Е. Кант

ЛЕКЦІЯ № 10

Тема: Теоретичні питання виховання

1. Предмет і задачі психології виховання

2. Виховні закони в життєвій перспективі особистості.

3. Психологічні закономірності формування особистості

4. Педагогічні принципи і закономірності виховання.

5. Совість як соціокультурний феномен.

Література:

1. Бех І.Д. Особистість у просторі духовного розвитку: Навчальний посібник.-Київ: «Академвидав», 2012. – 249с.
2. Гамезо М.В., Петрова Е.А., Орлова Л.М. Возрастная и педагогическая психология: Учебн. Пособие для студентов всех специальностей педагогических вузов. – М.: Педагогическое общество России, 2003. – 512с.
3. Зимняя И.А. Педагогическая психология. Учебник для вузов. – М., Изд. Корпорация «Логос», 1999. – 384с.
4. Столяренко Л.Д. Педагогическая психология. Учебное пособие. Ростов н/Д: «Феникс», 2000. – 544с.
5. Тимашева Л.В. Психологическая поддержка ребёнка на этапе перехода от младшего школьного к подростковому периоду развития / Л.В. Тимашева // Психология обучения. – 2007. - № 11. – С. 39-50.
6. Тюріна Т.Г. Духовна педагогіка: витоки, сутність і перспективи розвитку / Т.Г. Тюріна. _ Л.: СПОЛОМ, 2005. – 276 с.

Людину можна або дресирувати, або просвіщати. Головна мета виховання - навчити думати. Свідомо людина повинна пройти чотири сходинки виховання - набути дисципліну, отримати навички праці, навчитися поводитися і бути моральним. Вище за все - дисципліна, її відсутність перетворює людину в дикуна; дорослого завжди можна навчити будь-яким навичкам, але відшкодувати відсутність дисципліни неможливо. Сама важка сходинка - остання. Ми живемо в епоху дисципліни, культури і цивілізації, але до моральності нам далеко.... Одна з найбільш складних задач виховання полягає в тому, щоб поєднати підпорядкування законному примусу зі здатністю користуватися своєю свободою.

Е. Кант.

1. Предмет і задачі психології виховання

Психологія виховання - галузь педагогічної психології, яка досліджує психологічну сутність виховного процесу.

Предмет психології виховання - формування особистості в процесі навчальної діяльності.

Задачі психології виховання:

• Виявлення взаємодії виховних впливів з внутрішніми особливостями людини, з процесом формування особистості;

• Вивчення процесу виникнення новоутворень особистості (рис характеру, звичок, потреб, мотивів, способів поведінки, почуттів) під впливом навчаючих і виховуючих заходів;

• Вивчення зовнішніх і внутрішніх причин різної ефективності педагогічних впливів;

• Психологічне забезпечення взаємодії вихователя і вихованця.

Психологія виховання тісно пов'язана з теорією виховання - однією з частин педагогіки. Водночас ці галузі знань мають свої відмінності. У педагогіці головним предметом виступає саме виховання - його зміст, організація, прийоми, методи, форми, суспільні задачі.

Дослідження у психології виховання спираються на психологічні характеристики вікового розвитку, його психологічні закономірності, на знання психології особистості.

Найважливіша задача психології виховання - розробка конкретних цілей виховання для кожного вікового періоду. Зміст цілей визначений системою суспільних вимог до особистості дитини з врахуванням її вікових особливостей.

Уявлення про те, якою повинна бути особистість, визначається цілями виховання, що задає суспільство на даному історичному етапі. У сучасних документах про освіту зазначається, що формування гуманної особистості - «це стратегічна мета виховання».

Ознаки гуманної особистості:

1. Бачить самоствердження у створенні матеріальних і духовних цінностей, у розвитку власних можливостей, у допомозі іншим;

2. Використовує демократичний тип спілкування;

3. Цінує культуру, прагне до знань, цікавиться іншими народами, дотримується культури мови;

4. Критично мислить.

Цілі виховання зумовлюють його методи. Методи виховання - цілеспрямовані дії педагога або педагогічного колективу стосовно певного вихованця, групи.

Психологічні умови ефективності методів виховання:

• повинні спиратися на потреби дитини;

• формування особистості здійснюється в процесі діяльності дитини;

• організація діяльності дитини на основі високоморальних потреб і мо­тивів, що реалізуються у соціально цінних способах її поведінки; розуміння вихованцем мети виховного впливу, позитивне ставлення до вчителя;

• розуміння вчителем мотивів, поглядів, цінностей дитини;

• вимоги до форм поведінки дитини поєднуються з научінням цим формам;

• побудова сприятливих, стимулюючих взаємовідносин дитини з педагогом, учнями, батьками. Виховний процес

2. Виховні закони в життєвій перспективі особистості.

Значна частина людей живе, не замислюючись над своїм духовним призначенням.

Створюючи теорію і практику вільного розвивального виховання, науковці мають на меті з’ясувати умови, за яких зовнішньо-детермінований виховний процес можна трансформувати у внутрішньо зумовлений. Для того, щоб виховання зорієнтувати на внутрішній шлях, за яким варто прямувати, потрібна правильна організація виховного процесу як основи духовного життя особистості. Орієнтирами побудови вихованцем власного духовного життя можуть бути своєрідні закони:

1. Закон діяння особистості в духовному житті. Особистість часто не замислюється над своїм духовним призначенням, витрачає свої сили на примітивні прагнення. Потяг до духовності перебуває у неї поза актуалізованою свідомістю. Такій особистості важко дистанціюватися від різних ціннісно збіднених угрупувань, щоб спрямовано зайнятися досягненням вищих цілей.

2. Закон постійного нарощування вихованцем Я-Духовного. Цього можна досягти тоді, коли життєві фрагменти постають перед вихованцем не як зовнішня вимога, а як завдання сформульоване педагогом. Найважливіше для його розв’язання створити колізію, щоб вихованець замислився над своїм, духовним призначенням і обрав цю позицію. Тут важливо, щоб не відбулася заміна вищих устремлінь на нижчі.

3. Закон максимальної духовної наповненості життя особистості. Життя за цим законом вимагає від особистості, щоб кожна мить була результатом її максимального духовного напруження. Мить варто розуміти не як відтінок часу, а як «атом можливості» який дає змогу людині максимально реалізуватися у найвищих цінностях. З огляду на це вона має пережити почуття радості, насолоди, захоплення за добродійні справи. Ці переживання перетворюють людину на гармонійну духовну особистість.

4. Закон перебудови у духовній аурі. Згідно з цим законом людина не повинна бути захоплена лише зовнішньою діяльністю, а мусить мати змогу проаналізувати свій внутрішній світ, щоб глибше усвідомити його і при необхідності відкорегувати в ньому щось. Ця робота душі потребує усамітнення. Потреба в ній і є доказом духовності.

5. Закон поступу від духовності до одухотвореності особистості. Одухотворена людина намагається у спілкуванні та поведінці не відрізнятися від інших, не привертати до себе увагу. Тут діє закон: чим більше особистість зміцнюється в одухотвореності, тим менше ризиків потрапляти в поле зору людей. Чинником, який підтримує одухотворення вважають сформованість морально-духовної системи, яка завдяки совісті та гідності збагачується і забезпечує неперервний самореалізаційний потенціал особистості.

6. Закон мотиваційно - ціннісної узгодженості вчинкової життєдіяльності особистості. Він є основною характеристикою особистості, що визначає її духовно практичний стан, як неперервність перебування в добрі. Під духовною всеосяжністю доцільно розуміти стан, коли кожен аспект учинкового життя мотивується вищими духовно-моральними цінностями. Мається на увазі як вчинок-справа (навчання, праця, спілкування, гра тощо), так і про вчинок моральне діяння, вчинок-думку, вчинок-почуття. І спонукальним еталоном в цих діяннях має бути доброчинність. Щоб цього досягнути потрібно постійно працювати над собою, щоб не скотитися вниз. Тактика виховання тут має бути наступна: виховний процес має розгортатися лише у порівнянні. Про це свідчить феномен синтезу Я, де кожен його складник містить свою протилежність (щедрість-скупість).

7. Закон створення виховного простору з високою акустикою духовного світу. Він спрямовує увагу педагога на відмову від стереотипу, сутність якого полягає в тому, що Я-духовне не є цінністю. Духовна особистість часто приховує, що вона володіє Я-духовним. Однак це варто поваги і шани.

8. Закон раціональної душевної стаємниченості - відкритості. Кожній особистості незалежно від рівня її духовно-морального розвитку, властиво зберігати в таємниці деякі свої бажання і прагнення. Без цієї умови особистість не може повноцінно розвиватися. Узгодженність між душевною втаємничінестю і відкритістю у підростаючого покоління необхідно виховувати і це є одним із завдань вихователя.

9. Закон духовної гнучкості. В житті виникають ситуації, коли людині доводиться ризикувати: чи висловлювати судження неприємні для інших, чи відстоювати справедливість тощо. Це психологічно а інколи й фізично тяжкі випробування. Загалом ризик це небезпека, оскільки можна програти. Тому поширена думка: ніякого ризику – уся життєва мудрість. Однак не ризикувати означає втратити свої життєві духовні принципи. Можна втратити принципово неважливе, а власні цінності слід обстоювати гуманними способами до кінця. До того ж людина не має права втратити вище Я, заради якого є сенс ризикувати.

10. Закон запобігання парадоксу у віковому становленні вихованця. За неправильного керівництва розвитком особистість лише формально реалізує переходи у вікових періодах: д/шк., м/шк., підлітковий, рання юність. Це виявляється у манері спілкування та взаємин, поведінці тощо. Змістовне наповнення цих періодів збіднене. Тому трапляється так, що юнак не виходить зі стану дитинства, оскільки не готовий жити за законами дорослої людини: відповідально, піклуючись про інших, будучи самодостатнім тощо.

11. Закон «Пізнай самого себе». Цей закон прийшов до нас з античності. В інтепретації Г. В.Ф. Гегеля цей закон означає не спонуку до пізнання власних особливостей а скоріше як заклик до конкретного і всезагального пізнання людського духу який виражається в історії роду. Тож вихованець повинен осмислити цінності всього історичного людства і долучитися до них. За цієї умови для нього стане цінним усе те, що є цінним для роду: доброчинні ідеали, думки, вчинки.

12. Метазакон розвивального виховання. «Знання слід перетворити на діяння» Методологічним орієнтиром для реалізації цього закону є положення С. Рубінштейна: «Мотиваційного значення набуває кожне явище, оскільки його відображення визначає не лише його властивості, а і його значення для людини. Тому мотивація міститься не тільки в почуттях та ін., а й у кожній ланці процесу відображення, оскільки воно завжди утримує в собі спонукальний компонент».

13. Закон загальнолюдської духовності. Людство протягом своєї історії завжди знаходиться в пошуку об’єктивних законів, що керують становленням і розвитком світу, становленням і розвитком людини. І тільки розвиток духовності людства веде його до прогресу і безкінечної досконалості.

3. Психологічні закономірності формування особистості

Побудова процесу виховання зумовлена необхідністю врахування встановлених у психології закономірностей розвитку особистості. Перелічимо головні з них:

• Особистість має суспільну природу, тобто формується під впливом суспільства і потрібна для життя в суспільстві;

• Суспільство впливає на особистість і навпаки. Розвиток особистості здійснюється в результаті складної взаємодії зовнішніх і внутрішніх факторів - у певній соціальній ситуації розвитку;

• Формуються не окремі якості особистості, чи їх набір, а система ставлень особистості до дійсності;

• Властивість особистості - це єдність стійкого мотиву і стійкої форми поведінки для його задоволення. Однакова риса особистості у різних людей може зумовлюватись різними мотивами. Наприклад, сумлінність в одного учня проявляється під впливом страху за покарання, а в іншого - внаслідок обов'язку;

• Мотив визначається потребою, яка є кінцевою причиною поведінки особистості;

• Виховання нових рис особистості повинно розпочинатись з формування в неї нових потреб у процесі діяльності;

• Стійкі форми поведінки формуються у процесі тренування, виконання вправ, але без відповідного мотиву не переходять у якості особистості. Так, у класі може панувати дисципліна на уроках в одного вчителя при її відсутності на уроках в іншого.

Особистість формується під впливом суспільних вимог на основі вродже­них якостей індивіда у процесі його спілкування й спільної діяльності з оточуючими людьми. Коли з'являється особистість в онтогенезі людини? О.М.Леонтьєв вважав, що особистість народжується двічі. Вперше у дошкільному віці, на що вказують підпорядкування (субординація) мотивів (за О.М.Леонтьєвим), поява внутрішніх моральних інстанцій (за Л.І.Божович). Вдруге - в підлітковому віці, коли виникає усвідомлення індивідом себе як особистості.

Зріла особистість характеризується певною спрямованістю, власною позицією (погляди, оцінки, самооцінки, внутрішні вимоги і санкції), які роблять людину відносно незалежною від зовнішніх впливів, здатною вибирати; та створювати умови для свого розвитку, займатись самовихованням самовдосконаленням, самоконтролем.

4. Педагогічні закономірності і принципи виховання

Педагогічні закономірності виховання - це адекватне відображення об'єктивної дійсності виховного процесу, який володіє загальними стійкими властивостями при любих конкретних обставинах.

Підкасістий П.Л. (1996) виокремлює наступні закономірності виховання:

1. Виховання дитини як формування в структурі її особистості соціально-психологічних новоутворень здійснюється тільки шляхом активності самої дитини. Мірка її зусиль має відповідати мірці її можливостей. Люба виховна задача вирішується через активні дії: фізичний розвиток — через фізичні вправи; моральний розвиток — через постійну орієнтацію на самопочуття іншої людини; інтелектуальний розвиток - через мисленнєву активність, вирішення інтелектуальних задач.

2. Зміст діяльності дітей в процесі їх виховання визначається на кожний даний момент розвитку актуальними потребами дитини. Випереджуючи актуальні потреби, педагог ризикує зустріти опір і пасивність дитини. Якщо не враховувати вікові зміни потреб дитини, то процес виховання утруднюється і порушується.

3. Дотримання пропорційного співвідношення зусиль дитини і зусиль педагога в спільній діяльності: на початковому етапі доля активності педагога перебільшує активність дитини, згодом активність дитини зростає і на заключному етапі, дитина все робить сама під контролем педагога. Разом розділена діяльність допомагає дитині відчути себе суб'єктом діяльності, а це надзвичайно важливо для творчого розвитку особистості. Хороший педагог відчуває межі своєї участі в діяльності дітей, вміє вчасно відійти в тінь і визнати повне право дітей, на творчість і свободу вибору.

4. Тільки в умовах любові і захищеності дитина вільно виявляє свої відносини, розвиток відбувається сприятливо. Тому виховання включає в свій зміст “демонстрацію прихильності до дитини, вміння зрозуміти та допомогти дитині вибачити її помилки, захистити”.

5. Діяльність яка організовується має супроводжуватись чи закінчуватись ситуацією успіху, котру повинна пережити дитина. Ситуація успіху — це суб'єктивне переживання досягнення, внутрішня задоволеність дитини самою участю в діяльності, своїми діями і отриманими результатами. Позитивне підкріплення - сама загальна умова створення ситуації успіху.

6. Виховання має носити прихований характер. Діти не повинні відчувати себе об'єктом педагогічного впливу, постійно усвідомлювати що вони зазнають педагогічного впливу. Схована позиція педагога забезпечується спільною діяльністю, інтересом педагога до внутрішнього світу дитини, надання їй особистої свободи, поважним і демократичним стилем спілкування.

Цілісність особистості визначає і цілісність педагогічних впливів педагога.

Принципи - загальні керівні положення, які вимагають послідовних дій при різних умовах і обставинах.

Відокремлюють наступні головні принципи (ПЛ. Підкасістий, І996р).

• Перший принцип виховання, витікає із мети виховання і враховує природу виховного процесу орієнтація на ціннісні відносини постійність професійної уваги педагога на формуючі відносини вихованця до соціально-культурних цінностей (людини, природи, суспільства, праці, пізнання) і ціннісним основам життя — (добру, істині, красоті). Умовою реалізації принципу орієнтації на ціннісні відношення виступають філософська і психологічна підготовка педагога,

• Другий принцип виховання принцип суб'єктивності педагога, максимально допомагає здійсненню розвитку здібностей дитини усвідомлювати своє «Я» в зв'язках з іншими людьми і світом обдумувати свої дії, передбачати їх наслідки для інших людей і своєї долі, робити осмислений вибір життєвих рішень. Принцип суб'єктивності включає не жорстокий наказ на адресу дітей, а передбачає сумісне з дитиною прийняття рішень, щоб дитина сама осмислила “Якщо ти зробиш те то, буде тобі... буде іншим... Ти цього хочеш? Це буде правильно?”

• Третій принцип виховання витікає із спроби погоджувати соціальні норми, правила життя автономість неповторної особистості кожної дитини. Цей принцип стверджує - прийняття дитини як даність, визнання за дитиною права на існування її такою, яка вона є, повага до історії її життя, яка сформувала її на даний момент саме такою, якою вона є, визнання цінностей її особистості, збереження по відношенню до кожної дитини, незалежно від її успіхів, розвитку, становища, здібностей, поваги до її особистості. Взагалі межі прийняття даності існують, вони відображені в двох «не можна», «не можна посягати на іншу людину» і «не можна не працювати — не розвивати себе» - ці заборони зумовлені і категоричні для людини сучасної культури.

Союз 3-х принципів виховання придасть вихованню гармонійні взаємопов'язані характеристики: філософську, діалогічну, етичну. Вони не можуть існувати одна без одної.

5. Совість як соціокультурний феномен

Незважаючи на широке науково-практичне використання, категорія «совість» залишається концептуально невизначеною, по-різному інтерпретується, що безпосередньо позначається на її особистісно-перетворювальній дієвості. Психологічна наука через це не в змозі конкретно розкрити глибинну природу, місце і роль совісті в особистісній структурі суб’єкта, а педагогічна практика не володіє адекватними засобами її виховання та розвитку в підростаючої особистості

Поиск по сайту: