Роль християнства у формуванні середньовічної філософії

Поява і утвердження християнства в Європі призвели до духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Філософська проблематика даного періоду підпорядковувалась вірі, а науковий інтерес - релігії. Звідси її функціональне визначення, яке сформулював у середні віки Фама Аквінський: «Філософія - наймичка богослів’я». Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному, а саме, на спасінні душі. Бог створює світ із нічого, і тому світ постійно перебуває на межі буття і небуття. Світ існує лише завдяки Богу. Бог - це духовна сутність, абсолют всіх абсолютів. Бог для людини є неосяжним (задум бога невідомий). Бог лише із власного милосердя та любові до людини може відкрити себе людині, це відбулося тоді, коли він посла на Землю свого сина - Ісуса Христа. А шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення, само зосередження і самовдосконалення. Ісус, - в перекладі з грецького, Спаситель, Христос - Помазаник. Ісус Христос - Боголюдина, що прийняв смерть за гріхи людства. «Ісус із Назарета, покорив більше людей, ніж Олександр Македонський, Цезар, Наполеон: без науки і освіти, Він дав більше світла, ніж всі філософи і вченні разом взяті, не написав сам ні стрічки, Він заставив писати багатьох». В основі філософських поглядів даного періоду є основне питання філософії: Що спочатку виникло: буття чи мислення, матерія чи свідомість? - Дуалізм - матерія є вічна субстанція із якої Бог створив світ, подібно архітек-тору і будівельнику. А тому, навіть якщо світ і буде зруйнований, його основа - матерія - вічна. Отже, матерія існувала одночасно з Творцем і ніяк від нього не залежить. - Пантеїзм - ототожнюють Бога з навколишнім середовищем, світом, який стає єдиносущим Божеству. Різновидності пантеїзму: а) антропоцентризм - обожнювання живих людей (імператорів, полководців, релігійних діячів…); б) анимизм - обожнювання духів померлих предків; в) фетишизм - обожнювання матеріальних предметів і речей. Виникає і друга сторона основного питання філософії: чи можна пізнати навколишній світ? Отже, християнство, як і будь - яка інша ідеологія, прогнуло знайти філософ-ське обгрунтування основних ідей. Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патристи-ка. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви" (лат. «pater»-,батько). На ранніх етапах свого розвитку патристика набула характеру апологетики (ІІ -IV ст.), перші християнські мислителі звертались до римських імператорів або широкого загалу із посланням на захист християн (гр.. «апологея» - захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати важливі світоглядні ідеї такі, як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.

Одним із найбільш яскравих представників патристики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям – ніщо. Воюючи з "язичеством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорну-ти християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" – в ієрархію християнського неба із Богом на чолі. При цьому небесна ієрархія визначає ієрархію земного соціального існу-вавня. Августин пропагував доктрину всезагального, наперед визначеного існування. Бог, вказує Августин, наперед визначає долю людини, незалежно від її вчинків: одні люди йдуть до"спасіння", інші до пекельних мук. Людська воля, за Августином, – сліпа зброя волі Бога. Погляди Августина виникли на межі античного і середньовічного світів. Світова римська держава розвалилась. У 410 р. Аларіх захопив і пограбував Рим, ворота якого відкрили раби. Історичні події тієї епохи дістали тлумачення в "філософії історії" Августина, що була викладена у творі "Про град божий". Вся історія для Августина – це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують "град божий" на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. Якщо гине земна держава, то на її місце стає "вічна світова держава", яка втілена в католицькій церкві. Августин пропагує теократичну систему – верховенство церковної влади над світською і світове панування космополітич-ної організації католицизму. Софістичними доведеннями він намагається вип.-равдати рабство і соціальну нерівність на них ґрунтується, проповідує лицемір-ний аскетизм: "любов до Бога", доведена до презирства у ставленні до людини. Для Августина земне життя – гріховне і тимчасове, це тільки підготовка до вічного "потустороннього" існування. Така проповідь робила людей пасивними, привчала їх до рабської покірливості, формувала рабську свідомість. Таким чином Августин Блаженний вважав: - філософія поза богослов’ям ніщо; - Бог є сукупність усіх можливих досконалостей; - Бог є вічним та завершенним буттям; - Бог творить світ із нічого; - Можливості Бога у творінні невичерпні; - Світ перебуває в повній залежності від Бога, але Бог від світу не залежить; - Бог є гарантом безсмертя та спасіння людства.

Видатним представником середньовічної схоластики є Фома Аквінський (1225–127 і який вважається основоположником найвпливовішого напрямку у філософії - томізму. Народився поблизу Неаполя (Аквіно), отримав ґрунтовну освіту, викладав у Парижі, Болоньї. Фома намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводячи можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізняв істини розуму і одкровення. Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнуті тільки через віру. Таким чином, Фома виступає, з одного боку, проти Тертулліана: "Вірю, тому що абсурдно", який відкидав значимість розуму у справах віри, а з іншого боку, підтримує Абеляра, який доводив, що релігійні догми не мають суперечити розуму, погоджуючись з ним. Принцип гармонії розуму і віри, свідчить, що істина, яка пізнається розумом, не має суперечити істині одкровення. Критикуючи попередні світоглядні системи, Фома стверджував, що світовий рух передбачає першорушія, причинний зв'язок – першопричину, а цілеспрямованість у світі – мету. Фома – поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей; виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму. Він намагався створити енциклопе-дично-теологічну систему, яка б могла відповісти на всі питання, що висували-ся його часом. Вся філософія Фоми була спрямована на збереження і зміцнення влади католицької церкви. а своїми політичними поглядами Фома переконаний монархіст. Він вважав государя не тільки правителем, а й творцем держави. Верховну волю папи, його владу він розглядав як "Божу волю", а самого папу як "намісника" Бога. Він рішуче виступав проти соціальної нерів-ності людей. Його вчення часто характеризують як концепцію «симфонії (співзвучності) розуму та віри», а саме: - існують істини, які можна осягнути природним розумом; - існують істини, які перевищують людські можливості; - існують істини, що їх можуть розуміти як із допомогою розуму, так і з допомогою віри. Отже, «симфонія» передбачає підпорядкування природного розуму істинам. Виходячи з цих міркувань Тома поділяв усі знання і науки на: - теологію об’явлення; - природну теологію; - філософію.

У 1879 р. вчення Томи Аквінського проголошено офіційною філософ-ською доктриною Католицької Церкви під назвою «неотомізм». Нові тенденції у схоластичній філософії Середньовіччя, відмінні від вчення Ф.Аквінського, були представлені у творчості Роджера Бекона (біля 1214 – 1294 рр.) і Дунса Скота (1265 – 1308 рр.).
По-перше, вони піддали сумніву схоластичні методи з’ясування проблеми універсалій, пропонуючи взамін їх пустоти і формалізму, дослідні методи, котрі “доходять до пізнання причин явищ”. По-друге, на противагу правовірним схоластикам і Ф.Аквінському, вони звертали увагу на проблеми природознавства. По-третє, вони прагнули розірвати зв’язок між філософією і теологією, до певної міри вивільнити філософію від гніту церкви.

Основні риси філософії Середньовіччя.

Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабоволодіння до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин.
На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий світогляд – виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн.
Які ж риси притаманні філософії Середньовіччя, чим вона відрізняється від античної філософії?
Коротко, ці риси можна звести до наступних:
1. Засилля в усіх сферах життя релігії;
2. Схоластика як спосіб філософствування;
3. Теоцентризм;
4. Геоцентризм;
5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;
6. Слабкі паростки матеріалізму.

Поиск по сайту: