Розділ четвертий

Нещастя сталось згідно з одвічним звичаєм нещасть і яструбів – висіло над ними якийсь час, але зачекало з атакою до підходящого моменту. До часу, коли вони віддалились від нечисленних поселень, які знаходились над Gwenllech та Гірською Буйною, проминули Ard Carraigh і заглибились у безлюдний, порізаний ущелинами підлісок пущі.

Як атакуючий яструб, нещастя не схибило. Непомильно впало на жертву, а жертвою стала Трісс. Спершу це виглядало паскудно, але не загрозливо, нагадувало звичний розлад шлунку. Геральт і Цирі тактовно намагались не звертати уваги на викликані хворобою чародійки вимушені зупинки. Трісс, бліда як смерть, спливала потом і болісно скорчена, намагалась продовжувати їзду ще кілька годин, але біля полудня, після проведення у придорожніх заростях ненормально довгого часу, була вже не в змозі їхати верхи. Цирі хотіла їй допомогти, але це дало кепський ефект – чародійка не змогла втриматись за гриву, сповзла боком коня і впала на землю. Її підняли, поклали на плащ. Геральт без слів відкрив в’юки, знайшов шкатулку з магічними еліксирами, відкрив її і вкляк. Всі пляшечки були ідентичними, а таємничі знаки на печатках нічого йому не говорили.

- Яка, Трісс?

- Жодна – простогнала вона, тримаючись обіруч за живіт. – Я не можу… Не можу того прийняти.

- Що? Чому?

- Я алергічка…

- Ти? Чародійка?

- Маю алергію! – заплакала від безсилої злості і розпачливого гніву. – Завжди мала! Не переношу еліксирів! Лікую ними інших, себе можу лікувати виключно амулетами!

- А де маєш амулет?

- Не знаю – скрипнула зубами. – Могла залишити у Каер Морхені. Або загубити…

- Трясця. Що ж робити? Можеш накласти на себе закляття?

- Пробувала. Це, власне, є наслідком. Чере ці спазми не зможу сконцентруватись…

- Не плач.

- Це легко сказати!

Відьмак підвівся, стягнув свої в’юки з хребта Плітки і почав у них порпатись. Трісс скорчилась клубочком, пароксизм болю викривив її обличчя, викривив вуста.

- Цирі…

- Що, Трісс?

- Ти добре почуваєшся? Ніяких… сенсацій?

Цирі заперечливо покрутила головою.

- Може це отруєння? Що я їла? Але всі ми їли те саме… Геральте! Мийте руки. Припильнуй, щоб Цирі мила руки…

- Лежи спокійно. Випий це.

- Що це?

- Звичайне заспокійливе зілля. Магії в ньому стільки, як кіт наплакав, це не повинно зашкодити. А корчі пом’якшить.

- Геральте, корчі… це ніщо. Але якщо дістану гарчку… Це може бути дизентирія… Чи паратиф.

- Ти не маєш імунітету?

Трісс не відповіла, відвернула голову, закусила губи, скулившись ще більше. Відьмак не розпитував більше.

Дозволивши їй трохи відпочити, всадовив чародійку в сідло Плітки. Геральт всівся за нею, підтримуючи двома руками, а Цирі, їдучи поряд тримала віжки, тягнучи одночасно мерина Трісс. Не проїхали навіть милі. Чародійка випала з рук, не втримавшись у сідлі. Раптом почала тремтіти у конвульсивному ознобі, миттєво запалена гарячкою. Понос посилився.

Геральт втішав себе надією, що це наслідок алергічної реакції на сліди магії у його Відьмацькому еліксирі. Втішався. Але не вірив.

*****

- Ой, пані – сказав сотник. – Не зустрілися у добрий час. Здається мені, що гірше зустрітись не могли.

Сотник мав рацію, Геральт не міг ані заперечити, ані полемізувати.

Сторожова вежа, яка захищала міст, і у якій зазвичай було троє солдатів, стайничий, митник і, що найбільше, кілька подорожніх, цього разу роїлась віл людей. Відьмак нарахував понад тридцять легкоозброєних у барвах Каедвену і добрих пів сотні щитників, які розташувались довкола низького палісаду. Більшість вилежувалась біля вогнищ, згідно з старою вояцькою засадою, яка проголошувала, що спиться коли можна, а встається, коли будять. За широко відкритими воротами було видно метушню – всередині сторожової вежі теж було повно людей і коней. На гордо перекошеній оглядовій вежочці пильно вартували двоє солдатів з готовими до постріл арбалетами. На роз’їздженому, зритому копитами передмості стояло шість хлопських возів і два купецькі фургони, а на подвір’і, смутно похиливши лоби над загнилим болотом, стовбичили кільканадцять звільнених від ярма волів.

- Був напад. На сторожову вежу. Вчора вночі – випередив питання сотник. – Ледве зуміли дати відсіч, інакше б ми знайшли тут саму згорілу землю.

- Хто був нападником? Розбійники? Мародери?

Солдат покрутив головою, сплюнув, подивився на Цирі і скорчену в сідлі Трісс.

- Зайдіть у фортецю – сказав – бо за мить чародійка злетить з сідла. Маю там вже пару поранених, ще одна зверх нічого не змінить.

На подвір’ї, у відкритій, покритій дошками кліті, лежало кілька людей у закривавленому одязі. Трохи далі, між стіною частоколу та дерев’яною криницею з журавлем, Геральт помітив шість нерухомих тіл накритих мішковиною, з-під якої стирчали одні стопи в брудних, пошарпаних черевиках.

- Покладіть чародійку там, біля поранених – солдат вказав на кліть. – Ха, пане відьмаче, справді не пощастило, що хвора. Кілька наших постраждали у бою, ми б не погордували магічною допомогою. Один, у якого стрілу витягав, у животі залишилось вістря, хлопчина до ранку стече кров’ю, точно стече… А чародійка, яка могла б його врятувати, сама кидається у гарячці, сподівається допомоги від нас. У недобрий час, як вже було сказано, у недобрий час…

Замовк, побачивши, що відьмак не відриває погляду від накритих полотном тіл.

- Двох з місцевої сторожі, двох наших і двох… отих – промовив, стягуючи край натягнутої тканини. – Подивіться, якщо хочете.

- Цирі, відвернись

- Теж хочу бачити! – дівчинка випхалась з-за нього, дивлячись на трупи відкривши рота.

- Відійди, прошу. Займись Трісс.

Цирі неохоче пирхнула, але підкорилась. Геральт підійшов ближче.

- Ельфи – ствердив, не приховуючи здивування.

- Ельфи – підтвердив вояк. - Scoia'tael.

- Хто?

- Scoia'tael – повторив солдат. – Лісові банди.

- Дивна назва. Це значить, якщо я не помиляюсь, «Білки»?

- Так, пане. Саме Білки. Так вони самі себе звуть ельфійською. Одні кажуть, що це тому, що часом носять хвости білок на ковпаках і шапках. Інші кажуть, що це через те, що у бору живуть, годуються горішками. З ними щораз більше клопоту, скажу я вам.

Геральт покрутив головою. Вояк накрив трупи полотом, витер руки в кафтан.

- Ходіть – сказав. – Немає чого тут стояти, поведу вас до коменданта. Хворою займеться наш десятник, якщо зможе. Уміє припалювати і зшивати рани, вправляти кістки, то може зуміє і ліки збовтати, хто його зна, то тямущий хлопець, горянин. Ходіть, пане відьмаче.

У хаті митника, задимленій і темній, саме тривала жвава, галаслива дискусія. Коротко підстрижений лицар у кольчузі і жовтій туніці покрикував на двох купців і управителя, на що з досить відстороненою і понурою міною спостерігав митник з забинтованою головою.

- Кажу ж, ні! – лицар вдарив кулаком у хиткий стіл і випростався, поправляючи ринграф[14] на грудях. – Поки не повернуться роз’їзди, не рушите мені звідси! Не будете суватись гостинцями!

- Я мушу бути за два дні у Девоні! – заверещав управитель, підсовуючи під очі лицарю короткий викарбований кийок з випаленими знаками. – Бачите причину! Якщо спізнюся, коморник мені відірве голову! Поскаржусь воєводі!

- А поскаржся, поскаржся – глузував лицар. – Раджу, спершу вимостити собі гачі соломою, бо воєвода тебе може копнути. Але зараз я тут наказую, бо воєвода далеко, а твій коморник лайно для мене. О, Уніст! Кого це ти привів, сотнику? Ще один купець?

- Ні – неохоче відповів сотник. – Це відьмак, пане. Його звуть Відьмак з Рівії.

На здивування Геральта, лицар широко усміхнувся, встав і протягнув руку для привітання.

- Геральт з Рівії – повторив, все ще посміхаючись. – Чули про вас, і то не з абияких уст. Що вас сюди привело?

Геральт пояснив, що його привесло. Лицар припинив усміхатись.

- Не зустрілись у добрий час. Навіть близько. Ми маємо тут війну, пане відьмаче. Лісами суваються банди Scoia'tael, не далі як вчора зіткнулися з ними. Чекаю тут на харчування і починаємо облаву.

- Воюєте з ельфами?

- Не тільки з ельфами. Як це, ви, відьмак, не чули про Білок?

- Ні. Не чув.

- Де ж ви тоді перебували останні два роки? За морями? Бо тут у нас, у Каедвені, Scoia'tael подбали про те, щоб про них було чути, так, вони не зле постарались про це. Перші банди з’явились ледь вибухунала війна з Нільфгаардом. Скористались, кляті нелюди, з нашої заклопотаності. Ми бились на півдні, а вони по тилах почали партизанську війну. Сподівались на те, що Нільфгаард нас знищить, почали кричати про кінець людського панування, про повернення давніх порядків. Людей до моря! Таке їх гасло, під яким мордують, палять і гарбують.

- Це ваша вина і зараз ваша турбота – понуро відізвався управитель, вдаривши себе по стегну розписанм києм, ознакою свого стану. – Ваша, вельмож і пасованих[15]. Ви гнобили нелюдів, не давали їм жити, то й маєте зараз. А ми туди завжди водили обози, і ніхто нам не заважав. Нам не було потрібне військо.

- Це правда, це правда – докинув один з купців, що сидів на лавці, і мовчав до цього. – Білки не страшніші за розбійників, які нишпорили тут дорогами. А за кого ельфи найперше взялись? Саме за розбійників.

- А яка мені різниця, хто мені з-за куща стрілу пустить, розбійники чи ельфи? – раптом прорік митник з забинтованою головою. – Стріха, коли мені посеред ночі над головою запалає, однаково горітиме, їй все одно, чия рука тримала головешку. Кажете, пане купець, що Scoia'tael не гірші бандитів? Як сказати. Розбійникам йдеться про здобич, ельфам про людську кров. Дукати має не кожен, але кожен кров у жилах. Кажете, що це клопіт вельможних, пане управителю? Це ще більша брехня. А лісоруби, постріляні на вирубці, смолярі посічені на буках, хлопи зі спалених сіл, чим вони завинили нелюдам? Жили, працювали разом, по-сусідськи, і раптом стріла в спину… А я? У житті жодного нелюда не скривдив, а дивіться, голову розчерепили червонолюдським кордом. А якщо б не вояки, на яких гавкаєте, я би вже лежав під ліктем[16] дерну…

- Власне! – лицар у жовтій туніці знову торохнув кулаком у стіл. – Охороняємо ваші паршиві шкури, шановне панство, перед цими, як хочете, пригнобленими ельфами, яким як стверджуєте, ми не давали жити. А я вам інакше скажу – занадто їх розпустили. Толерували їх, розглядали як людей, як рівних, а вони зараз завдають нам удар у плечі. Нільфгаард їм платить за це, голову дам, а дикі ельфи з гір озброюють їх. Але справжню опору мають у тих, що живуть осідло, між нами – у ельфів, напівельфів, червонолюдів, гномів і низовиків. Це вони їх укривають, годують, постачають добровольців…

- Не всі – відгукнувся другий з купців, стрункий, з делікатним обличчям з шляхетними, справді не купецькими рисами. – Більшість нелюдів засуджує Білок, пане лицарю, і не хочуть мати з ними нічого спільного. Більшість є лояльною, а іноді платить за ту лояльність високу ціну. Пригадую собі бурграфа з Бан Арда. Був напівельфом, а закликав до спокою і співпраці. Загинув від зрадницької стріли.

- Випущеної, напевне, із засідки, низовиком чи червонолюдом, який теж вдавав лояльного – закпив лицар. – Я вважаю, що жоден з них не є лояльним! Кожен з них… Гей! А ти хто?

Геральт обернувся. Зразу за його плечима стояла Цирі, дивлячись на всіх своїми величезними смарагдовими очима. Якщо йшлося про уміння безшелесно рухатись, вона насправді досягла значного поступу.

- Вона зі мною – пояснив.

- Гммм… - лицар зміряв Цирі поглядом, після чого знову повернувся у бік купця з шляхетним обличчям, очевидно бачачи у ньому найповажнішого партнера у дискусії. – Так, пане, я не кажу про лояльних нелюдів. Всі вони є нашими ворогами, причому, одні краще, а другі гірше вдають, що це не так. Низовики, червонолюди і гноми жили серед нас століттями, здавалось, у такій-сякій злагоді. А вистачило щоб ельфи піднесли годови, а ці інші теж вхопились за зброю і пішли в ліси. Скажу вам, було помилкою толерувати вільних ельфів і дріад, їх пущ і гірських анклавів. Мало їм було того, тепер кричать: «Це наш світ, геть звідси, приблуди». О боги, покажемо їм, хто забереться, по кому тут ні слуху, ні духу не зостанеться. Пошарпали шкури нільфгаардців, а тепер візьмемось за банди.

- Нелегко спіймати ельфа у лісі – відізвався відьмак. – також би не йшов за гномом чи червонолюдом у гори. Яка чисельність тих загонів?

- Банди – виправив лицар. - Банди, пане відьмаче. Нараховують до двадцяти голів, іноді більше. Вони називають такі зграї «командо». Це слово з мови гномів. А щодо того, що допасти їх нелегко, праві, видно фахівця. Гонитва за ними лісами і комишами немає сенсу. Єдиним способом є відрізати їх від запілля, ізолювати, викликати голод. Міцно взяти за карк нелюдів, які їм допомагають. Тих з міст і пригородів, з сіл, з ферм…

- Проблема в тому – промовив купець з шляхетними рисами – що зовсім невідомо, хто з нелюдів їм допомагає, а хто ні.

- Треба брати за карк усіх!

- Ага – купець усміхнувся. – Розумію. Вже це десь чули. За карк всіх і до копальні, до обгороджених таборів, до каменоломень. Всіх. Невинних теж. Жінок, дітей. Чи так?

Лицар підвів голову, ляснув долонею у рікув’я меча.

- Саме так, не інакше! – гостро відрізав. – Дітей вам шкода, а самі як діти на цьому світі, мої панове. Перемир’я з Нільфгаардом то річ крихка, ніби яєчна шкарлупка, не сьогодні, то завтра може знову початись війна, а на війні буває різне. Якби нас перемогли, як ви думаєте, що станеться? Скажу вам – тоді вийдуть ельфійські команди з лісів, вийдуть сильні і численні, а ті лояльні негайно приєднаються до них Ті завжди лояльні червонолюди, ваші приязні низовики, думаєте справді прагнуть спокою, про який весь час говорять, єднання? Ні, пане. Вони будуть випатрувати кишки, це їх руками Нільфгаард розправиться з нами. І потоплять нас у морі, так, як обіцяють. Ні, пане, не можна з ними цяцькатися. Або вони, або ми. Третьої дороги немає!

Дерев’яні двері скрипнули, у них постав солдат у закривавленому фартусі.

- Вибачте, що перериваю – буркнув – Хто з панів привіз тут хвору жінку?

- Я – відповів відьмак. – Що сталось?

- Ходіть зі мною.

Вийшли на подвір’я.

- Зле з нею, пане – повідомив вояк, вказуючи на Трісс. – Я дав їй горілки з перцем і селітрою, але не допомогло. Не дуже…

Геральт не прокоментував, бо і не було чого коментувати. Чародійка, вигнута і скорчена, являла собою незаперечне свідоцтво, що горілка з перцем і селітрою то не те, що її шлунок може знести

- Це може бути якась зараза – скривився вояк. – Або та, як її там… Зинтерія. Якби це розлізлося по людях…

- Це чародійка – запротестував відьмак. – Чародійки не хворіють.

- Дійсно – втрутився цинічно лицар, яктй вийшов з ними. – Ваша, як бачу, прямо тріскає від здоров’я. Пане Геральте, послухайте мене. Жінка потребує допомоги, а ми надати її не можемо. Також, зрозумійте, не можу ризикувати епідемією серед війська.

- Розумію. Поїду негайно. Не маю вибору, мушу завернути у бік Даевону, або Ард Каррайгу.

- Далеко не поїдете. Маю наказ затримувати всіх подорожніх. Крім того, це небезпечно. Scoia'tael втекли саме у тому напрямку.

- Я дам собі раду.

- З того, що я про вас чув – скривив губи лицар – не маю сумнівів, що дасте собі раду. Але зважте, ви не самі. Маєте на шиї тяжко хвору і того шмаркача…

Цирі, що саме намагалась витерти об щабель драбини вимащений лайном червеик, підвела голову. Лицар буркнув і опустив погляд. Геральт злегка усміхнувся. Останні два роки Цирі й справді забула про своє походження і дійсно цілковито позбавилась манер, але її погляд, коли хотіла, сильно нагадував погляд її бабці. Так сильно, що королева Калланте певно б пишалась онукою.

- Так, про що це я… - запнувся лицар, заклопотано шарпаючи пояс. – Пане Геральте, знаю, що вам треба зробити. Їдьте за річку, на південь. Наздоженеие караван, який їде шляхом. Ніч запасу, караван точно на привал стане, наздоженете його перед світанком.

- Що то за караван?

- Не знаю – лицар стенув плечима. – Але то ані купці, ані звичайний обоз. Занадто впорядкований, вози однакові, закриті… Припускаю, королівскі коморники. Пропустив їх через міст, бо йдуть на вівдень, певно, до броду на Ліскелі.

- Гммм… - задумався Відьмак, дивлячись на Трісс. – То було б мені по дорозі. Але чи знайду там допомогу?

- Може так – відповів холодно лицар. – Може ні. Але тут її напевне не знайдете.

*****

Не почули, не добачили, коли під’їхав, поглинуті у розмову, сидячи коло вогнища, яке освітлювало гурт жовтим світлом попони поставлених у коло возів. Геральт злегка пришпорив кобилу і змусив її голосно заіржати. Хотів випередити караван, що став на постій, хотів злагодити несподіванку і запобігти нервовим рухам. З досвіду знав, що спускові механізми арбалетів не люблять нервових рухів.

Обозники рвучко встали, попри застереження роблячи різкі рухи. Більшість, побачив це одразу, були червонолюдами. Це його дещо заспокоїли – червонолюди, хоч і надзвичайно квапливі, звикли у таких ситуаціях спершу запитувати, а тільки потім стріляти з арбалетів.

- Хто? – хрипко крикнув один х червонолюдів, швидким, енергійним рухом витягуючи топір, забитий у пень, що лежав збоку від вогнища. – Хто йде?

- Приятель - відьмак зліз з коня.

- Цікаво, чий – буркнув червонолюд. – Підійди. Руки тримай так, щоб я їх бачив.

Геральт наблизився, тримаючи руки так, щоб її могли докладно бачити навіть хворі на конюктивіт чи курячу сліпоту.

- Ближче.

- Або мені відмовляє зір – скаазав – або це відьмак, що зветься Геральтом з Рівії. Або хтось до дідька подібний на Геральта.

Вогонь раптом вистрелив полум’ям, видав золотий промінь, явивши з мороку обличчя і постаті.

- Ярпен Зіґрін – ствердив Геральт, здивований. – Не хто інший, як Ярпен Зіґрін власною бородатою персоною!

- Ха! – червонолюд завертів топірцем, так, ніби це була гілочка лози. Вістря загуділо у повітрі і увійшло у пень з глухим стукотом. – Тривога скасована! Це справді друзі!

Присутні виразно розслабились, Геральтові здалося, що чує глибокі, повні полегшення зітхання. Червонолюд підійшов, витягнув руки. Його рукостискання могло сміливо змагатись з залізними обценьками.

- Вітаю, характерники – промовив. – Звідки б ви не прийшли, і куди б ви не йшли, вітаю. Хлопаки! Вітаю! Пам’ятаєш моїх хлопаків[17], відьмаче? Це Яннік Брасс, той це Ксав’єр Моран, а це Пауль Дагльберг і його брат Реган.

Геральт не пригадав собі жодного, зрештою, всі вони виглядали однаково: бородаті, міцні, майже квадратні у своїх товстих, стьобаних куртках.

- Вас було шість – потискав чергові тверді, сучкуваті руки, які йому подавалаи. – Якщо не помиляюсь.

- Маєш добру пам’ять – засміявся Ярпен Зіґрін. – Було нас шестеро, авжеж. Але Лукас Корто вженився, осів у Махакамі і відпав від компанії, пацан дурний. Якось не трапився ніхто гідний на його місце до цього часу. А шкода, шістка це число якраз, не за багато, не за мало. Чи то теля з’їсти, чи то бочівку видудлити, немає краще, як вшістьох…

- Як бачиш – Геральт рухом голови вказав на решту групи, що нерішуче стояла біля возів – вас тут достатньо багато, щоб дати раду трьом телятам, про дрібноту і не згадую. Що за кумпанією командуєш, Ярпен?

- Не я тут командую. Дозволь, відрекомендую. Вибачте, пане Вєнцк, що відразу не сказав, але я і мої хлопаки знаємо Геральта з Рівії не від сьогодні, маємо з ним трохи спільних спогадів. Геральте, це є пан комісар Вілфрід Вєнцк, на службі короля Хенсельта з Ард Каррайгу, милостиво пануючого володаря Каедвену.

Вілфрід Вєнцк був високий, вищий за Геральта, а червонолюда перевищував удвічі. Вбраний був у звичайний простий одяг, який носили управителі, коморники чи кінні гінці, але в його рухах була чіткість, гідність і впевненість, яку відьмак знав і вмів розпізнати безпомилково, навіть вночі, навіть у скупому світлі вогнища. Так рухались призвичаєні до кольчуги і зброї, що відтягувала пояс. Вєнцк був професійним воїном, Геральт був готовий закластить на будь-яку суму. Потиснув подану йому долоню, злегка вклонився.

- Сідай – Ярпен Зіґрін вказав на пень, у якому стирчало його потужний топір. – Кажи, що ти поробляєш у цих околицях, Геральте?

- Шукаю допомоги. Подорожую втрьох, з жінкою і підлітком. Жінка хвора. Сильно. Наздогнали вас, щоб просити про допомогу.

- Бляха, ми не маємо тут медика – червонолюд сплюнув на палаючі поліна. – Де їх залишив?

- Пів стадії[18] звідси, біля гостинця.

- Покажеш дорогу. Гей, ви там! Троє на коней, сідлайте, виродки! Геральте, чи тримається твоя хвора жінка у сідлі?

- Не дуже. Власне, до цього я мусив її підтримувати.

- Взяти бурку, плахту, і два патика з возу! Живо! – Вільфрід Вєнцк, схрестивши руки на грудях, голосно кашлнув.

- Ми на шляху – різко сказав Ярпен Зіґрін, не дивлячись на нього. – На дорозі не відмовляється у допомозі.

*****

- Холєра – Ярпен забрав долоню з чола Трісс. – Розжарена, як піч. Не подобається мені це. А якщо це черевний тиф або дизентерія?

- Це не можу бути ні черевний тиф, ані дизентерія – збрехав з переконаннням Геральт, огортаючи хвору ковдрою. - Чародії імунні на ці хвороби. Це харчове отруєння, не заразне.

- Гмм… Ну, добре. Іду попорпаюсь у торбах. Мав десь добрі ліки на срачку, може ще трохи залишилось.

- Цирі – зазаначив відьмак, подаючи дівчинці знятий з коня кожух. – Іди спати, падаєш з ніг. Ні, не на віз. На віз покладемо Трісс. Ти ляж біля вогнища.

- Ну – тихо запротестувала, дивлячись на червонолюдів, що віддалялись. – Ляжу коло неї. Якщо вони побачать, що ти мене відсуваєш від неї, то не повірять тобі. Будуть думати, що це заразно, і виженуть нас, як ті стражники.

- Геральт? – простогнала раптом чародійка. – Де… ми є?

- Серед друзів.

- Я тут – сказала Цирі, гладячи її по каштановому волоссю. – Я з тобою. Нічого не бійся. Чуєш, як тут тепло? Вогнище горить, а червонолюд зараз принесе ліки на… На шлунок.

- Геральте – заплакала Трісс, намагаючись вирватись з-під коців[19]. – Жодних… жодних магічних еліксирів, пам’ятай…

- Пам’ятаю Лежи спокійно.

- Я мушу… Ооох…

Відьмак без слів схилився, несучи чародійку разом з коконом ковдр, у які її було закутано, і порошкував до лісу, у темряву. Цирі зітхнула.

Повернулась, почувши важкі кроки. З-за возу вийшов червонолюд, тримаючи під пахвою великий вузол. Полум’я вогнища блищало на вістрі топірця, засадженого за пасок, також виблискуючи на ґудзиках тяжкого шкіряного кожуха.

- Де хвора? – буркнув. – Полетіла на мітлі?

Цирі вказала в морок.

- Ясно – кивнув головою. – Знаю цей біль і паскудну недугу. Коли я був молодим, з’їдав усе, що вдавалось мені знайти чи спіймати, тож зсирався не раз і не два. Хто вона, ця чародійка?

- Трісс Мерігольд.

- Не знав, не чув. Рідко маю справу з Брацтвом. Ну, але слід назватися. Мене звати Ярпен Зіґрін. А тебе як звуть, гуско?

- Інакше – відрізала Цирі, а її очі зблиснули.

Червонолюд зареготав, вишкіривши зуби.

- Ах – перебільшено вклонився. – Прошу вибачити. Не розпізнав у мороці. Це ж ніяка не гуска, а шляхетна панна. Падаю у ніжки. Як панна зветься, якщо це не таємниця?

- Це не таємниця. Я Цирі.

- Цирі. Ага. А ким є панна?

- А це – Цирі пихато задерла носик – це є таємниця.

Ярпен знову пирхнув.

- Язичок у панни гострий, як оса, як оса. Нехай панна зволить мене вибачити. Приніс медикаменти і трохи їжі. Чи панна прийме, чи прожене старого хама, Ярпена Зіґріна?

- Вибачте… - Цирі знітилась, похилила голову. – Трісс справді потребує допомоги, пане… Зігрін. Є дуже хворою. Лякую за ліки.

- Нема за що – червонолюд знову вишкірив зуби, приязно ляснувши її по плечу. – Ходи, Цирі, допоможеш мені. Ліки треба приготувати. Накрутимо кульок згідно рецепту моєї бабусі. Тій кульці не зможе противитись жодна зараза, яка засіла у кишках.

Розгорнув пакет, видобувши щось таке, як брила торфу і малий глиняний горщик. Цирі наблизилась, зацікавлена.

- Треба знати те, мила Цирі – вирік Ярпен – що моя бабка зналась на лікуванні, як ніхто. На жаль, вона вважала, що причиною більшістю хвороб є неробство, і що воно найкраще лікується кийком. Щодо мене і моїх родичів застосовувала такі ліки головно профілактично. Била нас через будь-яку причину, або й без причини. То була виняткова яга. А одного разу, коли ні з того, ні з сього дала мені кусень хдіба зі смальцем і цукром, то так мене цим здивувала, що я від здивування впустила той окраєць, смальцем виз. Ну, а бабка відгамселила мене, стара паскудна карга. А потім дала мені другий окраєць, тільки вже без цукру.

- Моя бабця – Цирі з розумінням поквала головою – теж мене раз побила Різками.

- Різками? – засміявся червонолюд. – Моя мене один раз грюкнула ручкою від кайла. Ну, але досить спогадів, треба скручувати кльки. Маєш, рви це і замішуй у кульки.

- Що це? Липне і маститься… Бррр… А як смердить!

- Це спліснявілий хліб до їжі. Досконалі ліки. Замішуй кульки. Менші, менші, це для чародійки, а не для корови. Дай одну. Добра. Тепер обваляємо кульку у медикаменті.

- Фууу!

- Засмерділо? – червонолюд наблизив круглого носа до глиняного горщика. – Неможливо. Перемішаний з гірською сіллю часник не може засмердітись, хоч би й мав сто років.

- Гидота, фууу! Трісс цього не їстиме.

- Застосуємо метод моєї бабці. Ти затиснеш їй носа, а я запихатиму кульки.

- Ярпене – просичав Геральт, раптом виринаючи із темряви з чародійкою на руках. – Пильнуй, щоб я в тебе щось не запхав.

- Це ліки! – обурився червонолюд. – Це допомагає! Пліснява, часник…

- Так – слабо простогнала Трісс з глибини свого кокону. – Це правда… Геральт, це правді повинно допомогти…

- Бачиш? – Ярпен штурхнув Цирі ліктем, гордо задираючи голову і показуючи на Трісс, яка ковтала кульки з міною мучениці. Мудра чарівниця, знає, що добре.

- Що кажеш, Трісс? – відьмак нахилився. – Ага, розумію. Ярпене, може маєш дягель лікарський? Або шафран?

- Пошукаю, попитаю. Я принесу вам трохи води і їжі…

- Дякую. Але вони обидві потребують перш за все відпочинку. Цирі, влягайся.

- Я зроблю ще компресс для Трісс…

- Сам зроблю. Ярпене, хотів би поговорити.

- Ходи до вогнища. Відкоркуємо бочівку…

- Хочу поговорити з тобою. Більшої аудиторії мені не потрібно. Навіть навпаки.

- Ясно. Слухаю.

- Що це за конвой?

Червонолюд підняв на нього свої маленькі проникливі очі.

- Королівська служба – повідав повільно і чітко.

- Це я зрозумів – відьмак витримав погляд. – Ярпене, я не питаю з пустої цікавості.

- Знаю. Про що тут йдеться, теж розумію. Але це транспорт спеціального… гм… Призначення.

- А що ж ви таке транспортуєте?

- Солону рибу – відповів повільно Ярпен, після чого брехав довго, і навіть повіка йому не здригнулась. -

- Паша[20], інструменти, упряж, різні такі речі для війська. Вєнцк квартирмейстер королівської армії.

- З нього такий квартирмейстер, як з мене друїд – усміхнувся Геральт. – Але це ваша справа, я не звик пхати носа у чужі таємниці. Однак бачиш, у якому стані Цирі. Дозволь нам її долікувати, Ярпене, дозволь покласти її на один з возів. На кілька днів. Не питаю, звідки йдете, бо цей шлях веде як стріла на південь, розходиться тільки за Лікселею, а до Лікселі є десять днів дороги. До того часу гарячка спаде, і Трісс зможе їхати верхи, а якщо навіть і ні, то зупинимось у місті за рікою. Зрозумій, десять днів на возі, добре накриття, тепла постіль… Прошу.

- Не я тут командую, тільки Вєнцк.

- Не вірю, щоб ти не мав впливу на нього. Не у конвої, що головно складається з червонолюдів. Очевидно, що він мусить з тобою рахуватись.

- Хто ця Трісс для тебе?

- А яке це має значення? У цій ситуації?

- У цій ситуації жодного. Питаю просто з дурної цікавості, щоб я потім міг пустити плітки корчмами. Але, між іншим, ти маєш сильний потяг до чародійок, Геральте.

Відьмак сумно усміхнувся.

- А дівчина? – Ярпен вказав рухом голови на Цирі, яка ворушилась під кожухом. – Твоя?

- Моя – відповів не задумуючись. – Моя, Зіґріне.

*****

Світ був сірим, мокрим, пах нічним дощем і ранковим туманом. Цирі мала враження, що спала тільки кілька хвилин, що прокинулась, ледь зумівши покласти голову на мішках, що лежали на возі. Геральт вкладав біля неї Трісс, принесену з чергової вимушеної подорожі до лісу. Пледи, якими чародійка була огорнута, виблискували від роси. Геральт мав темні кола під очима. Цирі бачила, що він їх навіть не заплющував – Трісс мала гарячку цілу ніч, дуже мучилась.

- Покинулась? Вибач. Спи, Цирі. Ще рано.

- Що з Трісс? Як вона почувається?

- Ліпше – простогнала чародійка. – Ліпше, але… Геральте, послухай… Хотіла тебе…

- Так? - відьмак нахилився, але Трісс вже спала.

Випростався, потягнувся.

- Геральте – шепнула Цирі. – Нам дозволять… поїхати возом?

- Побачимо – закусив губу. – Поки можеш, спи. Відпочивай

Він зіскочив з воза. Цирі слухала відголоски, що сповіщали про початок руху обозу – тупання коней, брязкіт упряжі, скрип дишел, стукіт орчиків[21], розмови і прокляття. А потім, близько, хрипкий голос Ярпена Зіґріна і спокійний високого чоловіка, званого Вєнцком. І холодний голос Геральта. Підвелася, обережно визирнувши з-за плахти.

- Не маю категоричних засторог у цій справі – зазначив Вєнцк.

- Прекрасно – звеселів червонолюд. – Тоді справа вирішена?

Комісар злегка підняв долоню даючи знак, що ще не закінчив. Якийсь час мовчав. Геральт і Ярпен терпляче чекали.

- Я ще -сказав врешті Вєнцк – відповідаю головою за те, щоб цей транспорт дійшов до місця призначення.

Знову замовк. Цього разу ніхто не переривав. Не підлягало сумніву, що розмовляючи з комісаром слід було звикнути до довгих перерв між реченнями.

- Щоб добратись безпечно – докінчив після перерви - і у визначені терміни. А опіка над хворою може сповільнити швидкість цього маршу.

- Йдемо з випередженням – запевнив його Ярпен, трохи почекавши. - З часом проблем немає, пане Вєнцк, терміни не завалимо. А щодо безпеки… Мені здається, що відьмак у компанії не зашкодить. Шлях йде лісами, аж до самої Лікселі, справа і сліва дика пуща. А пущею, як маєте знати, рискають різні недобрі створіння.

- Справді – притакнув комісар. Дивлячись відьмакові у вічі, здавалось, зважує кожне слово.

- Певні недобрі створіння, нацьковані іншими недобрими створіннями, все ще можна надибати у каедвенських лісах. Вони можуть загрожувати нашій безпеці. Король Хенсельт, знаючи про це, надав мені право наймати добровольців до збройного екскорту. Пане Геральте? Це б розв’язало ващу проблему.

Відьмак довго мовчав. Довше, аніж тривала вся промова Вєнцка, часто перемежована довгими паузами.

- Ні – врешті сказав. - Ні, пане Вєнцк. Розставимо усі крапки над «і». Я готовий віддячити за надану пані Мерігольд допомогу, але не в такій формі. Можу доглядати за кіньми, носити воду і дрова, навіть готувати. Але не вступлю на королівську службу у якості найманого солдата. Прошу не розраховувати на мій меч. Не маю наміру вбивати таких, як ви зволили сказати, недобрих створінь за наказом інших створінь, яких теж не вважаю кращими.

Цирі почула, як Ярпен Зіґрін сильно засичав і закашляв у стиснутий кулак. Вєнцк спокійно дивився на відьмака.

- Розумію – відказав тихо. – Люблю зрозумілі ситуації. Дуже добре. Пане Зіґріне, прошу подбати, щоб не впав темп маршу. Що до вас, пане Геральте… Знаю, що виявитесь придатні і корисні у спосіб, який визнаєте належним. Було б ганьбою для мене і вас, якби вашу корисність розглядали як відплату за допомогу стражденній. Чи вона зараз ліпше почувається?

Відьмак підтвердив нахилом голови, як здалося Цирі, дещо глибшим і люб’язнішим, аніж звичайний поклон. Вєнцк не змінив виразу обличя.

- Це для мене честь – повідав післ звичайної пази. – Беручи пані Мерігольд на віз мого конвою, беру на себе відповідальність за її здоров’я, зручність і безпеку. Пане Зіґріне, прошу дати наказ про виїзд.

- Пане Вєнцк.

- Слухаю, пане Геральте.

- Дякую.

Комісар кивнув головою. Як здалося Цирі, дещо глибше і люб’язніше, аніж того вимагала звичайна удавана ввічливість.

Ярпен Зіґрін побіг вздовж колони, даючи голосні накази і вказівки, після чого висадився на козли, верескнув і шмагнув коня поводами. Віз шарпнувся і заторохтів лісною дорогою. Струс розбудив Трісс, але Цирі заспокоїла її, змінила компрес на чолі. Торохтіння присипляло. Чародійка швидко заснула, Цирі теж задрімала.

Коли прокинулась, сонце було вже високо. Визирнула споза бочок і пакунків. Віз, на якому їхала, був на чолі конвою. Наступним правив червонолюд з червоною хустиною, обкрученою довкола шиї. З розмов, які червонолюди вели між собою, Цирі дізналась, що його звуть Пауль Дагльберг. Поряд з ним його брат Реган. Також бачила Вєнцка, який їхав верхи, у супроводі двох коморників.

Плітка, кобила Геральта, приторочена до воза, привіталася тихим іржанням. Вона ніде не бачила свого каштанового і буланого Трісс. Напевне були позаду, разом з коноводами конвою.

Геральт сидів на козлах поряд з Ярпеном. Розмовляли тихо, попиваючи пиво з встановленого між ними анталека[22]. Цирі нашорошила вуха, але швидко знудилась – дискусія торкалась політики, головно планів і намірів короля Хенсельта і якихось спеціальних служб і спеціальних завдань, які полягали у секретній допомозі для війни, яка загрожувала сусідові, королеві Демавенду з Аердіну. Геральт висловив зацікавлення, як саме п’ять возів солоної риби будуть спроможні зміцнити обороноздатність Аердину. Ярпен, не звертаючи уваги на дзвінке глузування у голосі Відьмака, пояснив, що деякі ґатунки риби такі цінні, що кілька возів вистачить на оплату річної платні панцерній хоругві, а кожна нова панцерна хоругва – вже значна допомога. Геральт запитав, чому та допомога аж така секретна, на що червонолюд заперечив, що якраз у тому і полягає допомога. Трісс кинулась уві сні, скинула компрес і невиразно забелькотіла. Зажадала від якогось Кевіна, щоб він тримав руки при собі, а зразу потім заявила, що призначення не уникнути. Врешті заявивши, що всі, абсолютно всі, є деякою мірою мутантами, спокійно заснула.

Цирі теж хотіла заснути, але очуняла від голосного реготу Ярпена, який саме пригадував Геральтові давні пригоди. Йшося про полювання на золотого дракона, який замість того, щоб дати себе зловити, порахував ловцям кістки, а шевця, званого Козоїдом, просто з’їв. Цирі почала слухати з більшим зацікавленням.

Геральт запитав про долю Рубачів, але Ярпен не знав, що з ними сталось. Ярпен своєю чергою поцікавивися долею жінки на ім’я Єнніфер, а Геральт зробився на диво маломовний. Чеворнолюд попив пива і почав жалітись, що ця Єнніфер все ще ображена на нього, хоч від тих часів минуло добрих пара років.

- Зустрів її на ярмарку у Горс Велені – розповідав. – Ледь мене побачила, засичала, як кішка, і жахливо образила мою небіжчицю-маму. Я взяв чим швидше ноги в руки, а вона крикнула мені услід, що ще колись добереться до мене і зробить так, що в мене трава з дупи виросте.

Цирі захихотіла, уявляючи собі Ярпена з травою. Геральт буркнув щось про жінок та їх імпульсивний характер, червонолюд заявив, що це надто лагідне визанчення злостивості, ворожості та мстивості. Відьмак не підтримав теми, а Цирі знову задрімала. Наступного разу її розбудили збуджені голоси. Точніше, голос Ярпена Зіґріна, який врешті закричав.

- А так! А щоб знав! Я ак вирішив!

- Тихше! – спокійно сказав відьмак. – На возі лежить хвора жінка. Зрозумій, я не критикую твоїх рішень, або поглядів…

- Ні, звичайно – обірвав іронічно червонолюд. – Ти тільки значуще усміхаєшся.

- Ярпене, я тебе по приятельськи застерігаю. Тих, які сидять зверху паркана, обидві сторони ненавидять, у найкращому випадку ставляться з недовірою.

- Я не сиджу зверху. Однозначно декларую, що я на боці однієї зі сторін.

- Для цієї сторони ти завжди залишишся червонолюдом. Кимось іншим. Чужим. А для сторони протилежної… - Замовк.

- Ну! – буркнув Ярпен, відвертаючись. – Ну, починай, чого ждеш? Повідай, що я – зрадник і пес на прив’язі у люлей, готовий за пригорщу срібла і миску мерзенної страви дати нацькувати себе на побратимів, які повстали і бояться за свободу. Ну, давай, виблюй це з себе! Я не люблю недомовок.

- Ні, Ярпене – тихо промовив Геральт. – Ні. Не буду нічого з себе вибльовувати.

- Ах, не будеш? – червонолюд хльоснув коня. – Не хочеш? Хочеш дивитись і усміхатись? Ні слова до мене, так? Але Вєнцкові можеш це сказати! «Прошу не розраховувати на мій меч». Ах, як зверхньо, шляхетно і гордо! До псячої мами з твоєю зарозумілістю! І з твоєю довбаною гордістю!

- Я хотів бути просто ввічливим. Не хочу втручатись у цей конфлікт. Хочу залишитись нейтральним.

- Не вийде! – вереснув Ярпен. – Не вдастся уникнути, розумієш? Ні, ти нічого не розумієш. Ах, злізай з мого возу, сідай на коня. Забирайся мені з очей, нейтрал надимлений. Ти мене дратуєш.

Геральт відвернувся. Цирі затамувала подих в очікуванні. Але відьмак не сказав ні слова. Встав і зістрибнув з возу, швидко, м’яко, витончено. Ярпен почекав, поки відв’яже кобилу від драбинки, після чого знову шмагонув коня, буркочучи у бороду якісь незрозумілі, але жахливі своїм звучанням слова.

Встала, щоб теж зіскочити знайти каштана. Червонолюд обернувся, змірявши її недружелюбним поглядом.

- З тобою теж тільки клопіт, панночко – пирхнув гнівно. – Потрібні нам тут дами і дівчатка, холера, навіть висцятись з козел не можу, мушу зупиняти запряг і бігти у кущі!

Цирі вперла кулаки у стегна, струснула попелястою гривкою і задерла носа.

- Так? – запитала, роздратована. – Пива менше пийте, пане Зіґріне, то й будете менше хотіти!

- Хрін тобі до мого пива, шмаркало!

- Не верещіть, Трісс щойно заснула!

- Це мій віз! Буду верещати, якщо така моя воля!

- Пень!

- Що? Ах, ти ж коза нахабна!

- Пень!

- Я тобі зараз покажу пенька.. О, бляха, Тпрууу!!!

Червонолюд міцно вилаявся, осадивши в останній момент, у момент, коли двійко коней вже збирались переступити через стовбур, який перегородив дорогу. Ярпен встав на козлах, блюзнірствуючи по-людськи і червонолюдськи, свистом і ревом стримуючи запряг. Червонолюди і люди, зіскочивши з возів, підбігли, допомогли забрати коня на вільну дорогу, тягнучи за вуздечки і шори.

- Задрімав, чи що, Ярпене? - прогарчав, підходячи Пауль Дальберг. – Холера, якби на це наїхав, вісі був би кінець, колеса до чорта би б потріскали. Що ти, на лихо…

- Завали, Паулю! – рикнув Ярпен Зіґрін і злостиво шмагонув віжками кінські зади.

- Маєте щастя – солодко сказала Цирі, всідаючись на козли поряд червонолюда. – Ліпше як бачите, мати на возі відьмачку, аніж їхати самому. Якраз вчасно вас застерегла. Ну, ну, а могли б якраз злетіти з козел і впасти на той пень. Страшно подумати, що б з вами могло тоід статись…

- Будеш тихо?

- Вже нічого не кажу. Ані словечка.

Витримала менше хвилини.

- Пане Зіґріне?

- Я ніякий не пан – червонолюд штурхонув її ліктем, вишкіривши зуби. – Я Ярпен Ясно? Покеруєм возом разом, нє?

- Звичайно. Я можу потримати повіддя?

- Так. Стоп, не так. Поклади на вказівний палець, притисни велким пальцем руки, о саме так. Лівою так само. Не шарпай, не стягуй засильно

- Так добре?

- Доре.

- Ярпене?

- Га?

- Що це значить «бути нейтральним»?

- Бути байдужим – відповів неохоче. – Не звертати уваги. Дбати тільки про себе.

- Як це, байдужим? Байдужим щодо чого?

Червонолюд сильно відхаркався і сплюнув під віз.

- Якщо Scoia'tael нападуть на анс, твій Геральт збирається стояти і спокійно дивитись, як нам горлянки ріжуть. Ти скоріше всього будеш стояти біля нього, бо це буде наочна лекція. Темаика заняття: ставлення Відьмака до конфлікту розумних рас

- Не розумію.

- Тема саме та, нітрохи не дивуйся.

- Чи тому ви з ним сварились і сердились? Хто ж власне ті Scoia'tael? Ті… Білки?

- Цирі – Ярпен рвучко почухав бороду. - Це справа не на розум малих недозрілих дівчаток.

- Ого, тепер ти злий на мене. Я вже не мала. Чула, що про Білок говорили вояки у ссторожовій вежі. Бачила… Бачила двох убитих ельфів. А лицар сказав, що вони… теж убивали. І що серед них є не тільки ельфи. Червонолюди теж є.

- Знаю – сказав тихо Ярпен.

- А ти теж червонолюд.

- Це справи не стосується.

- Чому ти боїшся Білок? Схоже вони воюють тільки з людьми.

- Це не так просто – нахмурився. – На жаль.

Цирі довго мовчала, гризучи нижню губу і морщачи ніс.

- Вже знаю – сказала раптом. – Білки борються за свободу. А ти, хоч і червонолюд, є на спеціальній службі у короля Хенсельта на людській прив’язі.

Ярпен пирснув, витер ніс рукавом і перехилився з козел, дивлячись, чи Вєнцк не під’їхав надто близько. Але комісар був далеко, зайнятий розмовою з Геральтом.

- Дівчинко, ти маєш слух, як бабак – широко усміхнувся. – Ти занадто яскрава як на ту, кому призначено народжувати дітей, куховарити і прати. Тобі здається, що знаєш? Це тому, що шмарката. Не роби дурних мін. Гримаси не додають тобі краси, а роблять тебе ще бридкішою, аніж зазвичай. Добре, визнаю, ти вловила гасла Scoia'tael, сподобались вони тобі. Знаєш, чому ти їх так добре розумієш? Бо Scoia'tael це теж шмаркачі. То гівнюки, які не розуміють, що їх нацьковують, що хтось використовує їх щенячу глупоту, годуючи гаслами про свободу.

- Але ж вони справді борються за свободу – Цирі підняла голову, дивлячись на червонолюда широко відкритими зеленими очима. – Так як дріади у лісі Брокілон. Убивають людей, бо люди… деякі люди їх кривдять. Бо це колись була ваша земля, червонолюдів і ельфів, і тих… низовиків, гномів та інших… А тепер тут люди, тому ельфи…

- Ельфи! – пирхнув Ярпен. Якщо йдеться про точність, вони акурат є такими самими приблудами, як і ви, люди, хоч і приплили на своїх білих лодіях за добру тисячу років перед вами. Це зараз вони наввипередки пхаються з дружбою, вже ми брати, вже вони зуби шкірять, кажучи; «ми побратими», «ми старші Народи» А колись, кур…. Гм, гм… Давніше свистіли нам їх стріли біля вух, коли ми…

- То першими на світі були червонолюди?

- Гноми, якщо говорити точніше. І якщо йдеться про цю частину світу. Бо світ є неймовірно великим, Цирі.

- Знаю. Я бачила мапи…

- Не могла бачити. Ніхто ще не намалював такої карти, зашвидко б то сталось. Ніхто не знає, що є там за Вогненними Горами і великим морем. Навіть ельфи, хоча хваляться, що все знають. Гівно знають, скажу тобі.

- Гмм… Але ж зараз… Людей є значно більше, аніж… Ніж вас.

- Бо множитесь, як крілики – скрипнув зубами червонолюд. – Нічого, тільки б трахались, разом, без різниці, з ким трапиться і де трапиться. А вашим жінкам достатньо сісти на чоловічі штани щоб їм черево виросло… Чого так почервоніла, думаєш хто: польовий мак? Хотіла зрозуміти, так чи ні? То й маєш щиру правду і правильну історію світу, яким володіє той, хто вправніше розчереплює інших і найшвидше надуває бабів. А з вами, людьми, важко конкурувати, як у вбивствах, так і у зляганні…

- Ярпене – зимно сказав Геральт, під’їжджаючи до них на Плітці. – Стримуйся трохи, якщо можна, у доборі слів. А ти, Цирі, перестань розважатись з візником, залазь до Трісс, подивися, чи не прокинулась і чи чогось не потребує.

- Я вже давно прокинулась – відізвалась слабим голосом чародійка з глибини возу. – Але не хотіла… переривати тієї цікавої розмови. Не перешкоджай, Геральте. Я хотіла б… дізнатись ще більше про вплив трахання на суспільнй розвиток.

*****

- Чи можна загріти трохи води? Трісс хоче вмитись.

- Грій – погодився Ярпен Зіґрін. – Ксав’єре, зніми рожен з вогню, наш заєць вже має дійти. Дай котелок, Цирі. Ого, повний до країв! Ти сама притягнула зі струмка таку вагу?

- Я сильна.

- Старший з братів Дальбергів пирхнув сміхом.

- Не суди за зовнішнім виглядом, Пауль – сказав поважно Ярпен, вправно розрізаючи запеченого зайця на порції. – Тут нема з чого сміятись. Худенька, але я бачу, що вона міцна і витривала дівчина. Вона як шкіряний ремінь: ніби тонкий, а руками не розірвеш. А якщо на ньому повіситись, то теж витримає.

Ніхто не засміявся. Цирі присіла біля червонолюдів, що лежали біля багаття. Цього разу Ярпен Зіґрін і четвірка його «хлопаків» розпалила на біваку власне вогнище, бо не збирались ділитись зайцем, якого вполював Ксав’єр Моран. Для них самих їжі вистачало на один, найбільше два кусня щелепами.

- Кидай до вогню – сказав Ярпен, облизуючи пальці. – Вода щвидше загріється.

- Та вода – дурниця – пробурчав Реган Дальберг, виплюнувши кістку. – Митття хворому тільки шкодить. Здоровому, зрештою, теж. Пам’ятаєте старого Шрадера? Жінка раз йому сказала помитись, і Шрадер швидко після цього помер.

- Бо його скажеий пес покусав.

- Якби він не вмився, тоді б його пес не покусав.

- Я теж вважаю – озвалася Цирі, перевіряючи пальцем температуру води у котелку – що не варто кожен день митися. Але Тррісс просить, а одного разу навіть заплакала… Знаєте, Геральт і я…

- Знаємо – кивнув головою старший Дальберг. – Але щоб відьмак… Я не можу надивуватись. Гей, Зіґріне, якби ти мав бабу, ти б її мив і чесав? Носив би на руках у кущі, щоб могла…

- Заткнися, Паулю – обірвав його Ярпен. – Нічого не кажи про Відьмака, бо то гідний хлоп.

- А хіба я що кажу? Дивуюся тільки…

- Трісс - задерикувато втрутилась Цирі – зовсім не є його бабою.

- Тим більше це дивно.

- Значить, тим більший з тебе бовван – підсумував Ярпен. – Цирі, відлий трохи води на окріп, запаримо чародійці ще шафрану з маківником. Сьогодні їй вже було трохи краще, га?

- Я думаю – буркнув Яннік Брасс. – Ми мусили затримуватись для неї конвой тільки шість разів. Я знаю, що не можна було відмовити від допомоги на шляху, ніхто інакше не думає. А хто би відмовив, той був би антипком і підлим курвієм. Але ми задовго застрягли в цих лісах, задовго, скажу я вам. Спокушаємо долю, холєра, занадто ми спокушаємо долю, браття. Це небезпечно. Scoia'tael...

- Виплюй це слово, Янніку.

- Тьху, тьху. Ярпене, мені бійка не страшна, а кров не первина, але… Якщо б довелося биться зі своїми… Мати вашу! Чому це випало на нас? Цей засраний вантаж повинен конвоювати засрана сотня кінних, не ми! Хай дябли порвуть тих мудрагелів з Ард Каррайгу, хай їх…

- Заткнись, кажу. Давай краще гарнець з кашею. Зайчиком, маму його, закусили, а тепер треба щось з’їсти. Цирі, з’їш з нами?

- Звичайно.

Продовж довгого часу було чути виключно плямкання, чавкання і стукіт дерев’яних ложок, що стикались у гарнці.

- Зараза – повідомив Пауль Дагльберг і протяжно ригнув. – Я ще би щось з’їв.

- Я теж – заявила Цирі і теж ригнула, захоплена безпретензійністю манер червонолюдів.

- Більше не кажи – сказав Ксав’єр Моран. - У роті в мене вже ягель росте. Солоне м’ясо мені теж набридло.

- То нажерися трави, якщо маєш такий делікатний смак.

- Або гризи кору берези. Бобри так роблять, і живуть.

- Бобра то я би з’їв.

- А я риби – розмріявся Пауль, з тріском розгризаючи здобутий з-за пазухи сухар. – Я бажаю риби, скажу вам.

- То наловимо риби.

- Де? – буркнув Яннік Брасс. – У кущах?

- У струмку.

- Теж мені струмок. На другий берег насцяти можна. Яка там може бути риба?

- Є там риба – Цирі облизала ложку і запхала її за халявку. – Я бачила, коли ходила по воду. Але то якась хвора риба. Має висипку. Чорні і червоні плями…

- Струги[23]! – рикнув Пауль, плюючись крихтами сухаря. – Ану, хлопаки, бігом до струмка! Реган! Знімай гачі! Зробимо з твої штанів саки.

- Чому з моїх?

- Стягуй, рухом, бо я тобі по шиї дам! Казала тобі матуся, що маєш мене слухати?

- Поспішайте, якщо хочете рибалити, бо сутінки вже не за горами – сказав Ярпен. – Цирі, вода загрілася? Залиш, залиш ошпаришся і попечешся котелком. Знаю, що ти сильна, але дозволь я візьму.

Геральт вже чекав на них, здалеку побачили його біле волосся між відкинутими плахтами возу. Червонолюд перелив воду до цебрика.

- Потребуєш допомоги, відьмаче?

- Ні, дякую, Ярпене. Цирі мені допоможе.

Трісс вже не мала високої температури, але була дуже ослабленою. Геральт і Цирі набрались вже вправності у її роздяганні і миттю, навчились гамувати її амбітні, але не виконувані наразі прагнення до самостійності. Їм пішло дуже добре – він тримав чародійку за плечі, вона мила і витирала. Одне тільки починало Цирі дратувати і дивувати – Трісс, на її думку, занадто сильно тулилась до Геральта. Цього разу навіть пробувала його цілувати.

Геральт рухом голови вказав на в’юки чародійки. Цирі зрозуміла на льоту, бо це теж належало до ритуалу – Трісс завжди вимагала, щоб її розчісували. Знайшла гребінь, присіла поряд. Трісс, нахиливши голосу у той бік, обняла Відьмака. На думку Цирі, занадто сильно.

- Ох, Геральте – заплакала. – Мені так шкода… Так сильно шкодую, що те, що було між нами…

- Трісс, прошу тебе…

- …це повинно статись… знову. Коли одужаю… Все може бути зовсім інакше.. Я могла б… Могла би навіть…

- Трісс.

- Заздрю Єнніфер. Заздрю їй, що ти…

- Цирі, вийди.

- Але…

- Вийди, прощу.

Зістрибнула з возу, впавши на Ярпена, який чекав спершись на колесо, замислено гризучи довгу травинку. Червонолюд обійняв її за плечі. При цьому він не мусив згинатись, як Геральт. Він взагалі не був вищим за неї.

- Ніколи не повторюй подібної помилки, мала відьмачко-пробурчав, показуючи очима на віз. – Якщо хтось виявить тобі приязнь, симпатію і відданість, якщо вразить тебе цілісністю характеру, це так, але не переплутай того з… чимось іншим.

- Негарно підслуховувати.

- Знаю. І небезпечно. Ледь встиг відскочити, коли ти вилляла помиї з цебра. Ходи, побачимо, скільки стругів потрапило у гачі Регана.

- Ярпене?

- Га?

- Я люблю тебе.

- Я тебе теж, коза.

- Але ти червонолюд. А я ні.

- А це до чого… Ага. Scoia'tael. Йдеться про Білок, так? Це тобі не дає спокою?

Цирі вивільнилася з-під важкої руки.

- Тобі теж не дає – відповіла. – Та й і іншим теж ні. Я ж бачу

Червонолюд мовчав.

- Ярпене?

- Слухаю.

- Хто має слушність? Білки чи ви? Геральт хоче бути… нейтральним. Ти служиш королю Хенсельту, хоч і краснолюд. А лицар у сторожовій вежі кричав, що всі ви є нашими ворогами і що всіх треба… Всіх. Навіть дітей. Для чого, Ярпене? За ким правда?

- Не знаю – відповів тужливо червонолюд. – Я всі розуми не поїв. Роблю те, що вважаю за потрібне. Білки взялися за зброю, пішли до лісу. Людей до моря, кричать, не розуміючи, що навіть те гучне гасло нарадили їм нільфгаардські емісари. Не розуміють, що це гасло не на них скероване, а саме до людей, що має збудити людську ненависть, а не бойовий запал молодих ельфів. Я це розумію, і тому вважаю те, що роблять Scoia'tael, злочинною дурістю. Що ж, може за кілька років мені кричатимуть, що я зрадник і запроданець, а їх будуть називати героями… Наша історія, історія нашого світу, знає такі випадки.

Замовк, термосячи бороду. Цирі теж мовчала.

- Елірена… - раптом зазначив. – Якщо Елірена була героїнею, якщо те, що зробила, називається гроїзмом, це важко, нехай мене називають зрадником і боягузом. Бо я, Ярпен Зіґрін, боягуз, зрадник і перекинчик, сверджую, що ми не повинні вбивати один одного. Стверджую, що мусимо жити. Жити так, щоб пізніше не мусили нікого просити вибачення. Героїчна Елірена… Вона мусила. Вибачте мені, благала, вибачте. На сто чортів! Краще загинути, аніж жити з розумінням, що зробив щось, що вимагає вибачення.

Знову замовк. Цирі не задавала питань, які крутились у неї на язику. Інстинктовно відчувала, що не повинна.

- Змушені жити поряд – продовжив Ярпен. – Ми і ви, люди. Бо просто не маємо іншого виходу. Вже двісті років про це знаємо, а вже понад сто працюємо на це. Хочеш бачити, для чого вступив на службу до Хенсельта, чому я прийняв таке рішення? Не можу дозволити, щоб ця робота пішла намарне. Сто років з гаком намагаємся співіснувати з людьми. Низовики, гноми, ми, навіть ельфи, я не кажу про русалок, німф чи сильфід, вони завжди були дикими, навіть тоді, коли вас тут взагалі не було. Сто чортів, це тривало сто років, але нам вдалось якось притертися до спільного життя, жити один біля одного, разом, нам частково вдалося переконати людей, що ми дуже мало відрізняємось один від одного…

- Ми взагалі не відрізняємося, Ярпене.

Червонолюд різко повернувся.

- Взагалі не відрізняємося – повторила Цирі. - Ти мислиш і відчуваєш, як Геральт. І як… як я. Їмо те саме, з одного котелка. Ти допомагаєш Цирі, і я теж. Ти маєш бабцю, і мала бабцю…

Мою бабцю убили Нільфгаардці. У Цинтрі.

- А мою люди – тяжко сказав червонолюд. – У Бругге. Під час погрому.

*****

- Вершники! – заволав один з людей Вєнцка, що їхав у передовому дозорі. – Вершники спереду!

Комісар підклусував до возу Ярпена, Геральт наблизився з іншого боку.

- Назад, Цирі – сказав різко. – Злазь з козел і назад. Будь з Цирі.

- Звідти нічого не видно!

- Не сперечайся! – гаркнув Ярпен. – Назад, вже! І подай мені чекан[24]. Під кожухом лежить.

- Це? – Цирі взяла тяжкий, гидкий на вигляд предмет, що нагадував молоток з гострим, злегка викривленим гаком на другому кінці обуха.

- Це – підтвердив червонолюд. Запхав руків’я чекана до халяви, а топірець поклав на коліна. Вєнцк, зовні спокійний, дивився на гостинець, прикривши очі долонею.

- Легка кавалерія з Бан Глеану – оцінив через мить. – Так звана Бура Хоругва, впізнаю за плащами і бобровими ковпаками. Прошу заспокоїтись. Пильнуйте. Плащі і боброві ковпаки досить легко змінюють власників.

Вершники швидко наближались. Їх було біля десятка. Цирі бачила, як на возі за ними Пауль Дагльберг кладе на коліна два натягнуті арбалети, а Реган накриває їх рядном. Вона тихцем вилізла з-під плахти, однаково ховаючись за плечима Ярпена. Трісс спробувала підвестися, вилалась і впала на спину.

- Стій! – крикнув перший з кінних, безсумнівно командир. – Хто ви? Звідки і куди їдете?

- А хто питає? – Вєнцк спокійно випростався у сідлі. – І яким правом?

- Військо короля Хензельта, допитливі панове! Питає десятник Зивік, а я не звик повторювати запитань! Відповідайте, живо! Хто ви?

- - Квартирмейстерська служба королівської армії.

- Кожен може таке сказати! Я не бачу тут нікого у королівських барвах!

- Наблизьтесь, десятнику, і уважно подививсь на цей перстень.

- Що ви тим перснем блискаєте? – скривився солдат. – Чи я всі перстені знаю, чи як? Такий перстень може мати кожен. Теж мені важливий знак!

Ярпен Зіґрн встав на козлах, підняв топір і швидким рухом підсунув його воякові під ніс.

- А такий знак – гаркнув – знаєш? Понюхай і запам’ятай запах.

Десятник шарпнув віжки, відвертаючи коня.

- Будеш мене лякати? – гаркнув. – Мене? Я на королівській службі!

- І ми теж – тихо промовив Вєнцк. – І, напевно, довше, аніж ти. Не тисни, вояче, добром тобі раджу.

- Я тут вартую! Звідки маю знати, що ви за одні?

- Бачив перстень – процідив комісар. – Я якщо не впізнаєш знаку на печатці, то цікаво, що ти за один. На прапорі Бурої Хоругви є така сама емблема, ти повинен її знати.

Жовнір явно охолонув, на що, напевно, рівною мірою мали вплив спокійні слова Вєнцка, так і люті, завзяті мармизи ескорту, що вихилялись з фургонів.

- Гмм… - сказав, пересуваючи ковпак у бік лівого вуха. – Добре. Але якщо ви справді ті, за кого себе видаєте, не будете, сподіваюсь, мати нічого проти, якщо ми подивимось, що це везете на тих возах.

- Будемо – нахмурив брови Вєнцк. – І то навіть дуже. Ніц тобі до нашого вантажу десятнику. Зрештою, я не розумію, чого б ви хотіли у ньому шукати.

- Не розумієте – покивав головою вояк, опускаючи руку у напрямку руків’ї меча. – Тоді я вам, пане, скажу. Торгівля людьми є забороненою, а не бракує лотрів, що продють невільників Нільфгаардові. Якщо я знайду закутих людей, то не вмовите мене, що ви на службі у короля. Хоч би й дюжину перстенів показали.

- Добре – сухо мовив Вєнцк. – Якщо йдеться про невільників, шукай. Це я дозволяю.

Вояк під’їхав кроком до центрального фургону, перехилився у сідлі, підняв плахту.

- Що в тих бочках?

- А що має бути? Невільники? – засміявся Яннік Брасс, відкинувшись на спинку сидіння.

- Я питаю, що? Відповідай!

- Солона риба.

- А в цих скринях? – вояк під’їхав до наступного воза, копнув у борт.

- Підкови – відказав Пауль Дагльберг. – А там, з-заду, то буйволячі шкіри.

- Бачу – махнув рукою десятнки, цмокнув на корня, під’їхав вперед, зазирнув до возу Ярпена.

- А що це за пані там лежить?

Трісс Мерігольд слабко усміхнулась, підвелась на лікті, виконавши долонями короткий, складний жест.

- Хто, я? – спитала спокійно. – Ти мене тут взагалі не бачиш.

Вояк нервово заморгав, злегка здригнувся.

- Солона риба – сказав переконано, опускаючи плахту. – Все добре. А ця дитина?

- Сушені гриби – сказала Цирі, нахабно дивлячись на нього. Вояк замвочав, завмерши з відкритим ротом.

- Як це? – запитав за мить, нахмуривши чоло. – Що?

- Закінчили перевірку, вояче? – холодно поцікавився Вєнцк, під’їзджаючи з іншого брку фургону. Жовнір з зусиллям відрвав погляд від зелених очей Цирі.

- Закінчили. Їдьтек, нехай боги ведуть. Але вважайте. Два дні тому Scoia'tael вирізали до ноги кінний патруль біля Борсучого Яру. Це була сильна, численна команда. Правда, Борсучий Яр звідси далеко, але ельф йде лісом швидше од вітру. Нам дано наказ зробити облаву, але хіба зловиш того ельфа? Це ніби як хотіти зловити вітер…

- Добре вже, не цікавимось – різко перервав комісар. – Час не терпить перед нами далека дорога.

- Бувайте тоді Гей, за мною!

- Чула, Цирі? – зазначив Ярпен Зіґрін, дивлячись услід патрулеві, що від’їжджав. - Ці кляті Білки поблизу. Ти це чула. Маємо весь час білок на плечах, ніби мені вже хтось з луку просто у поперек цілить. Ні, бляха, не можемо так, як до цього часу, наосліп їхати, насвистуючи, дрімаючи і сонно поперджуючи. Мусимо бачити, що перед нами. Послухай, маю думку.

Цирі різко пришпорила каштана, пішла одразу в галоп, низько нахилившись у сідлі. Геральт, занурений у розмову з Вєнцком, рвучко випростався.

- Не дурій! – закричав. – Без шаленств, дівчинко! Хочеш собі карк скрутити? І не від’їзджай задалеко…

Більше не почула, занадто сильно вирвавшись вперед. Робила це свідомо, не бажаючи вислуховувати щоденних повчань. Ні за швидко, ні за різко, Цирі! Тьху-тьху! Не віддаляйся! Тьху-тьху! Будь обережна! Тьху-тьху! Ніби вона була дитиною, подумала. А я маю майже тринадцятть років, швидкого каштака і гострого меча на плечах. Я не боюся нічого! І є весна!

- Гей, обережно, відіб’єш собі дупу! - Ярпен Зіґрін, ще один мудрагель. Тьху-тьху! Далі, далі, у галоп, вибоїстою дорогою, через зеленець трави і кущі, через срібні калюжі, через золотий мокрий пісок, через широку папороть. Сполошений промінець, що проникав у ліс, виблискував на чорно-білому крупі коня. З дерев здіймались птахи – кольорові сойки і бджолоїдки, чорні верескливі сороки з кумедними хвостами.

Далі, ще далі! Кінь, який занадто довго млво біг за возом, радісно і швидко, щасливим галопом, м’язи грають між стегнами, мокра грива хльоскає по обличчю. Кінь витягнув шию, Цирі відпускає віжки. Далі, конику, не відчуваючи ні вудил, ні мундштука, далі у чвал, у чвал, різко, гостро! Весна!

Пригальмувала, озирнулась. Ну, нарешті сама. Нарешті далеко Ніхто вже не скаржиться, не докоряє, не присікується, не погрожує закінченням поїзжки. Нарешті сама, вільна, свобідна і незалежна. Повільніше. Легкий клус. Зрештою, ця поїздка не тільки для розваги, вона теж має певні обов’язки. Га, подумала Цирі, роззираючись, зараз від мене задежить безпека всього конвою. Всі нетерпляче чекають, що вернуся і доповім: дорога вільна і придатна до проїзду, нікого не бачила, немає слідів ані коліс, ані копит.

Доповім, і кощавий пан Вєнцк з зимними блакитними очима поважно кивне головою, Ярпен Зіґрін вишкірить жовті конячі зуби, Пауль Дагльберг крикне: «Хороша, мала!», а Геральт злегка усміхнеться. Усміхнеться, хоча остіннім часом усиіхаєтьс так рідко.

Цирі роззираючись, нотувала у пам’яті. Дві повалені берізки – ніяких проблем. Купа гілля – нічого, вози проїдуть. Вимита дощами западина – мала перешкода, колеса першого возу переїдуть її, а наступні поїдуть колією. Велика поляна – добре місце для пасовиська…

Сліди? Які тут можуть бути сліди. Нікого тут немає. Тільки ліс. Є птахи, що верещать серед свіжих зелених листочків. Бруднорудий лис неспішно перебігає через дорогу… І все пахне весною.

Шлях зникає на половині пагорба, гине у піщаному яру, заходить під криві сосенки, чіпляючись за схили. Цирі залишила дорогу, піднямаючись крутим схилом, бажаючи з висоти роззирнутись околицею. І щоб доторкнутись до мокрого, пахучого листя…

Вона спішилась, закріпила повіддя на сучок, повільно пройшлася поміж ялівцв, що росли на пагорбі. По другий бік пагорбу виднілася відкрита ділянка, що тяглася в лісовій пущі як вигризена діра – напевно, слід після пожежі, яка шаленіла тут колись дуже давно, оскільки ніде не чорніли згарища, всюди було зелено від низьких берізок і ялиночок. Шлях, скільки сягнути оком, видавався вільним і приязним. І безпечним.

Чого вони бояться, подумала. Scoia'tael? А чого їх боятися? Я не боюся ельфів. Нічого їм не зробила. Ельфи. Білки. Scoia'tael.

Поки Геральт не наказав їй відійти, Цирі змогла оглянути трупи у сторожовій вежі. Особливо запам’ятала одного – з обличчям, яке закривало зліплене побурілою кров’ю волосся, з ненатурально скрученою шиєю і викривленою, витягнутою у жахливій гримасі верхньою губою, яка відкривала зуби, занадто білі і занадто дрібні, нелюдські…

Запам’ятала черевики ельфа, знищені і витерті, довжиною до колін, знизу шнуровані, а в горі закнені на численні ковані пряжки…

Ельфи, які вбивають людей, і самі гинуть у бою. Геральт каже, що треба дотримуватись нейтралітету… А Ярпен, що слід чинити так, щоб не мусити просити про вибачення…

Копнула кротовину, у задумі гребла каблуком у піску.

Хто і кому, кому і що повинен вибачати? Білки убивають людей. А Нільфгаард їм за це платить. Користується ними. Підбурює. Нільфгаард.

Цирі не забула, хоч дуже хотіла забути. Про те, що сталося у Цинтрі. Про поневіряння, розпач, страх, голод і біль. Про апатію і отупіння, які прийшли потім, дуже пізно, коли її віднайшли і прихистили друїди з Заріччя. Пам’ятала це ніби через туман, а хотіла перестати пам’ятати. Але це поверталось. Поверталось у думках, у снах. Цинтра. Бродячі коні і дикі крики, трупи, пожежа… І чорний лицар у крилатому шоломі… А пізніше… Хати на Заріччю… Обвуглений комин серед попелу… Збоку, біля вцілілої криниці, чорний кіт вилизує опік на боці. Криниця… Журавель… Повне крові відро.

Цирі потерла обличчя, подивилась на долоню, заскочена. Долоня була мокра. Дівчинка потягнула носом, витерла сльози рукаом.

Нейтральність? Байдужість? Їй хотілось кричати. Відьмаки хочуть невтручання? Ні! Відьмак має боронити людей. Від лісовика, вампіра, вовкулака. І не тільки. Має захищати їх від кожного зла. А я на Заріччю бачила, що таке зло.

Відьмак має захищати і рятувати. Захищати чоловіків, щоб їх не вішали за руки на деревах, не садовлено на палі. Захищати світловолосих дівчат, щоб їх не було роздерто між вбитими у землю кілками.

Поиск по сайту: