Принципи і підходи до виховання в педагогіці народознавства

1. Принцип природовідповідності виховання. Реалізація цьо­го принципу вимагає врахування:

1) багатогранної і цілісної природи дитини;

2) її анатомічних, фізіологічних, психологічних особливостей;

3) національних і регіональних особливостей;

4) вікових і статевих особливостей;

5) можливостей, задатків, нахилів, інтересів, прагнень, бажань, потягів, самовияву, індивідуальних особливостей, створення умов для саморозвитку, самовиховання, самореалізації осо­бистості, для її всебічного розвитку у відповідності з її природою.

2. Принцип народності виховання. Реалізація принципу ви­магає:

1) формування поваги до культурно-історичних традицій свого

народу;

2)плекання історичної пам'яті;

З)формування народної моралі, національної свідомості та самосвідомості.

Принцип вимагає знань, практичних справ, дій, які відобража­ють матеріальне і духовне буття, історичне і культурне минуле й сучасне рідного народу, та спрямовані на розвиток його культури, духовності.

3. Принцип самодіяльності. Передбачає керування діяльніс­тю дітей гуманними, демократичними методами, створенням від­повідних психолого-педагогічних умов; реалізація принципу за­безпечує пробудження і розкриття природних задатків, нахилів дітей, формування самобутньої творчої особистості, організацію самонавчання, самоосвіти, самовиховання.

Підходи у вихованні. Народознавчий підхід забезпечує всебіч­не і глибоке засвоєння учнями культурно-історичного шляху роз­витку рідного та інших народів, розкриття змісту освіти в наро­дознавчому аспекті.

Людинознавчий підхід відображає демократизацію і гуманіза­цію шкільного життя, розуміння багатогранного внутрішнього світу людини, закономірностей її діяльності. Весь зміст освіти має розкривати людину як складний і динамічний дивосвіт добра, краси і правди. Людинознавчий підхід у вихованні не припускає душевної байдужості і черствості, емоцій^но* товстошкірості, фор­мує почуття милосердя, уміння сприймати біль інших людей, від­гукуватися на чуже горе.

Особистісний підхід створює умови для комплексного впливу на вихованця, глибокого знання його душі, рівня сформованості якостей характеру, компонентів світогляду.

Особистісний підхід розраховує на певний результат - сильну, самобутню, яскраву особистість, випестувану на високих народ­них ідеалах, творчих традиціях рідного та інших народів. За особистісного підходу унікальність особистості досягається роз­витком індивідуальних задатків, нахилів, здібностей як у вихо­ванні, так і в ставленні до різних сфер життя, природи.

Сутність педагогіки народознавства відображено в таких її основних наукових поняттях: народна культура, етнопедагогіка, народознавство, педагогіка народного календаря, фольклорне ви­ховання, козацька педагогіка, народна символіка, національна самосвідомість, національний характер, народний світогляд, наці­ональна школа, національна система виховання.

Ідеї і засоби народознавства давні за часом. Особливо рельєф­но вони виявились у добу українського Відродження (XVI-XVII ст.), коли Україна виборювала культурну самобутність, по­літичну самостійність, національну незалежність, коли відбував­ся бурхливий розвиток української культури.

В умовах політики русифікації відбувався процес денаціона­лізації українців. Народознавчі ідеї і засоби поглинула уніфіко­вана система російського самодержавства.

У революційні роки спостерігається процес відродження тра­дицій народної педагогіки, ідей і засобів народознавства (УHP). Здійснювалися українізація суспільного життя, освітньої справи, перехід на рідну мову навчання, національну систему виховання.

У 1920-30-х роках педагоги реалізували програму україно­знавства, яка передбачала вивчення молоддю національної істо­рії, географії, етнографії, економіки України, її національної куль­тури, народного мистецтва: пісенного музичного, танцювального, рушникарства, писанкарства та ін. Широко застосовувались куль­турно-історичні традиції, зростала роль народних звичаїв та об­рядів, здобутків народної педагогіки у вихованні підростаючого покоління.

Народнознавчі ідеї і засоби, народознавчі програми були зни­щені в роки культу особи і застою. Народознавчий потенціал було повністю вилучено з системи освіти. Зростала відчуженість підростаючих поколінь від народної культури, моралі, духовності. У наш час, в умовах відродження і національного реформу­вання, народознавство виступає як важливий компонент нашого державотворення, формування нашої національної духовності, української ментальності, розвитку національної школи і націо­нальної системи виховання.

Поиск по сайту: