ЛЕКЦІЯ № 5 ЗАХОДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

1.ПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ Й МЕТА ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ
2.ВИДИ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ
3.ПОРЯДОК ОБРАННЯ, ЗМІНИ І СКАСУВАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ
4.ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ ІНШИХ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

1.ПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ Й МЕТА ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ
Для забезпечення виконання такими суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності, як свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти тощо, своїх процесуальних обов'язків, а також для забезпечення доказів, цивільного позову і можливої конфіскації майна органи дізнання, слідчі, прокурори й суди застосовують такі передбачені КПК заходи процесуального примусу: привід, затримання, зобов'язання про явку, грошові стягнення, обшук, виїмка, освідування, одержання зразків для експертного дослідження, поміщення до медичного закладу для обстеження, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію чи на майно, відсторонення обвинуваченого від посади, а також підписку про невиїзд, арешт та інші запобіжні заходи.
Серед заходів процесуального примусу, які застосовуються при провадженні у кримінальних справах, запобіжні заходи законодавець виділяє в окрему главу, бо вони істотно обмежують свободу обвинуваченого чи підозрюваного.
Відповідно до закону за наявності достатніх підстав вважати, що обвинувачений, перебуваючи на волі, скриється від слідства і суду або перешкодить встановленню істини у кримінальній справі, або займатиметься злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд вправі застосовувати щодо обвинуваченого один із запобіжних заходів.
Підставою для застосування запобіжного заходу є наявні в кримінальній справі докази, які вказують на те, що обвинувачений може ухилитися від слідства й суду або виконання вироку, перешкодити встановленню істини чи займатиметься злочинною діяльністю. Питання про наявність достатніх підстав для застосування запобіжного заходу в кожному конкретному випадку вирішується особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом з урахуванням даних про те, що обвинувачений не має постійного місця проживання чи постійних занять, що він схиляє свідків чи потерпілих до відмови від показань чи до дачі неправдивих показань, намагався знищити документи, предмети, які можуть бути речовими доказами, замислив чи готує новий злочин. Закон передбачає, що, вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу, належить враховувати також тяжкість вчиненого злочину, особу обвинуваченого, його вік, стан здоров'я, сімейний стан (ст. 150 КПК).
Метою застосування запобіжного заходу є перешкодити обвинуваченому скритися від слідства й суду, заважати встановленню істини в справі, займатися злочинною діяльністю або ухилитися від виконання вироку, тобто забезпечити обвинуваченого за органами слідства й суду та його належну поведінку.
Таким чином, треба розрізняти підстави і мету застосування запобіжного заходу, а також обставини, які враховуються при цьому.
Застосувати запобіжний захід при наявності для цього достатніх підстав — це право, а не обов'язок слідчого, органу дізнання, прокурора, судді і суду. Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, від обвинуваченого відбирається письмове зобов'язання про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він з'явиться до слідчого й суду за їх викликом (ч. З ст. 148 КПК). Це зобов'язання не є запобіжним заходом, і його не слід плутати з підпискою про невиїзд (ст. 151 КПК). При порушенні цього зобов'язання до обвинуваченого можуть бути застосовані привід або запобіжний захід.
Як правило, запобіжний захід застосовується до обвинуваченого. Проте у виняткових випадках він може бути застосований щодо підозрюваного. В цьому разі обвинувачення має бути пред'явлено йому не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК). Можливості відібрання від підозрюваного зобов'язання про явку КПК не передбачає.
Таким чином, запобіжні заходи — це така сукупність заходів процесуального примусу, яка застосовується органами дізнання, слідчими, прокурорами й судами до обвинувачених, а у виняткових випадках — до підозрюваних з метою перешкодити їм скритися від слідства й суду, заважати встановленню істини в кримінальній справі, займатися злочинною діяльністю, ухилитися від виконання вироку.
Взяття під варту та інші заходи процесуального примусу не є мірами кримінального покарання; їх не можна застосовувати як засіб вимагання показань від обвинуваченого чи підозрюваного. Водночас законодавець, виходячи з гуманних міркувань, передбачив, що попереднє ув'язнення зараховується судом до строку покарання при засудженні до позбавлення волі і направлення в дисциплінарний батальйон день за день, при засудженні до виправних робіт — день за три. При засудженні до інших мір покарання суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити від нього засудженого (ст. 47 КК). Час перебування під вартою особи, умовно засудженої до позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, зараховується до строку призначеного вироком суду покарання з розрахунку день за день (ст. 47 КК). У тому разі, коли обвинувачений, знаходячись під вартою, перебував у медичній установі, час перебування в ній зараховується в строк відбуття покарання (ч. З ст. 338 КПК).

2.ВИДИ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ
КПК передбачає такі запобіжні заходи: 1) підписка про невиїзд; 2) особиста порука; 3) порука громадської організації або трудового колективу; 4) застава; 5) взяття під варту; 6) нагляд командування військової частини (ст. 149); 7) віддання неповнолітнього обвинува-
ченого під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи (ст. 436). Цей перелік є вичерпним. У юридичній літературі обговорюється питання про включення до запобіжних заходів затримання підозрюваного, відсторонення обвинуваченого від посади, віддання під нагляд міліції, домашнього арешту.
Система різноманітних запобіжних заходів, передбачена КПК, дозволяє слідчим, органам дізнання, прокурору і суду індивідуалізувати їх застосування з урахуванням тяжкості й характеру інкримінованого злочину, особи обвинуваченого чи підозрюваного. При цьому слід мати на увазі, що до них може бути застосовано тільки один з передбачених законом запобіжних заходів, а не кілька одночасно. На практиці найпоширенішими запобіжними заходами є підписка про невиїзд і взяття під варту.
Підписка про невиїзд полягає у відібранні від підозрюваного чи обвинуваченого письмового зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого або суду (ч. 1 ст. 151 КПК).
Під місцем постійного проживання підозрюваного чи обвинуваченого слід розуміти той населений пункт, у якому він за певною адресою має постійне житло, взятий на постійний паспортний і військовий облік, проживає разом із сім'єю. Місце тимчасового знаходження підозрюваного чи обвинуваченого — це місце, в якому він перебуває у зв'язку з проїздом, відрядженням, хворобою, відпусткою, навчанням тощо.
Закон не передбачає права органів досудового розслідування, прокурора й суду при обранні підписки про невиїзд визначати підозрюваному чи обвинуваченому місце проживання на період провадження в справі. Вія надає їм лише право заборонити підозрюваному чи обвинуваченому залишати місце постійного проживання або тимчасового знаходження без їх дозволу.
Дозвіл відлучитися з місця постійного проживання або тимчасового знаходження є необхідним у випадках постійного або тимчасового переїзду в інший населений ггушсг чи в іншу місцевість. При переїзді в межах місця проживання (в зв'язку з одержанням, обміном, найманням квартири тощо), вказаного в підписці, дозволу не потрібно, але про зміну адреси підозрюваний чи обвинувачений повинні повідомити орган, у провадженні якого перебуває кримінальна справа. Їхня тривала відсутність за адресою, вказаною в підписці, без повідомлення про це відповідному органу вважається порушенням підписки.
Якщо підозрюваний або обвинувачений порушить дану ним підписку про невиїзд, то вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом. Про це їм повинно бути оголошено при відібранні підписки про невиїзд (ч. 2 ст. 151 КПК).
Особиста порука полягає у відібранні від осіб, що заслуговують довір'я, письмового зобов'язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом і зобов'язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, попереднього слідства і суду на першу про це вимогу. Поручителів не може бути менше двох. Поручитель повідомляється про суть справи, в якій обирається запобіжний захід, а також попереджається про те, що коли обвинувачений ухилиться від слідства і суду, то на поручителя може бути накладене грошове стягнення до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 1 і 2 ст. 152 КПК).
Поручителями можуть бути тільки особи, які заслуговують довір'я органів розслідування й суду, тобто громадяни, які завдяки своїм високим моральним якостям, чесним ставленням до праці й виконанням громадських обов'язків мають авторитет у колективі чи за місцем проживання і можуть забезпечити належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом згаданих органів. За необхідності вони можуть витребувати характеристики, довідки, які містять основні відомості про поручителя. Ці документи додаються до справи.
Особиста порука застосовується тільки за клопотанням або згодою поручителів. Громадяни, які виявили бажання взяти на себе відповідне зобов'язання, повинні подати про це письмову заяву органу дізнання, слідчому чи суду, які після перевірки даних про особу поручителів та їх стосунки з обвинуваченим вирішують питання про можливість застосування цього запобіжного заходу.
На поручителів може бути накладено грошове стягнення лише за невиконання зобов'язання забезпечити явку обвинуваченого до слідчих органів чи суду. За невиконання ж зобов'язання забезпечити належну поведінку обвинуваченого до них можуть бути застосовані тільки заходи морального впливу.
Якщо обвинувачений ухилиться від явки до слідчих органів чи суду, особа, що провадить дізнання, або слідчий складає про це протокол і приєднує його до кримінальної справи (ст. 153 КПК). Факт неявки обвинуваченого до суду фіксується в протоколі судового засідання. При цьому слід з'ясувати, чи є поважні причини неявки обвинуваченого за викликом, взяти пояснення у поручителів чи допитати їх про причини невиконання взятого на себе зобов'язання.
Питання про грошове стягнення з поручителя вирішується судом, якому підсудна дана справа, у судовому засіданні при розгляді кримінальної справи або в іншому судовому засіданні (ст. 153 КПК) суддею районного (міського) суду, якщо кримінальна справа не надсилається на розгляд суду, бо вона зупинена в зв'язку з невідомістю місця знаходження обвинуваченого або закрита. В судове засідання викликається поручитель. Визначаючи розмір грошового стягнення, суд повинен врахувати особу, майновий стан і ступінь вини поручителя, а також вплив наслідків неявки обвинуваченого на перебіг розслідування чи судового розгляду кримінальної справи.
Якщо поручитель або всі поручителі переконаються в тому, що вони не можуть гарантувати належну поведінку обвинуваченого і його явку до слідчих органів чи суду, вони повинні негайно заявити про відмову від узятого на себе зобов'язання. При своєчасному повідомленні про відмову від поручительства з поручителя знімається відповідальність за належну поведінку та явку обвинуваченого, а особиста порука заміняється іншим запобіжним заходом (ч. З ст. 152 КПК).
Порука громадської організації або трудового колективу (цей запобіжний захід ще називають громадською порукою) полягає у винесенні зборами громадської організації або трудового колективу підприємства, установи, організації, колгоспу, цеху, бригади постанови про те, що дана організація або колектив ручається за належну поведінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого і суду. Громадська організація або трудовий колектив повинні бути ознайомлені з характером обвинувачення, пред'явленого особі, що віддається на поруки(ст. 154 КПК). Забезпечення виконання своєї постанови вони можуть доручити конкретній особі.
Якщо обвинувачений вибуває з організації чи колективу або виявиться, що вони не можуть забезпечити належну поведшку і своєчасну явку обвинуваченого за викликом, організація чи колектив зобов'язані відмовитися від поруки і повідомити про це органу, який обрав запобіжний захід. Цей орган повинен негайно вирішити питання про обрання щодо обвинуваченого іншого запобіжного заходу.
В разі, коли керівництво громадської організації чи трудового колективу не вжило заходів до здійснення поруки за належну поведшку та явку обвинуваченого або не повідомило своєчасно органу, який обрав цей запобіжний захід, про неправильну поведінку обвинуваченого або про те, що він не піддається заходам громадського впливу, цей орган може надіслати організації або колективу подання чи окрему постанову (ухвалу) або поставити перед вищестоящим громадським органом питання про притягнення до відповідальності винних осіб.
Поруку громадської організації або трудового колективу як запобіжний захід слід відрізняти від передачі особи на поруки громадській організації або трудовому колективу для перевиховання і виправлення, яка є формою звільнення особи від кримінальної відповідальності із закриттям кримінальної справи (10 КПК).
Застава полягає у внесенні на депозит органу попереднього розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей або передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано цей запобіжний захід (ч. 1 ст. 154КПК).
Щодо особи, яка знаходиться під вартою, до направлення справи до суду застава може бути обрана лише з дозволу прокурора, який давав санкцію на арешт, а після надходження справи до суду — судом.
Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував цей захід, але він не може бути меншим: а) щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років — 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; б) щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого злочину чи раніше судимої — 500 таких мінімумів; в) щодо інших осіб — 50 таких мінімумів. У всіх випадках розмір застави не може бути меншим від розміру цивільного лозову, обгрунтованого достатніми доказами, бо застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частиш майнових стягнень (ч. 2, 7 ст. 154і КПК).
При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному роз'яснюються його обов'язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцю — у вчиненні якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, щодо якої застосовується застава, і що в разі невиконання нею своїх обов'язків застава буде звернута в доход держави. Заставодавець може відмовитися від узятих на себе зобов'язань до виникнення підстав для такого звернення. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запобіжного заходу на інший. Застава повертається лише після обрання нового запобіжного заходу.
Питання про звернення застави в доход держави, якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов'язання, вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликається заставодавець для дачі пояснень, але його неявка без поважних причин не перешкоджає розгляду цього питання.
Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при розгляді справи (ч. 7 ст. 154 КПК).
Застава є проміжним запобіжним заходом між підпискою про невиїзд, яка в деяких випадках може бути неефективною, і взяттям під варту, коли без нього можна обійтися. Звичайно, тут з'являється можливість для заможних людей «відкупитися» від арешту, внісши заставу, а також для появи лихварів, які будуть робити бізнес, позичаючи під великі відсотки гроші незаможним для внесення застави або самі вносячи її як заставодавці і ставлячи таким чином цих незаможних у залежність від себе, з наступним «вибиванням» з них грошей з відсотками або втягуванням їх у злочинну діяльність для «відробітку» позиченого.
Взяття під варту (арешт) є найсуворішим запобіжним заходом. Тому він застосовується лише тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може забезпечити досягнення мети, передбаченої ч. 1 ст. 148 КПК, причому лише в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше одного року (ч. 1 ст. 155 КПК). До осіб, обвинувачених у вчиненні особливо небезпечних та деяких інших злочинів проти держави, крадіжки, грабежу, розбою, вбивства, зґвалтування та інших тяжких злочинів, взяття під варту може бути застосовано з мотивів самої тільки небезпечності злочину (вичерпний переліх таких злочинів міститься в ч. 2 ст. 155 КПК).
У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано і в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше одного року (ч. 1 ст. 155 КПК). Це можливо, наприклад, у разі відсутності постійного місця проживання в обвинуваченого, порушення запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, вчинення конкретних дій, спрямованих на перешкодження встановленню істини з справі, продовження злочинної діяльності, ухилення від відбування покарання засудженим, якому дозволено короткостроковий виїзд з місця позбавлення волі (ст. 183і КК).
Місцями попереднього ув'язнення для тримання осіб, щодо яких як запобіжмй захід обрано взяття під варту, є: 1) слідчі ізолятори МВС і Служби безпеки України — як правило; 2) тюрми МВС —в окремих випадках; 3) місця тримання затриманих (ізолятори тимчасового тримання або гауптвахта) — не більше трьох діб, а якщо доставка в слідчий ізолятор у цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення — до десяти діб; 4) штрафні ізолятори виправно-трудових колоній, дисциплінарні ізолятори виховно-трудових колоній або гауптвахта — для осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі чи дисциплінарних батальйонах і притягаються до кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочшгу (ч. З, 4, 5 ст. 155 КПК, ст. 4 Закону про попереднє ув'язнення).
У разі затримання працівника міліції за підозрою у вчиненні злочину або обрання щодо нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою його тримають у призначених для цього установах органів внутрішніх справ окремо від інших осіб або на гарнізонній гауптвахті (ч. 7 ст. 21 Закону про міліцію).
Взятих під варту осіб тримають у маломісних або загальних камерах. У виняткових випадках, з метою збереження слідчої таємниці, захисту ув'язнених від можливих посягань на їх життя чи запобігання вчиненню ними нового злочину, або за наявності на те медичних підстав за мотивованою постановою особи або органу, в провадженні яких знаходиться справа, або начальника установи для попереднього ув'язнення, санкціонованої прокурором, їх можуть тримати в одиночних камерах. Застосування цього заходу до неповнолітніх не допускається, а в разі виникнення загрози їх життю вони переводяться до іншої маломісної або загальної камери (ч. 1 ст. 8 Закону про попереднє ув'язнення).
В осіб, узятих під варту, органом дізнання, слідчим або судом вилучається паспорт, який повертається його власникові при звільненні з-під варти (п. 20 Положення про паспорт громадянина України). Ці особи підлягають обшуку, медичному огляду, дактилоскопуванню і фотографуванню. Речі, які є при них, а також передачі й посилки підлягають огляду, а листування — цензурі. їм забороняється мати при собі гроші і цінні речі, а також предмети, не дозволені для зберігання в місцях попереднього ув'язнення. Вилучені у них при доставленні в ці місця гроші зараховуються на їх особові рахунки, а цінні речі й предмети здаються на зберігання. Гроші та цінні речі, одержані шляхом обману під час перебування в цих місцях або джерело яких не встановлено, передаються в доход держави за мотивованою постановою начальника установи для попереднього ув'язнення, санкціонованою прокурором, копія якої приєднується до особової справи особи, яка тримається під вартою (ч. З ст. 7 Закону про попереднє ув'язнення).
Особи, взяті під варту, вправі, зокрема, мати при собі документи й записи, що стосуються кримінальної справи.
Вони мають також право на 8-годинний сон у нічний час, під час якого не допускається залучення до участі в процесуальних та інших діях, за винятком невідкладних випадків; на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості з моменту допуску захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу, у провадженні яких знаходиться справа, у вільний від виконання слідчих дій час. Скарга, заяви й листи, адресовані прокуророві, перегляду не підлягають і надсилаються за адресою протягом доби з часу їх подачі. Скарги, заяви й листи, що містять відомості, розголошення яких може перешкодити встановленню істини в кримінальній справі, за належністю не надсилаються, а передаються на розгляд особі чи органу, у провадженні яких знаходиться справа, про що сповіщається особа, яка перебуває під вартою, та прокурор, який здійснює нагляд за провадженням дізнання або слідства (ч. 1 ст. 9, ч. 4 ст. 12, ч. 2, 5 ст. 13 Закону про попереднє ув'язнення).
Згідно з ч. 4 ст. 21 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» кореспонденція Уповноваженому та його представникам від осіб, які затримані, перебувають під вартою, в місцях позбавлення волі та в місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензури та перевірок.
Як правило, тримання під вартою при розслідуванні злочинів у кримінальних справах не може тривати більш як 2 місяці. Цей строк може бути продовжено. Обвинувачений, який тримається під вартою, підлягає негайному звільненню адміністрацією установи в перший день після закінчення цього строку, якщо не отримано повідомлення слідчого або прокурора про закінчення попереднього слідства і пред'явлення його матеріалів для ознайомлення особі, яку тримають під вартою. Персональна відповідальність за звільнення ув'язненого покладається в цьому разі на начальника місця попереднього ув'язнення (ч. 1, 2, 3 ст. 156 КПК, ч. З ст. 20 Закону про попереднє ув'язнення).
Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи повинні бути пред'явлені для ознайомлення обвинуваченому та його захиснику не пізніше як за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою, причому час ознайомлення при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується (ч. 5 і 6 ст. 156 КПК).
У разі неможливості закінчити розслідування в повному обсязі у наданий законом строк тримання під вартою і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу Генеральний прокурор України або його заступник дають згоду на направлення справи до суду в частині доказаного обвинувачення. Стосовно нерозслідуваних злочинів справа виділяється в окреме провадження і закінчується загальним порядком (ч. 4 ст. 156 КПК).
При поверненні судом на нове розслідування справи, у якій строк тримання обвинуваченого під вартою закінчився, а за обставинами справи цей запобіжний захід не може бути змінено, строк тримання під вартою продовжує прокурор, який здійснює нагляд за слідством, у межах одного місяця з моменту надходження до нього справи. Дальше продовження цього строку провадиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду в порядку і в межах, зазначених вище (ч. 7 ст. 156 КПК).
Закінчення строку тримання обвинуваченого під вартою, якщо він не продовжений в установленому законом порядку, є підставою для звільнення ув'язненого з-під варти. Начальник місця попереднього ув'язнення повинен не пізніше як за 7 діб до закінчення строку письмово повідомити про це слідчого, у провадженні якого знаходиться справа, а також прокурора, який здійснює нагляд за її провадженням. У день закінчення строку тримання особи під вартою начальник місця попереднього ув'язнення повідомляє про це прокурора, який здійснює нагляд за додержанням кримінально-виконавчого законодавства, і особа звільняється з-під варти за постановою цього прокурора (ч. 1 і 2 ст. 20 Закону про попереднє ув'язнення).
Клопотання слідчого про продовження строку тримання обвинуваченого під вартою (воно оформляється у вигляді мотивованої постанови) має бути порушене перед відповідним прокурором з таким розрахунком, щоб питання було вирішене до закінчення наявного строку тримання під вартою. В цьому питанні є вказівки Генеральної прокуратури і МВС України, які слід враховувати.
Слідчі органи й суд, які застосували взяття під варту як запобіжний захід, зобов'язані вжити заходів щодо піклування про неповнолітніх дітей заарештованого, по охороні його майна й житла, якщо вони залишаються без нагляду, а також повідомити про арешт підозрюваного чи обвинуваченого і його місцеперебування дружину чи іншого родича, сповістити за місцем його роботи, дозволити побачення родичів чи інших осіб з заарештованим (ст. 159—162 КПК).
Нагляд командування військової частини за підозрюваним чи обвинуваченим, який є військовослужбовцем, полягає у вжитті заходів, передбачених статутами Збройних Сил України, для того щоб забезпечити належну поведінку та явку підозрюваного чи обвинуваченого за викликом особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду. Командування військової частини повідомляється про суть справи, в якій обрано даний запобіжний захід. Про встановлення нагляду командування в письмовій формі повідомляє орган, який обрав цей запобіжний захід (ст. 163 КПК).
Військовослужбовець постійно перебуває під наглядом свого безпосереднього начальника або добового наряду, позбавляється на час розслідування й суду права носити зброю, не призначається в караул та інші відповідальні наряди, не звільняється з розташування частини, не направляється на роботу поза частиною. Питання про відповідальність командування за невиконання обов'язків по нагляду вирішується в кожному випадку, виходячи з положень Статутів Збройних Сил України.
Віддання неповнолітнього обвинуваченого під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи, якщо неповнолітній виховується в такій установі (школи-інтернати, дитячі будинки, приймальники-розпо-дільники, спеціальні виховні та лікувально-виховні установи, виховно-трудові колонії), полягає в тому, що від них береться письмове зобов'язання про забезпечення належної поведінки неповнолітнього та його явки до слідчого, прокурора й суду. При цьому вказані особи попереджаються про характер обвинувачення, пред'явленого неповнолітньому, та про їх відповідальність у разі його неявки. В разі порушення цього зобов'язання до батьків, опікунів і піклувальників може бути застосовано грошове стягнення в такому ж порядку, як і до особистих поручителів (ст. 436 КПК). Якщо це зобов'язання не виконає адміністрація дитячої установи, питання про застосування до неї заходів впливу може бути поставлено в поданні слідчого чи прокурора або в окремій ухвалі (постанові) суду.
Перед тим як застосовувати до неповнолітнього обвинуваченого один із цих запобіжних заходів (у ст. 436 КПК їх передбачено фактично два), слідчий і суд повинні переконатися, що батьки (або один з них), опікун, піклувальник або адміністрація дитячої установи зможуть забезпечити належну поведінку і явку неповнолітнього до слідчого, прокурора й суду.

3.ПОРЯДОК ОБРАННЯ, ЗМІНИ І СКАСУВАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ
Про застосування запобіжного заходу особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суддя виносять мотивовану постанову, а суд — ухвалу або ж це питання вирішується у вироку.
У постанові, зокрема, зазначаються прізвище, ім'я та по батькові, вік, місце народження обвинуваченого, вчинений ним злочин, стаття (і частина статті) кримінального закону, якою передбачено даний злочин, обраний запобіжний захід і підстави його обрання. Постанова оголошується обвинуваченому під розписку. В разі його відмови розписатися про це відмічається на постанові (ч. 2 ст. 148 КПК). Ці правила застосовуються і в разі обрання запобіжного заходу щодо підозрюваного.
Якщо в стадії віддання до суду виникає необхідність змінити запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого (або ж обрати чи скасувати такий захід), суд в ухвалі, а суддя в постанові повинні мотивувати прийняте з цього питання рішення (ч. 2 ст. 244 КПК).
Під час розгляду кримінальної справи суд за наявності до того підстав може змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо підсудного (ст. 274 КПК). Ухвала (постанова) про це виноситься судом у нарадчій кімнаті й викладається у вигляді окремого документа, який підписується всім складом суду (ст. 273 КПК) або суддею, якщо він розглядає справу одноособово. Постановляючи вирок, за яким до підсудного застосовується та чи ішла міра покарання, суд повинен обміркувати питання про запобіжний захід до набрання вироком законної сили і має право обрати запобіжний захід або ж скасувати, змінити чи підтвердити раніше обраний (ч. 1 ст. 343 КПК). Рішення суду в цьому питанні викладається в резолютивній частині вироку (ч. 1 ст. 335 КПК). Суд касаційної і наглядної інстанцій, скасовуючи вирок і направляючи кримінальну справу на додаткове розслідування або новий судовий розгляд, вирішує питання про запобіжний захід у своїй ухвалі чи постанові.
Застосування окремих запобіжних заходів потребує також складання й інших документів: підписки про невиїзд, письмового зобов'язання поручителів, батьків, опікунів, піклувальників, адміністрації дитячої установи, протоколу зборів громадської організації чи трудового колективу.
При застосуванні органом дізнання і слідчим такого запобіжного заходу, як взяття під варту, необхідна санкція прокурора. Вирішуючи питання про дачу санкції на арешт, прокурор зобов'язаний ретельно ознайомитися з усіма матеріалами кримінальної справи, які містять підстави для взяття під варту, а в необхідних випадках особисто допитати підозрюваного чи обвинуваченого, а неповнолітнього — у всіх випадках (ч. 1 ст. 157 КПК). При цьому повинен бути складений і приєднаний до справи протокол допиту з додержанням усіх вимог закону (ст. 107, 145 КПК).
Право давати санкцію на арешт належить: Генеральному прокурору України, прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, прирівняним до них прокурорам та їх заступникам, міським, районним, іншим прирівняним до них прокурорам, а також заступникам прокурорів міст і районів з населенням понад 150 тисяч, якщо це обумовлено спеціальним наказом Генерального прокурора (ч. 2 ст. 157 КПК).
Санкція прокурора на арешт може бути оскаржена заарештованим, його захисником, законним представником до районного (міського) суду за місцезнаходженням прокурора, який дав санкцію на арешт. Скарга подається до суду безпосередньо або через адміністрацію місця попереднього ув'язнення, яка зобов'язана протягом доби надіслати скаргу до відповідного суду, про що одночасно повідомляється прокуророві (ст. 2363 КПК.. ч. 4 ст. 13 Закону про попереднє ув'язнення). Скарга розглядається суддею одноособово. Одержавши скаргу, він ви-требовує матеріали, на підставі яких дано санкцію на арешт, знайомиться з ними й призначає скаргу до розгляду в триденний строк з моменту одержання матеріалів.
Прокурором, дії якого оскаржуються, після одержання вимоги судді обов'язково надсилаються до суду копії постанов про порушення кримінальної справи, притягнення як обвинуваченого, обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, копії протоколів затримання та допиту підозрюваного чи обвинуваченого. У разі необхідності суддя може витребувати й інші матеріали, зокрема про сімейний стан і стан здоров'я заарештованого. Особи, які оскаржили санкцію прокурора на арешт, мають право разом зі скаргою подати до суду будь-які документи, які на їхню думку будуть мати значення для правильного та об'єктивного розгляду скарги (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від ЗО вересня 1994 р. «Про деякі питання, що виникають при застосуванні судами законодавства, яке передбачає оскарження до суду санкції прокурора на арешт»). Про час розгляду скарги суддя повідомляє прокурора, який вправі взяти участь у розгляді скарги і висловити свої доводи. У разі необхідності в судовому засіданні заслуховуються пояснення заарештованого, його захисника, законного представника.
Розглянувши скаргу, суддя залишає її без задоволення або скасовує санкцію на арешт. В останньому разі заарештований підлягає негайному звільненню з-під варти, а особа, у провадженні якої знаходиться справа, зобов'язана протягом доби з моменту одержання постанови судді вирішити питання про обрання іншого запобіжного заходу. Постанова судді надсилається особі, у провадженні якої знаходиться справа, прокуророві, який дав санкцію на арешт, та особі, яка подала скаргу.
Постанова про застосування як запобіжного заходу взяття під варту виконується органом, який обрав цей захід. У необхідних випадках він вправі доручити виконання постанови органам внутрішніх справ. Один примірник постанови з санкцією прокурора направляється разом із заарештованим у відповідне місце попереднього ув'язнення для виконання (ст. 158 КПК).
Виконання постанови (ухвали, вироку) про застосування взяття під варту полягає в затриманні обвинуваченого (підозрюваного) й доставленш його під вартою до місця попереднього ув'язнення. Постанова (ухвала, вирок) перед виконанням оголошується обвинуваченому (підозрюваному), що засвідчується його підписом на цьому документі. Виконання цих документів оформляється протоколом, у якому вказується: хто, коли (час, дата), де, на якій підставі заарештував обвинуваченого; прізвище, ім'я та по батькові, рік народження, місце роботи і проживання обвинуваченого; які документи, ордени, медалі, цінності, зброю, особисті речі у нього вилучено, їхні номери, прикмети, найменування. Протокол підписують особа, яка провадила арешт, і заарештований. Якщо виконання провадять органи внутрішніх справ, копія протоколу направляється тому органу, за дорученням якого вони діють. До протоколу додаються вилучені при арешті особисті документи, ордени, медалі, цінності, зброя тощо.
Прокурор вправі в письмовій формі запропонувати слідчому, органу дізнання скасувати обраний запобіжний захід або замінити його іншим, чи обрати запобіжний захід, якщо він не був обраний. Така пропозиція для слідчого, органу дізнання є обов'язковою і її належить негайно виконати (ч. З ст. 165 КПК).
Запобіжний захід скасовується або змінюється, коли відпаде необхідність у запобіжних заходах взагалі або в раніше обраному запобіжному заході. Це провадиться за мотивованою постановою слідчого, органу дізнання, прокурора, судді, ухвалою або вироком суду. Копія постанови слідчого, органу дізнання надсилається прокуророві (ч. 1 і 2 ст. 165 КПК), бо він здійснює нагляд за законністю обрання, зміни і скасування ними запобіжних заходів.
Запобіжний захід, який був обраний прокурором або за його санкцією чи вказівкою, слідчий, орган дізнання можуть скасувати або змінити тільки за згодою прокурора (ч. 4 ст. 165 КПК). Для прокурора вищого рівня й суду, в провадженні якого знаходиться справа, такої згоди не потрібно.
Запобіжний захід, обраний судом, може бути скасований або змінений судом, а в разі направлення справи для провадження розслідування —також прокурором або за його згодою слідчим, органом дізнання (ч. 5 ст. 165 КПК).
Запобіжний захід скасовується при закритті кримінальної справи (ч. 1 ст. 214 КПК), при постановленій виправдувального вироку (ч. 13 ст. 335 КПК), а також вироку, який звільняє підсудного від відбування покарання або засуджує його до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі; якщо підсудний перебуває під вартою, суд негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання (ч. 1 ст. 342 КПК). Однак при умовному засудженні до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці суд з урахуванням особи та обставин справи вправі, а не зобов'язаний, звільнити засудженого з-під варти (ч. 2 ст. 342 КПК).
Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, вирок та ухвала суду про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу повинні бути оголошені обвинуваченому, а також доведеш до відома особистих чи громадських поручителів, командування військової частини, батьків, опікунів, піклувальників чи адміністрації дитячої установи.
При скасуванні або зміні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту копія постанови, вироку чи ухвали надсилається адміністрації місця попереднього ув'язнення і підлягає виконанню негайно після її надходження (ч. 4 ст. 20 Закону про попереднє ув'язнення).

4.ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ ІНШИХ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ
До запобіжних заходів прилягають затримання особи як підозрюваної, відсторонення обвинуваченого від посади, привід свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, поміщення обвинуваченого до медичного закладу і неповнолітнього — до приймальника-розподільника.
Затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, є заходом процесуального примусу, суть якого полягає в тому, що ця особа на короткий строк поміщається в спеціальне приміщення (ізолятор тимчасового тримання, гауптвахта для військовослужбовців) і таким чином позбавляється волі. Метою затримання є з'ясування причетності затриманого до злочину і вирішення питання про застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Затримання підозрюваного, яке регулюється КПК, слід відрізняти від фізичного затримання підозрюваної особи на місці вчинення злочину або з поличним, яке здійснене представниками влади, громадськості або окремими громадянами (п. 2 ч. 1 ст. 94 КПК) з метою доставлення цієї особи у відповідні правоохоронні органи, і самого доставлення, а також від затримання особи, передбаченого законодавством про адміністративні правопорушення. Кри-мінально-процесуальне затримання можуть здійснювати лише посадові особи та органи, які ведуть процес: особа, що провадить дізнання (складений нею протокол затримання підлягає затвердженню начальником органу дізнання), орган дізнання, слідчий, прокурор. При затриманні підозрюваного слідчий і прокурор вправі вимагати допомоги від органу дізнання або доручити йому виконання своєї постанови про затримання підозрюваного (ч. З ст. 114 КПК).
Закон надає право затримати особу при підозрі у вчиненні лише такого злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі і тільки за наявності однієї з таких підстав: 1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення; 2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу як на таку, що вчинила злочин; 3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину. За наявності інших даних, які дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину (наприклад, показання свідків і потерпілих, які не були очевидцями злочину, обвинуваченого, інших підозрюваних), її може бути затримано лише в тому разі, якщо ця особа намагалася втекти, не має постійного місця проживання або не встановлено особу підозрюваного (ч. 1 і 2 ст. 106 КПК).
Про кожний випадок затримання підозрюваного орган дізнання або слідчий зобов'язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз'яснення підозрюваному права мати побачення із захисником до першого допиту. Протокол підписується особою, яка його склала, і затриманим (ч. З ст. 106 КПК). Він є підставою для поміщення підозрюваного в місця тримання затриманих.
Строк затримання підозрюваного обчислюється з моменту доставлення його в орган дізнання чи до слідчого, а якщо затримання провадиться на підставі постанови про затримання, винесеної органом дізнання або слідчим, то з моменту фактичного його затримання.
Про кожний випадок затримашія підозрюваного орган дізнання або слідчий зобов'язаний протягом 24 годин зробити письмове повідомлення прокуророві. Протягом 48 годин з моменту одержання повідомлення прокурор зобов'язаний дати санкцію на взяття під варту або звільнити затриманого (ч. З ст. 106 КПК).
Взяття під варту, підписка про невиїзд з постійного місця проживання або тимчасового знаходження та інші запобіжні заходи можуть бути застосовані до підозрюваного лише у виняткових випадках. У цьому разі обвинувачення йому повинно бути пред'явлене не пізніше 10 діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК). Особа перестає бути підозрюваною як процесуальною фігурою і може допитуватися в разі необхідності лише як свідок.
Осіб, затриманих за підозрою у вчиненні злочину, піддають особистому обшуку, а при необхідності — дактилоскопіюванню і фотографуванню, про що складається протокол. Наявні в затриманих речі підлягають оглядові. Затриманим забороняється мати про собі гроші, цінні речі, а також предмети й документи, які не дозволяється зберігати в місцях тримання затриманих. Вилучені у них гроші, цінні речі, згадані предмети й документи здаються на зберігання, про що складається протокол.
Затриманих підозрюваних звільняють, якщо не підтвердилася підозра у вчиненні злочину, немає необхідності застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або скінчився встановлений законом строк затримання. Звільнення затриманого провадиться начальником місця тримання затриманих за постановою особи, що провадить дізнання, слідчого або прокурора негайно по її надходженні. Якщо у встановлений законом строк затримання постанова про звільнення затриманої особи або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не надійшла, начальник місця тримання затриманих звільняє цю особу і направляє повідомлення про її звільнення прокуророві, слідчому чи особі, яка провадить дізнання, про що складає протокол.
Відсторонення обвинуваченого від посади. В разі притягнення посадової особи до кримінальної відповідальності за посадовий злочин, а також якщо ця особа притягається до відповідальності за інший злочин і може негативно впливати на хід попереднього чи судового слщства (наприклад, приховати сліди злочину, вилучити або знищити необхідні для розкриття злочину документи чи змінити їх зміст, впливати на потерпілих, свідків, інших обвинувачених, підлеглих їй по службі) слідчий зобов'язаний відсторонити її від посади, про що виносить мотивовану постанову, яка санкціонується прокурором чи його заступником, і копію її надсилає для виконання за місцем роботи (служби) обвинуваченого. Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується ним на підставі мотивованої постанови Генерального прокурора. Цей примусовий процесуальний захід скасовується постановою слідчого (прокурора), коли в подальшому його застосуванні відпадає потреба (ст. 147 КПК).
Слід звернути увагу на те, що цей захід процесуального примусу може застосовуватися тільки щодо обвинуваченого, причому якщо він є посадовою особою.
Обвинувачений, відсторонений від посади, може під час розслідування справи обіймати іншу посаду за попереднім або іншим місцем роботи. Проте якщо слідчий вважає, що й на новій посаді обвинувачений може перешкоджати розслідуванню, він має право відсторонити його й від цієї посади.
Привід. Свідок, потерпілий, підозрюваний та обвинувачений зобов'язані з'явитися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді й суду. У разі неявки без поважних причин вони підлягають приводу. Поважними причинами неявки є: несвоєчасне одержання повістки, хвороба чи інші обставини, які фактично позбавляють особу можливості своєчасно з'явитися за викликом. Привід здійснюється органами внутрішніх справ за місцем проживання, роботи або навчання особи, яка підлягає приводу, на підставі мотивованої постанови слідчого, судді або ухвали суду, яку оголошують під розписку свідку, потерпілому, підозрюваному чи обвинуваченому перед їх виконанням (ст. 70, 72, 135, 136, 288, 290 КПК). У разі неможливості приводу працівник органу внутрішніх справ робить відмітку на постанові чи ухвалі і через начальника органу повертає її без виконання слідчому, судці чи суду, які їх винесли, з своїми поясненнями.
Поміщення обвинуваченого до медичного закладу. Якщо для проведення судово-медичної чи судово-психіатричної експертизи необхідне тривале спостереження за обвинуваченим або дослідження його, слідчий із санкції прокурора або його заступника поміщає обвинуваченого до відповідного медичного закладу, про що виносить постанову (ст. 205 КПК).
Поміщення неповнолітнього до приймальника-розподіль-ника. Якщо в кримінальній справі встановлено, що особу, яка вчинила у віці від 11 до 14 років тяжке суспільно небезпечне діяння, передбачене ст. 7 КК, необхідно в зв'язку з цим негайно ізолювати, то за постановою слідчого або органу дізнання, санкціонованою прокурором, її може бути поміщено до приймальника-розподільника для неповнолітніх на строк до 30 діб (ч. З ст. 73 КПК).
Якщо суд застосував до неповнолітнього примусовий захід виховного характеру у вигляді направлення до спеціального навчально-виховного закладу (п. 5 ч. 1 ст. 11 КК) і є достатні підстави вважати, що ця особа вестиме протиправну діяльність, а також з метою забезпечення виконання свого рішення він вправі тимчасово, строком до 30 діб, помістити цю особу до приймальника-розподільника для неповнолітніх, який доставляє її до спеціального навчально-виховного закладу (ч. 4 ст. 447 КПК).
Приймальники-розподільники для неповнолітніх створюються і ліквідуються управліннями Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі при узгодженні з відповідними місцевими органами влади та МВС України. Вони здійснюють роботу по запобіганню бездоглядності і правопорушенням серед неповнолітніх, вживають до них необхідних виховних заходів.

Поиск по сайту: