Народ про працю як першооснову життя і провідний засіб виховання

У народній філософії праця розглядається як першооснова бут­тя, внутрішня потреба людини. У загальній системі народної педагогіки праця є її серцевиною. Вона творить матеріальні і духовні цінності. Тому з давніх-давен народ вважав трудове ви­ховання важливим обов'язком, освячував працю як великого педагога.

Народ говорить: «Без труда нема плода», «Людина народжу­ється для праці, як птиця для польоту», «Праця людину годує, а лінощі марнують», «Праця всьому батько», «За спання нема коня», «Без діла слабіє сила», «Щоб людиною стати, треба працювати», «Щоб порядних дітей мати, треба вчить їх працювати».

В українській народній педагогіці традиційно прославляєть­ся трудівник і засуджується ледар, дармоїд, «трутень».

Народ прославляє працю як безцінний дар природи людини. Народна мудрість стверджує, що людина красива в праці, що праця - це постійна потреба людського організму: «Будеш тру­дитися - будеш кормитися». Правильно організована праця об­лагороджує людину, забезпечує її нормальний фізичний, розумо­вий і моральний розвиток: «Хто багато робить, той багато знає», «У праці - краса людини», «Землю прикрашає сонце, а людину — праця». З давніх-давен вважалося, що навіть у найбільшому горі очищає, змінює думку, повертає до життя саме праця. Недарма кажуть: «Праця в горі втішає».

Народ завжди стояв за добросовісну, систематичну і розумну працю, за те, щоб кожен був «майстром на всі руки».

В усіх народів існує єдина думка: «Зайве ремесло голову не закрутить». Народна педагогіка — за різноманітні трудові уміння і навички.

Кожен народ, враховуючи велику виховну силу праці, чи не найбільше присвятив їй крилатих виразів: «Сталь гартується у вогні, людина - у праці» (грузини), «Де труд, там і щастя» (росі­яни), «Щоб тебе шанували, шануй працю» (узбеки), «Будеш ро­бити - буде щастити» (киргизи), «Праця - основа щастя» (литовці), «Життя без праці - рання смерть» (естонці), «Зароблене ломом - змащене медом» (туркмени), «Труд - другий батько людини» (казахи).

Саме народження дитини народна свідомість сприймає як прихід на світ нового трудівника чи трудівниці. Баба-повитуха відрізала пуповину в хлопчика на сокирі (щоб з хлопчика в майбутньому був хороший робітник), а в дівчинки - на гребені (щоб уміла добре прясти). Ще з часів Київської Русі 8-9-річних дітей батьки залучали до посильної участі в «чоловічій» або «жіночій» роботі. Н. Заглада у своїй книзі «Побут селянської дитини» пише: «Діти, як дівчата, так і хлопці, допомагають матері й батькові в хатньому господарстві. Є такі роботи, що виконують їх виключно дівчата, наприклад, миють посуд, замі­тають у хаті, хлопці цієї праці ніколи не роблять; то не хлоп'я­ча робота, кажуть люди... Більшість дівчат років з 8-ми привча­ють коноплі м'яти, прясти, нитки мотати, полоти, вони коли­шуть і тішать немовлят. Хлопці рубають дрова й лучину; взимку годують і напувають худобу; допомагають молотити (у 8—14 ро­ків). У 9 років допомагають в'язати сітки. Як їздять по дрова, то батько рубає дрова, а хлопець підносить. Як орють, то діти водять воли, щоб ішли по розорі. Як батько сіє, то хлопець отходить: намічає, поки падає зерно... Як закінчать сіяти й волочити, то хлопчик чи воли водить, чи підкидає борону. У сінокіс, як хлопцеві 12 років, то він допомагає сіно гребти, допо­магає копиці тягати. Воли придержать, як батько копицю підкопичує мотузкою. Як вітер не дає копиці класти, то його поси­лають наверх, він придержує, притоптує.

У жнива дівчата коло колиски, що висить на триногах, ті­шать немовлят... Увечері допомагають снопи зносити до полукіп­ків... Восени стережуть діти просо...».

У неземлеробських районах Карпат дитина з малих років одержувала уявлення про пастуше господарство, збирання, різ­номанітні промисли.

Мати в колискових піснях малювала дитині картини майбу­тньої праці, коли дитина «піде у ягодини». Коли діти підростали (5-6 років), вони вже мусили ходити за вівцями й козами. Улі­тку пасли корів, узимку виганяли овець і кіз із хлівів і гнали їх до оборога з сіном, годували їх, пильнували за ними, щоб не вска­кували в стежір до сіна, стежили за новонародженими ягнятами.

Діти рано пізнавали житейське правило: хто не працює, той не їсть. Ще на початку XX ст. гуцульські діти ходили без одежі літом і взимку, пізніше стали їх одягати, зокрема тих, хто ставав до роботи (5-6 років).

В основі народного виховання завжди лежав трудовий прин­цип. Першим обов'язком батьків народна педагогіка вважає підготовку дитини до праці з раннього віку. Психологічно дітей до праці готують колискові пісні, утішки і пестушки, обрядовий календарний фольклор, казки, пісні, прислів'я, приказки, що їх чує дитина змалку, розповіді старших про свою роботу.

Успіхові підготовки до праці сприяють спостереження дітей за діяльністю дорослих і наслідування цієї діяльності.

Поиск по сайту: