МАТЕРІАЛІЗМ ТА ІДЕАЛІЗМ У XVII – XVIII СТ. В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ

Кінець XVI – початок XVII ст. – це період ранніх буржуазних революцій у Європі.

Інтереси буржуазії, яка зароджувалась і все більше набирала сили, були спрямовані на руйнування феодальних форм суспільного життя, на зміцнення матеріалістичного світогляду й утворення капіталістичних відносин.

Процес утвердження капіталізму знайшов своє віддзеркалення і в філософії. Загострилася боротьба між матеріалізмом та ідеалізмом.

Матеріалізм того часу – це вже не стихійний матеріалізм древніх, він спирався на дані природничих наук. Найбільш ґрунтовними науками були математика і механіка. У механіці мислителі того часу вбачали ключ до пізнання Всесвіту: природа підпорядковується законам механіки, рух розуміється як механічне переміщення. Звідси й назва його – механістичний матеріалізм. Знаючи, що таке рух, механіка все-таки не могла ґрунтовно пояснити проблеми розвитку матеріального світу. Тому представникам філософії цього часу не вистачало діалектичного погляду на світ. Метод їх мислення в основному був метафізичний (спрощений, обмежений погляд на світ). Метафізичний матеріалізм – це друга основна форма матеріалізму в історії філософії.

Першим представником цієї нової форми матеріалізму був Френсіс Бекон (1561 – 1626 рр.). Він не лише розвивав матеріалізм, але й критикував ідеалізм античного світу та схоластику середньовіччя. Філософ стверджував, що світ є матеріальним, природа первинна, а свідомість вторинна. Характеризуючи матерію як вічну основу всього існуючого, Бекон учив, що вона складається з багатьох нерухомих форм або законів, які є джерелом і причиною різноманітних “натур”, що рухаються, – найпростіших якостей: тяжіння, теплоти і т. ін. Із різноманітних комбінацій цих натур утворюється вся багатоманітність природи. Матерія, наголошував Бекон, не знищується, існує вічно. Рух є однією з найважливіших властивостей матерії.

Засновник індуктивного методу спирався у своїх наукових пошуках на глибинні основи речей, які він називав формами речей, але звільнивши останні від античного та середньовічного смислу. Він писав: “Справа і мета людської могутності – у тому, щоб виробляти і надавати даному тілу нову природу або нові природи. Справа і мета людського знання – у тому, щоб відкривати форму даної природи, або дійсне відмінне, або утворюючу природу, або джерело походження (бо такі є у нас слова, що найбільше наближаються до цієї мети)”[3]. І далі Бекон прямо говорить про перетворення одних речей в інші та про відкриття “у будь-якому народженні й русі прихованого процесу, який продовжується безперервно від виявленого діючого початку і виявленої матерії аж до даної форми...”[4].

Матерія, вважав Бекон, має свої закони розвитку, і їх потрібно враховувати в практичній діяльності. Але як уникнути помилки?

Уникнути насилля над законами матерії допоможе пізнання сутнього, “його батьків”, тобто справжніх причин природних процесів та явищ. Бекон поділяє чотири різноманітності причин на дві категорії: матеріальні та діючі – з одного боку, формальні та цільові – з іншого. Він розробляє метод пізнання об’єктивних істин. У відомому творі “Новий Органон” мислитель звертається до відповідальності вчених звільнити науку від забобонів, уявлень, догматизму, ідеологізації, ідолів. Примари постійно переслідують людину, створюють у неї удавані уявлення та ідеї, спотворюють справжнє обличчя природи, перешкоджають людині в її проникненні у глибину і далечінь природи. “Є чотири види ідолів (примар), які осідають розум людей. Для того, щоб вивчити їх, дамо їм імена. Назвемо перший вид ідолами роду, другий – ідолами печери, третій – ідолами площі, а четвертий – ідолами театру”[5].

Примари роду притаманні самій природі людини, як її розуму, так і почуттям.

Примари печери у кожного свої, бо кожна людина володіє особливими природними властивостями, характером, вихованням.

Примари площі народжуються мовним спілкуванням людей, вони є частими причинами спотворення побутового мислення і нерідко заважають усвідомлювати власну поведінку, діяльність, відповідальність.

Примари театру породжуються сліпою вірою в авторитети, традиційні філософські, часто ідеологізовані, політизовані доктрини. Але ж істина – донька часу, а не авторитету. Отже, слід виховувати у людини творче мислення, критичне ставлення до авторитетів.

Бекон наголошує: слід подолати ці примари, дати дійсно наукові знання людству. Такі знання – стимул людини до дії. Такі знання – сила. Але людина має стільки сили, скільки вона знає.

Будучи засновником індуктивного емпіризму, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно-спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання.

Перший – це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму.

Другий шлях – шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів.

Третім є справжній шлях науки – шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину – мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Бекон розглядає людину як частину природи. На людину він покладає відповідальність за стан розвитку природи.

Людина є і часткою суспільства. Вона відповідальна перед суспільством, але й суспільство несе відповідальність перед особистістю. На керівниках держави лежить відповідальність за збереження спокою у суспільстві. Одне з головних завдань управлінців – утримати людей від заколоту. При цьому, вчить Бекон, найкращим засобом є маніпуляція свідомістю людей, втіха надією. “Вміло і спритно тішити народ надіями, вести людей від однієї надії до іншої є одним із кращих засобів проти незадоволення. Справді мудра та влада, що вміє заспокоїти людей надією, коли вона не може задовольнити їх потреби”[6].

Класичного виду механістичного матеріалізм та індуктивний емпіризм нового часу набувають у творчості Томаса Гоббса (1588 – 1679 рр.). Автор “Громадянина” та “Левіафана” вчить, що для людського суспільства характерні два стани існування: природний стан і стан державний, громадський. Природний стан не може бути нічим іншим, як війною всіх проти всіх[7].

Природний стан людини недосконалий, егоїстичний, його слід виправляти різними формами виховання. Треба спрямовувати зусилля на формування справді людських якостей: добра, справедливості, гуманності, відповідальності тощо.

Інша справа – стан громадського суспільства, об’єднаного владою. У ньому громадянин стає суб’єктом відповідальності, бо може вільно делегувати свої обов’язки верховній владі, головне завдання якої – збереження миру, збереження життя. Держава – це інститут, який реалізує розумність людської природи, її моральність, хоч, як зазначає Гоббс, навряд чи є яка-небудь держава у світі, початок якої можна було б за совістю виправдати. Згідно з поглядами Гоббса, абсолютна монархія – краща форма правління.

Поглиблював і конкретизував емпіричну методологію англійський філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк (1632 – 1704 рр.) у працях “Досвід про людське розуміння” (1690 р.), “Два трактати про державне управління” (1690 р.), “Думки про виховання” (1693 р.). Він критикував теорію вроджених ідей Р.Декарта і розробив сенсуалістичну теорію пізнання. Згідно з цим ученням, джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є “чистою дошкою” (tabula rasa), на якій “чуттєвий досвід малює свої візерунки”.

Засновником протилежного – раціоналістичного – напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596 – 1650 рр.). Основні праці: “Міркування про метод” (1637 р.), “Роздуми про першу філософію” (1641 р.), “Начала філософії” (1644 р.), “Пристрасті душі” (1649 р.).

Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює визначальну роль науки у розвитку прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичноїдедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядкуватися раціонально-математичному мисленню.

Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у чотирьох правилах:

Перше правило – вихідним пунктом наукового пізнання є визначення принципів або начал. Істинними є ті, що не викликають жодного сумніву і не потребують доведення. Їх істинність для розуму самоочевидна.

Друге правило – піддавай усе сумніву! Це правило вимагає аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші й робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей.

Третє правило – дотримуватися певного порядку, логіки мислення. Єдине, що не обманює, – це людський розум. Звідси: “Я мислю, отже, я існую!”. Сходження у пізнанні має відбуватися від простого до складного. Це є процес опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію.

Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок.

Блискучий представник матеріалізму й діалектики Нового часу Бенедикт Спіноза (1623 – 1677 рр.) у своїх філософських пошуках виходить з ідеї субстанціональності (те, що лежить в основі), сутність якої представлена нескінченою природою. Природа існує об’єктивно і вічно, вона має власні закони взаємозв’язку. Природа різноманітна у формах свого виявлення, і будь-яка суттєвість речі повинна бути представлена під яким-небудь атрибутом (два основних із них: протяжність і мислення). Існування або неіснування кожної речі обов’язково зумовлене певною причиною.

Способів пізнання (або, як їх називає Спіноза, способів сприйняття) чотири:

1. Пізнання з чуток.

2. Пізнання, що ґрунтується на невпорядкованому досвіді.

3. Пізнання, при якому ми робимо висновки про сутність речі за іншою річчю, але не адекватно.

4. Пізнання, при якому річ сприймається цілісною через її сутність або через пізнання її найближчої причини[8].

Свобода, на думку Б.Спінози, є пізнаною необхідністю. Джерелом свободи є Бог.

Свого найбільшого розвитку метафізичний матеріалізм досяг у часи французького просвітництва XVIIІ ст. Основні представники: Жюльєн Офре де Ламетрі (1709 – 1751 рр.), Клод Адріан Гельвецій (1715 –1771 рр.), Поль Анрі Гольбах (1723 – 1789 рр.), Дені Дідро (1713 – 1784 рр.). Усі проблеми, які були поставлені матеріалістами XVII ст., отримали у французькому матеріалізмі детальну і глибоку розробку. Згідно з їх поглядами, природа (матерія) є причиною всього: існує сама по собі; буде існувати і буде діяти вічно; її рух є необхідним наслідком її необхідного існування; без руху ми не можемо уявити собі природу. Всі матеріальні тіла складаються з атомів. Матерія рухається своїми власними силами і не потребує ніякого зовнішнього поштовху.

Французькі матеріалісти з нових позицій розглядали питання людини і суспільства. Вони наголошували: якщо людина залежить від оточуючого середовища, то її вади – також результат впливу цього середовища.

Щоб сформувати людину, необхідно змінити оточуюче середовище. Змінити середовище здатна суспільна думка.

Матеріалістичні ідеї зустріли рішучу протидію з боку ідеалізму XVIІ – XVIII ст.ст. Основні представники ідеалізму цього періоду: Джордж Берклі (1685 – 1753 рр.) і Давид Юм (1711 – 1776 рр.).

Джордж Берклі виклав свої погляди у таких працях: “Трактат про начала людського знання”, “Дослід нової теорії зору”, “Про рух або про принципи природи руху”. Він стверджував, що:

– реальність – це наші відчуття;

– речі існують остільки, оскільки вони сприймаються, відчуваються;

– світ – це моя свідомість, а моя свідомість – це світ;

– весь світ – це комплекс відчуттів, які вкладає в нас Бог;

– матерії як такої не існує;

– дух – духовна субстанція – є реальною дійсністю.

Давид Юм свої філософські ідеї розробляв у таких творах: “Трактат про людську природу”, “Дослідження про людське пізнання”, “Дослідження про принципи моралі”.

Д. Юм заперечує можливість істинного знання щодо існування зовнішнього світу, природи. Ми завжди маємо справу лише зі змістом наших відчуттів, а не зтим, що їх викликає. На його думку, вирішити питання про те, чи існує зовнішній світ, чи ні, неможливо. Основою наших знань є відчуття, і все, що ми знаємо і можемо знати, – це зміст наших відчуттів.

Д. Юм піддав критиці емпірико-сенсуалістичну методологію, а саме: основне кредо емпіризму, що “у змісті знання немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді”. Він наголошує, що такий підхід суперечить загальновизнаному ідеалу знання необхідності, суттєвості, всезагальності його змісту.

Пізнати світ практично неможливо. Отже, філософія Д. Юма – це філософія агностицизму, суб’єктивного ідеалізму.

Підводячи підсумок, можна сказати, що розвиток філософської думки XVII – XVIII ст. відбувався через боротьбу поглядів представників матеріалізму та ідеалізму.

Матеріалісти даної доби розглядали матерію метафізично, механістично. Природу вони вважали незмінною, а рух матерії – лише як просте переміщення тіл у просторі й часі. Позитивним є те, що вони обґрунтовували можливість пізнання світу.

Ідеалістичний напрям цього часу зробив значний внесок у теорію пізнання, зокрема у співвідношення чуттєвого і раціонального, формування суперечностей емпірико-сенсуалістичної методології пізнання тощо.

[1] Багнюк А. Філософія. – Рівне, 1997. – Ч. 1. – С. 85-86.

[2] Філософія: Навчальний посібник / За ред. І. Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1999. – С. 66.

[3] Бекон Ф. Новый Органон. Книга вторая афоризмов об истолковании природы или о царстве человека. Сочинения: В 2 т. – Т. 2 /Сост., общ. ред. и вст. статья А. Л. Субботина. – М., 1972. – С. 83.

[4] Там само.

[5] Там само. – С. 18.

[6] Там само. – С. 384.

[7] Гоббс Т. Левиафан или материя, форма и власть государства церковного и гражданского // Гоббс Т. Сочинения: В 2 т. – Т. 2.: Пер с лат. и англ. / Сост., ред. изд., авт. вступит. ст. и примеч. В. В. Соколова. – М.: Мысль, 1989. – С. 95.

[8] Спиноза Б. Трактат об усовершенствовании разума // Спиноза Б. Избранные произведения: В 2 т. Т. 1. – М.: Государственное издательство политической литературы. – 1957. – С. 325.

Поиск по сайту: