РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

- Ваша боязнь безпідставна, абсолютно необгрунтована – скривилась Трісс, спираючись ліктем на стіл. – Минули часи, коли чародії полювали на Витоки і магічно обдарованих дітей, коли примусом чи підступом викрадали їх від родичів і опікунів. Ви справді думали, що я могла б відібрати від вас Цирі?

Ламберт пирснув, відвернувши голову, Ескель і Веземір подивились на Геральта, але Геральт мовчав. Дивився вбік, безперервно бавлячись своїм срібним Відьмацьким медальйоном, який являв собою голову вовка з вищереними іклами. Трісс знала, що медальйон реагував на магію. У такі ніч, як Мідінваерне, коли від магії аж вібрувало, медальйони відьмаків мали вбрувати постійно, мусили турбувати і непокоїти.

- Ні, дитинко – врешті сказав Веземір – Знаємо, щоб не зробила цього. Але також знаємо і те, що ти мусиш доповісти про неї Капітулу. Розуміємо, що ти мусиш це зробити, кожен чародій і чародійка мають такий обов’язок. Ви вже не відбираєте талановитих дітей у родичів і опікунів. Вивчаєте таких дітей, щоб пізніше, у підходящий момент, зачарувати їх магією, схилити…

- Не бійтеся – перервала холодно. – Не скажу про Цирі нікому. Капітулові теж. Чому так на дивитесь на мене?

- Дивуєш ти нас тією легкістю, з якою обіцяєш зберігати таємницю – промовив спокійно Ескель. – Вибач, Трісс, я не хотів тобі дорікати, але що сталось з вашою легендарною лояльністю Раді і Капітулу?

- Багато що сталось. Війна багато що зінила. А битва при Соддені ще більше. Не хочу втомлювати вас політикою, а певні проблеми і справи, вибачте, є таємницею, яку я не можу зрадити. А щодо лояльності… Я лояльна. Але можете не вірити, але у цій справі я можу бути лояльною однаково і Капітулові, і вам.

- Така подвійна лояльність – Геральт першого разу за цей вечір подивився їй в очі – це диявольськи важка річ. Це рідко кому вдається, Трісс.

Чародійка подивилась на Цирі. Дівчинка сиділа поряд з Коеном на медвежій шкурі в дальньому кінці залу, обидвоє грали у лапки. Гра стала монотонною, оскільки обоє були однаково неймовірно швидкими – жоден з них не зміг дістати іншого. Однак очевидним було те, що це зовсім не перешкоджало і не псувало забави.

- Геральте – сказала – Коли ти відшукав Цирі там, над Яругою, забрав її з собою. Привіз до Каер Морхену, сховав від світу, не хочеш, щоб навіть близькі люди знали, що вона живе. Зробив так, бо щось, не знаю що, переконало тебе, що призначення існує, що володарює нами, що керує нами у всьому, що робимо. Я теж так вважаю, завше так вважала. Якщо призначення хоче, щоб Цирі стала чародійкою, то вона нею стане. Ні Капітула, ні Рада не мусить про неї знати, не мусять досліджувати чи вмовлти її. Але, як самі знаєте, тут є певні перешкоди.

- Якщо б тільки одна – зітхнув Веземір. – Кажи, дитинко.

- Дівчинка має магічні здібності, а цього не можна занехаяти. Це занадто небезпечно.

- Як саме?

- Неконтрольована здібність - загроза. Для Витоку і для оточення. Оточуючим Витік може загрожувати у багато способів. Собі тільки в один. Ним є психічна хвороба. Найгірше кататонія.

- До чорта – сказав по довгій хвилі мовчання Ламберт. – Я вас послухав, і думаю, чи хтось з тут не здурів і не загрожує оточуючим. Призначення, витоки, чари, чудеса, невидимки. Чи ти не перебільшуєш, Мерігольд? Чи це перша дитина, яку приведено до Фортеці? Геральт не знайшов жодного призначення, знайшов ще одну бездомну осиротілу дитину. Навчимо цю дитину мечу, і випустимо у світ, як інших. Так, справді, ми ще інколи до цього не тренували дівчинку у Каер Морхені. Ми мали з Цирі проблеми, наробили помилок, добре, що нам вдалось їх виправити. Але без перебільшень. Вона не є аж такою оригінальною, щоб падати на коліна і здіймати очі до неба. Хіба мало вештається світом баб-войовниць? Я тобі гарантую, Мерігольд, Цирі піде звідси справною і здоровою, сильною і такою, що дасть собі раду в житті. І я ручаюсь, без кататонії, чи ще якоїсь падучої. Хіба що врочиш її такою хворобою.

- Веземіре – Трісс розвернулась на Кріслі. – Скажи йому замовкнути, бо заважає.

- Розумна – сказав спокійно Ламберт – а не про все ще знаєш. Дивися. – Витягнув руку в напрямку вогнища, химерно склав пальці. У комині загуділо і завило, полум’я раптом бухнуло, засяяв жар, сипонув іскрами. Геральт, Веземір і Ескель неспокійно подивились на Сирі, але дівчинка не звернула уваги на захоплюючий феєрверк.

Трісс схрестила руки на грудях, виклично подивилась на Ламберта.

- Знак Аард – спокійно ствердила. – Хотів мене вразити? За допомогою такого самого жесту, підсиленого концентрацією, зусиллям волі і закляттям, я можу вмить викинути поліна з каміна, так високо, що будете думати, що це зірки.

- Ти можеш – визнав. – Але Цирі ні. Вона не в змозі скласти знаку Аард. Ані якого небудь іншого. Пробувала сотні разів і нічого. А сама знаєш, що для наших Знаків вистачає мінімуму здібностей. А тому Цирі не має їх навіть мінімально. Вона є абсолютно нормальною дитиною. Немає найменших здібностей, є просто антиталантом. А ти нам тут розповідаєш про Витік, пробуєш лякати…

- Витік – холодо пояснила – не контролює своїх умінь, не панує над ними. Це медіум, щось на зразок передавача. Несвідомо контактує з енергією, несвідомо це перериває. А коли намагається це контролювати, то виходить так, як при спробах складання Знаків, нічого не виходить. І нічого не виходить не тільки пр сотнях, але й при тисячах спроб. Це типово для Витоку. Але якогось дня приходить момент, коли Витік не силуючись, не напружуючись, думаючи про синій мигдаль чи про ковбачу з капустою, грає в кості, забавляється з кимось у ліжку, длубається в носі… і раптом щось стається. На приклад, дім спалахує. Буває, що й пів міста спалахує.

- Перебільшуєш, Мерігольд.

- Ламберте – Геральт випустив медальйон, поклав долоні на стіл. - По перше, не звертайся до Трісс «Мерігольд», багато разів просила тебе. По друге. Трісс не перебільшує. Я на власні очі бачив у дії матусю Цирі, королівну Паветту. Скажу вам, було на що подивитись. Не знаю, чи була Витоком, але ніхто не підозрював її у здібності, поки вона майже не спопелила королівський замок у Цинтрі.

- Треба думати – промовив Ескель, запалюючи свічки у наступному підсвічнику – що Цирі може успадкувати це генетично.

- Не тільки може – повідав Веземір. – Вона успадкувала. З одного боку, Ламберт має рацію. Цирі неспроможна складати Знаки. З іншого боку… Всі ми бачили…

Замовк, подивився на Цирі, які радісним писком святкувала здобуту власну перевагу у грі в долоньки. Трісс бачила усмішку на обличчі Коена і не сумнівалась, що він довзолив їй виграти.

- І це – зазначила глузливо – Всі бачили. Що бачили? У яких обставинах це побачили? Чи вам не здається, хлопці, що прийшов час для більш відвертої розмови? До чорта, повторюю, збережу секрет. Даю вам слово.

Ламберт подивився на Геральта, Геральт згідливо кивнув головою. Молодий відьмак встав, зняв з високої полиці великий, чотирикутну кришталеву карафу і менший флакон. Перелив вміст флакона в карафу, кілька разів нею струсонув, налив прозору рідину до кубку, що стояв на столі.

- Випий з нами, Трісс.

- Хіба правда така страшна – глумливо – що на тверезо не можна про неї мені розповісти? Щось треба відрізати, щоб її вислухати?

- Не вимахуйся. Ковтай. Легше зрозумієш.

- А що це?

- Біла чайка.

- Що?

- Легкий засіб – усміхнувся Ескель – для гарного сну.

- Бляха! Відьмацький галюциноген?

- Біла чайка є дуже м’якою. Це Чорна є галюциногенною.

- Якщо в тій рідині є магія, мені не можна брати цього до рота!

- Виключно натуральні складники – заспокоїв її Геральт, але міну, як зауважила, мав знічену. Мабуть боявся питань про склад еліксиру. – І сильно розбавлені водою. Ми б не пропонували нічого, щоб могло зашкодити.

Шипуча рідина з дивним смаком вдарила холодом у стравохід, розлившись теплом по тілу. Чародійка провела язиком яснами і піднебінням. Не зуміла розпізнати жодного сладника.

- Ви дали Цирі напитись цієї… чайки – зрозуміла. – І потім…

- Це був напад – перервав її швидко Геральт. – Першого вечора, зразу по приїзді… Хотіла пити, чайка стояла на столі. Поки встигли відреагувати, вона випила ковток. І впала у транс.

- Наїлися ми страху – визнав Веземір і зітхнув. – Ой, наїлися, дитинко. По саме гордло.

- Почала говорити не своїм голосом – зазначила спокійно чародійка, дивлячись у очі відьмаків, що блищали у світлі свічок. – Почала говорити про речі і справи, якиз не могла знати. Почала… пророкувати. Правда. Що казала?

- Дурниці – відповів сухо Ламберт. – Позбавлені сенсу марення.

- Не сумніваюсь – подивилась на нього - прекрасно, що дійшли з тобою порозуміння. Марення то твоя спеціальінсть, переконуюсь в тому кожного разу, як відкриєш рота. Тому зроби мені послугу і не відкривай його якийсь час. Добре?

- Цього разу – спокійно сказав Ескель, потираючи шрам на щоці. – Ламберт має слушність, Трісс. Тоді, після того, як випила чайки, Цирі справді говорила так, що нічого не можна було зрозуміти. Тоді, першого разу, то було белькотіння. Тільки після…

Замовк. Трісс похитала головою.

- Тільки другого разу почала говорити осмислено – здогадалась. – Отже, був і другий раз. Теж після наркотику, випитому через вашу неуважність?

- Трісс – підняв голову Геральт. – Не час для злостивих дотепів. Нас це не тішить. Вона не хоче про це говорити, але вона безсумнівно бачила у Цинтрі і в Ангрені речі які дитина не повинна бачити. Боїмось, що її навіть хтось… скривдив. Це повертається у снах. Зазвичай це легко заспокоюється, засинає без клопоту. Але одного разу після прибуття… знову була у трансі. Говорила знову чужим, неприємним… злим голосом. Говорила виразно і осмислено. Пророкувала. Віщувала. І вивіщувала нам…

- Що? Що, Геральте?

- Смерть – лагідно відповів Веземір. – Смерть.

Трісс подивилась на Цирі, пронизливо звинувачуючи Коена у шахрайстві у грі. Коен обійняв її, засміявшись. Чародійка раптом зрозуміла, що ніколи не чула, щоб хтось з відьмаків сміявся.

- Кому? – запитала коротко, втупившись у Коена.

- Йому – відповів Веземір.

- І мені – додав Геральт.

- Після пробудження…

- Нічого не пам’ятала. А ми не задавали питань.

- Слушно. Щодо того пророцтва… Було конкретне? Докладне?

- Ні – Геральт подивився їй просто в очі. – Плутано. Не питай про це, Трісс. Нас не турбує зміст ворожінь і марень Цирі, але те, що з нею справді відбувається. Не про себе турбуємся, тільки про...

- Обережно – застеріг Веземір. – Не кажи про це при ній.

Коен наблизився до столу, несучи дівчинку на плечах.

- Побажай усім доброї ночі, Цирі – зазначив. – Побажай доброї ночі цим нічним совам. Ми йдемо спати.

- Північ близько. За хвилину Мідінваерне закінчиться. Зранку з кожним днем весана ближче!

- Я хочу пити – Цирі зіскочила з його плечей, потягнувшись за кубком Ескеля. Відьмак спритно відсунув посуд з-поза меж досяжності її рук, вхопивши дзбанок з водою. Трісс швидко підхопилась.

- Прошу – подала дівчинці свій наполовину повний келих, одночасно значуще схопивши Геральта за плече і дивлячись в очі Веземіра. – Пий.

- Трісс – прошепотів Ескель, дивлячись на Цирі, яка жадібно пила. – Що ти робиш? Адже це…

- Прошу, ні слова.

Довго чекати на ефект не довелося. Цирі раптом застигла, тихо скрикнула, широко усміхнулась, закрутилась у піруеті, затанцювала на пальцях. Вона закрила очі, розпростерла руки. Засміялась, закрутилась у піруеті, затанцювала на пальцях. Ламберт блискавичним рухом прибрав стілець, що стояв на дорозі, Коен став між танцюючою і димоходом комина.

Трісс підхопилась, витягла з-за декольте амулет, оправлений у срібло сапфір на тонкому ланцюжку. Міцно стисла його у руці.

- Дитинко… - ойкнув Веземір. – Що ти виробляєш?

- Знаю, що роблю - відповіла гостро. – Дівчинка впала у транс, а я вступаю з нею у психічний контакт. Увійду у неї. Я ж вам казала, вона є чимось на зразок магічного передавача, мушу бачити, що передає, як і де проходить аура, як вона перетворюється. Сьогодні Мідінваерне, вигідна ніч для такого починання.

- Не подобається мені це – нахмурився Геральт. – Це мені абсолютно не подобається.

- Якщо хтось з нас отримає епілептечний напад – чародійка злегковажила його слова – знаєте, що робити. Патик у зуби, притримати, зачекати. Голови до гори, хлопці. Я робила це не раз.

Цирі перестала танцювати, зсунулась на коліна, витягнула руки, опустила голову на коліна. Трісс притулила до скроні вже теплий амулет, прошепотіла формулу закляття. Закрила очі, зосередилась і вислала імпульс.

Море зашуміло, хвилі з гуркотом ударяли у скелястий берег, високими гейзерами вибухаючи серед валунів. Махнула крилами, ловлячи солоний вітер. Невимовно щаслива спікірувала вниз, наздогнала зграю товаришок, торкнулась пазурями об гребені хвиль, знову злетіла у небо, зронюючи краплі, піднялась, кидана вітром, що шумів у великих перах крил і стернових перах. Сила навіювання, подумала тверезо. Це тільки сила навіювання. Чайка! Тріііісс! Трііісс!

Цирі? Де ти?

Трііісс!

Крик чайок стих. Чародійка як і раніше відчувала на обличчі мокрі бризки голубів, але під нею вже не було моря. А власне було – але це було море трави, безкінечна, сягаюча горизонту рівнина. Трісс з жахом відзначила, що те, що бачить, це панорама верхньої частини з пагорбу Содден. Але це не був Пагорб. Це не міг бути Пагорб.

Небо раптом потемніло, довкола заклубочились ві тіней. Бачила довгі шеренги невиразних постатей, які вільно ходили схилом. Чула шепотіння, які змішувались у неприємний, незрозумілий хор.

Цирі стала збоку, повернувшись плечима. Вітер розвівав її попелясте волосся.

Туманні, невиразні постаті походжали збоку, нескінченною, довгою шеренгою. Проходячи повз, відвертали голови. Трісс стримала крик, дивлячись на байдужі, спокійні облисся, на невидячі, мертві очі. Більшість облич не знала, не розпізнавала. Але деякі так.

Коралл. Ваніелле. Йоель. Рябий Аксель…

- Для чого ти мене сюди привела? – шепнула. Для чого?

- Цирі повернулась. Підняла руку, а чародійка побали струмочок крові, яка стікала лінією життя всередину долоні, на згин.

- Це троянда – повідомила спокійно дівчинка. З Троянда з Шаерраведду. Я вкололась. Це нічого. Це тільки кров. Кров ельфів…

Небо потемніло ще більше, а за мить зблиснуло гострим, засліплюючим світлом блискавки. Все застигло у мовчанні і нерухомості. Цирі зробила крок, прагнучи переконатись, що буде в змозі це зробити. Затрималась поряд з Цирі і побачила, що обидві стоять на краєчку бездонного провалля, у якій клубочиться червоний, ніби підсвітлений дим. Блиск чергової беззвучної блискавки раптом виявила довгі мармурові сходи що вели у безодню.

- Так треба – повідала тремтячим голосом Цирі. – Іншої дороги немає. Тільки ця. Сходами вниз. Так треба, бо… Va'esse deireadh aep eigean...

- Говори – прошепотіла чародійка. – говори, дитинко.

- Дитя Старшої Крові… Feainnewedd... Luned aep Hen Ichaer... Deithwen … Біле полум’я… Ні, ні… Ні!

- Цирі!

- Чорний лицар… з перами на шоломі… Що він зі мною зробив? Що тоді сталось? Я боялась… Мені все ще страшно. Це не закінчилось, це ніколи не закінчиться. Левенятко мусить померти… Буде правильно… Ні… Ні…

- Цирі!

- Ні! – дівчинка випросталась, стисла повіки. – Ні, ні, не хочу! Не торкайся мене! – Обличчя Цирі раптово змінилось, споважніло, її голос став металевим, холодним і зловорожим, у ньому дзвеніло зле, жорстоке знущання. – Ти прийшла аж сюди, Трісс Мерігольд? Аж сюди? Задалеко зайшла. Чотирнадцята. Тебе застерігали.

- Хто ти? – Трісс здригнулась. Але опанувала голос.

- Довідаєшся, коли прийде час!

- Дізнаюсь зараз!

Чародійка підняда руку, рвучко її випростала, вкладаючи всі сили у Чари Ідентифікації. Магічна завіса трісла, але за нею була друга… Третя… Четверта… Трісс зі стогоном впала на коліна. Далі було справжнє пекло, відкривались наступні двері, інші, не скінченна шеренга, яка тяглась у невідоме. У порожнечу.

- Помиляєшся, Чотирнадцята – глузував металевий, нелюдський голос. – Переплутала небо із зорями, які відбиваютьс вночі на поверхні ставка.

- Не чіпай… Не торкайся дитини!

- Це не дитина.

Вуста Цирі заворушились, але Трісс бачила, що очі дівчинки мертві, скляні, непритомні.

- Це не дитина – повторив голос. – Це є Полум’я, Біле Полум’я від якого спалахне і згорить світ. Це є Стара Кров, Hen Ichaer. Кров ельфів. Зернина, яка не проросте, тільки вибухне полум’ям. Кров. Яка була осквернена… Коли надійде Tedd Deireadh, Час кінця. Va'esse deireadh aep eigean
- Провіщуєш смерть? – крикнула Трісс. – Чи тільки це вмієш, віщувати смерть? Всім? Їм, їй… Мені?

- Тобі? Ти вже вмерла. Чотирнадцята. Все вже в тобі померло.

- О сили сфер! – зойкнула чародійка, мобілізуючи рештки сил і водячи долонею у повітрі. – водою, вогнем, землею і повітрям, заклинаю тебе думкою, на сон і на смерть, на те, що було, на те, що є, і на те, що буде. Заклинаю тебе. Хто ти? Кажи!

Цирі повернула голову. Видиво сходів, що вели у глиб безодні зникло, розтануло, на їх місці з’явилось сіре свинцеве море, спінене, збаламучене хвилями з ламаними гребенями. Тишу знову зламав крик чайок.

- Лети – повідав голос устами дівчинки. – Вже час. Повертайся звідки прийшла. Чотирнадцята з Пагорбу. Лети на крилах чайки і слухай крики інших чайок. Слухай уважно!

- Заклинаю тебе…

- Не можеш! Лети чайко!

І раптом знову засвистів вихор, мокре і солоне повітря, і був політ, політ без кінця і початку. Чайки дико кричали. Кричали і розказували.

Трісс?

Цирі?

Забудь його! Забудь його! Не мордуй його! Забудь! Забудь, Трісс!

Забудь!

Трісс! Трісс! Тріііісс!!!

- Трісс!
Відкрила очі, мотнула головою на подушці, поворухнула задерев’янілими руками.

- Геральт?

- Я з тобою. Як почуваєшся?

Роззирнулась. Була у своїй кімнаті, лежала у ліжку. На найкращому ліжку у всьому Каер Морхені.

- Що з Цирі?

- Спить.

- Як довго…

- Задовго – перервав. Накрив її ковдрою, обійняв. Коли нахилився, медальйон з головою вовка заколихався над її обличчям. – Це, що ти зробила, це не було найліпшою ідеєю, Трісс.

- Все в порядку – затремітіла в його обіймах. Неправда, подумала. Відвернула обличчя так, щоб медальйон його не торкався. Теорії про властивості відьмацьких амулетів було багато, але жодна з них не була обіцяла доброго при торканні ними до чародійок під час дні і ночі Сонцестояння.

- Чи… Чи ми казали щось у трансі?

- Ти нічого. Весь час була непритомна. Цирі… Тільки перед пробудженням… Повідала… "Va'esse deireadh aep eigean".

- Знає Старшу Мову?

- Не на стільки, щоб вимовляти цілі речення.

- Речення означає: «Щось закінчується»- чародійка потерла обличчя долонею. – Геральте, це серйозна справа Дівчина є небувало сильним медіумом. Не знаю, з чим і з ким контактує, але думаю, що для неї немає меж контакту. Щось хоче нею заволодіти. Щось… що є для мене занадто потужним. Я над цим не володію, не вмію запанувати, не зможу… Якщо це буде потрібно, я б не змогла його заблокувати, притлумути її здібностей, не здолала б, якщо б не було іншого виходу, безперервно їх згасити. Мушу скористатись з допомоги… іншої чародійки. Здібнішої. Значно досвідченішої. Знаєш, про кого говорю.

- Знаю – відвернув голову, стис вуста.

- Не опирайся. Не захищайся. Подумай сам, чому не звернувся до неї, тільки до мене.

Побори амбіції, подолай злість і затятість. Це немає сенсу, виснажуєш себе. І ризикуєш здоров’ям і життям Цирі. Те, що найвірогідніше станеться з нею у наступному трансі, може бути гіршим від випробування травами. Звернися по допомогу за Єнніфер.

- А ти, Трісс?

- Що, я? – з хусиллям ковтнула. – Я не рахуюся. Я заважатиму. Заважатиму… в усьому. Я була… була твоєю помилкою. Нічим більше.

- Помилки – промовив з зусиллям – я теж враховую. Я не викреслюю їх ані з життя, ані з пам’яті. І ніколи не звинувачую у них інших. Ти для мене важлива, Трісс, і завжди будеш важливою. Ти ніколи не ставала мені на заваді. Ніколи. Вір мені.

Довго мовчала.

- Зостанусь до весни – оголосила врешті, борючись з тремтінням голосу. – Буду при Цирі… Буду спостерігати. День і ніч. Буду при ній вдень і вночі. А весною… А весною заберемо її до храму Мелітеле в Елландері. Те, що хоче заволодіти нею, може не буде мати до неї доступу у храмі. А ти зможеш звернутись по допомогу до Єнніфер.

- Добре, Трісс. Дякую тобі.

- Геральте?

- Слухаю.

- Цирі повідала ще щось, правда? Щось, що чув тільки ти. Скажи мені, що це було.

- Ні – запротестував, а голос його затремтів. – Ні, Трісс.

- Прошу тебе.

- Вона не говорила до мене.

- Знаю. Вона говорила до мене. Розповідай.

- Вже після пробудження… Коли я підвівся. Прошепотіла: «Забудь про нього. Не муч його».

- Не буду – промовила вона. – Але забути не можу. Вибач мені.

- Це я повинен просити тебе про вибачення. І не тільки тебе.

- Ти її аж так кохаєш - ствердила, не запитала.

- Аж так- упівголос визнав після довгої хвилини мовчання.

- Геральте.

- Слухаю, Трісс.

- Будь зі мною цієї ночі.

- Трісс…

- Тільки будь.

- Добре.

-

*****

Невдовзі по Midinvaerne перестав падати сніг. Прийшов мороз.

Трісс була з Цирі і вдень, і вночі. Доглядала. Випромінювала опіку. Зримо і незримо. Дічинка справді щоночі будилась з криком. Марила, трималась за щоки, плакала від болю. Чародійка заспокоювала її закляттями і еліксирами, присипляла, тулячи і колихаючи в руках. А потім сама довго не могла заснути, думаючи про те, що Цирі говорила під час сну і після пробудження. І відчувала зростаючий страх. Va'esse deireadh aep eigean… Щось закінчується…

Так було впродовж десяти днів і ночей. І врешті минуло. Закінчилось, зникло без сліду. Цирі заспокоїлась спала спокійно, без марень, без снів.

Але Трісс відчувала неспокій. Не відставала від дівчинки ні на крок. Випромінювала опіку. Видиму й невидиму.

*****

- Швидше, Цирі! Крок, атака, відскок! Напівпірует, удар, відскок! Врівножуй, врівноважуй лівою рукою, бо впадеш з гребеня. І поб’єш собі… жіночі атрибути!

- Що?

- Нічого. Ти не змучена? Якщо хочеш відпочинемо.

- Ні, Ламберте! Ще можу. Я не така слабка, не думай. Я можу спробувати стрибати стовпами?

- Навіть не думай! Впадеш, і тоді Мерігольд відірве мені… голову.

- Не впаду!

- Сказав раз, повторювати не буду! Не виступай! Впевненіше на ногах! І дихання, Цирі, дихання! Сопиш, як здихаючий момонт!

- Неправда!

- Не пищи, ученице! Атака, відскок! Парада[13]! Півпірует! Парада, повний пірует! Певніше на стовпчиках, до холєри! Не хитайся! Крок, удар! Швидше! Півпірует! Стрибай і коли! Так є! Дуже добре!

- Справді? Справді було добре, Ламберте?

- Хто така сказав?

- Ти! Перед цим!

- Напевно я помилився. Атака! Напівпірует! Відскок! І ще раз! Цирі, а де була парада? Чи знову повторювати? Пісдя відскоку завжди має бути парада, випад клинком захищає голову і шию! Завжди!

- Навіть тоді, коли б’єшся з одним противником?

- Ніколи не знаєш, з ким борешся. Ніколи не знаєш, хто є з-заду, за тобою. Ти повинна завжди захищатися. Робота ніг і меча! Це має бути рефлекс! Рефлекс, розумієш? Не можна про це забувати. Забудеш у справжньому бою і вже по тобі. Ще раз! Ну! От так! Бачиш, як добре вдається така парада? Можеш нею відбити кожен удар. Можеш з її допомогою вдарити з тилу, якщо будеш повинна. Ну, покажи пірует і удар у тил.

- Хаа!

- Дуже гарно. Розумієш, про що йдеться? Дійшло до тебе?

- Я не дурна!

- Ти дівчинка. Дівчатка не мають розуму.

- Ех, Ламберте, якби це почула Трісс!

- Якби баба мала вуса, то б стала воєводою. Ну, досить Цирі. Відпочинемо.

- Я не змучена!

- Але я так. Кажу ж, відпочинок. Злазь з гребеня.

- Сальтом?

- А як би хотіла? Як курка з гнізда? Вйо, стрибай. Не бійся, підстрахую.

- Хаааа!

- Добре. Як для дівчинки, дуже добре. Можеш вже зняти пов’язку з очей.

*****

- Трісс, може вже досить на сьогодні? Що? Може візьмемо санчата і поїздемо з гірки? Сонце світить, сніг блищить, що аж очі болять! Прекрасна погода!

- Не перехиляйся, бо випадеш з вікна.

- Ходімо на санки!

Запропонуй це мені Старою Мовою. На цьому закінчимо заняття. Відійди від вікна, повернись до столу… Цирі, скільки разів маю просити? Відклади той меч, припини ним вимахувати.

- Це мій новий меч! Справжній, відьмацький! Зроблений зі сталі, яка впала з неба! Правда! Геральт так сказав, а він ніколи не бреше, сама знаєш!

- О, так. Знаю.

- Мушу звикнути до цього меча. Вуйко Веземір точно припасував до моєї ваги, зросту і довжини руки. Моя вкласти його у свою долоню і зап’ясток.

- Укладай собі на здоров’я, але на двірці. Не тут. Ну, слухаю. Здається, що ти хотіла запропонувати мені їзду на санках. Старшою мовою. Запропонуй.

- Хммм… Як буде «санки»?

- Sledd як предмет. Аesledde як дія.

- Ага… Вже знаю. Va'en aesledde, ell'ea?

- Не закінчуй питання у цей спосіб, це неввічлива форма. Питанням твориться інтонація.

- Але діти з Островів…

- Ти не вчишся жаргону Скелліге, тільки класичної Старшої Мови.

- А для чого ж власне вчитись цієї Мови?

- Для того, щоб її знати. Того, чого не знаєш, слід вчитись. Той, хто не знає мов, є калікою.

- Всі і так говорять тільки спільною!

- Факт. Але дехто не тільки. Запевняю тебе, Цирі, що краще належати до деяких, аніж до всіх. Ну, слухаю. Повним реченням: «Маємо сьогодні прекрасну погоду, тому поїздимо на санчатах».

- Elaine… Гммм.. Elaine tedd a'taeghane, a ya'en aesledde?

- Дуже добре.

- Ха! Ну, то ходімо на санчата.

- Підемо. Але дозволь мені закінчити макіяж.

- А для кого ти так малюєшся, га?

- Для себе. Жінка підкреслює вроду для власного самопочуття.

- Гамм… Знаєш, що? Я теж щось погано почуваюсь. Не смійся, Трісс!

- Ходи сюди. Сідай мені на коліна. Я ж просила, відклади меч! Дякую. Зараз візьми той великий пензлик, попудри обличчя. Не так багато, дівчинко, не так багато! Дививсь у дзеркальце. Бачиш, яка ти гарна?

- Не бачу жодної різниці. Підмалюю собі очі, добре? З чого смієшся? Ти завжди малюєш собі очі. Я теж хочу!

- Добре. Тримай, затіни собі цим повіки. Цирі, не закривай обидва очей, нічого не бачиш, мастиш це собі по всьому роті. Візьми трохи і просто мазни повіки. Мазни, сказала! Дозволь, трохи розітру! Закрий очі. А зараз відкрий.

- Ооооо!

- Є різниця? Трішки тіней не зашкодять навіть таким гарним очам, як твої. Ельфині знали, що робили, вигадуючи тіні для повік!

- Ельфині?

- Ти не знала? Макіяж це винахід ельфинь. Ми перейняли багато цінних речей від Старшого народу. Мізерно мало віддавши натоміть. Зараз візьми олівець, підмалюй верхню повіку, під самими віями. Цирі, що ти робиш?

- Не смійся! Моя повіка тремтить! Це для цього!

- Розтули злегка вуста, перестане тремітити. Бачиш? Готово.

-Оооо!

- Ходи, підемо зараз, щоб осліпити відьмаків нашою вродою. Тяжко уявити щось приємніше. А потім візьмемо санчата і розмастимо свій макіяж у глибоких заметах.

- І намалюємось знову.

- Ні. Скажемо Ламбертові напалити у лазні і викупаємось.

- Знову? Ламберт казав, що ми використовуємо забагато палива на ті купелі.

- Ламберт cńen me a'baeth aep arse.

Що? Я не зрозуміла цього…

- З часом також опануєш ідіоми… Ми маємо до весни ще дуже багато начу на науку. А зараз… Va'en aesledde, me elaine luned

*****

- Тут, на цій літографії… Ні, псявухо, ні на цій… На цій. Це є, як вже знаєш, гуль. Послухаєм, Цирі, що ти вивчила про гулів… Ей, подивись на мене! Що ти, до старого дідька, маєш на повіках?

- Ліпше самопочуття!

Що? А, менше з тим. Ну, слухаю.

- Гмм… Гул, вуйку Веземіре, то чудовисько, яке жере трупи. Його можна надибати на цвинтарях, довкола курганів, всюди, де ховають мерців. У нек… некрополях. На бойовиськах, на полях битв….

- Він є небезпечним тільки для небіжчиків, так?

- Ні, не тільки. На живих гуль теж нападає. Якщо він голодний чи якщо впаде у шал. Якщо, наприклад, відбувається битва… Багато загиблих людей…

- Що з тобою, Цирі?

- Нічого…

- Цирі, послухай. Забудь про те. Воно вже не повернеться.

- Я знаю… У Соддені і Заріччі… Цілі поля… Лежали там, їх гризли вовки і здичавілі пси. Їх дзьобали птахи… Напевно, там були і гули….

- Для того й вивчаєш зараз про гулів, Цирі. Те, що відоме, перестає бути кошмаром. Те, з чим вмієш боротись, вже не є аж таке грізне. Як битись з гулем, Цирі?

- Срібним мечем. Гуль є вразливим до срібла.

- На що ще?

- На сильне світло. І на вогонь.

- А тому можна з ним боротись за допомогою світла і вогню?

- Можна, але це небезпечно. Відьмак не вживає ані світла, ані вогню, бо це заважає бачити. Будь-яке світло відбиває тіні, а тіні затруднюють орієнтацію. Треба завжди битись у темряві, при світлі місяця, або зірок. Добре запам’ятала, кмітлива дівчинка. А зараз дивись сюди, на цю літографію.

- Брррр…

- Що ж, фактично це не є гарний скур… чудовисько. Це грайвер. Грайвер це різновид гула. Він дуже подібний до гула, але значно більший. Відрізняє його, як бачиш, оці три кістяні гребені на черепі. Решту має як звичайний трупоїд. Зверни увагу. Пазурі короткі і тупі, пристосовані до розгрібання могил, до порпання у землі. Сильні зуби, якими дробить кістки та довгий, тонкий язик, який слугує для вилизування з них розкладеного кісткового мозку. Такий добре засмерділий мозок це для грайвера ласощі.. Що це з тобою?

- Нннічого.

- Ти вся бліда. І зелена. Замало їж. Снідала?

- Таааак. Їїїлаа.

- Про що це я… Ага. Ледь не забув. Запам’ятай, бо це важливо. Грайвери, так як і гулі та як інші потвори з цієї групи, не мають власної екологічної ніші. Вони релікти часів зіткнення сфер. Вбиваючи такого, ти не порушуєш устроїв та зв’язків, які панують у природі, у нашій реальності. У нашій сучасній сфері ці потвори є чужими, і немає тут для них місця. Чи розумієш це, Цирі?

- Розумію, вуйку Веземіре. Геральт це мені пояснив. Все знаю. Екологічна ніша це…

- Добре, добре. Я знаю, що це, якщо Геральт тобі це пояснив, то вже не мусиш мені це переказувати. Повернемося до грайвера. Грайвери трапляються досить рідко, на щастя, бо то є холерно небезпечні скурві сини. Найменше каліцтво у боротьбі з грайвером означає зараження трупною отрутою. Яким еліксиром лікується зараження трупною отрутою, Цирі?

- «Вільгою».

- Правильно. Але краще уникати зараження. Для цього б’ючись з грайвером не варто наближатись до байстрюка. Бийся завжди з відстані, а удари завдавай у стрибку.

- Гмм… А у яке місце найкраще його рубонути?

- Саме зараз перейдемо власне до цього. Дивився…

*****

- Ще раз, Цирі.

- Повтори це повільно, так, щоб ти могла опанувати кожним рухом. Бачиш, атакується терцією, виконується як на гравюрі… Хочеш запитати?

- Бо знаю, що це за фінт. Ти можеш зробити широкий сіністер або влучити у верхню чверть. А я повернуся і відповім контрвипадом.

- Хіба? А якщо я зроблю так?

- Аууу!!! Мало бути повільніше! Що зле зробила? Скажи, Коене!

- Нічого. Я просто вищий і сильніший.

- Це несправедливо!

- Немає чогось такого, як чесний бій. У бою використовується кожна перевага і кожна можливість, яка випадає. Повертаючись, дала мені можливість вкласти в удар більшу силу. Замість повороту, слід було застосувати напівпірует уліво і спробувати вдарити мене знизу, декстер чвертю, під підборіддя, у щоку, або у горло.

- Якби ж ти мені дозволив! Зробиш зворотний пірует і дістанеш мене у ліву сторону шиї, після чого встигнеш зробити параду! Звідки можу знати, що зробиш?

- Мусиш бачити. І знати.

- Точно!

- Цирі. Те, що робимо, це бій. Я – твій противник. Хочу і мушу тебе перемогти, бо тут ідеться про моє життя. Я є вищим і сильнішим за тебе, буду постійно шукати нагоди ддя ударів, якими битиму і проб’ю твою параду, саме так, як ти мить назад бачила. Для чого мені пірует? Я вже в сіністрі, дивись. Що може бти простіше, як вдарити противника під пахву, всередину плеча? Якщо розсіче тобі судину, ти помреш протягом кількох хвилин. Захищайся!

- Хаааа!!!

- Дуже добре. Чудова, швидка парада. Бачиш, як стала в нагоді гімнастика? А тепер уважно – багато фехтувальників припускались помилок у статичній параді, завмирали на секунду, після чого їх можна було заскочити, вдарити – так!

- Хаааа!

- Чудово! Але відскакуй, негайно відскакуй, входи у пірует! Можеш мати стилет у лівій руці! Добре! Дуже добре! А зараз, Цирі? Що зроблю зараз?

- Як я маю знати?

- Дивись на мої стопи! Як я кладу центр важкості тіла? Що можу зробити з такого положення?

- Все!

- Крутись, крутись, змусь мене розгубитися! Захищайся! Добре! Не дивись на мій меч, меч може ввеси в оману! Боронися! Добре! І ще раз! Добре! І ще раз!

- Ауууу!!!

- Погано.

- Уфф… Що я погано зробила?

- Нічого. Я просто швидший. Зніми захист. Сядьмо на мить, відпочиньмо. Ти втомлена, бігала на Шляху цілий ранок.

- Я не змучена. Я голодна.

- Холєра, я теж. А сьогодні чергування Ламберта, він не вміє готувати нічого крім книглів…

- Коене?

- Ага?

- Я все ще занадто повільна.

- Ти дуже швидка.

- Чи я буду колись така швидка, як ти?

- Сумніваюсь.

- Гммм… Ну так. А чи ти… Хто є найкращим фехтувальником на світі?

- Поняття не маю.

- Ніколи не знав такого?

- Знав багатьох, які вважали себе такими.

- Ха! Хто вони? Як їх звати? Як їх знайти?

- Повільніше, повільніше дівчинко. Я не знаю відповідей на ці питання. Чи це так важливо?

- Певно, що важливо! Хотіла б знати… хто ці фехтувальники. І де їх знайти.

- Де вони, це я знаю.

- Ха! Знаєш де?

- На цвинтарях.

*****

- Уважай, Цирі. Зараз підвісимо третій маятник, з двома ти вже даєш собі раду. Крокувати будеш так само, як при двох, зробиш тільки на одне ухиляння більше. Готова.

- Так.

- Сконцентруйся. Розслабся. Вдих, видих. Атакуй!

- Ух! Аууууу… Бляха!

- Не лайся, прошу. Дуже забилась?

- Ні, я впала… Що неправильно зробила?

- Ти бігла у занадто рівномірному ритмі, занадто поквапилась з другим напівпіруетом, а фінт зробила зашироко. У результаті тебе винесло просто під маятник.

- Ох. Геральте, там точно немає місце на уникнення і поворот! Занадто близько висять!

- Є безліч місця, гарантую. Але відстань так задумана, щоб вимагати аритміччного руху. Це є бій, Цирі, а не балет. У бою не можна рухатися ритмічно. Рухом мусиш викликати розгубленість у противника, замилити його, перемогти його реакції. Готова до наступної спроби?

- Готова. Розгойдуй ту холерну колоду.

- Не лайся. Розслабся. Атакую!

- Ха! Ха! Ну і як? Як, Геральте? Навіть не зачепило мене!

- Кірм того ти навіть не торкнулась другого мішка. Повторюю, то бій, не балет, не актобатика… Що там бурмочеш?

- Нічого.

- Розслабся. Поправ бандаж на суглобі. Не затискай так долоні на руків’ї, це відволікає, порушує рівновагу. Дихай спокійно. Готова?

- Так.

- Поїхали!

- Уууух!!! А щоб тебе… Геральте, це не вдається зробити! Замало місця на фінт і зміну ніг. А коли я б’ю з обох ніг, без фінта…

- Бачив, що стається, коли б’єш фінта. Болить?

- Ні. Не дуже…

- Сядь тут коло мене. Відпочинь.

- Я не змучена. Геральте, я того третього маятника не перестрибну, хоч би й відпочивала десять років. Швидше не можу…

- І не мусиш. Ти достатньо швидка.

- Розкажеш мені, як це зробити? Одночасний напівпірует, уникнення і утримання?

- Це дуже просто. Не завважила. Я казав, перед тим, як ми почали – треба зробити на одне ухиляння більше. Ухиляння. Додатковий напівпірует є зайвим. Другого разу ти робила все добре, і проскочила попри всі маятники.

- Але я не дістала мішка, бо… Геральте, без напівпіруету не можу вдарити, бо я втрачаю, не маю того, ну як воно називається…

- Імпульсу. Це правда. Набереш більше імпульсу та енергії. Але не можеш зробити пірует і зміну ніг, бо на це не тобі не вистачає часу. Удар маятник мечем.

- Маятник? Маю вдарити мішки!

- Це бій, Цирі. Мішки зображають вразливі місця твого противника, і в них мусиш влучити. Маятника, який імітує зброю противника, мусиш уникати, мусиш ухилятись перед нею. Якщо маятник торкнеться тебе, будеш пораненою. У справжньому бою могла б вже й не встати. Маятник не може тебе торкнутись. Але ти можеш вдарити маятник… Чому похнюпилась?

- Я… Я не зможу відбити удар маятника мечем. Я надто слабка… Завжди буду слабка! Бо я дівчинка!

- Ходи до мене, дівчино! Витри носа. І послухай уважно. Жоден силач цього світу, жоден вернигора чи здоровань не спроможний парирувати удар завданий хвостом ослизга, клешнями гігаскорпіона чи пазурами грифа. А власне таку зброю імітує маятник. І навіть не пробуй парирувати. Не відіб’єш маятника, хіба що відкинеш себе від нього. Перейми його енергію, потрібну тобі для завдання удару. Вистачить легкого, але дуже швидкого відбитя і негайного, такого ж швидкого, удару зі зворотного півоберту. Переймаєш імпульс для відбиття. Зрозуміло?

- Мгм.

- Швидкість, Цирі, не сила. Сила потрібна лісорубові, який валить сокирою дерева у пущі. Саме тому дівчата рідко бувають лісорубами. Зрозуміла, у чому річ?

- Мгм. Розхитуй маятники.

- Відпочинь перед тим.

- Я не змучена.

- Знаєш вже як? Ті самі кроки, фінт…

- Знаю.

- Атакую!

- Хааа! Ха! Хааааа! Маєш! Я дістала тебе, грифе! Гераааальте! Ти бачив?

- Не кричи. Контролюй дихання.

- Я це зробила! Справді зробила! Мені вдалося! Похвали мене, Геральте!

- Браво, Цирі. Браво, дівчино.

*****

У середині квітня сніг зник, злизаний теплим вітром, який повіяв з півдня, від перевалу.

*****

Про те, що діється на світі, відьмаки знати не хотіли.

Трісс постійно і наполегливо скеровувала у бік політики довгі розмови, які велись вечорами у темній залі, освітлюваній спалахами вогню великої печі. Реакції відьмаків були завжди такими самими. Геральт мовчав, прикладаючи долоню до чола. Веземір кивав головою, іноді вставляючи коментарі, з яких не випливало нічогобільше того, що за «Його часів» все було краще, логічніше, справедливіше і здоровіше. Ескель виказував ввічливість, не скуплячись на усмішки і контакти очима, їй здавалоась, що навіть іноді цікавився якимсь малозначущим питанням чи справою. Коен відверто позіхав і дивився у підлогу, а Ламберт не приховував зневаги.

Не хотіли знати нічого, їх не обходили дилеми, які не давали спати королям, чародіям, володарям і вождям, проблеми, від яких тряслись і ревіли ради, кола і тинги. Для них не існувало нічого, що відбувалось за тонучими у снігах перевалами, за Gwenfiech, яка несла свинцевою течією шматки криги. Для них існував тільки Каер Морхен, самотній, загублений серед диких ігр.

Того вечора Трісс була роздратована і неспокійна – цьому, можливо сприяв вітер, виючий серед мурів замку. Того вечора всі було дивноп іднесені – відьмаки, крім Геральта, стали незвично балакливими. Ясна річ, говорили виключно про одне – про весну. Про виїзд на шлях, який наближався. Про те, що шлях їм принесе – про вамрірів, виверн, лісовиків, лікантропів і василісків.

Того разу вже Трісс почала позіхати і дивитись у стелю. Того разу це вона мовчала, до часу, коли Ескель звернувся до неї з питанням. З питанням, якого очікувала.

- А як справді там на Півдні, над Яругою? Варто йти в той бік? Не хотіли б втрапити у самий центр якоїсь авантюри.

- Що ти називаш авантюрою?

- Ну, знаєш… - затнувся. – Досі ти нам розповідала про можливість нової вйни… Про бої, що тривають на пограниччю, про повстання на зайнятих Нільфггардом територіях. Пам’ятаю, що говорила про те, що нільфгаардці знову можуть перетнути Яругу…

- А, що там – промовив Ламберт. - Б’ються, ріжуть, січуть один одного без кінця, від сотень літ. Нема чим перейматись. Я вже вирішив, що вирушу на далекий Південь, до Соддену, Махакаму і Ангрену. Відомо, що там, де йдуть війська, завжди множаться страшидли. У таких місцях завжди найркаще заробляється.

- Факт – підтвердив Коен. – Околиці знелюдніли, повсюдно самі баби, які не можуть собі дати раду… Купа швендяючих довкола дітей без дому і оіпки… Легка здобив приваблює потвор.

- А панове барони – додав Ескель – панове комеси і старости мають зайняті війною голови, їм не вистачає часу, щоб охороняти підданих. Мусять винаймати нас. Це все правда. Але з того, що Трісс нам оповідала раніше цілими вечорами, випливає, що конфлікт з Нільфгаардом це поважніша справа, не якась там локальна війночка. Це так, Трісс?

- Навіть якщо – сказала уїдливо чарівниця – то хіба вам це не на руку? Поважна, кривава війна викличе більше знелюднілих сіл, більше овдовілих бабів, навіть збільшить кількість осиротілих дітей…

- Не розумію твого сарказму – Геральт забрав долоню з чола. – Справді не розумію, Трісс.

- Я теж, дитинко – підняв голову Веземір. – Про що йдеться? Про тих вдів і дітей? Ламберт і Коен роздумують безтурботно по молодості, але тут не слова важливі. Що вони…

- … вони тих дітей захищають – гнівно перервала. – Так, я знаю про це. Від вовкулак, які впродовж року убивають двох чи трьох, в той час як нільфгаардський роз’їзд може протягом години вирізати і спалити ціле поселення. Так. Ви захищаєте сиріт. Натомість я борюся за те, що сиріт було якнайменше. Борюся з причинами, а не наслідками. Для цього я перебуваю у раді Фольтеста з Темерії, засідаю там разом з Феркартом і Кейрою Метц. Радимось, як не допустити війни, а якби до неї дійшло, як оборонятись. Бо війна висить над нами, як гриф, безперервно. Для вас це авантюра. Для мене це гра, ставкою у якій є виживання. Я в тій грі задіяна, тому ваша байдужість і нейтральність болить і ображає мене.

Геральт випростався і подивився на неї.

- Ми відьмаки, Трісс. Чи ти цього не розумієш?

- Що тут розуміти? – чародійка струснула каштановою гривою. – Все ясно і очевидно. Ви обрали чітке ставлення до оточуючого вас світу. Те, що за мить цей світ може почати розпадатись на друзки, є частиною цього вибору. У моєму цього не має. Це нас відрізняє.

- Я не певен, чи тільки це.

- Світ розпадається на друзки – повторила. – Можна за цим бездіяльно споглядати. Можна цьому протидіяти.

- Як – глузливо усміхнувся – емоціями?

Не відповіла, відвернула обличчя у бік вогню, який гудів у комині.

- Світ розвалюється на друзки – повторив Коен, киваючи головою в удаваній задумі. – Скільки разів я вже це чув.

- Я теж – скривився Ламберт. – І не дивно, бо від недавна це популярна приказка. Так кажуть королі, коли виявляється, що для королювання потрібно хоча б дрібка розуму. Так кажуть купці, коли жадоба і глупота призводять їх до банкрутства. Так кажуть чародії, коли починають втрачати вплив на політику чи джерела доходів. А адресат приповідки мусить одразу після неї очікувати якісь пропозиції. Скороти вступ, Трісс, викладай нам пропозиції.

- Мене ніколи не забавляли словесні зіткнення – чародійка зміряла його гнівним поглядом – ані красномовні виступи, спрямовані на те, щоб поглузувати зі співрозмовника. Не звинувачую присутніх у чомусь подібному. Ви добре розумієте, про що я говорю. Хочете сховати голову в пісок, ваша справа. Але тобою, Геральте, я сильно здивована.

- Трісс – біловолосий відьмак знову подивився їй просто в оч. – Чого ти від мене чекаєш? Активної участі у бою за порятунок світу, що валиться на друзки? Маю вступити до війська і зупинити Нільфгаард? Повинен, якщо дійде ще до однієї битви при Соддені, стати з тобою на Пагорбі, плече в плече, і битись за свободу?

- Була б гордою – промовила тихо, опускаючи голову. – була б гордою і щасливою, якби могла битись біля тебе.

- Вірю. Але я не достатньо шляхетною для цього. І не достатньо мужній. Я не надаюся на солдата чи богатиря. І гострий страх болю, каліцтва, чи смерті аж ніяк не є причиною. Не можна змусити воїна, щоб припинив боятись, але можна його мотивувати, що допоможе йому перемагати страх. А я такої мотивації не маю. Не можу мати. Я є відьмаком. Штучно створеним мутантом. Я вбиваю потвор. За гроші. Захищаю дітей, якщо родичі мені заплатять. Якщо мені платитимуть нільфгаардські родичі, буду боронити нільфгаардських дітей. А якщо навіть світ поляже в руїнах, що не здається мені правдоподібним, буду забивати монстрів на руїнах світу доти, допоки якась потвора мене не вб’є. Це є моя доля, моя мотивація, моє життя і моє ставлення до світу. І не я це обирав. Зроблено це за мене.

- Ти озлоблений – ствердила, нервово шарпаючи пасмо волосся. – Або вдаєш озлобленого. Забуваєш, що я тебе знаю, не розігруй перед мною нечулого мутанта, позбавленого серця, докорів сумління та власної волі. А причини озлобленості вгадую і розумію. Думаю, що це Цирі, правда?

- Ні, неправда- відповів холодно. – Розумієш, але це мало для мене значить. Боюся смерті, як і кожен, але з думкою про неї я змирився вже дуже давно, не маю ілюзій. Це не є скарги щодо долі, Трісс, це звичний холодний розрахунок. Статистика. Ще жоден відьмак не вмер від старості, у ліжку, диктуючи заповіт. Жоден. Цирі ані не здивувала мене, ані налякала. Знаю, що помру в якісь смердючій падлом ямі, роздертий грифом, ламією, або мантикором. Але я не хочу помирати на війні, бо це не моя війна.

- Дивуюсь – гостро відповіла. - Дивуюсь, що так говориш, дивуюсь твоєму бракові мотивації, як ти захотів окреслити своє вчення легковажної дистанції та байдужості. Ти був у Соддені, у Ангрені і на Заріччю. Знаєш, що сталось з Цинтрою, знаєш, що сталось з королевою Каланте і кільканадцятьма тисячами тамтешніми дітьми. Знаєш через яке пекло пройшла Цирі, знаєш, чому вона кричить ночами. Я теж це знаю, бо я теж там була. Я так само боюсь болю і смерті, сьогодні боюсь ще більше, аніж тоді, маю хорошу причину. Що ж до мотивації, то тоді мені здавалося, що маю її так само мало. Здавалось, що мені, чародійці, до долі Соддену, Брюгге, Цинтри чи інших королівств? Проблемами якихось удільних володарів? Інтереси купців і баронів? Як чародійка, я теж могла б сказати, що це не моя війна, що можу на руїнах світу зміщувати еліксири для нільфгаардців. Але я стала тоді на Пагорбі, поряд Вільгефорца, біля Артауда Терранови, біля Феркарата, біля Енід Фіннабайр Філіппи Ейльхарт, біля твоєї Єнніфер. Біля тих, яких вже немає – Корал, Йоеля, Ваніелля… і був такий момент, що я від страху забула всі закляття крім одного, за допомогою якого могла телепортуватись з того срашого місця до дому, до моєї маленької вежі у Маріборі. Була така мить, що блювала від жаху, а Єнніфер і Корал відтримували мене за шию і волосся…

- Припини, припини. Прошу.

- Ні, Геральте. Якщо хочеш знати, що сталось там, на Пагорбі. Послухай мене – було ревіння і полум’я, були стовпи світла і кулі вогню, які вибухали, був вереск і тріск, а я раптом опинилась на землі, на якійсь купі обвугленого, димлячого шмаття і раптом зрозуміла, що ця купа шмаття це Йоель, а те збоку, той страх, той обрубок без рук і ніг, який так кошмарно кричить, це Корал. І я думала, що кров, у якій лежу, є кров’ю Корал. Але це була моя власна. І тоді я побачила, що зі мною зроблено, і почала вити, вити, як битий пес, як ображена дитина… Залиш мене! Не бійся, не хаплачу. Я вже не дівчинка з вежочки у Маріборзі. Бляха, я Трісс Мерігольд, Чотирнадцята Полегла під Содденом. Під обеліском на Пагорбі є чотирнадцять трун, але тільки тринадцять тіл. Здивований, що могло дійти до такої помилки? Не розумієш? Більшість трупів були важкими до опізнання шматками, ніхто їх не розрізняв. Живих теж було тяжко розрізнити. З тих, хто добре мене знав, серед живих залишилася тільки Єнніфер, а Єнніфер була непритомною. Інші знали мене тільки поверхово, зазвичай розрізняючи мене за моїм прекрасним волоссям. А я його, холєра ясна, вже не мала!

Геральт її міцно обійняв. Вона вже не намагалась його відсторонити.

- Нам не пошкодували найсильніщих чарів - сказала глухо – заклять, еліксирів, амулетів і артефактів. Нічого не мало забракнути для скалічених героїв з Пагорба. Нас вилікувано, підлатано, повернуто колишній вигляд, повернено волосся та зір. Майже не видно… слідів. Але я вже ніколи не зодягну декольтованої сукні, Геральте. Ніколи.

Відьмаки мовчали. Також мовчала і Цирі, яка безшелесно прослизнула до зали і затрималась на порозі, підвівши плечі і сплівши руки на грудях.

- Тому – повідала по хвилі мовчання – не кажи мені про мотивації. Ми тому стали на тому Пагорбі, що з Капітулу нам просто сказали: «Так треба». Чия це була війна? Що ми мусіли там захищати? Землі? Кордони? Люди і їх халупи? Інтереси королів? Вплив і прибутки чародіїв? Порядок перед Хаосом? Не знаю. Але ми захищали, бо так було треба. І якщо виникне потреба, стану на пагорбі ще раз. Бо якби того не зробила, то це б означало, що все це було непотрібним і даремним

- Я стану біля тебе! – тонко крикнула Цирі. – Побачиш, що стану! Ці нільфгаардці мені заплатять за мою бабусю, за все… Я не забула!

- Тихо будь – буркнув Ламберт. – Не втручайся у розмови дорослих…

- Акурат! – тупнула дівчинка, а в її очах розгорівся зелений вогонь. – Думаєте, для чого я ще вчуся битись мечем? Хочу його вбити, його, того чорного лицаря з Цинтри, того з крилами на шоломі, за те, що мені зробив, за те, що я боялась! І вб’ю його! Для цього вчуся!

- А тому припиняєш навчання – повідомив Геральт голосом, холоднішим, аніж мури Каер Морхену. – Поки не зрозумієш, чим є меч і чому він має служити у долоні Відьмака, не візьмеш його до рук. Не вчишся тут вбивати і бути вбитою. Ти тут не вчишся вбивати зі страху і ненависті, але для того, щоб рятувати життя. Своє й інші.

Дівчинка закусила губи, тремтячи від збудження і злості.

- Розумієш?

Цирі раптово підвела голову.

- Ні.

- Не зрозумієш цього ніколи. Вийди.

- Геральте, я…

- Вийди.

Цирі крутонулась на п’яті, за мить завагалсь, ніби чекала. Чекала на щось, що не могло статись. Потім швидко побігла по сходах. Почули, як гупнули двері.

- Занадто різко, Вовче – промовив Веземір. – Занадто різко. І не слід було цього робити у присутності Цирі. Емоційний зв’язок…

- Не кажи мені про емоції. Досить з мене розмов про емоції!

- Але чому? – чародійка усміхнулась злузливо і холодно. – Але чому, Геральте? Цирі нормальна. Почувається нормально, виказує нормальні емоції, приймаючи все таким, яким воно в дійсності є. Ти, ясна річ, не розумієш цього і дивуєшся. Тебе це непокоїть і дратує. Те, що хтось може відчувати нормальну любов, нормальну ненависть, нормальний страх, біль і жаль, нормальну радість і нормальний смуток. Що саме холод, відстороненість і байдужість ввжаються ненормальністю. О так, Геральте, тебе це дратує, дратує до такої міри, що починаєш думати про підземелля Каер Морхену, про Лабораторію, про закручені пляшки, повні мутагенних отрут…

- Трісс! – крикнув Веземір, дивлячись на раптово зблідле обличчя Геральта. Але чародійка не дала себе обірвати, говорила щораз швидше, щораз голосніше.

- Кого ти хочеш ошукати, Геральте? Мене? Її? А може себе самого? Може не хочеш допусити до себе правди, правди, яку знає кожжен, окрім тебе? Може не хочеш прийняти факту, що в тобі емоції і еліксири і Трави не за знищили у тобі людських почуттів! Ти їх у собі знищив! Ти сам! Але не смій убивати їх у тій дитині!

- Мовчи! – крикнув, зриваючись з крісла. – Мовчи, Мерігольд!

Обернувся, обеззброєно опустив руки.

- Перепрошую – тихо промовив. – Вибач мені, Трісс.

Швидко попрямував до сходів, але чародійка блискавично зірвалась, притулилась до нього, обняла.

- Сам не підеш – шепнула. – Не дозволю, щоб ти був сам. Не у цю мить.

*****

Він одразу побачив, куди вона побігла – вечором впав дрібний, мокрий сніг, заславши подвір’я тонким, бездоганним білим комірцем. На ньому побачив сліди ніг.

Цирі стояла на самому верху зруйнованого муру, нерухома як статуетка. Меч тримала вище правого плеча, з ефесом на рівні ока. Пальці лівої долоні злегка торкались голови. На їх очах дівчинка зістрибнула, закрутилась у піруеті, м’яко приземлившист у ідентичній, тільки трохи повернутій, зеркальній позиції.

- Цирі – сказав відьмак. – Зійди, прошу.

Здавалось, що вона не чує. Не ворухнулась, навіть не здригнулась. Трісс однак побачила, як на лезі відобразився блиск смуг срібних сліз на її обличчі.

- Ніхто не забере у мене меча! – крикнула. – Ніхто! Навіть ти!

- Злазь – повторив Відьмак

Виклично струсонувши головою, наступної секунди знову стрибнула. Нестійка цеглина з хрускотом посунулась з-під її стопи. Цирі захиталась, силуючись втримати рівновагу. Не зуміла. Відьмак стрибнув.

Трісс піднесла вогонь, відкриваючи рота для левітаційної формули. Бачила, що не встигне. Бачила, що Геральт теж не встигне, це було неможливо.

Геральт встиг.

Його пригнуло до землі, впав на коліна і на бік. Упав. Але не випустив Цирі.

Чародійка повільно наблизилась. Слухала, як дівчинка шепоче і шморгає носом. Геральт не шепотів. Не розрізняла слів. Але розуміла їх значення.

Теплий вітер завив у щілинах муру. Відтмак підняв голову.

- Весна – сказав тихо.

- Так – підтвердила, ковтнувши слину. – На перевалах все ще лежить сніг, але в долинах… У долинах вже весна. Виїзджаємо, Геральте? Ти, я і Цирі?

- Так. Найближчим часом.

У гирлі ріки ми побачили їх міста, такі делікатні, ніби виткані з раннього туману, з якого вони виринули. Нам здавалось, що за мить зникнуть, що полетять з вітром, який колихав поверхню води. Там були палацики, білі як цвіт лілей. Були вежочки, які були ніби виплетені з плющу, були мости, гнучкі, як плакучі верби. І були інші речі, для яких ми не знайшли імен і назв. А ми вже мали імена і назви для всього, що в цьому новому, відродженому світі бачили наші очі. Раптом, десь у віддалених закутках пам’яті, ми віднаходили назви для драконів і грифів, для сирен і німф, для сильфід і дріад. Для білих єдинорогів, які у сутінках пили з ріки, нагинаючи до води свої стрункі голови. Ми давали назви всьому. І все ставало близьким, знайомим, своїм.

Крім них. Вони, хоч так до нас подібні, були чужими, настільки чужими, що ми довго не знаходили для тієї чужини імені.

Ген Гедимдейт, Ельфи і люди.

Хороший ельф – мертвий ельф.

Маршал Мілан Раупеннек.

Поиск по сайту: