Система естетичного виховання і засоби естетичного впливу на особистість

У центрі уваги народної педагогіки завжди були естетичні по­чуття, естетичні смаки, естетичні потреби, вчинки та дії. Народна педагогіка розглядає естетичне почуття як вище почуття ду­ховної насолоди, яке містить у собі переживання, судження і оцінку, відповідність чи невідповідність об'єкту естетичного ви­ховання загальноприйнятим нормам прекрасного.

Естетичний смак - це здатність оцінювати предмети, явища, ситуації з погляду їх естетичних якостей. Він виражає загальні принципи, художні ідеали, погляди людини.

Естетична потреба пов'язана з духовними запитами особи­стості. З нею пов'язані розуміння суті і змісту прекрасного, умін­ня його оцінити, перетворити естетичні знання в переконання, а переконання - у відповідні вчинки, дії, поведінку.

Народна педагогіка мобілізує всі можливі засоби, методи залу­чення дітей до прекрасного. Процес цей розпочинається з мами­ної колискової пісні, в якій опоетизовується природа, любов і ніжність, людяність і добро, усе красиве.

Значний вплив на формування естетичних уподобань дітей мають іграшки, особливо ті, що відзначаються художньою доско­налістю. Цього прагнули народні умільці, виготовляючи їх гар­ними й привабливими. Не випадково у розмові, коли хтось хоче підкреслити особливу красу, то каже: «гарна, як лялька», «одяг­нулась, як лялька», «чепурненька, як іграшка».

Дуже важливим засобом естетичного виховання народна пе­дагогіка вважає слово, мовленнєвий етикет. Це ознака людської краси. Народна педагогіка розглядає усталені норми мовленнєво­го спілкування, дає цінні поради щодо мовленнєвого етикету: «Що маєш казати, то наперед обміркуй», «Дав слово — виконай його», «Слухай тисячу разів - а говори один раз», «Говори мало, слухай багато, а думай ще більше».

Основна вимога мовленнєвого етикету - ввічливість, статеч­ність, пристойність, уважність і чемність співрозмовників.

Українська народна педагогіка не припускає вживання діть­ми грубих і лайливих слів: «Як батько кричить, то син гарчить, а як батько лається, то син кусається». Усі лайливі слова потво­рні і шкідливі. І серед них особливо бридка «матірщина», соро­міцькі слова. А.С. Макаренко застерігав: «Не всі розуміють таку просту, абсолютно очевидну річ, що матірне слово є неприкрашене, дрібне, бідне й дешеве паскудство, ознака найдикішої, найпервіснішої культури, — цинічне, соромітницьке, хуліганське запе­речення і нашої пошани до жінки, і нашого шляху до глибокої і справді людської краси».

У мовленнєвому спілкуванні красивим є тільки те, що вкла­дається в рамки пристойних відносин. А тому негарно мовчати, коли треба говорити, і говорити, коли треба мовчати. Про мовчу­нів кажуть: «Мовчить, як пень», «Мовчить, як води в рот на­брав», «За язик не витягнеш». Схвалюючи дітей, які добре воло­діють мовою («За словом у кишеню не полізе»), народна педаго­гіка засуджує порожню балаканину, зайве фальшиве прикрашення мови («Красно говорить, а слухати нічого», «Язиком сяк і так, а ділом ніяк», «Бесіди багато, а розуму мало»).

Засобами прилучення до прекрасного є природа і праця. Ес­тетика народу виявлялась у його любові до природи, в умінні насолоджуватись її красою.

У центр уваги дітей народ ставить красу лісу, садка, лугу, поля, квітів, рослин, тварин, життєдайну силу сонця, жита, що половіє, золотисту пшеницю, бджолу-трудівницю, красу людини, красу її вчинків та поведінки, красу неба, красу пір року.

Чинником естетичного виховання народна педагогіка вважає красу побуту, гармонію речей і предметів в оселі, чистоту й охай­ність, які милують око («Хата, хоч і бідненька, але чиста й чепур­ненька, а тому й гарна та веселенька»), зелені насадження й чарівні квіти в хаті та біля хати, упорядковану земельну ділян­ку. Шанобливе ставлення до землі, до природи діти спостерігали під час роботи дорослих: «Дай же, Боже, час добрий, щоб моя капусточка приймалась і в головки складалась (примовляють за першою розсадиною, на Івана Головатого, 25 травня), щоб моя капусточка була із кореня коренистая і із листу головистая (го­лову собі обіймаючи), щоб не росла високо, а росла широко (при­сідаючи), щоб була туга, як коліно (посадивши і придавивши коліном), щоб була тверда, як камінець, головата як горщик, а біла, як платок (посадивши розсаду, накривали горшком, на горшок клали камінці, накривали зверху білою хусткою)».

Народ-педагог ставив на службу естетичного виховання здо­бутки народної архітектури - естетично привабливі дерев'яні будови з філігранними піддашками, різьбленими сволоками, крон­штейнами; настінні розписи та інші різнокольорові прикраси, створені людським розумом і трудовими руками.

Велике педагогічне значення має участь дітей у вирощуванні квітів, садівництві. До прекрасного молодь прилучалась через народне декоративно-прикладне мистецтво, яке впліталось у по­всякденне життя української родини. Батьки намагалися пе­редати в спадок своїм дітям технологію різьблення, прикрашання одягу, виготовлення художніх виробів з глини, килимарства, тка­цтва, вишивання, кераміки, настінного розпису, художньої оброб­ки дерева, скла і металу.

У системі естетичного виховання народна педагогіка чільне місце відводить музиці; народним пісням — ліричним, сімейно-побутовим, трудовим, обрядовим; музично-пісенному фольклору; пісенно-танцювальним діалогам; гаївкам; веснянкам; хороводам; колядкам; щедрівкам; малюванню; художнім картинам; народ­ному театру; іграм; святам; традиціям і обрядам; самій людсь­кій красі. Народні закони краси і красивого знайшли відобра­ження в численних прислів'ях, приказках, афоризмах, казках, описах, легендах, міфах, усній народній поезії: «Краса до вечора, а доброта до смерті», «Краса обличчя - в красі характеру», «Спочатку помилуйся зовнішністю, а потім зрозумій характер», «На краси­вому обличчі хліб не колоситься», «Видом богиня, а серцем відь­ма», «З красою в ліс за дровами не ходять», «Краса людських рук серед людей мандрує».

Поиск по сайту: