Методичні підходи до оцінки ефективності відновного лікування

В санаторно-курортних закладах використовуються діагностичні методики у обсязі, затвердженому Міністерством охорони здоров’я України для установ охорони здоров’я. В основі критерію ефективності щодо здійсненого санаторно-курортного відновлювального лікування є обсяг та спрямованість динаміки виявлених клініко-функціональних змін. Безумовно необхідною складовою є позитивна спрямованість зазначених зрушень, однак конкретний обсяг та якість оцінюються завжди індивідуально, виходячи із конкретного вихідного стану та обсягу розширення здатності та спроможності конкретного пацієнта. Важливе місце в санаторно-курортному лікуванні займає складання та проведення індивідуальної програми реабілітації, яка представляє собою перелік заходів та методів в умовах санаторно-курортного закладу, що орієнтовані на особистість пацієнта та цілісний вплив на його організм. Основним критеріям ефективності наданої медичної допомоги на санаторно-курортному етапі є підвищення якості життя пацієнта. Термін “якість життя пов’язана зі здоров’ям” відображує групи критеріїв: фізичні, психологічні та соціальні. Оцінка якості життя дозволяє визначити адекватність лікувальних та профілактичних заходів, тривалість ремісії в кожного конкретного пацієнта, і повинна доповнювати традиційну методологію обстеження хворого. Необхідним критерієм ефективності ранньої курортної реабілітації є працездатність. Лікар, під наглядом якого хворий надходить на ранню реабілітацію, може дати тільки попередню оцінку працездатності хворого. При оцінці ефективності реабілітаційних заходів наприкінці лікування, оцінюється рівень відновлення працездатності.

Мінімально необхідний обсяг інструментальної та лабораторної діагностики визначається конкретним захворюванням та функціональним станом конкретного реабілітанта, але ніколи не перевищує загальнокурортних обсягів, рекомендованих до використання. Поклавши в основу досягнення медичної науки та необхідність здійснення об’єктивної оцінки результатів реабілітаційних заходів – у світовій науковій практиці все ширше використовуються засоби доказової медицини.

Доказова медицина – встановлює не тільки перелік реальних фактів взаємозв’язку конкретного впливу застосованого лікувального чинника із певними клінічними ефектами, але і чітко метрично передбачає майбутній клінічно реєстрований ефект цього впливу, поза залежністю від супутніх можливих проявів, котрі спроможні викликати прогнозовані зміни у функціонуванні органів та систем. Саме встановлення математичної прогнозованої залежності бажаного терапевтичного ефекту від дози, часу, шляху та способу використання конкретного чинника – є предметом доказової медицини.

Розглядаючи методологію клінічних випробувань – слід, перш за все, зробити кілька загальних зауважень щодо етичних норм, котрих слід дотримуватись при організації та проведенні клінічних досліджень взагалі. Зазначимо, що порівнянню підпадають лише методи лікувального впливу, ефективність терапевтичного використання котрих як пацієнт, так і лікар вважатимуть корисними та перспективними, поза як здійснювати порівняння a priori не ефективного методу – є аморальним по своїй суті.

Порівнювальні дослідження мають дотримуватися загальних правил проведення клінічних досліджень і в першу чергу це етичні норми здійснення клінічних випробовувань. Головною етичною вимогою будь-якого клінічного випробування є залучення до досліджень осіб виключно на принципі добровільної згоди та при умові повної поінформованості пацієнта щодо мети здійснюваних досліджень. Недотримання цієї умови, як правило призводить до порушень технології дослідження та спричиняють низку інших, «похідних», порушень, котрі, у кінцевому результаті, неодмінно впливають на “чистоту” остаточних висновків.

Таким чином, при виконанні усіх умов оптимізації сучасного санаторно-курортне лікування слід розглядати цей різновид медичної допомоги, як один з найефективніших етапів комплексної терапії хворих. Сприяння розвитку та зміцненню санаторно-курортного комплексу України позитивно вплине на стан здоров’я населення, зменшення рівня захворюваності, інвалідності та витрат на лікування хворих у поліклініках та стаціонарах, підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної санаторно-курортної галузі на міжнародному ринку лікувально-оздоровчого туризму.

Додаток 1

ІНСТРУКЦІЯ ЩОДО НАПРАВЛЕННЯ ДОРОСЛИХ
НА САНАТОРНО-КУРОРТНЕ ЛІКУВАННЯ

(крім туберкульозних).

Санаторно-курортне лікування займає важливе місце у системі лікувально-профілактичних заходів, спрямованих на зберігання та зміцнення здоров'я населення України.

У відповідності до Конституції України, Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права - невідємним правом кожної особи є право на охорону здоров'я. Система охорони здоров'я тісно пов'язана з санаторно-курортним забезпеченням населення. Мета державної політики - ефективне використання курортного потенціалу країни задля оздоровлення населення, збереження генофонду та відтворення трудових ресурсів. На сьогодні потреба в санаторно-курортній допомозі значна та зумовлена високим рівнем захворюваності усіх категорій населення, але, разом із тим, її висока ефективність щедро примножує віддачу вкладених в неї коштів. Численними науковими дослідженнями та багаторічним практичним досвідом доведено, що в результаті санаторно-курортного лікування в 2-3 рази зменшується число загострень основного захворювання, хворі у 3-4 раза частіше та в 1,5-2,5 рази швидше повертаються до продуктивної праці, у 2-4 рази знижується рівень подальших працевтрат.

Наявні різноманітні оздоровчі ресурси сприяли створенню багатогранної системи санаторно-курортної допомоги в нашій країні.

Прийнятий в 2000 році, Закон України "Про курорти" визначив правові, організаційні, економічні та соціальні положення щодо розвитку курортів в Україні з метою повноцінного використання природних лікувальних ресурсів для потреб реабілітації та оздоровлення населення. В умовах значного погіршення стану оточуючого середовища, курортні території є природними екологічно чистими просторами, котрі слугують розв'язанню важливих задач реабілітації, профілактики та зміцнення здоров'я, відновлення працездатності населення. Медична та економічна ефективність, стійкість результатів санаторно-курортного лікування в значній мірі залежить від правильного відбору та направлення хворих в санаторно-курортні заклади.

Лікування та оздоровлення в санаторно-курортних закладах базується на науково-теоретичних та практичних розробках використання природних лікувальних ресурсів. Освоєння нових природних лікувальних чинників, розвиток науки, втілення нових науково-практичних досягнень медицини в області курортології, фізіотерапії та медичної реабілітації зумовлює необхідність систематичного перегляду діючих показань та протипоказань до санаторно-курортного лікування з урахуванням нових уявлень про патогенез захворювань та механізм дії курортних факторів. Це дозволяє вносити істотні зміни та уточнення в показання та протипоказання до санаторно-курортного лікування, розширяти показання та більш раціонально використовувати можливості природних та префомованих фізичних засобів з метою лікування та оздоровлення.

1. З метою удосконалення методів санаторно-курортного лікування та досягнення високої ефективності повинна проводитися спеціалізація коєчного фонду санаторіїв України з врахуванням структури основних захворювань населення, потребу у санаторно-курортному лікуванні та ступені її задоволення.

2. Ефективність санаторно-курортного лікування, тривалість та стійкість його результатів у значній мірі залежить від правильного відбору та направлення хворих у санаторії.

3. Санаторно-курортне лікування як один з ланцюгів загальної системи лікувально-профілактичних заходів, спрямованих на зберігання та укріплення здоров'я нації, повинно бути тісно пов'язане з попереднім лікуванням у лікарні чи амбулаторно-поліклінічного закладу. Тому заключення про потребу у санаторно-курортному лікуванні та вибір санаторію проводять тільки на підставі попереднього диспансерного нагляду та поглибленого клінічного обстеження з урахуванням основного та супутніх захворювань.

4. Відбір хворих на санаторно-курортне лікування здійснює безпосередньо лікуючий лікар та завідуючий відділенням (за його відсутністю - головний лікар) лікарні чи амбулаторно-поліклінічного закладу.

5. Задля направлення хворого на санаторно-курортне лікування

безпосередньо перед ним проводять обов'язкові діагностичні дослідження в залежності від нозології.

6. Порядок направлення на санаторно-курортне лікування дорослих слідуючий: лікар видає хворому санаторно-курортну справку справку (за відповідною формою, затвердженою МОЗ України) з рекомендаціями щодо санаторно-курортного лікування, типу курорту (санаторію), пори року. Справка представляється у профсоюзний комітет та є підставою для видачі путівки. Строк дії медичної справки - 2 місяці. Путівка надається лікарю для отримання хворим санаторно-курортної карти, куди вносяться основний диагноз та супутні захворювання, результати досліджень та заключення спеціалістів, що сприяє послідовності лікарняно-поліклінічного та санаторно-курортного лікування.

7. Показання та протипоказання до санаторно-курортного лікування розроблюються профільним науково-дослідним інститутом, затверджуються МОЗ України та являються нормативним документом для лікаря, який направляє хворого у санаторій.

Додаток 2

Поиск по сайту: