, вовків, навіть росомах. На дверях кімнатки Цирі натомість висіла шкура велетенського щура з огидним лускатим хвостом. Трісс поборола у собі бажання зірвати смердюче паскудство і викинути його у вікно.

Дівчинка, стоячи коло ліжка, вичікувально дивилась на неї.

- Спробую – сказала чародійка – трохи ліпше припасувати це твоє… вбрання. Я завжди мала нахил до крою і шиття, маю дати собі раду і з цієї шкурою цапа. А ти, відьмачко, мала колись в руці голку? Навчено тебе ще чого небудь, крім діравлення мечем міщків з сіном?

- Як я була на Заріччі, в Кагені, то мусила прясти – сказала неохоче Цирі. – Шиття мені не давали, бо тільки псувала льон і марнувала нитки, все треба було пороти. Сташно нудно було це прядіння, ей!

- Факт – захихотіла Трісс. – Важко знайти щось нудніше. Я теж ненавиділа прясти.

- А мусила? Я думала, що… Але ти чарів… Чародійка. Ти ж все можеш начарувати? Ту гарна сукенку… вичарувала собі?

- Ні – усміхнулась Цирі. – Але і не робила її власноруч. Я так гарно не зможу.

- А моє вбрання як зробиш? Вичаруєш?

- Не маю такої потреби. Зроблю магічну голку, якій додам закляттям трохи енергії. А якщо буде треба…

Трісс повільно просунула долоню до розшарпаної дірки на рукаві курточки, промовила закляття, одночасно активізуючи амулет. Дірка зникла без сліду. Цирі радісно писнула.

- Це чари! Ти зачарувала куртку! Ха!

- Тимчасово, поки пошиємо просту, але порядну. Ну, а зараз, моя панно, знімай все, переодягнись у щось інше. Це не твій єдиний одяг?

Цирі помотала головою, підняла віко скрині показала вицвілу вільну льняну сукню, бурий каптанчик, льняну і вовняну сорочки, яка нагадувала покутну мішковину.

- Це моє - повідомила. - В цьому сюди приїхала. Але зараз я цього не ношу. Це бабські речі.

- Розумію – скривилась глузливо Трісс. – Бабське чи ні, але зараз мусиш у це переодягтися. Ну, живо роздягайся. Дозволь, допоможу… Холера! Що це? Цирі?

Плечі дівчинки вкривали великі, підплилі кров’ю синці. Більшість з них вже пожовкли, частина були свіжими.

- Що це, в дідька? – повторила гнівно чародійка. – Хто тебе так побив?

- Це? – Цирі зиркнула на плечі, ніби здивована кількістю синців – А, це… Це вітряк. Була заповільною.

- Бляха, що за вітряк?

- Вітряк – повторила Цирі, піднімаючи на чародійку свої великі очі. – Це є такий… Ну… Я на ньому вчуся уникати атаки. Він має лапи з киями і крутиться, і махає тими лапами. Треба швидко скакати і швидко ухилятися. Треба мати лефлекс[11]. Як що немає лефрексу, то вітряк вдарить києм. Спочатку той вітряк мене постійно лупцював. Але тепер…

- Зніймай леггінси і сорочку. О Боже милий! Дівчинко! Ти взагалі можеш ходити? Бігати?

Обидва стегна і ліва сідниця були чорно гранатові від синців і набряків. Цирі здригнулась і засичала, сахнувшись від долоні чародійки. Трісс вилаялась червонолюдською, дуже шпетно.

- Це теж вітряк? – спитала, намагаючись залишатись спокійною.

- Це? Ні. О, це не вітряк. – Цирі байдуже продемонструвала вражаючий синець на гомілці, нижче лівого коліна. – А це інше. То маятник. На маятнику я треную рухи з мечем. Геральт сказав, що я дуже добра на маятнику. Каже, що маю той, ну… Чуйку. Маю чуйку.

- А якщо не вистачить чфйки – скрипнула зубами Трісс – тоді, як припускаю, маятник тебе вдарить?

- Ну певно – підтакнула дівчина, дивлячись на неї і явно дивуючись її невігластву. – Вдарить, і ще як.

- А тут? На боці? Що це було? Ковальський молот?

Цирі засичала від болю і почервоніла.

- Впала з гребеня.

- … а гребінь тебе вдарив – докінчила Трісс, яка щораз важче панувала над собою. Цирі пирхнула.

- Як гребінь може вдарити, якщо вкопаний у землю? Не може! Просто впала. Виконувала пірует у стрибку і мені не вийшло. Від того цей синець. Бо я вдарилась об стовп.

- І лікувалась два дні? Маєш клопіт з диханням? Болить?

- Зовсім ні. Коен помасував мене і знову всадовив на гребінь. Так треба, розумієш? Інакше схопиш страх.

- Що?

- Схопиш страх – повторила гордо Цирі і відкинула з чола попелясту гривку. – Не розумієш? Навіть якщо щось станеться, то треба одразу знову на снаряд, бо інакше будеш боятись, а якщо будеш боятися, то вправа ніколи не вийде. Відступати не можна. Геральт так сказав.

- Мушу запам’ятати цю максиму – процідила чародійка. – Так само, що вона походить саме від Геральта. Це незлий рецепт на життя, тільки я не впевнена, чи результативний на всі випадки. Але досить легко реалізований чужим коштом. Так значить, не можна відступати? Хоча і кидано тебе, і бито в тисячу способів, ти маєш встати і тренуватись далі?

- Певно що. Відьмак не боїться нічого.

- Справді? А ти, Цирі? Нічого не боїшся? Щиро відповідай.

Дівчинка відвернула голову, закусила губу.

- А ти нікому не скажеш?

- Не скажу.

- Найбільше я боюся двох маятників. Двох одразу. І вітряка, але тільки тоді, коли він швидко запущений. І є ще другий тягар, бо я до цього часу мушу з тією, ну… з стра…Страхуванням. Ламберт сказав, що я чмо і невдаха, але це зовсім неправда. Мені Геральт сказав, що маю трохи інакший центр важкості, бо є дівчинкою. Просто мушу більше тренуватись, зіба що… Хочу тебе про щось спитати. Можу?

- Якщо ти занаєшся на магії і на закляттях… Якщо вмієш чарувати… Чи могла б ти зробити так, щоб я була хлопцем?

- Ні – відрізала Трісс льодяним тоном. – Не могла б.

- Гм.. – мала Відьмачка явно стривожилась.

- А чи ти могла б принаймні…

- Принаймні що?

- Чи могла б ти зробита так, щоб я не мусила… - Цирі залилась рум’янцем. – Скажу на вухо.

- Кажи – Трісс нахилилась. – Слухаю.

Цирі, почервонівши ще більше, наблизила обличчя до каштанового волосся чародійки.

Трісс рвучко випросталась, а її очі запалали.

- Сьогодні? Зараз?

- Ага.

- Холера ясна і чортова! – вереснула чародійка і копнула стілець так, що він з гуркотом вдарився об двері, скинувши щурячу шкуру. – Зараза, мор, проказа і сифіліс! Думаю, що я позабиваю тих клятих дурнів!

*****

- Заспокойся, Мерігольд! – сказав Ламберт. – Ти абсолютно нездорово і безпричинно розхвилювалась.

- Не повчай мене! – І припини звертатись до мене «Мерігольд»! А найкраще буде, якщо вагалі замовкнеш. Не до тебе говорю. Веземіре, Геральте, чи бачив хтось з вас, як ця дитина страшно замордована? Вона не має на тілі жодного здорового місця!

- Дитинко – поважно сказав Веземір. – Не дай себе поглинути емоціям. Ти виховувалась інакше, звикла до іншого виховання дітей. Цирі походить з Півдня, там дівчаток і хлопців виховують цілком однаково, без жодної різниці, так як серед ельфів. На поні її всаджено, коли мала п’ять років, а коли мала вісім їздила на полювання. Її навчено користуватись луком, спосом, мечем. Для Цирі синець не новина…

- Не розповідайте мені дурниць – зачервонілась Трісс. – Не вдавайте дурних. Це не поні, не верхова їзда, чи сани. Це Каер Морхен! На тих ваших вітряках і маятниках, на вашій Мордовані поламали кістки і поскручували собі карки десятки хлопців, міцні та загартовані волоцюги, схожих на вас, зібраних по дорогах, і витягнених з канав. Жилавих, добре навчених коротким життям зірвиголів і гультяїв. Які шанси має Цирі? Навіть вихована на Півдні, навіть по-ельфійськи, навіть під рукою такої ірод-баби, як Левиця Каланте, ця мала була і є князівною. Ніжна шкіра, дрібна будова, легкий кістяк… Це дівчинка! Що ви хочете з нею зробити? Відьмака?

- Ця дівчинка – тихо і спокійно відізвався Геральт – ця делікатна і дрібна князівна вижила у різанині в Цинтрі. Полишена тільки сама на себе прокладала собі дорогу через когорти Нільфгаарду. Зуміла прослизнути поміж гарцюючими повсюдно мародерами, які грабували і мордували все живе. Протрималась два тижні в лісах Заріччя цілком сама. Бродила протягом місяця з групою втікачів, тяжко гаруючи на рівних з усіма і разом з усіма голодуючи. Майже півроку працювала на ріллі і при знаряддях, прийнята у хлопській родині. Повір мені, Трісс, життя дало їй досвід, навчило її та загартувало не гірше, аніж подібних до нас гультяїв, зібраних до Каер Морхену з путівців. Цирі не слабша від нам подібних, небажаних виродків, підкинених відьмакам у корчмах як кошенят, у плетених кошиках. А її стать? Яке це має значення?

- Ти ще питаєш? Ще смієш про це питати? – крикнула чародійка. – Яке це має значення? А таке, що дівчина, не схожа на вас, має свої власні дні! І дуже важко це переносить! А ви хочете, щоб вона випльовувала легені на Мордовані і на якихось холерних вітряках!

Хоч і зла, Трісс отримала розкішне задоволення при вигляді збаранілих мін молодих відьмаків і раптово відвислої щелепи Веземіра.

- Навіть не здогадувались – кивнула головою зі спокійним, занепокоєним, лагідним виразом. – Вихователі від сьомої болісті. Вона соромилась сказати вам про те, бо навчена, що про такі випадки не говориться з чоловіками. І соромиться слабкості, болю, того, що є не така вправна. Чи хто-небудь з вас про це подумав? Зацікавився тим? Чи спробував зрозуміти, шо з нею не так? А може вона перший раз у житті кровила тут у вас, у Каер Морхені? І плакала ночами, не знаходячи в нікого співчуття, розради, чи навіть розуміння? Чи хтось з вас взагалі про це подумав?

- Припини, Трісс – тихо зойкнув Геральт. – Досить. Донесла те, що ти хотіла донести. А може більше, ніж хотіла.

- Холера би це взяла – вилаявся Коен. – Добрими ж ми дурнями виявились. Ех, Веземіре, що ти…

- Замовчи - буркнув старий відьмак. – Нічого не кажи.

Найменш очікувано вчинив Ескель, який встав, підійшов до чародійки, і низько нахилившись взяв її долоню і з повагою її поцілував. Вона швидко відсмикнула руку. Не для того, щоб продемонструвати злість і роздратування, але щоб перервати приємну, проникаючу наскрізь вібрацію, викликану доторком Відьмака. Ескель емонував сильно. Сильніше, аніж Геральт.

- Трісс – промовив, заклопотано тручи паскудний шрам на щоці. – Допоможи нам. Просимо про це. Допоможи нам, Трісс.

Чародійка подивилась йому в очі, стиснула вуста.

- У чому? В чому я маю допомогти вам, Ескелю?

Ескель знову потер шрам, подивився на Геральта. Біловолосий відьмак кивнув головою, закривши очі долонею. Веземір голосно закашляв.

У той момент скрипнули двері, до зали зайшла Цирі. Кашель Веземіра змінився чимось на кшталт задушливого, голосного вдиху. Ламберт вікрив рота. Трісс стримала хихотіння.

Цирі, підстрижена і причесана, йшла до них дрібними кроками, обережно підтримуючи темно-синю сукенку, яка, хоч і вкорочена і припасована, мала сліди везення у в’юках. На шиї дівчинки блищав другий подарунок від чародійки – чорна змійка з лакованої шкіри з рубіновим очком та золотою пряжкою. Цирі зупинилась перед Веземіром. Не знаючи, що робити з руками, вона запхала великий палець за пасок.

- Я не можу сьогодні тренуватись – вирекла спокійно і неспішно, у повній тиші – тому що я… Я…

Подивилась на чародійку. Трісс підморгнула до неї, кривляючись до неї так, як задоволена бешкетом, ворухнула устами, підказуючи вивчені фрази.

- Нездорова! – закінчила Цирі голосно і гордо, задираючи носа ледь не до стелі.

Веземір знову закашляв. Але Ескель, любий Ескель, не втратив голови, ще раз повівшись так, як треба.

- Звичайно – сказав повільно, усміхаючись. – Зрозуміло і правильно, що заняття буде припинено до часу виздоровлення. Теоретичні лекції теж скоротимо, а якщо ти погано почуваєшся, то і їх відкладемо. Якщо потребуватимеш медикаментів чи…

- Я цим займуся – втрутилась так само вільно.

- Ага… - Цирі тільки зараз злегка зарум’янилась, подивилась на старого Відьмака. – Вуйку Веземіре, я попросила Трісс… Це значить пані Меригольд, що… Для… Ну, щоб вона з нами залишилась. Довше. Довго. Але Трісс сказала, що ти мусиш погодитись. Вуйку Веземіре! Погодься!

- Погоджуюсь… - прохрипів Веземір. – Звичайно, що я погоджуюсь…

- Ми дуже раді – Геральт тільки зараз забрав долоню з обличчя. – Ми дуже раді, Трісс.

Чародійка повільно кивнула головою в його бік і невинно стріпнула віями, накручуючи на палець каштанове пасмо. Геральт мав кам’яне обличчя.

- Дуже гарно і розумно вчинила, Цирі – сказав – запронувавши пані Мерігольд подовше гостювати у Каер Морхені Я пишаюсь тобою.

Цирі почервоніла, широко усміхнувшись. Чародійка дала їй заздалегідь умовлений знак.

- А тепер – повідомила дівчинка, ще вище задираючи носа – я залишаю вас самих, бо певно мусите обговорити з Трісс різні ваші справи. Пані Мерігольд, вуйку Веземіре, панове… Я прощаюсь. Поки що.

Вона граціозно присіла у реверансі, після чого вийшла з зали, повільно і гідно ступаючи сходами.

- Холера – перервав тишу Ламберт. – Подумати тільки, що я не вірила, що це справді принцеса.

- Догнали, засранці? – Веземір роззирнувся довкола. – Якщо вранці одягає сукенку… То щоб ніяких вправ. Розумієте?

Ескель і Коен окинули старця поглядом цілковито позбавленими поваги. Ламберт відкрито пирснув. Геральт дивився на чародійку, а чародійка усміхалась. – Дякую тобі – сказав. – Дякую тобі, Трісс.

*****

- Умови? – явно занепокоївся Ескель. – Трісс, ми вже тобі пообіцяли, що пом’якшимо тренінг Цирі. Які ще умови хочеш нам поставити?

- Ну, може умови то надто сильно сказано. Назвімо це скоріше порадами. Дам вам три поради, а ви їх виконуйте. Якщо, звісно, вам розходиться на тому, щоб я тут зосталась і допомогла вам у вихованні малої.

- Слухаємо – сказав Геральт. – Кажи, Трісс.

- Передовсім – почала, злостиво усміхаючись – слід урізноманітнити меню Цирі. А зокрема обмежити в ньому секретні грибки і таємну зелень.

Геральт і Коен володіли своїми обличчями. Ламберт і Ескель трохи гірше.

Веземір не володів взагалі. Хоч, подумала, дивлячись на його заклопотану міну, за його часів світ був кращий. Тоді брехня була лицемірством, якого слід було соромитись. Відвертість не була ганебною.

- Менше настоянок з оповитого таємницею зілля – продовжувала, намагаючись не хихотіти – а більше молока. Ви маєте тут кіз. Доїння це ніяке не мистецтво, побачиш, Ламберте, в мить навчишся.

- Трісс – почав Геральт – послухай…

- Ні, то ти послухай. Ви не піддавали Цирі різкій мутації, не торкались гормонів, не пробували еліксири і Трави. І за це вам хвала. Це було розумно, відповідально, людяно. Не зашкодили їй отрутами, тому тим більше не можна вам калічити її зараз.

- Про що ти говориш?

- Грибки, секрети яких так стережете – пояснила вона – насправді тримають дівчину у чудовій кондиції і зміцнюють її м’язи. Зілля забезпечують ідеальний обмін речовин і прискорюють розвиток. Все разом, за допомогою виснажливих тренувань, викликає однак певні зміни в будові тіла. У жировій тканині. Це є жінка. Якщо ви не скалічили її гормонально, не калічте фізично. Може коолись комусь з вас буде шкода, що так безоглядно позбавили її жіночих… атрибутів. Розумієте, про що мова?

- Аякже – зазначив Ламберт, безсоромно дивлячись на бюст Трісс, що напинав метеріал сукні. Ескель кашлянув і спопелив молодого відьмака очима.

- На цей момент – спитав повільно Геральт, також ковзнувши поглядом ними – ти не виявила у неї нічого незворотного, маю надію?

- Ні – усміхнулась. – На щастя ні. Розвивається здорово і нормально, збудована як молода дріада, приємно подивитись. Але будьте помірнішими у застосуванні прискорювачів, прошу вас про це.

- Виконаємо – промовив Веземір. – Дякуємо за пересторогу, дитинко. Що ще? Ти говорила про три… поради.

- Так. Ось друга: не можна допустити, аби Цирі тут здичавіла. Вона мусить мати контакт зі світом. Мусить отримати гідну освіту і підготовку до реального життя. На разі нехай собі махає мечем. Відьмачки без мутації з неї не зробите, але відьмацький тренінг їй не зашкодить. Часи зараз важкі і небезпечні, буде вміти захищатись, якби мусіла. Як ельфиня. Але ви не можете ховати її живцем тут, на відлюдді. Мусить увійти у нормальне життя.

- Її нормальне життя спломеніло разом з Цинтрою – моргнув Геральт. – Що ж, але Трісс, як зважди маєш рацію. Тільки подумаймо про це. Коли прийде весна, завезу її до храмової школи. До Неннеке, до Елландеру.

- Це дуже добра думка і мудре рішення. Неннеке – виняткова жінка, а храм богині Мелітеле – виняткове місце. Безпечне, надійне, яке гарантує гідну дівчинки освіту. Цирі вже знає?

- Знає. Скандалила декілька днів, але врешті прийняла це. Тепер навіть нетерпляче виглядає весну, піднесена перспективою подорожі до Темерії. Її цікавить світ.

- Як і мене в її віці – усміхнулась Трісс. – А це небезпечно наближає нас до третьої поради. Ви наєте якої. Не робіть дурних мін. Я чародійка, пам’ятаєте? Не знаю, скільки часу вам знадобилось, щоб виявити магічні здібності Цирі. Мені для цього було потрібно менше, ніж півгодини. Після цього я вже знала, ким, вірніше чим, є ця дівчинка.

- А чим є?

- Витоком.

- Неможливо!

- Можливо. Навіть точно. Цирі є Витоком, має здібності медіума. Більше того, я дуже, дуже непокоюсь за цю її здібність. І ви, кохані відьмаки, добре про це знаєте. Ви зауважили ту здібність, вона вас теж занепокоїла. Тільки і виключно для цього ви викликали мене до Каер Морхену, правда? Маю рацію? Тільки і виключно для цього?

- Так – підтвердив по хвилі мовчання Веземір. Трісс полегшено тихо зітхнула. За мить до цього боялась того, що це підтвердить саме Геральт.

*****

Наступного дня впав перший сніг, спершу дрібний, але він швидко перейшов у заметіль. Падав усю ніч, а ранком мури Каер Морхену потонули в заметах. Про бігання Мордовнею не могло бути мови, тим більше, що Цирі почувалась не найкраще. Трісс підозрювала, що відьмацькі «прискорювачі» могли бути причиною розладів менструації. Однак певності не мала, про їх специфіку практично нічого не знала, а Цирі була, без всякого сумніву, єдиною дівчинкою у світі, якій їх давали. Відьмакам про свої підозри не повідомила. Не хотіла їх турбувати і нервувати, воліла застосовувати власні способи. Вона напоїла Цирі еліксирами, зав’язала їй під сукенкою на талії шнурочок з активним ясписом і заборонила перевантаження, а особливо дикі гонитви з мечем за щурами.

Цирі нудилась, сонно швендяла замком, зрештою, за браком інших розваг, долучилась до Коена, що чистив стайню, доглядав за кіньми та ремонтував упряж.

Геральт, до люті чаклунки, пропадав десь і з’явився тільки під вечір, тягнучи застрелену козу. Трісс допомогла йому випатрати здобич, Хоч і жахливо бридилась запахом м’яса і крові, хотіла бути ближче до Відьмака. Близько. Як найближче. У ній росла холодна, завзята рішучість. Вона більше е мала бажання спати сама.

- Трісс! – раптом вереснула Цирі, з тупотом збігаючи сходами. – Чи можна сьогодні спати з тобою? Трісс, дуже прошу, погоджуйся! Прошу тебе, Трісс!

Сніг падав і падав. Виясніло, коли настав Мідінваерне, День Зимового Сонцестояння[12]…

На третій день вмерли усі діти, крім одного, отрока ледь десяти років. Той, доти страждаючий нападами божевіллям, раптово впав у глибоке одурманення. Його очі мали скляний погляд, його руки безперервно крутились, або водив ними в повітрі, ніби хотів зловити перо. Його дихання стало голосним і хрипким, а холодний, липкий і смердючий піт виступив на шкірі. Тоді йому знову дали до вен еліксир і напад повторився. Після цього з’явилася кровотеча з носа, а кашель миттєво припинився, після чого отрок цілковито обм’як і втратив свідомість.

Симптоми не минали більше двох днів. Шкіра дитини, перед тим залита потом, стала сухою і запаленою, пульс став зривистим і нерівним, став розмірено помірно сильним, скоріше повільним, аніж швидким. Він жодного разу більше ані очуняв, ані закричав.

Врешті надійшов сьомий день. Отрок очуняв ніби зі сну і відкрив очі, а його очі були як у змії…

Карл Деметрій Крест, Випробування Травами та інші таємні відьмацькі практики, бачені на власні очі, манускрипт виключно для ознайомлення Капітулу Чародіїв.

Поиск по сайту: