Розділ перший

Анджей Сапковський.

Відьмак.

Кров ельфів.

Том І.

Коментований переклад: don pedro – Ростислав Лещишин

Анджей Сапковський

Повідаю правду вам, що надходить час меча і топірця, вік великої хуртовини. Надходить час Білого Холоду і Білого Світла, Час Шаленства і Час Зневаги, Tedd Deireadh, Час Кінця. Світ умре серед морозу, а відродиться разом з новим сонцем. Відродиться зі Старшої Крові, з Hen Ichaer [1], з засіяного зерна. Зерна, яке не проросте, а тільки вибухне полум’ям.

Ess'tuath esse! Так буде! Виглядайте знаки! Які то будуть знаки, речу вам – потече вперед землею кров Aen Seidhe, Кров Ельфів…

Aen Ithlinnespeath, пророцтво Ithlinne Aegli aep Aevenien.

Розділ перший

Місто палало.

Вузькі вулички, які виходили до рову, до першої тераси, зяяли димом і жаром. Полум’я пожирало тісно скупчені стріхи будинків, лизало замкові мури. Із заходу, з боку портової брами, наростав вереск, відголоски запеклого бою, глухі, стрясаючі мур удари тарану.

Нападники, атакувавши їх несподівано, проламали барикади, які боронили нечисленні воїни, міщани з алебардами і цехові арбалетники. Вкриті чорними черпаками коні перелітали над заслоном як упирі, виблискуючи ясно зброєю під дощем сіяли смерть серед втікаючих оборонців. Цирі відчула, як лицар, швидко підняв її на коня. Почула його крик. Тримайся, кричав. Тримайся.

Інші лицарі в барвах Цинтри випередили їх, поспішно зіткнулися з нільфгаардцями. Цирі бачила це тільки мить, кутом ока – шалений вир блакитно-золотих і чорних плащів серед зіткнення сталі, стукоту лез щитами, іржання коней…

Крик. Ні не крик. Вереск.

Тримайся!
Страх. Кожен струс, кожне шарпання, кожен скок коня рве до болю затиснені на ремені долоні.

Болісно скорчені ноги не знаходять опори, очі сльозяться від диму. Обіймаючи, душачи його плечі, давила, болісно гнула ребра. Довкола наростав крик, такий, якого досі ніколи не чула. Що треба зробити людині, щоб так кричала?

Страх. Ослаблюючий, паралізуючий, задушливий страх.
Знову брязкіт заліза, храп коня. Будинки довкола танцюють, вікна раптово вибухають вогнем, за мить перед ними була брудна вуличка, встелена трупами, завалена покинутим біженцями майном.
Лицар за її плечима раптом заходиться дивним, храпливим кашлем. На вчеплені за ремінь руки бухнула кров. Вереск. Свист стріл.

Падіння, струс, болючий удар збруї. Збоку б’ють копита, над головою мигають кінські черева і потерті підпруги, інші кінські черева, розвіяні чорні черпаки. Стогони, такі, які видає лісоруб, рубаючи дерево. Але то не дерево, то залізо об залізо. Крик, здавлений і глухий, і біля неї падає щось велике і чорне з плюскотом в болото, бризкає кров. Броньована стопа здригається, метається, оре землю великими острогами.
Ривок. Якась сила піднімає її вгору, всаджує на луку сідла. Тримайся! Знову тряска, шалений галоп. Руки і ноги розпачливо шукають опори. Кінь стає дибки. Тримайся!... Немає опертя. Немає… Немає… Є кров. Кінь падає. Не можна відскочити, не можна виборсатися, вирватись з вкритих кольчугою рук. Не можна втекти від крові, яка ллється на голову, на карк.

Шок, в’язке болото, раптове зіткнення з землею, нажахано знерухомлена по дикій їзді. Пронизливий храп і виск коня, що намагається підняти зад. Гупання підков, мигання суглобів і копит. Чорні плащі і черпаки. Крик.

На вулиці вогонь, рушила червона стіна вогню. На її тлі вершники, великі, здається сягають головами понад палаючих дахів. Накриті чорними черпаками коні танцюють, махають головами, іржуть.

Вершник дивиться на неї. Цирі бачить блиск очей у прорізі великого шолому, оздобленого крилами хижого птаха. Бачить відблиск пожежі на широкому лезі меча, який тримає в низько опущеній долоні.

Вершник дивиться. Цирі не може поворухнутися. Виборсується з безсилих рук забитого, обернених довкола її поясу. Знерухомлена чимось важким і мокрим від крові, чимось, що лежить на її стегнах, і притискає її до землі.

Вона скута страхом. Потворним, що скручує кишки, який змушує Цирі перестати чути крик пораненого коня, ревіння пожежі, верески мордованих людей, і гуркіт барабанів. Єдине, що важливе, що має значення, то страх. Страх, який прибрав подоби чорного лицаря в оздобленому пір’ям шоломі, завмерлого на тлі червоної стіни шаленіючого полум’я.

Вершник зупиняє коня, крила хижого птаха на його шоломі лопотять, птах зривається у політ. До атаки на беззахисну, спаралізовану страхом жертву. Птах – а може лицар – кричить, скрегоче, страшно, жорстоко, тріумфально. Чорний кінь, чорна зброя, чорний розвіяний плащ, а за тим всім вогонь, море вогню.

Страх.

Птах скрекоче. Крила лопотять, пера б’ють по обличчю.

Страх!

На допомогу. Чому мені ніхто не допомагає. Я сама, я мала, я беззахисна, не можу навіть ворухнутись, не можу навіть видобути звуку зі скорченого горла.

Чому ніхто не приходить мені на допомогу?

Я боюся!

Очі горять в шпарі великого окриленого шолому. Чорний плащ швидко каже – Цирі!
Вона прокинулась залита потом, а її власний крик, крик, який її розбудив, все ще дрижав, вібрував десь у середині, під грудиною, палив пересохле горло. Боліли руки, що стисли ковдру, боліли плечі…

- Цирі. Заспокойся.

Довкола була ніч, темна і вітряна, рівномірно і мелодійно шуміли крони сосен, поскрипуючи стовбурами. Не було тільки пожежі і крику, була тільки та шумна колискова. Збоку пульсувало світло і тепло вогню біваку, вогонь блищав на дужках упряжі, відбивався червоно на руків’ї і піхвах меча, припертого до сідла, яке лежало на землі. Не було іншого вогню та іншого заліза. Рука, що торкалась шкіри її щоки пахнула шкірою і попелом. Не кров’ю.

- Геральте…

- То був тільки сон. Злий сон.

Цирі сильно затремтіла, соваючи руками і ногами.

Сон. Тільки сон.

Вогнище встигнуло вже пригаснути, березові поліна червонілися і прозоро, розбивались, тріскали блакитним полум’ям. Полум’я освітлювало біле волосся і гострий профіль чоловіка, який був загорнутий у ковдру і кожух.

- Геральте, я…

- Я з тобою. Спи, Цирі. Маєш відпочити. Перед нами ще далека дорога.

Я чую музику, раптом подумала. В тому шумі… є музика. Музика лютні. І голоси. Князівна з Цинтри… Дитя призначення… Дитя Старшої Крові, крові ельфів. Геральт з Рівії, Білий Вовк, і його призначення. Ні, ні, то легенда. Вимисел поетів. Вона не існує. Я вбита на вулицях міста, як і вважається…

Тримайся… Тримайся…

- Геральте?

- Що, Цирі?

- Що він мені зробив? Що тоді сталося? Що він… мені зробив?

- Хто?

- Лицар… Чорний лицар з перами на шоломі… нічого не пам’ятаю. Він кричав… і дивився на мене. Не пам’ятаю, що сталося. Тільки те, що я боялась... Так страшно я боялась…

Чоловік нахилився, полум’я вогню засвітилось в його очах. То були дивні очі. Дуже дивні. Колись Цирі лякалась тих очей, не любила в них дивитись. Але то було давно. Дуже давно.

- Нічого не пам’ятаю - шепнула, шукаючи його руки, твердої і жорсткої як не оброблене дерево. – Той чорний лицар…

- То був сон. Спи спокійно. Він не вернеться.

Цирі вже чула подібні запевнення, колись. Їх неодноразове повторення, раз за разом, її заспокоювало, а потім вона будилась серед ночі власним криком. Але цього разу було інакше. Тому, що цього разу це казав Геральт з Рівії, Білий Вовк. Відмак. Той, який був її призначенням. Якому вона була призначена. Відьмак Геральт, який віднайшов її серед війни, смерті і розпачу, забрав з собою і обіцяв, що вже ніколи не розлучиться з нею.

Заснула, не відпускаючи його долоні.

*****

Бард закінчив співати. Схиливши трохи голову, повторив на лютні мотив попередньої балади, делікатно, тихо, на тон вище від акомпонуючого йому учня. Ніхто не озвався. На додаток до замовкаючої музики чувся шум листя і скрип гілля дуба-велетня. А потім раптом протяжно забекала коза, примотана на прив’язі до якогось з оточуючих старезне дерево возів. Одночасно, ніби за сигналом, один зі згромаджених у велике півколо слухачів встав. Відкинувши з плечей кобальтовий розшитий золотом плащ, штивно і гідно вклонився.

- Дякую, майстре Жовтцю, - мовив звучно, хоч і неголосно. – Нехай я, Радкліфф з Оксенфурту, Майстер Магічних Арканів, зобов’язаний, як виразник загального враження всіх присутніх, висловити слова подяки і визнання твого великого мистецтва і твого таланту.

Чародій повів поглядом оточуючими, яких було добре понад сотню, розсаджених знизу дубу, в тісному півколі, стоячих, сидячих на возах. Слухачі кивали головами, шепотіли. Кілька осіб почали плескати, кілька інших привітали співака піднятими долонями. Зворушені жінки шморгали носами і втирали очі, чим могли, в залежності від стану, професії і статку: селянки рукавами чи верхом долоні, дружини купців льняними хустинками, ельфині і шляхтянки батистом, а три доньки комеса[2] Віліберта, які для виступу відомого трубадура перервали разом з своїм почтом полювання з соколами, шмаркали голосно і гірко у вишукані вовняні шалики кольору гнилої зелені.

- Не буде перебільшенням, - продовжував чародій, - коли скажу, що зворушив нас до глибини, майстре Жовтець, що змусив нас до замислення і задуму, зворушив наші серця. Нехай мені буде дозволено висловити нашу вдячність і пошану.

Трубадур встав і вклонився, омітаючи коліна прикріпленим до фантазійного капелюшка пером чаплі. Учень перервав гру, всміхнуся і теж вклонився, але майстер Жовтець зиркнув на нього грізно і упівголос загарчав. Хлопець опустив голову і повернувся до тихого брязкання струнами лютні.

Зібрання пожвавилось. Купці з каравану, пошепотівшись між собою, витягли під дуб чималий анталек пива. Чародій Радкліфф занурився у тиху розмову з комесом Вілібертом. Доньки комеса перестали рюмсати і втупились у Жовця з обожнюванням. Бард не зауважив того, поглинений тільки усмішками, підморгуваннями і блискотом зубів у бік мовчазної пихатої групи мандрівних ельфів, а особливо до однієї з ельфинь, темноволосої і великоокої красуні у маленькому горностаєвому тоці[3]. Жовтець мав конкурентів – власницю великих оче й і милого току теж побачили і зиркали його слухачі – лицарі, жаки і ваганти. Ельфиня, явно рада такою цікавістю, скубала мережані манжети блузки і тріпотіла віями, але товаришф-ельфи оточили її з усіх боків, не приховуючи неприязні щодо зальотників. Поляна під дубом Блеобгейрісом, місце частих віч, постоїв подорожніх і зустрічей, славилось толерантністю і відвертістю. Опікуни вікового дерева друїди звали поляну «Місцем приязні» і радо приймали тут кожного. Але навіть при виняткових випадках, як от закінченні власного виступу відомого на цілий світ трубадура, подорожні трималися в своїх власних, досить виразно розділених групах. Ельфи купчились до ельфів. Червонолюди переважно групувались разом зі своїми побратимами, винайнятими як охорона купецького каравану, і терпіли біля себе щонайбільше гномів-гірників і фермерів-низовиків.

Всі нелюди тримались окремо від людей. Люди відповідали нелюдам такою ж монетою, але серед них теж анітрохи не спостерігалось єдності. Шляхта спогорда дивилась на купців і коробейників, а солдати і найманці тримались осторонь від пастухів у смердючих кожухах. Нечисленні чародії і адепти відокремилися від решти і всіх довкола справедливо вважали хамами. Тло становила згуртована, темна, понура і мовчазна громада хлопства. Вони нагадували армію лісом грабель, вил і ціпів, що піднімались над головами, та ігнорували всіх і все.

Виняток, як завжди, становили діти. Вільні від наказу мовчати в час виступу барда, шмаркачі з диким вереском помчали в бік лісу, щоб там із запалом віддатися грі, яка регулювалась незрозумілими для того, хто попрощався зі щасливими літами дитинства, правилами. Малі люди, ельфи, червонолюди, низовики, гноми, напівельфи, чверть ельфи і малюки загадкового походження не знали і не визнавали расових і суспільних поділів. Поки що.

- Справді! – закричав один з присутніх на поляні лицарів, худий як тичка хам в червоно-чорному вамсі, оздобленому трьома крокуючими левами. – Добре сказав пан чародій! Гарна то була балада, на честь пана Жовтця, якщо колись будете поблизу Лисогори, замку мого сеньйора, приходьте, не вагайтесь ні на мить. Пригостимо вас як князя, що я кажу, як самого короля Візіміра!

- Клянусь на моєму мечі, чув я багато міністрелів, але де їм ся з вами рівняти, майстре. Прийміть від нас, вроджених і пасованих шляхтичів[4], данину шани вашому мистецтву!

Безпомилково відчувши підходящий момент, трубадур кивнув учню. Хлопець відклав лютню і підняв з землі шкатулочку, що слугувала для збирання серед слухачів матеріальних ознак визнання. Завагавшись, поволі рушив до натовпу, після чого відклав шкатулочку і схопив великий кіш, що стояло поруч. Майстер Жовтець ласкавим усміхом заохотив спритність молодика. – Майстре! – закричала ставна жінка, що сиділа на возі з написом «Віра Левенгаупт і Сини», навантажений виробами з лози. Синів ніде не було видно, напевно, вони були зайняті розтринькуванням маєтку матері. – Майстре Жовтцю, як це так? Лишили нас розгубленими? Це ж не кінець вашої балади? Заспівайте нам про те, що далі було!

- Пісні й балади, - вклонився артист, - не закінчуються ніколи, о пані, бо поезія є вічною і безсмертною, не знає ні початку, ні кінця…

- Але що було далі? – не давала одурити себе торговка, щедро і брязкітливо сиплючи монети до цеберка, поставленого перед нею учнем. – Розкажіть нам хоча б про це, якщо не маєте бажання співати. У ваших піснях не згадуються жодні імена, але всі знають, що оспіваний вами відьмак це не хто інший, як славний Геральт з Рівії, а чародійка, до якої останній палає любов’ю, то не менш відома Єнніфер. І це Неждане Дитя, обіцяне і призначене Відьмакові, то Цирілла, нещасна князівна зі зруйнованої нападниками Цинтри. Чи не так?

Жовтець усміхнувся зверхньо і таємниче.

- Співаю про справи універсальні, щедра добродійко. Про емоції, які можуть трапитись з кожним. Не про конкретних осіб.

- Якби ж то! – закричав хтось з натовпу. – Кожен знає, що співак про відьмака Геральта оповідав.

- Так, так! – запищали хором доньки комеса Вілліберта, сушачи мокрі від сліз шалики. – Співайте ще, майстре Жовтцю! Що було далі? Чи відьмак і чародійка Єнніфер поєднались нарешті? І чи вони кохали? Чи були щасливими? Хочемо бачити! Майстре, майстре!

- Але є!- загорлав проводир групи червонолюдів, сильно трясучи рудою, сягаючою пояса рудою бородою. – Лайно то, князівни, чародійки, призначення, милість, та інша бабська байда! Таж то все, з дозволу шановного пана поета, байда, суцільний поетичний вимисел, щоб було гарно і зворушливо. Але військові справи, як різанину і грабунок Цинтри, як битву в Марнадалі і Соддені, та інше нам дуже гарно виспівав, Жовтцю! Ха, не шкода сріблом посипати за таку пісню, радіє серце воїна! Я бачу, що ні на крихту не збрехав, я це кажу, Шелдон Скаггс, а я брехню від правди відрізнити умію, бо я під Содденом був, я проти нільфгаардських нападників став там з топірцем у герці…

- Я, Доні Мір з Трої, - крикнув худий лицар з трьома левами на вамсі, - був в обох битвах при Соддені, але вас там не бачив, пане краснолюде!

- Бо напевне табору пильнували! – відрізав Шелдон Скаггс, - А я був в першій лінії, там, де було гаряче!

- Бач, що бородань каже! – почервонів Домінір з Трої, підтягуючи споряджений мечем лицарський пояс. - І до кого!

- Сам бач! – червонолюд зачепив долонею по заткнутому за пас топірець, повернувся до своїх компаньйонів і вищирив зуби. – Бачили? Лицар трахнутий! Гербовий! Три леви на щиті! Два серуть, а третій гарчить!

- Спокійно, покійно! – сивоволосий друїд в білих шатах, гострим, владним голосом запобіг бійці. – Не гідно це, панове мої! Не тут, не під гіллям Блеобгеріса, дубу старшого від всіх суперечок і звад цього світу! І не на докір поетові Живцю, балади якого повинні навчити нас любові, не суперечки.

- Слушно! – підтримав друїда низький, гладкий жрець з обличчям, блискучим від поту. – Бачите, а очей не маєте, а вуха ваші глухі. Бо милості Божої немає у вас, бо ви як бочки порожні…

- Якщо йдеться про бочки, - запищав довгоносий гном з возу оздобленого написом «Вироби залізні, виробництво в продаж», - то викочуйте ще одну, панові цехові! Поезії Жовтця висушили горло, й нам знову захотілось!

- Воістину, як пусті бочки, скажу я вам! – заглушив гнома жрець, не дозволяючи збити себе з пантелику і перервати казання. – Нічого ви з балад пана Жовтця не взяли, нічого не навчились. Не зрозуміли, що ті балади про людські долі говорять, про те, що ми тільки забавка в руках богів, а наша земля – боже ігрище. Балади про призначення говорять про призначення нас усіх, а легенда про відьмака Геральта і князівну Циріллу, хоч покладена на справжнє тло цієї війни, то тільки метафора, витвір уяви поета, яка має бути нами використана…

- Мариш, святий муже! – заволала з висоти свого возу Віра Левенгаупт. – Яка легенда? Який витвір уяви? Хто як, але я Геральта з Рівії знаю, бачила його на власні очі, в Визимі, де доньку короля Фольтеста розчаклував! А пізніше ще його зустріла на Купецькому тракті, де на прохання Гільдії убив жорстокого грифа, що нападав на каравани, і вчинком цим багатьом добрим людям життя врятував. Ні, ні то не легенда і не байка. Правду, щира правду виспівав нам тут майстер Жовтець.

- Підтверджую, - сказала смаглява войовниця з чорним гладко зачесаним назад і заплетеним у товсту косу волоссям. – Я Райла з Лірії, теж знаю Геральта Білого Вовка, відомого вбивцю потвор. Бачила теж не раз і не два чародійку Єнніфер, бо бувала в Аедимі, в місті Вендерберзі, де вона живе. Однак про те, що ті двоє кохались, мені нічого невідомо.

- Але це мусить бути правда, озвалася раптом мелодійним голосом ельфиня в горностаєвому тоці.

- Така гарна балада про любов не могла бути неправдою. Не могла! – підтримали ельфині доньки комеса Віліберта і як за командою витерди очі шаликами. – Жодною мірою.

- Шановний чародію! – Вера Левенгаупт звернулася до Радкліффа. – Кохали вони, чи ні? Ви ж напевно знаєте, як то було з ними насправді, з відьмаком і Єнніфер. Відхиліть покров таємниці!

- Якщо пісня каже, що кохали, - усміхнувся чародій, - то так і було і любов та триватиме століттями. Така є сила поезії.

- Недобра звістка, - втрутився раптом комес Віліберт, - що Єнніфер полягла на Содденському Пагорбі. Там полягло декілька чародійок…

- Це неправда, - повідав Донімір з Трої. – Немає на пам’ятнику її імені. То моя сторона, не один раз був на Пагорбі і вибиті на пам’ятнику написи читав. Три чародійки там полягли. Трісс Мерігольд, Лутка Нейд, яку звали Корал… Гм… Ім’я третьої зникло з пам’яті… - Лицар подивився на чародія Радкліффа, але той тільки усміхнувся, не мовивши ні слова.

- А щодо відьмака, - заволав раптом Шелдон Скаггс – той Геральт, який з Єнніфер любився, то вже певно землю гризе. Чув, що убили його десь на Заріччі. Убивав потвор, убивав, але трафила коса на камінь. Так то воно є, хлопці, хто мечем воює, той від меча гине. Кожен колись напореться на кращого і залізо ковтне.

- Не вірю, - войовниця скривила бліді вуста, сплюнула їдко на землю, з хрускотом схрестивши на грудях обтягнені кільцями сітки передпліччя. – Не вірю, що Геральт з Рівії міг натрапити на кращого. Траплялось мені бачити, які той відьмак володіє мечем. Він просто має нелюдську швидкість…

- Добре сказано, - втрутився чародій Радкліфф, - Нелюдську. Відьмаки є мутантами, тому швидкість їх реакції…

- Не розумію, про що мовить пан магік, - войовниця ще паскудніше викривила вуста. – Ваші слова надто вчені. Я знаю одне: жоден фехтувальник, якого знала чи знаю, не може зрівнятися з Геральтом з Рівії, Білим Вовком. Тому не вірю, що він міг загинути у бою, як стверджує пан червонолюд.

- Кожен фехтувальник дупа, коли ворогів купа, - прорік глибокодумно Шелдон Скаггс. – Так кажуть ельфи.

- Ельфи, - холодно скачав високий, світловолосий представник Старшого народу, що стояв поруч милого точку, - ельфи не звикли так грубо виловлюватись.

- Ні! Ні! – запищали з-за зелених шаликів доньки комеса Вілліберта. – відьмак Геральт не міг загинути! Відьмак знайшов призначену йому Цирі, а потім чародійку Єнніфер, і всі троє жили довго і щасливо! Правда, майстре Жовтець?

- Таж то балада була, зацні панянки, - позіхнув спраглий пива гном, виробник залізних виробів. Де в баладах дошуковуватись правди? Правда одне, поезія інше. Візьмемо хоча б… Як її там? Цирі? Та славна Несподіванка. Її пан поет цілком з пальця висмоктав. Бував я в Цинтрі не раз і знаю, що тамтешні король і королева бездітними жили, ані доньки, ані сина не мали…

- Брехня це! – крикнув рудий мужчина в куртці з тюленячої шкури, з червоною хусткою на голові. – Королева Каланте, Левиця з Цинтри, мала доньку, яку звали Паветтою. Вона разом з чоловіком загинула під час морської бурі, морський шторм поглинув їх обох.

- Самі бачите, не брешу! – закричали на всіх свідків залізні вироби. – Паветта, а не Цирі звалась королівна Цинтри.

- Цирілла, звана Цирі, була власне донькою цієї втопленої Паветти – пояснив рудий. – Внучка Калланте. Не королівна була, а князівна Цинтри. Вона власне і була тим призначеним відьмакові Дитям Несподіванкою, ще до її народження королева обіцяла відьмакові, як то пан Жовтець виспівав. Але відьмак не зміг її отримати і забрати, тут пан поет розминувся з правдою.

- Розминувся, аякже – втрутився до розмови жилавий юнак, судячи з вбрання, подорожуючий підмайстер, що готувався до майстрового шедевра і майстрового екзамену[5]. – Відьмака оминуло його призначення. Цирілла загинула під час облоги Цинтри. Королева Каланте, перед тим, як кинутись з вежі, власною рукою заподіяла князівні смерть, щоб живою не дісталась в пазурі Нільфгаарду.

- Не так було, все не так, - запротестував рудий. – Князівну убито під час різанини, коли намагалась втекти з міста.

- Так чи інакше, - крикнули залізні вироби, - не відшукав відьмак свої Цирілла! Поет збрехав!

- Але красиво збрехав, - промовила ельфині в току, тулячись до високого ельфа.

- Не про поезію йдеться, тільки про факти! – заволав підмайстер. – Кажу ж, що князівна загинула від руки власної бабусі! Кожен, хто був у Цинтрі, може це підтвердити!

- А я кажу, що убито її на вулицях, коли тікала, - заперечив рудий. – Знаю це, бо хоч і не родом з Цинтри, був у дружині ярла зі Скелліге, який підтримував Цинтру під час війни. Король Цинтри, Ест Туйрзеах, як всі знають, власне походить з островів Скелліге, був дядьком ярла. А я в дружині ярла воював у Мамадалі і в Цинтрі, а потім, після поразки, під Содденом…

- Ще один комбатант, - буркнув Шелдон Скаггс до червонолюдів, що стояли довкола нього, - Самі богатирі і войовники. Гей, хлопці! Чи є серед вас хоч один, хто не воював в Мамадалу чи під Содденом?

- - Недоречні жарти, Скаггсе, - сказав докірливо високий ельф, обіймаючи рукою красуню в току, у спосіб, що мав розвіяти сумніви можливих залицяльників. – Нехай не виглядає, що ти один воював під Содденом. Я, щоб далеко не шукати, теж брав участь у тій битві.

- Цікаво, на чийому боці, - сказав Радкліффу комес Віліберт добре чутним шепотом, який ельф цілковито проігнорував.

- Загальновідомо, - продожував, навіть не поглядаючи у бік комеса і чародія, - грубо понад сто тисяч воїнів стало в полі у другій битві при Соддені, з чого як мінімум тридцять тисяч збули вбиті чи скалічені. Треба дякувати панові Жовтцю, що однією зі своїх балад увічнив той славний, але страшний бій. І в словах, і в мелодії цієї пісні чуємо не хвальбу, а тільки засторогу. Повторюю, хвала і безсмертна слава панові поетові за баладу, яка можливо дозволить уникнути в майбутньому повторення такої трагедії, якою була жорстока і непотрібна війна.

- Дійсно, - промовив комес Віліберт, дивлячись виклично на ельфа. – Цікаві речі знайшлися в баладі, можний пане. Кажете, непотрібна війна? Хотіли б уникнути трагедії в майбутньому? Маємо розуміти, що якби Нільфгаард знову б до нас удерся, радили б капітулювати? Покірно прийняти нільфгаардське ярмо?

- Життя – безцінний дар і його мусимо зберігати – холодно сказав ельф. – Нічого не виправдовує різанини і гекатомби, якими були обидві битви при Соддені, та програна і та виграна. Обидві коштували вам, людям, тисяч життів. Втратили невимовний потенціал…

- Ельфійське ворожіння! – вибухнув Шелдон Скаггс. – Дурна думка! То була ціна, яку треба було заплатити для того, щоб інші могли жити гідно і спокійно, замість того, щоб дати Нільфгаарду закувати в кайдани, осліпити, загнати до сірчаних і соляних шахт. Ці, які полягли смертю хоробрих, і як дякуючи Жовтцю, житимуть вічно в нашій пам’яті, навчили нас, як боронити власний дім. Співайте ваші балади, Жовтцю, співайте їх всім. Наука в ліс не піде, а стане нам у нагоді, побачите! Бо не сьогодні-завтра Нільфгаард рушить на нас знову, згадаєте мої слова! Зараз вони зализують рани і відпочивають, але надходить день, коли знову побачимо їх чорні плащі і пера на шоломах!

- Чого вони від нас хочуть? – скрикнула Вера Левенгаупт. – Чому вони на нас вз’їлися? Чому не залишать нас у спокої, не дадуть жити й працювати? Чого вони хочуть, ці нільфгаардці?

- Хочуть нашої крові! – рикнув комес Віліберт.

- І нашої землі! – завив хтось з натовпу хлопів.

- І наших бабів! – вторував Шелдон Скаггс, грізно вибалушивши очі. Декілька осіб пирснули сміхом, але тихо і крадькома. Бо хоч і вельми забавна була думка, що комусь, крім червонолюдів могли сподобатись винятково негарні червонолюдки, це була небезпечна тема для кпинів і жартів, зважаючи на норов низьких міцних панків, топірці і корди яких мали гидку звичку несамовити швидко вискакувати з-за поясів. А червонолюди, з невідомих причин свято переконані, що весь світ хтиво чигає на їх жінок і доньок, були стосовно цього небувало дражливі.

- Це мусило колись статись – заявив раптом сивий друїд. – Це мусило статись. Пам’ятаймо, що ми не одні на цьому світі, що не є пупом цього світу. Як дурні, ліниві, зажерливі карасі в замуленому ставі ми не вірили в існування щук. Допустили, щоб наш світ такий став, замулився, забагнився і засмердівся. Озирніться довкола – всюди злочин і гріх, хтивість, гонитва за наживою, сварка, незгода, занепад звичаїв, брак поваги до всіх цінностей. Маємо жити так, як велить Природа, почали ми Природу нищити. І що маємо? Повітря отруєне смородом димарів, ріки і джерела забруднені м’ясарнями і кушнірами, ліси вирубують без стримку. Ха, навіть на живій корі святого Блеобгеріса, айно дивіться, о, якраз над головою пана поета, вирізано козликом[6] огидний вираз. До того ж ще й невірно вирізаний, не тільки те, що це був вандал, та ще й на додачу, неписьменний. Чому ви дивуєтесь? Це мусило погано закінчитись…

- Так, так! – підхопив товстий жрець. – Спам’ятайтесь, грішники, поки ще можна, бо гнів богів і помста над нами! Пам’ятайте ворожіння Ітліни, пророчі слова про покарання богів, яка впаде на плем’я отруєне злочинствами! Пам’ятайте: «Надходить час Погорди, а дерево втратить листя, пуп’янок зав’яне, овоч згниє і згіркне зерно, а ріки заллють міста водою, попливе лід. І прийде Білий Холод, а після нього Біле світло, і світ помре серед заметілі». Так каже віща Ітліна! А поки це станеться, будуть з’являться знаки і впадуть прапори, згадаєте ще, Нільфгаард то кара божа! Це бич, яким Безсмертні хльостають вас, грішних, бич…

- Ех, закрийте рота, ваша святосте!- загарчав Шелдон Скаггс, тупаючи тяжкими черевиками. – Темно робиться від ваших забобонів і вигадок! Нутрощі перевертаються…

- Обережно, Шелдоне, - обірвав його з усмішкою високий ельф. – Не насміхайся з чужої релігії. Це не є ані правильним, ані гречним, ані… безпечним.

- Ні з нічого я не насміхаюсь, - запротестував червонолюд. – Не заперечую можливості існування богів, але мене обурює, коли хтось змішує це з мирськими справами і замилює очі проповідями якоїсь ельфійської вар’ятки. Нільфгаардці нібито мають бути знаряддям богів? Нісенітниця! Зрозумійте, люди, пам’ятаю ще часи Дезмода, Радовида, Самбука, до часів Адрада Старого Дуба! Не пам’ятаєте, бо живете коротко, ніби муха-одноденка майова, але я пам’ятаю і нагадаю, як було тут, на цих землях, одразу після того, як ви злізли з ваших кораблів на землю в усті Яруги і в Дельті Понтару. З чотирьох екіпажів кораблів зробились три королівства, а пізніше сильніші підкорили слабших і так зростали, зміцнювали свою владу. Завойовували інших, поглинали їх, і так королівства росли, ставали щораз більшими і сильнішими. А одночасно те саме робив Нільфгаард, бо то край сильний і з’єднаний, дисциплінований і згуртований. І якщо ви схоже не згуртуєтесь, Нільфгаард завоює вас, як щука карася, як то казав мудрий друїд!

- Нехай тільки спробує! – Донімір з Трої вип’ятив оздоблені трьома левами груди і трясонув мечем в повітрі. – Дали їм перцю під Содденом, можемо ще раз дати!

- Дуже зарозумілі, - пирхнув Шелдон Скаггс. - Видно забули, пасований пане, що поки дійшло до другої битви під Содденом, Нільфгаард пройшов через ваші землі як залізний вал, що трупами таких, як ви хватів всипано поля від Мамадалу по Заріччя. А затримали Нільфгаардців також не такі, як ви, крикливі зухи, а об’єднані союзом сили Темерії, Реданії, Аердину і Каедвену. Згода і єдність, от що їх затримало!

- Не тільки - вирік виразно, але дуже холодно Радкліфф - Не тільки це, пане Скаггсе.

Червонолюд харкнув голосно, шмаркнув, переступив черевиками, після чого злегка вклонився у бік чародія.

- Ніхто не зменшує заслуг ваших побратимів, - відповів. – Ганьба тим, хто не визнає подвигу чародіїв з Содденського Пагорбу, бо відважно стояли, пролили кров за спільну справ, сприяли перемозі. Сьогодні нагадав про них Жовтець в своїй баладі, і ми теж не забули. Але зважте, що ви чародії були з’єднані і солідарні на Соддені, визнали лідерство Вільфгефорца з Роггевену, як і ми, воїни Чотирьох королівств, визнали командування Візімира Реданського. Шкода тільки що тільки на час війни вистачило тієї згоди і солідарності. Бо нині, коли спокій, знову поділилися. Візі мир з Фольтестом душать один одного митами і правом складу[7], а Ліга з Генгфорсом і Тиссенідами з Ковіру має всіх десь. Та й серед чародіїв, як чув, марно шукати колишньої згоди. Немає серед вас згуртованості, немає дисципліни, немає єдності. А в Нільфгаарді є!

- Нільфгаардом володарює імператор Емгир вар Емрейс, тиран і самодержець, змушуючи до послуху батогом, списом і топірцем! – загримів комес Віліберт. – Що нам пропонуєте, пане краснолюде? У що нам згуртуватись? В подібну тиранію? А хто той король, чиє королівство, на ваш погляд, має підпорядкувати собі інші? В чиїх руках хотіли б бачити берло і батіг?

- А що мене то обходить? – стенув плечима Скаггс. – То ваші, людські справи. Кого б ви зрештою королем не обрали, жоден червонолюд ним не стане.

- Ані ельф, ані навіть напівельф, - додав високий представник Старшого Народу, продовжуючи обіймати красуню в току. – Навіть чверть ельфа вважаєте за щось нікчемне…

- То вас болить, - засміявся Віліберт. – В той самий ріг дмете, що і Нільфгаард бо Нільфгаард теж кричить про рівність, обіцяє вам повернення до давніх порядків, щоб тільки нас вибити і з цих земель вигнати. То така єдність, така рівність вам мариться, про таке думаєте, таке кажете! Бо Нільфгаард вам за те золотом платить! І не дивно, що так любитесь, бо ті нільфгаардці – ельфійська раса…

- Нісенітниця, - відповів холодно ельф. – Плетете глупства, пане лицарю. Расизм засліплює вас, очевидно. Нільфгаардці є людьми, такими самими, як ви.

- Це огидна брехня! То нащадки Чорних Сідхе, кожен то знає! В їх жилах тече ельфійська кров! Кров ельфів!

- А в ваших жилах що плине? – ельф глузливо усміхнувся. – Змішуємо нашу кров поколіннями, від зустрічі, ми і ви, виходить то смішно, не знаю, на щастя, чи на нещастя. Мішані зв’язки почали ганити менше чверті століття тому, зрештою, з нікчемними наслідками. І покажіть зараз мені людину без домішку Seidhe Ichaer, крові Старшого Народу.

Віліберт виразно почервонів. Знітилась також Вера Левенгаупт. Схилив голову закашляв чародій Радклфф. Що цікаво, одночасно зарум’янилась гарна ельфиня в горностаєвому току.

- Всі є дітьми Матері Землі – розлягся у тиші голос сивого друїда. – Ми є дітьми Матері Природи. І хоч матері нашої не шануємо, хоч ніколи не вибачаємося за її турботи і біль, хоч краємо їй серце, вона кохає нас, кохає нас усіх. Пам’ятаймо про це, зібрані тут, в Місці Приязні. І не сперечаймося, хто з нас тут був першим, бо першим був викинутий хвилею Жолудь, а з Жолудя проріс Великий Блеобгеріс, найстарший з древніх. Стоячи під гіллям Блеобгерісу, серед його одвічних коренів, не згадуємо про наші власні, братерські коріння, про землю, з якої те коріння росте. Пам’ятаймо про слова пісні поета Жовтеця…

- Власне! – крикнула Вера Левенгаупт. – А де він?

- Змився, - констатував Шелдон Скаггс, дивлячись на порожнє місце під дубом. – Взяв гроші і змився без прощання. По ельфійському!

- По червнолюдськи! – запищали залізні товари.

- По людськи, - поправив високий ельф, а красуня в току схилила голову на його плече.

*****

- Гей, музико, - повідомила мамуня Лантіері, вриваючись до кімнати без стуку, розносячи перед себе сморід гіацинтів, поту, пива і копченостей. – Маєш гостя. Виглядає на достойного пана.

Жовтець поправив волосся, випростався з величезного різьбленого фотелю. Дві дівчини, що сиділи на його колінах, поспішно зірвались, затулили принади, натягли розпатлані сорочки. Дівоча сором’язливість, подумав поет, непогана назва для балади. Встав, зодягнувся і одягнув дублет, дивлячись на шляхтича, що стояв у дверях.

- Дійсно, - сказав, - всі мене знають, хоча рідко обирають підходящий до ситуації час. На ваше щастя ще не вирішив, яку з цих красунь хочу. А при твої цінах, Лантіері, не можу собі дозволити двох.

Мама Лантіері усміхнулась розуміюче, плеснула в долоні. Обидві дівчини – білошкіра, веснянкувата острів’янка і темноволоса навівельфиня поспішно полишили кімнату.

Стоячий на порозі чоловік зняв плащ, повернувся до Мамуні разом з невеликим, але набитим мішечком.

- Вибачте, майстре, - промовив, проходячи і сідаючи за стіл. – Знаю, що невчасно вас непокою. Але так раптово зникли з-під дубу… Не наздогнав вас на гостинцю, як замишляв, не одразу натрапив на ваш слід у містечку. Повірте, не заберу у вас багато часу.

- Завжди так кажуть, і завжди то дурня – перебив бард. – Залиш нас самих, Лантіері, допильнуй, щоб нам не перешкоджали. Слухаю вас, пане.

Чоловік вивчав його поглядом. Мав темне, видовжене обличчя, водянисті, ніби заплакані очі, гострий ніч і некрасиві, важкі губи.

- Не зволікайте, говоріть – сказав, зачекавши, поки за Мамунею замкнуться двері. – Цікавлять мене ваші балади, майстре. Зокрема, певні особи, про яких співаєте. Проймають мене справжні долі героїв ваших балад. Зрештою, якщо я не помиляюсь, це правдиві долі згаданих осіб були натхненням прекрасних творів, які вислухав під дубом? Думаю про… Про малу Циріллу з Цинтри. Про онуку королеви Каланте.

Жовтець подивися в стелю, побарабанив пальцями по столу.

- Шановний пане, - сказав сухо. – Дивні речі вас цікавлять. Про дивні речі питаєте. Хоч мені бачиться, що ви не той, за кого себе видаєте.

- А ким ви мене вважаєте, якщо можна знати?

- Не знаю, чи можете. Буде залежати від того, чи перекажете мені привітання від наших спільних знайомих. Це ви повинні сказати одразу, а якось забули.

- Я не забув, - чоловік сягнув за пазуху оксамитового кафтану кольору сепії, видобув ще один мішечок, дещо більший, аніж той, який вручив сутенерці, однак так само набитий, і брязькітливий при зіткненні зі стільницею. – Ми просто не маємо спільних знайомств, Жовтцю. Але хіба гаманець не спроможний залагодити цей недолік?

- Що ж то замірялись купити за таку худу калитку? – надув губи трубадур. – Цілий бордель Мамуні Лантіері і прилеглі землі?

- Припустімо, що я збираюся підтримати мистецтво. І митця. Для того, щоб мати можливість поговорити про його творчість.

- Аж так любите мистецтво, мій пане? Аж так вам спішно розмовляти з артистом, що намагаєтесь запхати мені гроші ще до розмови, порушуючи таким чином засади ґречності?

- На початку розмови, - незнайомець трохи примружив темні очі – моє інкогніто вам не заважало.

- Але зараз почало заважати.

- Не соромлюсь свого імені, - сказав чоловік зі слабкою усмішкою на важких губах. – Звуть мене Ріенс. Не знаєте мене, майстре Жовтцю, і не дивно. Ви є надто відомі і знамениті для того, щоб знати всіх ваших шанувальників. А кожному шанувальнику вашого таланту здається, що знає вас, знає вас так добре, що особисте знайомство є якнайдоречнішим. Це мене теж цілком стосується. Якщо я помиляюсь, ласкаво вибачте

- Ласкаво вибачаю.

- Можу тоді розраховувати, що захочете відповісти на кілька запитань…

- Ні, не можете – перервав поет, задерши носа. – Якщо ви можете ласкаво вибачити, але я не хочу дискутувати про тематику моїх творів, про натхнення, про персонажів, як фактичних, так й інших. Тому що це позбавляє поезію шарму і призводить до тривіальності.

- Справді?

- Цілком впевнений. Зважаючи, що якби я після відспівування балади про веселу мельничиху, оголосив, би що таки справді ходив до Звірки, дружини мельника Піскоржа, і завершив це, оголосивши, що Звірку можна вільно мати по четвергам, бо по четвергам мельник їздить на ярмарок, то теж би не була б поезія. То було б або плітки, або непристойний наклеп.
- Розумію, розумію – швидко відповів Ріенс. – Це справді поганий приклад. Та мене не цікавлять нічиї гріхи, ані грішки. Нікого не образите, відповідаючи на мої питання. Мені тільки потрібна одна мала інформація: що насправді сталось з Циріллою, князівною Цинтри?
Безліч осіб стверджувало, що Цирілла загинула під час здобуття міста, що навіть свідки тієї події були. З вашої балади виходить, що дитя вижило. Насправді, мене цікавить, чи то ваша вигадка, чи теж справжній факт? Правда чи брехня?

- Мене дуже тішить ваше зацікавлення – широко усміхнувся Жовтець. – Будеоте сміятись, пане як вас там, але якраз про цемені розходилось, коли ту баладу укладав. Захотілось слухачів зворушити і збудити їх цікавість.

- Правда чи брехня? – холодно повторив Ріенс.

- Якби це виказав, знищив би ефект від моєї праці. Прощавай, приятелю. Ви використали весь час, вам даний. А там дві мої натхненниці чекають, не певний, яку оберу.

Ріенс довго мовчав, взагалі не збираючись виходити. Дивився на поета несимпатичним, вологим поглядом, а поет поет відчув зростаючий неспокій. Знизу, з загальної зали борделю, долинав веселий рейвах, іноді перемежований високим дамським хихотінням. Жовтець повернув голову, нібито демонструючи погордливу зверхність, насправді однак оцінюючи відстань, яка відділяла його від краю кімнати і від гобелену, що зображав німфу, яка поливала собі цицьки водою з дзбанка.

- Жовтцю – промовив врешті Ріенс, вставляючи руки до кишені сепієвого кафтану. – дай відповідь на моє питання, дуже прошу. Я мушу знати відповідь. Це для мене надзвичайно важливо. Повір мені, для тебе теж, бо якщо відповідатимеш по доброму, то…

- То що?

На важких губах Ріенса з’явилась паскудна гримаса.

- То не будеш присилуваний до розмови.

- Слухай-но, утирку, - Жовтець встав і вдав, що робить грізну міну. – Бриджусь насильства і бійок. Але зараз покличе Мамуню Лантіері, а вона викличе такого собі Грузилу, який виконує тут прибуткову, почесну і відповідальну функцію викидайла. Це правдивий артист у своєму фаху. Він копне тебе в сраку, а ти потім пролетиш над дахами цього міста, так швидко, що нечисленні в цій порі перехожі приймуть тебе за пегаса.

Ріенс зробив короткий жест, в його долоні щось блиснуло.

- Ще впевнений – запитав - що зможеш закричати?

Жовтець не збирався перевіряти, чи зможе. Чекати теж не збирався. За ним ще метеликом блиснув стилет, який вилетів з долоні Ріенса, як він протяжно стрибнув до кута кімнати, пірнув під гобелен з німфою. Копняком відкрив секретні двері і вперед головою, сторчма пірнув вниз крученими сходами, спритно рухаючись слизькими поручнями. Ріенс кинувся навздогін, але поет був впевнений – знав таємний хід як власну кишеню, не раз користуючись з нього, тікаючи від кредиторів, ревнивих чоловіків і швидких до мордобою конкурентів, у яких часом крав рими і ноти. Знав, що на третьому повороті намацає дротову заслінку, за якою буде драбина, що виходить до пивниці. Був впевнений, що переслідувач, як і решта перед ним, не зможе сповільнитися побіжить далі і наступить на люк, після чого впаде у хлів. Був впевнений, що весь у синцях, у гівні і побитий свинями, переслідувач відмовиться від переслідування.

Жовтець помилився, як завжди, коли був у чомусь впевнений. За його плечима щось раптом блакитнувато зблиснуло, а поет відчув, що його кінцівки терпнуть, мертвіють та клякнуть. Не зумівши відкрити двері, його ноги відмовились слухатись. Закричав і впав сходами, вдаряючись в огородження сходів. Люк відкрився під ним з сухим тріском, трубадур впав униз, в темряву і сморід. Перед тим як ударитись об тверду підлогу і втратити притомність, згадав собі, що Мамуня Лантіері згадувала щось про ремонт хліву.

*****

Він опритомнів від болю в скутих зап’ястках і плечах, які жорстоко виломлювало з суглобів. Хотів зарепетувати, але не зміг, мав враження, що йому рота ніби заліпила глина. Він стояв на колінах на брудній підлозі, а колючі вірьовки тягли його в гору за руки. Щоб полегшити рукам спробував підвестись, але ноги теж мав зв’язані. Задихаючись і душачись зумів однак встати, в чому сильно допоміг йому шнур, що нещадно його тягнув.

Ріенс встав перед ним, а його злі, вологі очі блищали у світлі лампи, яку тримав не менш як двометровий бандит, що стояв поруч. Інший бандит, напевно, не менший, був з-заду. Жовтець чув його віддих і чув сморід застарілого поту. Власне той другий, смердючий, тягнув вірьовку, яка зв’язувала зап’ястки поета і пропущену через сволок.

Стопи Жовтця відірвались від долівки. Поет завищав носом, ні на що не звертаючи більше уваги.

- Досить – сказав врешті Ріенс, майже відразу, але Жовтцю здалося, що минули століття. Дотягнувся до землі, але стати на коліна, навіть трохи, не зміг – нап’ятий шнур далі тримав його випростаного, як струна.
Ріенс наблизився. На його обличчі не було навіть сліду емоцій, водянисті очі навіть ні на йоту не змінили виразу. Голос, коли говорив, теж був спокійним, тихим, навіть трохи занудливим.

- Ти паршивий віршомазе. Ти вишкребку. Ти посмітюху. Ти самовпевнене в собі ніщо. Від мене хотів втекти? Від мене ще ніхто не втікав. Ми не закінчили розмову, ти блазню, ти лобе баранячий. Питав тебе про щось, на значно приємніших умовах. Зараз відповіси на мої питання, але на значно менш приємніших умовах. Правда, що відповіси?

Жовтець квапливо покивав головою. Ріенс вже не усміхався. І дав знак. Бард розпачливо заскавулів, чуючи, як повороз натягнувся, а викручені з-заду руки тріщать у суглобах.

- Не можеш говорити – констатував Ріенс, знову зблиснувши усмішкою. – А болить, правда? Бачиш, підтягаю тебе поки що для власного задоволення, бо я страшно люблю дивитись, як когось болить. Ну, ще трошки вище.

Жовтець ледь не вдушився вереском.

- Досить – скомандував врешті Ріенс, після чого наблизився і вхопив поета за барки. – Послухай, півнику. Я зараз зніму закляття, щоб зміг говорити. Але якщо спробуєш підвищити понад потребу твій чарівний голос, то пожалкуєш. – Виконав долонею жест, торкнувся перстенем щоки поета, а Жовтець відчув, що в нижній щелепі, язику, піднебінні відновлюється життя.

- Зараз, продовжував тихо Ріенс, - задам декілька питань, а ти будеш на них відповідати, поступово, швидко, і вичерпно. А якщо хоч на мить завагаєшся чи закричиш, якщо даш мені найменший привід, засумніватись в твоїй правдивості, то… Подивися вниз. Жовтець послухався. З жахом побачив що, до вузлів на його нозі прив’язаний короткий шнур, примотаний другим кінцем до відра повного вапна.

- Якщо скажу підтягнути це вище – гидко усміхнувся Ріенс – а одночасно з тобою це відерце, то певно не зможеш втримати руки. Сумніваюсь, чи після чогось такого будеш здатен до гри на лютні. Справді в тому сумніваюсь. Так що, я думаю, що говоритимеш. Я правий?

Жовтець не підтвердив, а зі страху не міг ані ворухнути головою, ані видати звук. Ріенс не не справляв враження, що йому потрібне підтвердження.

- Я, звичайно – зазначив – буду одразу бачити, чи кажеш правду, одразу зрозумію, в кожному місці, не дам замилити себе поетичними штучками, ані хмарами ерудиції. Це для мене дріб’язок, так як було спаралізувати тебе на сходах. Отже раджу, гультяю, зважуй кожне слово. Ну, шкода часу, починаємо. Як знаєш, мене цікавить героїня однієї з твоїх чудових балад, онука королеви Каланте з Цинтри. Князівна Цинтри, що пестливо зветься Цирі. Згідно доповідей наявних свідків особа ця загинула під час захоплення міста, два роки тому. Натомість в баладі образно і зворушливо описується її зустріч з однією дивною, ледь не легендарною особистістю таким собі… відьмаком, Геральтом чи Геральдом. Поминаючи поетичні марення про призначення і вироки долі, з балади виходить, що дитина вийшла неушкодженою з битви при Цинтрі. Чи це правда?

- Не знаю… - простогнав Жовтець. – На Бога, я тільки поет! Я чув і це, а решта…

- Ну?

- Решта вимисел. Використав для фабули! Я нічого не знаю! – завив бард, бачачи, що Ріенс дає знак смердячому і чуючи, що шнур напинається сильніше. – Не брешу!

- Справді – покивав головою Ріенс. – Не брешеш просто, я відчув би. Але щось крутиш. Не вимислюються балади от так просто, без причин. А цього Відьмака ти знаєш. Не раз бачили тебе в його товаристві. Ну, говори, Живцю, добре поставлюся. Все, що знаєш.

- Та Цирі – видушив поет – була призначена відьмакові. Так зване Дитя Несподіванка… Чули напевно, то відома історія. Її батьки поклялись віддати її відьмакові…

- Батьки мали б віддати дитину тому шаленому відьмакові? Тому найманому убивці? Брешеш, віршомазе. Такі речі можеш співати бабам.

- Так було, присягаюсь душею моєї мами! – ридав Жовтець. – Я це знаю з певного джерела… Відьмак…

- Кажи про дівчину. Відьмак мене зараз не цікавить.

- Не знаю нічого про дівчину! Знаю тільки, що Відьмак їхав за нею до Цинтри, де вибухнула війна. Я зустрів його тоді. Від мене довідався до речі, про смерть Каланте… Питав мене про те дитя, про онуку королеви… Але ще я знаю, що в Цинтрі загинули всі, з останнього бастіону не вціліла жодна жива душа…

- Розповідай. Менше метафор. Більше конкретики!

- Коли відьмак довідався про падіння Цинтри і про різанину, покинув подорож. Обоє втекли на північ. Я розлучився з ним в Хенгфорсі, з того часу не бачились… А ще в дорозі трохи говорили про ту… Цирі, чи як її там… і про призначення… Так я уклав ту баладу. Більше не знаю, присягаюсь!

Ріенс подивився на нього спід лоба.

- А де зазвичай перебуває відьмак? – запитав. – Той найманий убивця потвор, поетичний різник, який любить обговорювати призначення?

- Кажуть, що його востаннє бачили у…

- Знаю, що кажуть – перервав Ріенс. – Уважно слухав те, що кажуть. А ти уважно слухай мене. Точно відповідай на питання, які задаю. Питання звучить так: якщо ніхто не бачив Відьмака Геральта чи Геральда понад рік, то де він переховується? – Не брешу. Справді не знаю…

- Зашвидко, Жовтець, за швидко – Ріенс зловісно усміхнувся. – Занадто квапишся. Спритний, але необережний. Не можеш сказати, де він є. Але я впевнений, що знаєш.

Жовтець стиснув зуби. Зі злості та розпачу.

- Ну? – Ріенс дав знак смердючому. – Де ховається відьмак? Яка називається це місце?

Поет мовчав. Напнувся шнур, болісно викрутив руки, стопи втратили контакт з землею. Жовтець завив зривисто і коротко, бо чародійський перстень Ріенс змусив його негайно замовкнути.

- Вище, вище – Ріенс впер руки в стегна. – бачиш, Жовтцю, я міг би магічно позондувати твій мозок, але це виснажливо. Поза тим люблю бачити, як очі від болю вилазять з орбіт. А ти і так скажеш.

Жовтець знав, що скаже. Повороз, прив’язаний до його зап’ястків, напнувся, наповнене вапном відро поїхав з хрускотом на бік.

- Пане – раптом сказав другий бандит, відслонюючи латане запинало і заглядаючи через шпарину у дверях хлівчика. – Хтось сюди йде. Якась дівка.

- Ви знаєте, що робити - просичав Ріенс. – Загаси лампу.

Смердючий відпустив вірьовку, Жовтець звалився безвладно на землю, але так, що бачив, як той з лампою, став коло дверей, а смердючий, з довгим ножем в руці, сховався з іншого боку. Через шпарину у дошках проходило світло з борделю, поет чув долинаючи звідти гомін і співи. Двері хліву скрипнули і відкрилися, у них з’явилася невисока постать оповита плащем, в округлій, тісно прилягаючій до голови шапочці. Після миті вагання дівчина перейшла поріг. Смердячий кинувся до неї, з розмаху вдарив ножем. І звалився на коліна, бо ніж не зустрівши опору, пройшов через горло постаті як через клубок диму. Бо постать насправді була клубком диму, який вже почав розвіюватись. Але поки ще не встиг розвіятись, до хліва ввірвалась друга постать, нечітка, темна і гнучка як ласиця. Жовтець побачив, як кинула плащем в того, з лампою, перестрибнула над смердючим, бачив, як щось блиснуло в її долоні, почув, як похлинувся і дико заверещав. Інший бандит виборсався з плаща, стрибнув, замахнувся ножем. З долоні темної постаті вистрелила з сичанням вогниста блискавиця, з примарним тріском розлилася, як палаюча олива, обличчям і грудьми бандита. Бандит пронизливо верескнув, хлів заповнив гидкий сморід паленого м’яса. Тоді атакував Ріенс. Чари, які він метнув, розвіяв темряву синім блиском, в якому Жовтець побачив струнку жінку в чоловічому одязі, яка дивно жестикулювала обома руками. Побачив на секунду, бо синє світіння раптово зникло серед гуку і сліпучого блиску, а Ріенс з лютим ревінням полетів назад, впав на дерев’янну перегородку, зламавши її з тріском. Жінка у чоловічому вбранні стрибнула за ним, у її долоні зблиснув стилет. Хлів знову наповнився блиском, цього разу золотим, який йшов від виблискуючого овалу, який раптом з’явився у повітрі. Жовтець побачив, як Ріенс рвонувся щ колін і стрибнув в овал, моментально зникнувши. Овал втратив блиск, але перш ніж він цілковито згас, жінці вдалось дотягнутись і викрикнути незрозуміло, витягнувши руки. Щось затріщало і зашуміло, а згасаючий овал закипів на мить ревучим вогнем. З віддалі, дуже далеко, до вух Жовтця долинув невиразний звук, голос, що дуже нагадував болючий вереск. Овал остаточно згас, у хліві знову запанувала цілковита темрява. Поет відчув, що жінка витягла йому кляп з рота.

- На допомогу! – завив – Рятуйте!

- Не верещи, Жовтцю – сказала жінка, вклякнувши поруч і розтинаючи йому пута стилетом-метеликом Ріенса.

- Єнніфер? Це ти?

- Ти ж не будеш казати, що забув, як я виглядаю. Та й мій голос хіба не є знайомий твому музичному вуху. Можеш встати? Тобі кістки не зламали?

Жовтець важко підвівся, застогнав, розтираючи болюче плече.

- Що з ними? – вказав він на тіла, що лежали на підлозі тіла.

- Давайте подивимося – чародійка натиснувши закрила стилет. – Один має жити. Маю до нього декілька питань.

- Той – трубадур став над смердючим – ще живий.

- Не думаю – рішуче сказала Єнніфер. – Тому я перерізала трахею і сонну артерію. Може щось в ньому ще шумить, але недовго шумітиме.

Жовтець здригнувся.

- Ти йому горло перерізала?

- Якби я з вродженої обережності не послала вперед ілюзії, то я би там лежала.

- Подивимося того другого… Твою маму. Дивися, такий кавалок хлопа, а не витримав. Шкода, шкода…

- Теж помер?

- Не витримав шоку. Гм… Трошки занадто його присмалила… Дивись, навіть зуби обвуглились... Що з тобою, Жовтцю? Будеш ригати?

- Буду – відповів невиразно поет, згинаючись і спираючись чолом на стіну хліву.

*****

- Це все? – чародійка відставила кубок, нагнулась по рожен з курками. – Нічого не збрехав? Нічого не поминув?

- Нічого. Крім подяки. Дякую тобі, Єнніфер.

Вона подивилась йому в очі, злегка кивнула головою, її чорні блискучі кучері каскадом спадали з плечей. Вона поклала печену курку на дерев’яну тарілку і почала спритно розробляти її. Вона коритсувалась ножем і виделкою.

Жовтець до цього знав тільки одну людину, здатну так само спритно їсти курку ножем і виделкою. Тепер він бачив, де і від кого Геральт цього навчився. Ха, подумав він, не дивно, адже понад рік жив з нею в її будинку у Вендерберзі, перш ніж він пішов від неї, навчившись від неї не одного дивацтва. Стягнувши з рожна іншу курку, не роздумуючи відірвав ногу і почав гризти, демонстративно тримаючи обома руками.

- Звідки довідалась? – запитав. – Як тобі вдалося вчасно прийти мені на допомогу?

- Я була під Блеобгерісом під час твого виступу.

- Я тебе не бачив.

- Не хотіла бути побаченою. Пізніше поїхала за тобою до містечка. Чекала на тебе, в заїзді, не вийшло перетнутись з тобою там, поки ти не пішов до цього притулку сумнівного задоволення та неминучого триперу. Однак зрештою я втомилась чекати. Крутилась двориком, де мені здалося, що чую голоси, що долинають з хліву. Напружила слух, але потім виявилось, що це не якийсь содоміт, як спершу здалося, а ти. Гей, хазяйко! Ще вина, якщо можна!

- Чую, вельможна пані! Вже лечу!

- Того самого, що раніше, дуже прошу, але цього разу без води. Воду визнаю тільки у лазні, у вині вона мені огидна.

- Виконую, виконую!

Єнніфер відсунула таріль. На курці, як зауважив Жовтець, зосталось ще досить м’яса на сніданок корчмареві і його родині. Ніж і виделка були, без сумніву, елегантними і виточеними, але малоефективними.

- Дякую – повторив – за порятунок. Той клятий Ріенс не залишив би мене жити. Видушив би з мене все і зарізав як барана.

- Теж так вважаю – налила йому і собі вина, забравши кубок. – Випиймо тоді за твоє врятоване здоров’я, Жовтцю.

- За твоє, Єнніфер – відсалютував. – За здоров’я, про яке я буду молитися, тільки-но трапиться можливість. Я твій боржник, прекрасна пані, сплачу свій борг в моїх піснях. Спростую в них міф, нібито чародії кривдять інших, нібито не квапляться допомогти стороннім, бідним і нещасним смертним.

- Що ж – усміхнулась, злегка мружачи красиві фіалкові очі. – Міф має свою основу, не з’явився без причини. Али ти не сторонній, Жовтцю. Знаю тебе і люблю.

- Справді? – поет теж усміхнувся. – Як ти це уміло приховувала до цього часу. Траплялось навіть чути думку, що не терпиш мене, цитую, подібно до морової язви.

- Колись це було – чародійка раптом посерйознішала. – Потім я змінила погляди. Потім була вдячна.

- За що, якщо можна спитати?

- Менше з тим – мовила, бавлячись порожнім кубком. – Вернімось до важливіших питань. До тих, які задавались у хліві, виламуючи при цьому руки з суглобів. Як було насправді, Жовтцю? Ти справді не бачив Геральта з часу вашої втечі з над Яруги? Справді не знаєш про те, що після закінчення війни він повернувся на Південь? Що був тяжко поранений, так тяжко, що розійшовся поголос про його смерть? Нічого не знаєш?

- Ні. Не знаю. Я довгий час забавлявся у Понт Ванісі, при дворі Естерда Туссента. А потім і Недаміра з Генгфорсу…

- Не знав – чародійка покивала головою, розщепила кафтанчик. На її шиї, на чорній оксамитці, заблищала всипана діамантами зірка з обсидіану. – Не знав про те, що по видужанню від ран Геральт поїхав на Заріччя? Не здогадався, кого він там шукав?

- Те зрозумів. Але чи знайшов, не знаю.

- Не знаєш – повторила. – Ти, який звик знати про все і про все співати. Навіть про справи такі інтимні, як чиїсь почуття. Під Блеобгерсом наслухалась твоїх балад, Жовтцю. Декілька гарних віршів присвячені моїй особі.

- Поезія – буркнув дивлячись на курку – має свої права. Ніхто не повинен відчуватись ображеним…

- «Волосся як крило крука, ніби нічна буря… - зацитувала Єнніфер з перебільшеним наголосом- … а в очах фіолетових дрімають блискавки…» Чи так було?

- Такою мені запам’яталась – злегка усміхнувся поет. – Коли хто не будь почне стверджувати, що це брехливий опис, хай першим кине у мене камінь.

- Не знаю тільки – чародійка стисла вуста - хто уповноважив тебе до описання моїх внутрішніх органів. Як то було? «Її серце як дорогоцінний камінь, який прикрашає її шию, тверде, ніби діамант, як діамант нечуле, гостріше за обсидіан, ранить…» Сам це вигадав? А може… - Її вуста здригнулись, скривились.

- … а може наслухався чиїхось скарг і жалів?

- Гм… - Жовтець крякнув, відходячи від небезпечної теми. – Скажи мені, Єнніфер, коли ти востаннє бачила Геральта?

- Давно.

- Після війни?

- Після війни… - голос Єнніфер трохи змінився. – Ні, після війни його не бачила. Довгий час… не бачила нікого. Ну, але до справи, поете. Якщо легко відкинути факт, що ні про що не знаєш і нічого не чуєш, а все таки хтось тебе витягує на світло, хоче здобути інформацію. Ти цим не занепокоєний?

- Так.

- Послухай мене – гостро сказала, стукнувши кубком об стіл. – Послухай уважно. Викресли ту баладу з твого репертуару. Не співай її.

- Кажеш що…

- Добре знаєш, про що кажу. Співай про війну з Нільфгаардом. Співай про Геральта і про мене, нам тим не зашкодиш, ні допоможеш, ані нічого не поправиш, ані не погіршиш. Але про Левенятко з Цинтри не співай.

Зиркнувши щоб переконатись, чи якийсь з нечисленних о тій порі гостів заїзду не прислухається, вичекала, щоб дівка-прибиральниця пішла до кухні.

- Намагайся уникати зустрічей сам на сам з людьми, яких не знаєш – тихо сказала. – З такими, які забули спершу привітатись від спільних знайомих. Розумієш?

Злякано подивився на неї. Єнніфер усміхнулась.

- Вітання від Дійкстри, Житцю.

Бард одразу полохливо подивився довкола. Його здивування було виразним, а міна забавна, бо чародійка дозволила собі досить капосну усмішку.

- При оказії – шепнула, перехилившись через стіл – Дійкстра просить про рапорт. Повертаєшся з Вердену, а Дійкстрі цікаво, про що там говорять про дворі короля Ервілла. Просив тобі переказати, що цього разу рапорт має бути фактичний, докладний і в жодному разі не віршований. Проза, Житцю. Проза.

Поет ковтнув слину, кивнув головою. Мовчав, задумавшись над питанням. Але чародійка випередила його.

- Надходять важкі часи – промовила тихо. – Важкі і небезпечні. Приходить час змін. Прикро було б старітися з розумінням, що нічого не зроблено, щоб зміни, які йдуть, були змінами на краще. Правда?

Погодившись кивком голови, прочистив горло.

- Єнніфер?

- Слухаю, поете.

- Ті у хліві… Хотів би знати, ким були, хто їх послав. Вбила обох, але плітка ходить, що навчились витягати інформацію навіть з небіжчиків.

- А того, що некромантія заборонена едиктом Капітулу, плітка не каже? Дай спокій, Житцю. Ті бандити і так точно не знали нічого. Той, який втік… Гм… З ним справа інша.

- Ріенс. Він був чародієм, правда?

- Так. Але не надто вправним.

- Однак утік. Бачили у який спосіб. Телепортувався, чи не так? Це ні про що не свідчить?

- Так, свідчить. Про те, що хтось йому допомагав. Той Ріенс не мав ані досить часу, ані досить сили, щоб створити овальний портал повішений у повітрі. Такі телепорти це не в хуй дмухати[8]. Ясно, що хтось інший його відкрив. Хтось не до порівняння сильніший. Тому я й боялася за ним іти, не відаючи, куди вийду. Але послала услід за ним досить високу температуру. Буде потребувати багато заклять і еліксирів помічних проти опіків, та й на якийсь час буде мічений.

- Може, тебе зацікавить, що це був Нільфгаардець.

- Думаєш? – Єнніфер випросталась, швидким рухом витягла з кишені стилет-метелик, обернула його в руці. – Нільфгаардські ножі носять дедалі більше людей. Вони зручні і вигідні, його можна сховати навіть за декольте…

- Не в ножі справа. Випитуючи мене, вжив визначенн «битва за Цинтру», «здобуття міста» чи ще щось в тому роді. Ніде не чув, щоб хтось називав ці події. Для нас це завжди була різанина. Цинтрійська різанина. Ніхто не каже інакше.

Чародійка підняла долоню, подивилася на нігті.

- Спритно, Житцю. Маєш чутливе вухо.

- Професійне викривлення.

- Цікаво, яку професію маєш на увазі? – усміхнулась грайливо. – Але дякую за цю інформацію. Була цінна.

- Хай це буде, - відповів усмішкою – мій внесок в зміни на краще. Скажи мені, Єнніфер, чому Нільфгаардові так цікавитись Геральтом і дівчиськом з Цинтри?

- Не пхай в це носа - раптом споважніла. – Сказала ж, маєш забути, що коли небудь чув про внучку Каланте.

- Так, сказала. Але я не шукаю теми для балади.

- Якого ж ти чорта шукаєш? Гулі?

- Припускаю – сказав тихо, сперши підборіддя на сплетені долоні, подивився у вічі чародійки. – Припускаю, що Геральт справді знайшов і врятував ту дитину. Припускаю, що врешті увірував у силу призначення і забрав віднайдену дитину до себе. Куди? Ріенс пробував видушити це з мене тортурами. А ти знаєш, Єнніфер. Знаєш, куди ушився відьмак.

- Знаю.

- І знаєш, як туди добратись?

- І це знаю.

- Не думаєш, що його треба застерегти? Попередити, що його і дівчинку шукають люди на зразок того Ріенс? Я поїхав би туди, але справді не знаю, де це… Те місце, назви якого волію не казати.

- Заткнись, Жовтцю.

- Якщо знаєш, де Геральт, повинна їхати і застерегти його. Ти йому завинила, Єнніфер. Щось же в тебе є з ним спільне.

- Так – підтвердила холодно. – Щось мене з ним єднало. Тому що трохи його знаю. Він не хотів, щоб йому нав’язували допомогу. А якщо потребував допомоги, то просив її в осіб, до яких мав довіру. Від тих подій минув понад рік, а я… не мала від нього жодних звісток. А якщо справа йде про борг, то я зобов’язана йому стільки ж, як і він мені Не менше, і не більше.

- Тому я туди поїду – підняв голову. – Скажи мені…

- Не скажу – перервала. –Ти спалився, Жовтцю. Можуть дотягнутись до тебе знову, чим менше будеш знати, тим краще. Забирайся звідси. Їдь до Реданії, до Дійкстри і Філіппи Ейльхарт, тримайся двору Візіміра. І ще раз попереджую: забудь про Левенятко з Цинтри. Вдавай, що ніколи не чув цього ім’я. Зроби про що тебе прошу. Не хотіла б щоб тебе спіткало щось зле. Занадто багато тобі винна, занадто тебе люблю.

- Ти це раз по раз повторюєш. Що ти мені завинила, Єнніфер?

Чародійка відвернула голову, довго мовчала.

- Їздиш з ним – врешті відповіла. – Дякуючи тобі не був сам. Був йому приятелем. Був з ним.

Бард опустив очі.

- Мало мав з того - зазначив. – Не багато отримав з тої дружби. Через мене мав головно клопоти. Постійно мусив витягати мене з з якоїсь кабали… Помагати мені…

Вона перехилилась через стіл, поклала йому руки на долоні, сильно стисла, нічого не сказавши. В її очах був смуток.

- Їдь до Реданії – повторила через хвилину. – До Третогору. Там будеш під захистом Дійкстри і Філіппи. Не пробуй вдавати героя. Ти вплутався у небезпечну аферу, Житцю.

- Я помітив – скривився, потерши болючі плечі. – Тому вважаю, що слід застерегти Геральта. Ти одна знаєш, де його шукати. Знаєш дорогу. Думаю, що бувала там… гостею.

Єнніфер відвернулась. Жовтець бачив, як стиснула вуста, як на щоці сіпнувся м’яз.

- Так, траплялось це зі мною один раз – промовила, а в її голосі було щось невловимо дивне. – Траплялось мені бути там гостем. Але ніколи непрошеним.

*****

Вітер несамовито завив, махаючи мітлами трав, якими поросли руїни, зашумів у кущах глоду і високій кропиві. Хмари охопили круг місяця, на мить освітивши замок, заливаючи повінню блідого світла, занедбаний рів і рештки муру, відкриваючи купи черепів, що посміхались ламаними зубами, дивлячись у порожнечу чорними дірами орбіт. Цирі тонко писнула і сховала голову під плащем Відьмака.

Поиск по сайту: