Сенс людського життя

Загадка життя... В чому ж загадка життя? У походженні живої матерії в пітьмі тисячоліть? В тому, як повсюдно і повсякчасно виникає життя з порошини ДНК? У її божевільній крихкості — і надзвичайної чіпкості? У її здатності оглянути нескінченність Розумом — і одночасно зруйнувати створене, загрожуючи самому існуванню людини розумної? А чи не приходило на розум, що може бути, загадка загадок в тому, що саме кожен, а не хто інший, уже навіки безвісний, появився на світ і бачить його? Великий Блез Паскаль, задумавшись над випадковістю свого буття в даний момент нескінченного в даній крапці безкінечності Всесвіту, написав: «Коли міркую про короткочасність мого життя, що поглинається попередньою і наступною вічністю, — спогад про один скороминущий день, проведений в гостях, — про незначність простору, що наповняю і навіть яке бачу, занурене в нескінченну незмірність просторів, яких не знаю і які не знають мене, то здригаюсь при одній думці про те, за чиїм велінням і розпорядженням мені призначене саме це місце і цей час?». Так, для чого, навіщо живе людина? Чи є в її існуванні якась висока мета, якій повинна підкорити свою повсякденну діяльність? Якщо така мета є, то звідки вона: чи то диктується зовнішніми для індивідуального життя людини факторами, реальними — соціальними і т. п. чи ілюзорними — божественним приреченням та ін., чи те виробляється самою людиною як нібито абсолютно вільною у цілеполаганні й автономною істотою?

Мету життя людини становить її моральний зміст, і виявляється вирішальною у визначенні того, що називають основною її лінією, що проходить через усе життя людини і підпорядковує всю поведінку, всі вчинки людини як моральної особи на всіх рівнях будь то суспільство або трудовий колектив, сім'я. Відхилення від лінії веде до болісних колізій у житті особи, а її втрата — до моральної, а то й фізичної загибелі людини. Мета і сенс індивідуального життя людини тісно зв'язані із загальними соціальними ідеями і діями, що визначають мету і сенс, зміст людської історії, суспільства, де людина живе і трудиться, людства, її призначення, а отже, відповідальність на Землі і у Всесвіті. Це чітко окреслює межі того, що може і чого не може ні за яких умов людина і людство робити індивідуально і соціально. І це визначає те, як, якими засобами можуть або не можуть добиватися своєї мети, навіть якщо мета і подається високою, моральною. Але якщо людина керується в житті певною моральною метою і використовує для її досягнення адекватні засоби, то не завжди і не в усіх випадках можна добиватися бажаного результату. В моральних категоріях визначається суть Добра, Правди, Справедливості. І виходить, життя людини — єдине і неповторне — якоюсь мірою зрівнюється з життям тих, хто живе безглуздо й аморально і навіть діє зло, неправда і несправедливість. Життя кожної людини не нескінченне. Життя обривається смертю, небуттям. Отже, втрачають зміст усі визначення її в моральних категоріях Добра і Зла, Правди і Неправди, Справедливості і Несправедливості? Усе проходить в бутті людському й усіх зрівнює небуття? Люди завжди шукали вихід з обтяжуючих суперечностей, що здавалося, повинне підірвати всі моральні основи людського буття. І знаходили його спочатку в релігійному постулаті про безсмертя душі і загробному воздаянні, а потім в уявленнях про абсолютний Розум і абсолютні моральні цінності, що створюють нібито основу морального існування людини.

Соціально обумовлений і прояв біологічних закономірностей життя людини. І не жорстко визначене життя людини єдиною системою умов і біологічних, і соціальних. Біологічне виконує роль необхідних передумов дальшого цілісного розвитку людини. Сукупність всього живого на Землі — від створення до сучасності звично називаємо деревом життя. А чому, власне, дерево? Чому не кущ? Звучить анітрохи не гірше: кущ життя... Інакше кажучи, життя постає в такій метафорі багатокореневою системою, усі гілочки якої так або інакше рівноцінні. Весь розвиток живої природи — процес нагромадження спадкоємної інформації — але, звичайно, не строго арифметичний додаток до уже наявної. Від природи дані людині і біологічні особливості, і обдарованість, але вони формуються, розвиваються і перетворюються на здатності, що визначають цілісний вигляд людини лише в процесі діяльності і спілкування, включення людини у світ спадкоємної інформації культури. За допомогою спілкування з навколишніми людьми, придбаними матеріальними і духовними цінностями людина з дитинства вводиться у світ культури, навчання і вчень. Освоюючи олюднену природу, дитина входить в повсякденне життя, росте, мужніє, спілкується, задовольняє природні потреби в соціокультурних формах, опановує здібності розумно діє, оволодіває знаряддями праці, символами, словами, уявленнями і поняттями, з усією сукупністю повсякденності. Адже за п'ятдесят тисяч років не так вже сильно змінився вид людини розумної фізично. Гігантський шлях пройшов лише її Розум. Життя родового співтовариства, його звичаї, умовності становлять самий корінь, суть психіки кожного з його членів. Комунальний інстинкт, інакше кажучи духовна влада колективу тяжіє до такого ступеня, що можливо навіть лікування деяких хвороб єдино шляхом впливу на свідомість, чуття. Однак всепланетний розвиток зазнав найбільшого прискорення з появою Людини Розумної — за рахунок того, що природний добір (на доповнення людину вже правильно назвати соціальною). Буття справді визначає свідомість, але не перекриває її наглухо, і може впливати на життя.

Світ ще нібито гранично простий. Перший же вільний вчинок людини — початок всесвітньої драми. У старозавітному саду росло «дерево пізнання Добра і Зла», що, схоже, і самому Господу непідвладне. І заповів Господь Адаму суворо: «Не їж від нього плодів, що в день, у який ти укусиш від нього плодів, смертю вмреш». Мова тут, звичайно, не про смерть, що наздоганяє неодмінно порушника табу — заборону. І довідалися Адам і Єва, що «голі, і зшили смокові листя, зробили собі опоясання». Перед Всевишнім уже не колишні, безмозкі, по суті, істоти. З'їли заборонений плід, і перед Адамом і Свою просвітління. Так відкрилися зачатки етики. Звичайно, свідомість стає не раптом, свідомість — це процес, поступовість. Змінюються покоління, століття, епохи, поки в людях зріє свідомість, що люди — мислять. Увага людини, колись звернена зовні, повертається очима усередину — і ось уже не просто знає (знає і тварина), але знає про те, що знає, тобто усвідомлює своє існування. І з кожним з нас один раз це відбувається вперше.

Відтепер Адам — людина! Пущено годинник світової історії! Людина розумна — найуніверсальніший біологічний вид. Людина живе всюди, крім крижаної Антарктиди, — у джунглях, і в тундрі, на даху світу і на морському узбережжі. Звичайно організми, поширюючись по планеті, втрачають зв'язки між собою, відокремлюючись в дедалі більш ізольовані види, уже не здатні схрещуватися і давати продуктивне змішане потомство. З людськими расами і народами, навіть роз'єднаними протягом тисячоліть, цього не сталося, тому що еволюція людини дедалі менш втрачає генотип. Зовнішні представники не тільки різних рас але й націй відрізняються один від одного досить легко Але хірург, роблячи порожнинну операцію, не зміг би розі братись, хто перед ним — китаєць, німець та ірландець, якщо пацієнт, як це буває, прикритий простирадлом. Людина досягає рівноваги із зовнішнім середовищем не за рахунок хромосомних мутацій і безжалісного, сліпого до бору, але створюючи деяке перехідне мікросередовище: одяг, житло, вогнище, засоби пересування. І тому будь-яке пристосування є еволюційний фактор. Створені людиною навколишні засоби існування, знаряддя, що забезпечували людині життя, це по суті друга природа, створена людиною, дозволяла їй поширюватися по всіх мало-мальськи придатних для проживання землях. У скитаннях по світу люди дізнавалися, що звичаї інших народів відрізняються від власних. Людське життя ставало не випадковим, не безглуздям, тому що індивід, особа не тільки дбали за себе, а поступово створювали людське суспільство. І людина-індивід — суспільна істота. Всякий прояв її життя не виступає в безпосередній формі колективного, хоча і спільно живе з іншими, лише поступово утверджується спільне, громадське життя.

Сенс життя окремої особи, яка реалізує через суспільство, — це в принципі і сенс життя суспільства, людства. Однак в історично неоднозначних формах, залежно від того, яка безпосередньо спонукальна мета перед людиною, спільністю людей, залежно від того, чи збігається їх мета. Збіг, єдність особистого і суспільного, вірніше, їх міри, що змінюються на різних етапах історії й у різних суспільно економічних системах, і визначають цінність людського життя. Але сенс життя стає завжди більше, аніж мета. Якщо ж людина, досягши проміжної мети, виявиться в ситуації втрати сенсу життя, це переживається як життєва драма. Але ототожнення мети і сенсу життя приводить до фанатизму, звуженню деякої мети як абсолютної. Але в дійсності не так. Прагнення реалізувати себе, дати собі через себе саму об'єктивність в об'єктивному світі і здійснити себе — таке прагнення людини. Але від всіх інших живих істот людина і відрізняється найбільше тим, що протягом свого індивідуального життя ніколи не досягає мети життя родової, історичної. Людина не задовольняється ситуацією, коли саме життя виявляється лише засобом до життя. Ця незадоволеність, нереалізованість мають спонукальні причини творчої діяльності, не поєднані в безпосередніх її мотивах. Саме тому покликання, призначення всякої людини — всебічно розвивати всі свої здібності.

Відомий російський письменник Лев Толстой писав, що «людина може розглядати себе як тварину серед тварин, що живуть сьогоднішнім днем, вона може розглядати себе і як члена сім'ї, і як члена суспільства, народу, що живе століттями, може і навіть неодмінно повинний (тому що до цього нестримно веде її розум) розглядати себе як частину усього нескінченного світу, що живе нескінченний час. І тому розумна людина має творити і завжди творить нескінченно малі життєві явища, що можуть впливати на її вчинки, те, що в математиці називається інтегруванням, тобто ставленням до найближчих явищ життя, ставитись до всього нескінченного за часом і простором світу, розуміючи його як одне ціле. Лев Толстой вважав, що саме звідси людина керується у своїх вчинках. Неминуче необхідне для живих людей знання було і є завжди одне: знання свого призначення в тому становищі, у якому знаходить себе людина в світі, і в тій діяльності, що випливає з розуміння призначення». Лев Толстой вважав, що «знання це завжди для всіх людей стає головним». Проблема людського буття — вічна наукова соціальна філософія і реальний гуманізм, що ґрунтується на ній, дають такий ідеал, що визначає зміст людського життя в її індивідуальних, особистісних і загальнолюдських, соціальних аспектах. Такий ідеал утверджує разом з тим діалектичний взаємозв'язок природно-біологічної і соціальної, кінцевої і нескінченного. Соціальна філософія встановлює деяку ідеальну мету, що створює відчуття нерозривної єдності життя, смерті і безсмертя. 

Поиск по сайту: