Суспільно-небезпечне діяння як одна із підстав необхідної оборони

Право на необхідну оборону можливе лише за наявності відповідної

підстави. Згідно з ч. 1 ст. 36 КК нею є вчинення суспільне небезпечного

посягання, що викликає у того, хто захищається, необхідність у негайному

його відверненні чи припиненні шляхом заподіяння тому, хто посягає,

шкоди. Інакше кажучи, підстава необхідної оборони складається з двох

елементів, а саме: 1) суспільна небезпечного посягання і 2) необхідності

в його негайному відверненні чи припиненні.

Перший елемент означає, що посягання повинно бути суспільне небезпечним.

Діяння, що не є суспільне небезпечним, ні за яких умов не може

породжувати права на необхідну оборону (наприклад, вона неможлива проти

правомірних вчинків, що здійснюються в стані необхідної оборони,

крайньої необхідності, при затриманні злочинця, виконанні військового

або службового обов'язку, а також за інших обставин, що виключають

злочинність діяння).

Під суспільне небезпечним посяганням слід розуміти посягання з боку

людини, на що прямо вказує ч. 1 ст. 36 КК. Посягнути означає спробу

заподіяти шкоду. Така спроба є суспільне небезпечною, якщо її об'єктом

виступають охоронювані законом права та інтереси особи, яка захищається,

або іншої особи, суспільні інтереси або інтереси держави. До таких

інтересів належать: життя, здоров'я, особиста і статева свобода, честь і

гідність особи, власність, недоторканність житла, а також інші права і

законні інтереси особи, яка захищається, або іншої особи; громадська

безпека і громадський порядок, спокій громадян і недоторканність майна

тощо; зовнішня безпека й обороноздатність країни, збереження державної і

військової таємниці, недоторканність державних кордонів тощо. Таким

чином, коло правоохоронюваних інтересів, що можуть бути об'єктом

посягання, є практично необмеженим.

При цьому суспільне небезпечним визнається не тільки злочинне посягання

(хоча саме злочин і є типовим проявом суспільне небезпечного посягання),

а й будь-яке інше суспільне небезпечне посягання, що не є злочином

(наприклад, посягання особи, яка не досягла віку, з якого можливе

настання кримінальної відповідальності, неосудної або особи, яка діє

невинно, тощо).

Іноді вважають, що суспільне небезпечне посягання може виражатися тільки в нападі. Проте ст. 36 КК такого обмеження не містить. Тому посягання може полягати й у діях, що не мають характеру нападу (наприклад, замах на крадіжку). Посягання може бути здійснене особою як із застосуванням фізичної сили (наприклад, спроба задушити жертву), так і з використанням зброї, інших знарядь, предметів, механізмів, тварин тощо.

У постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 16 серпня 1984 р. N 16 “Про застосування судами законодавства, що забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань” дано тлумачення суспільно небезпечного посягання як діяння, передбаченого особливою частиною кримінального закону, незалежно від того, чи притягнена особа, яка його вчинила до кримінальної відповідальності, чи звільнена від неї у

зв’язку з неосудністю, недосягненням віку притягнення до кримінальної

відповідальності або з інших обставин. При цьому в постанові окремо

акцентується увага на визнанні посягання суспільно небезпечним якщо

особа, яка заподіяла шкоду іншій особі у зв’язку з вчиненням останньою

дій, усвідомлювала малозначучість протиправного посягання.

На жаль у постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991р. щодо визначення поняття суспільно небезпечного діяння роз’яснень не міститься, що сприяє різномаїїтю тлумачень та підходів до вирішення

цього питання. Розглянемо погляди на цю проблему декількох вчених науки

кримінального права. М. Коржанський вважає, що посягання повинно мати

характер нападу, який загрожує тяжкими наслідками у сфері важливих

суспільних цінностей – життя, здоров’я, власності, державного управління

тощо.

Так само розглядає поняття суспільно небезпечного посягання

Михайленко П.

Також існує думка про обов’язковий характер об’єктивності суспільно небезпечного діяння, тобто такого яке за своїм характером і ступенем суспільної небезпечності реально може заподіяти чи створити реальну загрозу заподіяння шкоди правам та інтересам, що охороняються законом, а відвернення цього вимагає заподіяння шкоди тому, ким вчиняється посягання. Щодо положень КК України, то посягання за

своїми об’єктивними даними при виникненні необхідної оборони має досягти ступеня суспільної небезпечності злочину.

Характер суспільної небезпеки визначається суспільними відносинами, на які посягає злочинець, а ступінь небезпеки залежить від ряду чинників:

ваги наслідків, форми вини, особливостей посягання і суб'єкта злочину.

Характерним є те, що суспільно небезпечне посягання повинно бути

об'єктивно суспільно небезпечним. По іншому необхідно розглядати випадки

заподіяння шкоди для захисту від суспільно небезпечного посягання

тварині, приналежній тій або іншій особі. При необхідній обороні

джерелом посягання є тільки злочинні дії суб’єкта злочину, тобто

фізичної осудної особи, що досягла віку кримінальної відповідальності,

однієї або декількох, тому захист від нападу тварин не можна вважати

необхідною обороною. Дані дії повинні розглядатися по правилам про

крайню необхідність (ст. 39 КК України). Однак у тих випадках, коли

власник тварини використовує його як знаряддя нападу, заподіяння шкоди

тварині, що нападає, є заподіянням майнової шкоди власнику тварини, тому

скоєна при цих умовах дія є актом необхідної оборони і цілком підпадає

під правила, регулюючі правомірність необхідної оборони.

Суспільну небезпеку посягання, від якого можлива необхідна оборона

характеризує також активність протиправних дій правопорушника. Оборона

насамперед неприпустима проти посягань, які відбуваються шляхом пасивної

поведінки. Вона навряд чи буде можлива проти діянь, що відразу не ведуть

до настання фізичної, матеріальної або іншої шкоди, тому що діяння і

настання наслідків віддалені один від одного у часі і заподіянню шкоди

можна запобігти іншими способами. До таких діянь відносяться

контрабанда, дача помилкових показань, обман споживачів тощо. Підставою

необхідної оборони є такі посягання, що негайно і неминуче можуть

спричинити заподіяння шкоди суспільним відносинам: замах на убивство,

зґвалтування, розбій, хуліганство тощо.

Отже, під суспільно небезпечним посяганням, передбаченим ст. 36, слід розуміти будь-які дії людини, безпосередньо спрямовані на заподіяння шкодиправоохоронюваним інтересам особи, яка захищається, або іншої особи, суспільним інтересам або інтересам держави.

Істотною характеристикою суспільне небезпечного посягання є його

наявність, тобто тривалість у часі, протягом якого тільки і можлива

необхідна оборона. Суспільне небезпечне посягання має початковий і

кінцевий моменти. Роз'яснюючи це положення, Пленум Верховного Суду

України ще в постанові від 28 червня 1991 року № 4 «Про практику

застосування судами законодавства, що забезпечує право на необхідну

оборону від суспільне небезпечних посягань» зазначив, що стан необхідної

оборони виникає не тільки в момент суспільно небезпечного посягання, але

й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди.

При цьому суспільне небезпечним визнається не тільки злочинне посягання (хоча саме злочин і є типовим проявом суспільне небезпечного посягання), а й будь-яке інше суспільне небезпечне посягання, що не є злочином (наприклад, посягання особи, яка не досягла віку, з якого можливе

настання кримінальної відповідальності, неосудної або особи, яка діє

невинно, тощо).

Іноді вважають, що суспільне небезпечне посягання може виражатися тільки в нападі. Проте ст. 36 КК такого обмеження не містить. Тому посягання може полягати й у діях, що не мають характеру нападу (наприклад, замах на крадіжку). Посягання може бути здійснене особою як із застосуванням фізичної сили (наприклад, спроба задушити жертву), так і з використанням зброї, інших знарядь, предметів, механізмів, тварин тощо.

Істотною характеристикою суспільне небезпечного посягання є його

наявність, тобто тривалість у часі, протягом якого тільки і можлива

необхідна оборона. Суспільне небезпечне посягання має початковий і

кінцевий моменти. Роз'яснюючи це положення, Пленум Верховного Суду

України ще в постанові від 28 червня 1991 року № 4 «Про практику

застосування судами законодавства, що забезпечує право на необхідну

оборону від суспільне небезпечних посягань» зазначив, що стан необхідної

оборони виникає не тільки в момент суспільне небезпечного посягання, але

й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди. У свою чергу, кінцевий

момент посягання визначається різними чинниками: досягненням мети тим,

хто посягає, припиненням дій тим, хто посягає, за власною волею або поза

волею (наприклад, втеча, відмова від продовження посягання, неможливість

доведення його до кінця тощо). При цьому перехід використаних при нападі

знарядь або інших предметів від того, хто нападає, до того, хто

захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання.

Поиск по сайту: