 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Гносеологічний та онтологічний підходи
Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, у якому вивчаються такі проблеми як природа пізнання, його можливості її межі, відносини знання і реальності, суб’єкта й об’єкта пізнання, досліджуються загальні передумови пізнавального процесу, умови достовірності знання, критерії його істинності, форми і рівні пізнання і ряд інших проблем.
Термін “гносеологія” походить від грецьких слів “gnosis” – знання і “logos”– поняття, вчення, тобто вчення (поняття) про знання. У сучасній літературі даний термін вживається в двох основних значеннях: 1) як вчення про загальні механізми і закономірності пізнавальної діяльності людини, про “знання взагалі”, незалежно від його конкретних форм і видів; 2) як філософська концепція, предметом дослідження якої є наукове пізнання в його специфічних характеристиках. У цьому випадку найчастіше використовується термін “епістемологія”. Однак у ряді випадків терміни “гносеологія”, “теорія пізнання” і “епістемологія” збігаються за змістом, є тотожними.
У розробці своїх проблем, у розгортанні власного концептуального змісту гносеологія повинна “вичавлювати" останнє у виді “квінтесенції” із усіх своїх названих і інших джерел. При цьому неприпустимо як недооцінювати (а тим більше цілком ігнорувати), так і абсолютизувати який-небудь один із них. Історія пізнання показує, що знання (і їхній теоретичний образ) завжди обумовлені потребами суспільства (особливо запитами матеріального виробництва і практики), і тому повинні приймати специфічний вигляд на кожнім з якісно-різних етапів суспільного розвитку.
Що стосується методів, за допомогою яких гносеологія досліджує свій предмет, тобто пізнавальне відносини до дійсності в сукупності всіх його аспектів, то на сучасному етапі її розвитку усе більш характерним стає методологічний плюралізм. Іншими словами, вона вправі і зобов’язана використовувати будь-які методи і прийоми, що виявляться найбільш ефективними в даній пізнавальній ситуації. Це перш за все філософські методи – діалектичний, феноменологічний, герменевтичний і ін. Це і те, що називають загальнонауковою методологією – системний, структурно-функціональний, вірогідний інші підходи. Це загально-логічні методи: аналіз, синтез, ідеалізація, індукція, дедукція, аналогія і ін. Ці емпіричні і теоретичні засоби і прийоми, характерні для власних наук (і наукових дисциплін), які можуть бути використанні в теорії пізнання з врахуванням її специфіки. Всі названі і інші методи повинні використовуватись в гносеологічних досліджених не окремо, а в їх тісному єдності і динамічній взаємодії.
Онтологія – це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких здійснюється осягнення дійсності.
Термін "'онтологія" запровадив у XVII ст. німецький філософ Р.Гоклініус. Під онтологією розуміється окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого: матерію, рух, розвиток, простір, час, необхідність, причинність та інше.Майже всі філософські системи минулого присвячені розробці проблем онтології.У історії філософії відомі три можливі підходи до осмислення категорії буття (і відповідно, три розуміння світу). Перший з них пов'язаний з трактуванням буття як єдиного - сущого і сходить до відомих тез Парменіда. При такому трактуванні світ розуміється як сукупність речей, а буття виступає як необхідна (трансцендентальне) умова можливості даності будь - якої речі як речі світу. Розуміння Парменіда засноване, перш за все, на розрізненні буття і небуття. Надалі цей спосіб надання світу був розвинений Арістотелем, і, на сьогоднішній день є пануючою парадигмою, в рамках якої первинними і реально існуючими признаються тільки окремі речі.Інший - «неречовий» - тип онтології припускає розрізнення сущого і буття. Одночасно з цим необхідно провести і розрізнення в рамках парної до категорії буття - категорії небуття. В результаті цих розрізнень у нас утворюється наступна четвірка: суще - буття - ніщо - небуття.Якщо парменідовська трактування зв'язане з розумінням буття як сущого, то риси проведенні розрізнення між буттям і сущим, можливо ототожнити буття не з сущим, а з ніщо. В цьому випадку, буття трактується як щось несуче, як деяка насичена пустка, відмінна від сущих речей. У роботі М. Хайдеггера «Річ» підкреслюється, що річ робить річчю не тільки суще (матеріал) з якого «зроблена» ця річ, але і пустка - ніщо - задаюча «форму» речі.
Поиск по сайту: