Загальна характеристика злочинів проти основ національної безпеки України

При визначенні видів злочинів проти основ національної безпеки України слід виходити, передусім, із зазначеного вище Закону, згідно з яким загроза національній безпеці України може здійснюватися у різних сферах. Залежно від цього розрізняють злочини:

· проти основ національної безпеки у політичній сфері: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 КК); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК); посягання на життя державного чи громадського діяча (ст.112КК);

· проти основ національної безпеки в інформаційній, економічній, науково-технологічній і воєнній сферах: державна зрада (ст. 111 КК), шпигунство (ст. 114 КК);

· проти основ національної безпеки в економічній, екологічній і воєнній сферах: диверсія (ст. 113 КК).

Родовим об'єктом злочинів проти основ національної безпеки України є національна безпека України в різних її сферах, а основним безпосереднім об'єктом кожного окремого злочину - національна безпека у тій чи іншій її сфері. Злочин, передбачений ст. 112 КК, має додатковий об'єкт - життя людини. Додатковим (альтернативним) об'єктом диверсії (ст. 113 КК) є життя і здоров'я особи, власність, навколишнє середовище.

З об'єктивної сторони розглядувані злочини характеризуються переважно суспільне небезпечними діями. Час і обстановка вчинення злочину є обов'язковими ознаками лише однієї із форм державної зради: перехід на бік ворога може бути вчинений тільки у воєнний час або у період збройного конфлікту.

Суб'єктами злочинів проти основ національної безпеки України можуть бути осудні особи, які досягли 16-річного віку (суб'єктом злочину, передбаченого ст. 112 КК,- 14-річного).

З суб'єктивної сторони злочини проти основ національної безпеки України характеризуються лише прямим умислом.

Мотиви злочинів проти основ національної безпеки України не є обов'язковими ознаками цих злочинів. Вони можуть бути різними і мають кримінально-правове значення переважно як обставини, які пом'якшують чи обтяжують покарання (статті 66 і 67 КК).

27.Формула Кваліфікація злочинів за своїм змістом та значенням виступає центральною частішою процесу застосування кримінально-правових норм. Саме поняття кваліфікація злочинів широко використовується в кримінальному праві, кримінальному процесі, кримінології, судовій статистиці, в інших галузях права та юридичної на уки, в правозастосовній практиці, однак законодавчого визначення не отримало. Найбільш поширеним та загальновизнаним є розуміння кваліфікації злочинів як встановлення та юридичне за кріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння і ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою. *
Кваліфікація злочинів складається з таких дій:
1) вибір норми, яка передбачає відповідальність за скоєне. При цьому робиться попередній висновок про те, що посягання є саме злочином, а не адміністративним проступком, цивільним деліктом, дисциплінарним проступком чи іншим правопорушенням. Також висувається припущення про те, яку з кримінально-правових норм може бути застосовано у даному разі, водночас констатують, що скоєне не підпадає під ознаки інших кримінально-правових норм;
2) встановлення відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання і ознаками складу злочину, передбаченими у кримінальному законі. Для цього з усієї інформації про злочин виділяють, по-перше, інформацію, зібрану законним процесуальним шляхом, а, по-друге, ту, що характеризує ознаки юридично значущі, з якими закон пов'язує наявність певного злочину - фактична підстава кваліфікації. Після цього, з кримінально-правової норми, яка обрана для юридичної оцінки вчиненого, виділяють ознаки, що характеризують вчинене посягання, і за наявності кількох альтернативних ознак обирають ті, які характерні для посягання, що підлягає кваліфікації - нормативна підстава кваліфікації. У цьому процесі використовується конструкція складу злочину;
3) процесуальне закріплення висновку про наявність або відсутність відповідності між фактичними ознаками вчиненого посягання і ознаками складу злочину, передбаченими кримінально-правовою нормою - закріплення результатів кваліфікації.
Закріплення (фіксування) результатів кваліфікації в процесуальних документах включає щонайменше три дії: 1) виклад фактичних обставин справи; 2) складання формули кваліфікації; 3) виклад формулювання обвинувачення.
Виклад фактичних обставин справи полягає у формулюванні фактичного складу діяння. Тобто, з усіх встановлених у справі фактичних даних обираються ті, які мають значення, враховуються при її вирішенні й виступають фактичною підставою застосування правової норми.
Формула кваліфікації - це вказівка на кримінально-правові норми Особливої, а в певних випадках - і Загальної частини кримінального закону, якими передбачено вчинене діяння, шляхом використання скорочених, умовних позначень. Вона становить собою сукупність цифрових та буквених позначень, які вказують па статті (а також їх частини і пункти) Загальної та Особливої частин кримінального закону, за якими кваліфікується діяння.
Формула кваліфікації залежно від обставин справи може мати, наприклад, такий вигляд:
4.3 ст.185 КК України - за умови вчинення однією особою крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.
4.4 ст.27 - ч.З ст. 185 КК України - за умови підбурювання до вчинення крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.

4.1 ст.14 - ч.З ст.185 КК України - за умови готування до крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.
4.2 СТ.15 - ч.З ст. 185 КК України - за умови закінченого замаху на вчинення крадіжки, що поєднана з проникненням у житло.
4.3 ст.185; п.9 ч.2 ст.115 КК України - за умови вчинення сукупності крадіжки, що поєднана з проникненням у житло та умисного вбивства з метою приховати інший злочин.
Формулювання обвинувачення становить собою словесне посилання на ті кримінально правові норми, які відображено у формулі кваліфікації. Формулювання обвинувачення дозволяє усунути певну неконкретність, яка може мати місце у формулі кваліфікації (наприклад, пов'язана із наявністю альтернативних основних чи кваліфікуючих ознак складу злочину).

28. видів: офіційна (легальна) та неофіційна (доктринальна).

Офіційна (легальна) кваліфікація (від лат. "legalis" - законний) - це кваліфікація злочину, котру здійснюють уповноважені на те державою особи (працівники органів дізнання, слідчі, прокурори та судді). Така кваліфікація закріплюється в процесуальних документах (постановах, протоколах, обвинувальних висновках слідчого, обвинувальних вироках або ухвалах суду) та породжує певні юридичні наслідки, що мають обов'язковий характер. Тільки вона має правове значення, оскільки є підставою для порушення кримінальної справи, проведення досудового слідства, висування обвинувачення, віддання до суду, винесення обвинувального вироку тощо.

Офіційна (легальна) кваліфікація здійснюється на всіх стадіях руху кримінальної справи - від її порушення та до перегляду судових рішень у касаційному порядку чи в порядку виключного провадження. При цьому розрізняють попередню та остаточну кваліфікації злочинів. Попередню кваліфікацію здійснюють органи дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду до постановлення вироку. Без неї неможливо перейти до остаточної кваліфікації, бо, якщо діяння попередньо не кваліфікувати як злочин, то це унеможливлює порушення кримінальної справи, вчинення яких-небудь процесуальних дій стосовно особи, котра підозрюється чи обвинувачується у скоєнні злочину чи віддається у зв'язку з цим до суду. Остаточну ж кваліфікацію здійснює лише суд, який у своєму вироку визнає діяння злочинним і встановлює за його вчинення конкретне покарання. Саме тому в ч. 1 ст. 62 Конституції України встановлено, що "особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду".

Неофіційна (доктринальна) кваліфікація (від пат. "doctrina" - учення) - це відповідна правова оцінка, що дають її окремі громадяни, адвокати, журналісти, науковці в наукових статтях, монографіях, підручниках, навчальних посібниках, у виступах на наукових конференціях тощо. Така кваліфікація не має обов'язкового характеру, але може братися до уваги суб'єктами офіційної кваліфікації, впливати на розвиток науки кримінального права та законодавчу діяльність, формувати правові погляди суспільства тощо.

29.Кримінально-правова кваліфікація - це визначення статті (статей, їх частини або пунктів) КК, яка передбачає відповідаль­ність за скоєне діяння.

Провівши найпростіший і найбільш точний поділ - дихотоміч­ний - поняття кримінально-правової кваліфікації, отримаємо два її види:

1) кваліфікація злочинів (закінчених і перерваних на попередніх стадіях, вчинених у співучасті, одиничних і сукупності тощо);

2) кваліфікація суспільна небезпечних діянь, які не є злочинами (кваліфікація суспільне небезпечних діянь неосудних; кваліфікація суспільне небезпечних діянь осіб, які не досягли віку, з якого мо­же наставати кримінальна відповідальність; кваліфікація діянь, вчинених за обставин, що усувають їх злочинність, тощо).

30. Кримінальне право, норми якого закріплені в Кримінальному Кодексі України1 (прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 p.), складається із двох органічно пов'язаних між собою частин — Загальної та Особливої. У Загальній частині зібрані принципові відправні положення: підстава кримінальної відповідальності, поняття злочину, мета та система покарань, підстави і порядок їх призначення, умови звільнення від кримінальної відповідальності та покарання. В Особливій частині формулюються ознаки окремих злочинів із вказівкою на види покарань і межі, в яких вони можуть призначатися.
Норми Загальної та Особливої частин кримінального права як певні підсистеми Кримінального Кодексу України перебувають у тісній і нерозривній єдності. Перш за все, норми Особливої частини базуються на нормах Загальної частини. Тому неможливо розкрити дійсний зміст норм Особливої частини, не звертаючись до частини Загальної. Разом з тим, всі інститути Загальної частини в своїй основі узагальнюють ті ознаки, що властиві усім злочинам, передбаченим Особливою частиною. Неможливе також застосування окремих видів покарань за злочини, передбачені Особливою частиною, без урахування положень, закріплених у Загальній частині, щодо мети, видів, меж і порядку призначення всіх покарань. Сама ж система покарань, що визначена в Загальній частині, знаходить своє виявлення і практичне застосування тільки через призначення конкретних покарань за окремі злочини, передбачені Особливою частиною КК.
Нерозривний зв'язок норм Загальної та Особливої частин КК полягає ще й у тому, що при кваліфікації діянь, вирішенні питань, пов'язаних зі звільненням від кримінальної відповідальності та покарання, застосовуються водночас норми обох частин. Так, при кваліфікації замаху на злочин застосуванню підлягають як норма Загальної частини, так і норма Особливої частини, у яких передбачено злочин, на який вчинювався замах. Наприклад, замах на умисне вбивство кваліфікується за ч. 1 ст. 15 та ч. 1 ст. 115 КК1.
Єдність Загальної та Особливої частин КК забезпечує внутрішню узгодженість інститутів та норм Кодексу і, в кінцевому результаті, ефективність їх застосування.
Особлива частина Кримінального кодексу — це система норм, що встановлюють, які саме конкретні суспільно небезпечні діяння (дія чи бездіяльність) є злочинами, та які види покарань і в яких межах можуть бути застосовані до осіб, які їх вчинили.
В Особливій частині КК наводиться вичерпний перелік злочинів, які заборонені кримінальним законом під загрозою покарання. Іншими словами, тільки діяння, передбачене відповідною статтею Особливої частини КК, може вважатися злочином. Найважливіший принцип будь-якого цивілізованого права, зокрема кримінального права України: немає злочину без вказівки щодо цього в законі (nullum crimen sine lege) — повністю втілюється в Особливій частині КК. Діяння, прямо в ній не передбачене, ні за яких умов не може тягти за собою покарання. Застосування кримінального закону за аналогією тут цілком виключається. Тому суд, розглядаючи справу, має точно керуватися приписами кримінального закону, що підлягають застосуванню в цьому конкретному випадку, і не може поширювати їх на діяння, що не охоплюється диспозицією відповідної статті Особливої частини КК. Суд зобов'язаний керуватися тільки прямими вказівками того закону, який передбачає відповідальність за цей злочин. Він не має права заповнювати, на свій розсуд, дійсно існуючі чи такі, що здаються існуючими, прогалини. Заповнення таких прогалин, тобто криміналізація діяння (віднесення його до кола злочинів), — виключна прерогатива законодавця. У частині 4 ст. З зазначено, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.
Значення Особливої частини полягає насамперед в тому, що вона встановлює законодавчі межі криміналізації суспільно небезпечних діянь, забезпечуючи тим самим реальні підстави додержання законності та прав людини. Крім того, в Особливій частині законодавець диференціює кримінальну відповідальність за конкретні злочини з урахуванням їх тяжкості, тобто характеру і ступеня суспільної небезпеки. Це створює ефективні можливості для здійснення цілеспрямованої кримінальної політики і проведення її в суворих рамках закону. Оголошуючи відповідні діяння злочинними і караними, законодавець тим самим має наметі сформувати у людей непримиренне ставлення до злочинних проявів, усвідомлення необхідності боротьби з такого роду вчинками. Загальнопревентивна функція норм Особливої частини полягає також у тому, щоб під загрозою покарання примусити нестійких членів суспільства утриматися від вчинення злочинів і, тим самим, сприяти їх попередженню.
Норми Особливої частини розташовані у окремих розділах Кодексу за певною системою та у певній послідовності. Ця система має такий вигляд:
Розділ І. Злочини проти основ національної безпеки України.
Розділ II. Злочини проти життя та здоров'я особи.
Розділ III. Злочини проти волі, честі та гідності особи.
Розділ IV. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи.
Розділ V. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.
Розділ VI. Злочини проти власності.
Розділ VII. Злочини у сфері господарської діяльності.
Розділ VIII. Злочини проти довкілля.
Розділ IX. Злочини проти громадської безпеки.
Розділ X. Злочини проти безпеки виробництва.


Розділ І
Розділ XI. Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту.
Розділ XII. Злочини проти громадського порядку та моральності.
Розділ XIII. Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення.
Розділ XIV. Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації.
Розділ XV. Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян.
Розділ XVI. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж.
Розділ XVII. Злочини у сфері службової діяльності.
Розділ XVIII. Злочини проти правосуддя.
Розділ XIX. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини).
Розділ XX. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.
Якщо Особлива частина сама по собі є певною системою норм, то дуже важливо визначити ту підставу, за якою будується ця система. Інакше кажучи, слід з'ясувати, що лежить в основі цієї системи, чим керувався законодавець, розподіляючи за певними її розділами відповідні злочини.
Уважне вивчення наведеної вище системи приводить до висновку, що вона побудована головним чином за родовими об'єктами злочинів. В окремі розділи Особливої частини КК об'єднуються норми про відповідальність за злочини, які посягають на один і той самий родовий об'єкт. Родовий об'єкт — це певна група (комплекс) суспільних відносин, що відрізняються своєю однорідністю і, отже, певною єдністю. Цій групі суспільних відносин відповідає і певна група однорідних злочинів, які посягають на ці відносини.

Поиск по сайту: