АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Міжнародний поділ праці та його основні форми

Читайте также:
  1. A) способом формирования банковских ресурсов из недепозитных источников
  2. A) это основные или ведущие начала процесса формирования развития и функционирования права
  3. A. формируется фотохимический туман
  4. Cущность, виды, источники формирования доходов. Дифференциация доходов населения.
  5. E) формирование правительства из членов партии, располагающих большинством мест в Парламенте
  6. I.4. ОСНОВНІ МОДЕЛІ ЗВЕРТАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
  7. Адаптація. Характеристика адаптацій. Основні концепції адаптаційних пристосувань
  8. Адміністративній поділ
  9. Актуальность и методология обеспечения безопасности жизнедеятельности. Характерные особенности современного производства, зоны формирования опасных и вредных факторов.
  10. Анализ формирования и выполнения производственной программы
  11. Аналіз умов праці
  12. Аналіз умов праці та виявлення потенційних небезпек на об’єкті проектування

Суть світового господарства.Етапи його розвитку і структура.

Міжнародні зв'язки виступають сьогодні найважливішим фактором економічного зростання, структурних зрушень і підвищення ефективності національного виробництва, одночасно є і каталізатором диференціації країн, нерівномірності їх розвитку. Це можна довести тим, що сучасне світове господарство як в політичному, так і в соціально-економічному відношенні неоднорідне і характеризується великою кратністю. Як колись, на світовій арені серед суб'єктів економічної діяльності країни з різним рівнем промислового розвитку, умовами і стандартами життя суспільства.

Світове господарство - це сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов'язані між собою системою міжнародних економічних відносин. Воно являє собою глобальний економічний організм, в якому склалися і зростають взємозв'язок і взаємозалежність усіх країн і народів світу. (В. С. Савчук, О. В. Ткаченко)

Світове господарство складається з соціально-економічних підсистем, що підпорядковуються певним зовнішнім і внутрішнім закономірностям.

На початку 1998 року кількість населення нашої планети становила майже 5, 8млрд. осіб. За щорічного зростання приблизно на 90 млн. осіб до 2000 року за прогнозами, на Землі повинно було проживати майже 6 млрд. осіб.

Нині існує приблизно 5 тис. народів, понад 230 держав, відокремлених між собою майже 20 сухопутними кордонами. У світі в обігу налічується понад 300 найменувань національних грошей.

Держави планети перебувають на різних щаблях суспільного розвитку. Більшість функціонують в докапіталістичних формаціях, поєднуючи елементи первісного, рабовласницького та феодального способів виробництва.

Окремі національно організовані господарства країн розвиненої ринкової економіки, країни ринкової економіки, що розвиваються, та держави перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки у своїй суперечливій єдності становлять матеріальну основу, речовий зміст світового господарства і одночасно є його основними соціально-економічними підсистемами. Міжнародні економічні відносини пов'язують ці господарства у цілісну систему. Сучасна форма існування світового господарства є наслідком багатовікового розвитку продуктивних сил та поглиблення поділу праці.

Основні соціально-економічні підсистеми сучасного світового господарства визначають за такими критеріями, як:

1. Рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами, тобто зі ступенем розвитку ринку всередині тієї чи іншої країни - стосується структури виробництва, характеру чинників економічного зростання і, зрештою, ступеня задоволення різноманітних потреб людей. Він визначає можливості окремих країн у міждержавних економічних зв'язках, у міжнародній спеціалізації.

2. Специфіка багатоукладності економіки. Країнам розвиненої ринкової економіки властива технологічна і соціально-економічна багатоукладність. Проте в різноманітних формах високоорганізованого ринкового господарства на основі розвитку приватної та суспільної власності, індивідуальних свобод та правових інститутів функціонують досить налагоджені механізми саморозвитку; господарство високо інтегроване. Специфіка країн перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки полягає у започаткуванні процесу роздержавлення і приватизації, формуванні сучасного багатоукладного господарства.

3. Особливості державного регулювання господарського життя (співвідношення позаекономічних та економічних форм і методів регулювання, роль держави в цьому процесі). Специфіка багатоукладності в країнах ринкової економіки, що розвиваються, та в країнах перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки відбувається у слабкому ступені суспільної інтеграції. У цих країнах особистість не відселена з колективу, свободи особи та інститути демократії нерозвинені. Складності в розвитку цих країн полягають у тому, що за різних рівнів соціально-економічних та техніко-економічних показників механізм саморозвитку або відсутній, або є вкрай неефективним. Переважання позаекономічних форм і методів організації господарства, запроваджених державою, характерне для всіх країн з малорозвиненою системою ринкових відносин.

Для того щоб віднести конкретну країну або групу країн до певної соціальної підсистеми, потрібна наявність усіх трьох згаданих критерій.

Отже, у світовому господарстві існує величезне розмаїття країн за рівнем їх економічного розвитку, належності до певних соціальних, політичних систем, різних регіональних організацій. І тому постає питанні про можливість дії у такому конгломераті єдиних економічних законів та закономірностей. Якщо така можливість існує, то яка специфіка дії цих законів порівняно із законами у межах однієї країни, низки розвинутих капіталістичних країн чи світового господарства. Щоб відповісти на це запитання, необхідно з'ясувати сутність світового господарства.

Основою розвитку світового господарства був світовий ринок, який зародився ще в XVI ст. в період великих географічних відкриттів.

З-поміж численних структур світового господарства найважливішими є соціаль­но-економічна, функціонально-господарська та територіальна.Співвідношення економічних укладів і систем власності визначає, в чиїх руках у тій чи іншій країні знаходиться багатство і реальна влада. В світі ще трапляють­ся регіони, де є дофеодальні уклади, там зберігається вплив родоплемінної общини, а влада належить племінним вождям. Це, наприклад, характерно для більшості країн тропічної Африки, острівних територій Океанії тощо. В десятках країн вели­ке значення мають феодальні системи власності. Особливо це характерно для му­сульманського світу. У країнах Південно-Східної Азії і Південної Америки відіграє значну роль поміщицьке господарство (господарство латифундій). Разом з тим, не­зважаючи на значну втрату впливу ідей соціалізму, в окремих країнах продовжує відігравати важливу роль поєднання державної і кооперативної форм власності і вплив відповідних партійних еліт. Це країни централізовано керованої економіки та постсоціалістичні країни перехідної економіки.

Але більша частина економічного потенціалу світу зосереджена в країнах, де власність і влада знаходиться в руках державно-корпоративних комплексів. Багат­ство концентрується в руках великих фірм. Вони є власниками основних фондів і навіть землі та інших природних ресурсів, зростає їхня фінансова могутність. Дер­жава ж в основному забезпечує правову та організаційно-управлінську базу функціонування комплексів. Державно-корпоративні комплекси прямо або опосе­редковано керують виробництвом, контролюють політику, впливають на сферу куль­тури, освіти та науки.

Розвиток господарства в країнах з потужними державно-корпоративними ком­плексами неминуче виходить за межі національних ринків. Інтернаціоналізація гос-подарського життя стимулювала розвиток різноманітних міжнародних форм еко­номічної діяльності, як, наприклад, транснаціональних корпорацій (ТНК).

Транснаціональна корпорація - це, як правило, великі виробничі концерни, торговельні або фінансові корпорації, сфера діяльності яких - весь світ.

Саме діяльність ТНК є причиною того, що в усьому світі можна бачити марки «Тойота» чи «Нісан», «Форд» чи «Дженерал моторе», «БМВ» чи «Фольксваген» або продукцію радіоелектроніки фірм «Тосіба», «Мацусіта» («Панасонік»), «Соні», «Дженерал електрік», «Вестінгауз» ІБМ та ін. Особливо активна діяльність ТНК США, Японії, ФРН, Великобританії, Франції.

функціонально-господарська структура країни чи світового господарства залежить від сучасного розвитку стану суспільного поділу праці в усіх його формах, в тому числі стану міжнародного поділу праці. На сьогодні, аналізу­ючи стан господарства не тільки економічно розвинутих країн, а й країн, що роз­виваються, вже недостатньо обмежуватися розглядом тільки галузей. Практично скрізь іде процес формування міжгалузевих систем, а в межах країн - і міжгалу­зевих комплексів. Цей процес зумовлений розвитком технологічних зв'язків, інвестиційної діяльності та вимогами сучасного менеджменту і маркетингу.

Наприкінці XX ст. практично скрізь сформувалися світові міжгалузеві сис­теми: енергетики, виробництва матеріалів, машинобудування, агробізнесу (агро-виробнича сфера), транспорту.

В економічно розвинутих країнах, крім перелічених утворень із всесвітнім охо­пленням діяльності, сформувалися міжгалузеві системи, які охоплюють національні ринки і набувають рис комплексів. Це - комплекси: воєнно-промислові (особливо СІЛА, ФРН, Франції, Росії, Китаю); наукових досліджень і конструкторських робіт, або науково-виробничі (найрозвинутіші в СІЇЇА, Японії, ФРН, Великобританії, Франції, а також в Росії, Україні, Китаї); атомно-енергетичні (в усіх економічно роз­винутих і найбільших постсоціалістичних країнах); аерокосмічні (особливо в СТА, Росії, Японії, Франції, Китаї, формується такий комплекс і в Україні); індустріаль­но-екологічні та ін.

2. Розвиток світового господарства

Перший етап. На цьму етапі створюються передумови для формування світового господарства у вигляді світового ринку. Тому його можна вважати підготовчим. Він є найтривалішим, бо охоплює період від першого великого суспільного поділу праці (5-4 тисячоліття до н.е.) до становлення великої машинної індустрії у виробництві (середина 19 ст.). Цей етап породив передумови для виникнення місцевого ринку.

Другий великий суспільний поділ праці зумовив появу грошової форми вартості та вихід торгового обміну за межі місцевого ринку на рівень регіонального.

Третій великий суспільний поділ праці, що полягав у відокремленні торгівлі від землеробства та ремесла, сприяв подальшому залученню різноманітних господарських одиниць до товарообміну, пізніше - прискореному розвитку простого товарного виробництва і, як наслідок, зумовив переростання регіональних ринків у регіонально-світові.

Подальший розвиток суспільного поділу праці в епоху феодалізму, який вів до виникнення нових галузей економіки, поглиблення спеціалізації всередині окремих галузей, а також великі географічні відкриття дали відчутний поштовх для розвитку (15-17 ст.).

Нарешті, новий імпульс формування світового ринку отримало після утвердження в середині 19 ст. У провідних країнах світу великої фабрично-заводської індустрії, яка вже об'єктивно не могла існувати без світового збуту. В міру розвиткумасового виробництва світовий ринок став переростати у світове господарство, що означало висування на перший план замість переважно торговельних відносин виробничих зв'язків, основу яких склав вивіз капіталу. Наприкінці 19 ст. Цей процес, в основному, завершився.

Під час другого етапу розвитку(середина 19 - початок 20 ст.) світове господарство сформувалося як світове капіталістичне господарство, тобто воно об'єднало країни лише капіталістичної системи. Проте єдність соціально-економічної системи не означала рівноправності. Це світове господарство складалося практично з двох підсистем: а) ринковогогосподарства індустріально розвинутих країн і б) малорозвинутого ринкового і доринкового господарстваколоніальних та залежних країн. Між ними склалася система нерівноправного поділу праці. Індустріально розвинуті країни (Англія, США, Франція та ін.) утримували монополію на кваліфіковану робочу силу, сучасні засоби виробництва, найновіші науково-технічні знання, технології тощо.Колоніальні і залежні країни стали постачальниками сировини й дешевої робочої сили.

На третьому етапі (з 20-х - до 90-х рр. 20 ст.). Цей етап починається з відокремленням від капіталістичної системи світового господарства Радянського Союзу, а після другої світової війни - ряду країн Східної Європи, Азії, америки. Найважливішою характерною ознакою цього етапу є те, що капіталістична система господарювання перестала бути всесвітньою. Поруч з нею виникла нова, соціалістична система світового господарства.

Проте процес формування єдиного світового господарства не припинився. В результаті мирного співіснування двох протилежних систем була досягнута певна макроекономічна рівновага на планеті. А кожна з цих систем, вбираючи в себе кращі риси протилежної системи, об'єктивно вступила на шлях конвергенції, тобто зближення з нею.

Цей процес був перерваний подіями кінця 80-х - початку 90-х рр. Результатом їх був розпад світової соціалістичної системи господарства. Двополюсна світова модель макроекономічної рівноваги «Схід - Захід» практично перестала існувати. Розпочався четвертий, сучасний етап формування світової системи й знову на базі капіталістичної.

Економічними засадами функціонування світового господарства є міжнародний поділ праці, який визначає спеціалізацію виробництва країн відповідно до їхніх природно-кліматичних, історичних та економічних умов, що, в свою чергу, на певному етапі виявляється як процес інтернаціоналізації виробництва і всього господарського життя. На цій основі розвиваються процеси економічної інтеграції, які зумовлюють тенденцію до економічної єдності світу, глобалізації економічних явищ і процесів. Необхідність спільного розв'язання глобальних проблем сучасності, зокрема соціально-економічних та екологічних проблем, є одним з факторів посилення цієї тенденції.

Отже, сучасне світове господарство є складовою системою національних господарств окремих країн та їхніх угрупувань, що взаємопов'язані МЕВ на основі міжнародного поділу праці.

Світови́й ри́нок (міжнародний ринок) — це сукупність національних ринків, поєднаних між собою всесвітніми господарськими зв'язками на підставі міжнародного поділу праці, спеціалізації, кооперування, інтеграцїї виробництва збуту товарів послуг.

. За характером торговельних угод та взаєминами продавців та покупців розрізняють три сектори світового ринку: закритий, відкритий та пільговий ринок товарів. До основних сегментів (фундаментальних елементів) закритого сектора світового товарного ринку належать внутріфірмові постачання, тобто товарообіг між філіалами головних та дочірніх підприємств великих монополій або ТНК; субпостачання товарів малих та середніх фірм, які виступають підрядчиками великих монополій, внутрішня торгівля регіональних інтеграційних об’єднань, постачання товарів за програмами допомоги, за особливими міждержавними угодами, зустрічна торгівля. На закритому ринку продавці та покупці взаємодіють на підставі некомерційних відносин, бо вони пов’язані юридичною залежністю, угодами про міжнародну спеціалізацію та кооперування, системою часткової участі та фінансового контролю, преференційними та спеціальними торговельно-економічними, валютно-кредитними, військово-політичними та іншими специфічними договорами.

Закритий сектор світового товарного ринку підпорядковується обмеженому впливу ринкових факторів, для нього характерна відносна усталеність ринкових цін, які базуються на національних цінах і не відбивають короткочасних коливань попиту і пропозиції та дійсних вартісних показників збутових товарів.

Відкритий сектор світового товарного ринку є сферою звичайної комерційної діяльності практично незалежних продавців та покупців - малих і великих фірм, аутсайдерів, монопольних об’єднань, державних і приватних підприємств. Незалежність торговельних контрактів відкритого сектора світового товарного ринку зумовлює відносну нестабільність взаємовідносин. У відкритому секторі товарного ринку здійснюються короткострокові комерційні угоди та операції "вільного" ринку.

"Вільний" ринок - це сектор відкритого ринку вільної конкуренції виробників та постачальників товарів. Цей ринок відживає, тому що його витісняють сучасні механізми міжнародного регулювання світового товарного ринку. "Вільний" ринок проявляється у біржовій торгівлі, на ринку "спот" (з терміновим постачанням реального товару) та "чорному ринку".

Проміжне становище між закритим і відкритим секторами світового ринку займає пільговий сектор - торговельні операції на підставі довгострокових комерційних контрактів (ДСКК), які укладені на два і більше років (іноді 15-20 років) та обумовлені преференційними (пільговими) економічними умовами. Торгівлю на основі ДСКК виділяють у преференційну зону, на яку впливають риси обох секторів розвитку світових товарних ринків.

 

 

Міжнародний поділ праці та його основні форми

Суспільний поділ праці – відокремлення окремих видів трудової діяльності, що стало причиною й умовою виникнення товарного виробництва.
Міжнародний поділ праці є якісною диференціацією трудової діяльності на міжнародному рівні в процесі суспільного розвитку і є основою різних форм обміну цією діяльністю між країнами, об'єктивною базою розвитку світового ринку. Це найвища форма суспільного територіального поділу праці, спеціалізації виробництва деяких країн на певних видах продукції, якими вони обмінюються. Необхідність міжнародного поділу праці та його глибина визначаються рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Умовами розвитку міжнародного поділу праці є природничі, географічні та все більше як визначальні — економічні виробничі відмінності між національними господарствами різних країн та їхніх груп.
Суспільний поділ праці буває трьох функціональних видів:

1) загальний – поділ праці між великими сферами матеріального і нематеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, транспорт та ін.);
2) частковий – поділ праці усередині великих сфер за галузями і підгалузями (важка і легка промисловість, скотарство, землеробство та ін.), а також усередині них (металургія, автомобілебудування та ін.);
3) одиничний – поділ праці усередині одного підприємства, що розглядається як цикл створення закінченого товару.
Виділяється також два види територіального поділу праці:
1) міжрегіональний – поділ праці між регіонами однієї і тієї ж країни;
2) міжнародний – поділ праці між різними країнами.
Причиною й умовою виникнення і розвитку міжнародної економіки став міжнародний поділ праці (МПП) у всіх трьох його функціональних формах.
Міжнародний поділ праці – вища ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, що передбачає стійку концентрацію виробництва визначеної продукції в окремих країнах.
Головним напрямком розвитку МПП стало розширення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва, що є формами МПП і виражають його сутність.

Слід розрізняти три основні послідовні (логічно й історично) форми (типи) міжнародного поділу праці — загальну, часткову та одиничну. Під загальною розуміють поділ праці за сферами виробництва (промисловість, сільське господарство тощо). Часткова форма міжнародного поділу праці передбачає спеціалізацію певних галузей виробництва, видів готової продукції, одинична — спеціалізацію різних країн на виготовленні окремих вузлів, деталей, комплектуючих, на технологічних стадіях виробництва.
У рамках міжнародного поділу праці розрізняють всесвітній поділ праці, який охоплює світове господарство в цілому, і регіональний міжнародний поділ праці — на рівні окремих географічних регіонів світу.
Міжнародний поділ праці спочатку ґрунтувався на різниці в наявності в країні природних ресурсів (клімат, ґрунт, надра, водні ресурси, ресурси лісу тощо). Після промислового перевороту посилюється спеціалізація, яка ґрунтується на різниці в наявних інших чинниках виробництва — капіталу, працею, підприємницькими здібностями, знаннями. Саме це сьогодні в багатьох випадках визначає, на виробництві яких товарів і послуг для світового ринку спеціалізується країна.
Під впливом розвитку сучасної НТР міжнародний поділ праці збагачується якісно новими рисами. Сучасні продуктивні сили потребують такого міжнародного поділу праці, що робить економічно неефективним і навіть неможливим забезпечення всіх виробничих та інших потреб кожної країни лише за рахунок її власних зусиль. Участь у міжнародному поділі праці стає передумовою нормального виробництва.
Міжнародна спеціалізація – це спеціалізація підприємств різних країн на виготовленні часткових продуктів, пов'язана з науково-технічною революцією. Розвивається вона за двома напрямками.
1. Виробничий напрямок включає спеціалізацію: міжгалузеву; внутрішньогалузеву; окремих підприємств.
2. Територіальний напрямок включає спеціалізацію окремих країн, групи країн або регіонів на виробництві визначених товарів і їхніх частин для світового ринку.
Основні види міжнародної спеціалізації виробництва:
1) предметна (виробництво продуктів);
2) подетальна (виробництво компонентів продуктів);
3) технологічна або стадійна (здійснення окремих технологічних процесів).
Об'єктивною основою міжнародного кооперування виробництва є зростаючий рівень розвитку продуктивних сил і процес стійких виробничих зв'язків між самостійними підприємствами як усередині країн, так і на світовому рівні.
Міжнародне кооперування як визначена система відносин характеризується сферою, областю діяльності і методом співробітництва.
Міжнародне кооперування охоплює наступні сфери співробітництва:
1. Виробничо-технологічне співробітництво, що включає:
- передачу ліцензій і прав власності;
- розробку й узгодження проектно-конструкторської документації, технологічних процесів, технічного рівня і якості продукції, будівельних і монтажних робіт, модернізацію підприємств, що кооперуються;
- удосконалювання керування виробництвом, стандартизацію, уніфікацію, сертифікацію, розподіл виробничих програм.
2. Торгово-економічні процеси, пов'язані з реалізацією кооперованої продукції.
3. Післяпродажне обслуговування техніки.
При налагодженні коопераційних зв'язків використовуються наступні методи:
1. Здійснення спільних програм, що реалізується в двох формах:
- підрядне виробниче кооперування – виконання певної роботи виконавцем з доручення замовника, що --обумовлюється термінами, обсягами, якістю виконання і т. д.;
- спільне виробництво.
2. Спеціалізація в договірному порядку – це розмежування виробничих програм між учасниками виробничого кооперування, що дозволяє усунути або зменшити дублювання виробництва і пряму конкуренцію між собою на ринку.
3. Створення спільних підприємств – об'єднання капіталу декількох учасників для реалізації окремих, взаємно погоджених цілей.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.007 сек.)