ЛЕКЦІЯ №11 ЗАКІНЧЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА

1. Форми закінчення досудового слідства
2. Складання обвинувального висновку і направлення справи для попереднього розгляду її суддею
3. Винесення постанови про закриття кримінальної справи
4. Винесення постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру

1.Форми закінчення досудового слідства
Досудове слідство можна вважати закінченим лише тоді, коли його завдання виконано. Для цього слідчий чи орган дізнання повинен всебічно, повно й об'єктивно у встановленому законом порядку дослідити всі обставини, що складають предмет доказування у кримінальній справі. Порушення цієї вимоги ст. 22 КПК тягне за собою повернення справи на додаткове розслідування прокурором, а за неможливості усунення неповноти або неправильності розслідування в судовому засіданні — також судом (статті 246 і 281 КПК).
Оцінка зібраних у справі доказів слідчим чи особою, що проводить дізнання, має визначити, яке саме підсумкове рішення слід прийняти.
Відповідно до ст. 212 КПК досудове слідство закінчується винесенням слідчим одного з трьох можливих рішень:
1)обвинувального висновку з направленням справи для попереднього розгляду її суддею;
2)постанови про закриття кримінальної справи;
3)постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру.

2. Складання обвинувального висновку і направлення справи для попереднього розгляду її суддею
Слідчий закінчує досудове слідство кримінальної справи складанням обвинувального висновку тоді, коли він дослідив всі обставини справи, зібрав докази, що переконують його у винності обвинуваченого у вчиненні злочину і пересвідчився у відсутності обставин, що виключають провадження у справі (ст. 6 КПК).
Визнавши досудове слідство у справі, що підлягає направленню для попереднього розгляду справи суддею, закінченим, слідчий, перш ніж скласти обвинувальний висновок, зобов'язаний виконати такі процесуальні дії:
а)повідомити про закінчення досудового слідства учасникам процесу;
б)роз'яснити їм право на ознайомлення з усіма матеріалами справи;
в)ознайомити їх з матеріалами, якщо вони побажають скористатися цим правом;
г) вислухати і розв'язати клопотання, заявлені учасниками процесу після ознайомлення з матеріалами справи слідчий насамперед має виконати вимоги статей 217 і 218 КПК. Спочатку він повідомляє (письмово) про закінчення досудового слідства потерпілому і його представникові, цивільному позивачеві і цивільному відповідачеві або їх представникам і роз'яснює їм право ознайомитися з матеріалами справи.
У разі надходження від цих осіб усного або письмового клопотання про ознайомлення їх з матеріалами справи слідчий зобов'язаний надати їм таку можливість. Цивільний відповідач або його представник можуть ознайомитися з матеріалами, що стосуються цивільного позову. Під час ознайомлення з матеріалами справи ці особи мають право робити виписки зі справи і заявляти клопотання про доповнення досудового слідства, які слідчий повинен розглянути в тридобовий строк і задовольнити їх своєю постановою, якщо обставини, про встановлення яких заявлено клопотання, мають значення для справи (ст. 129 КПК). Матеріали про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, для ознайомлення зазначеним особам не пред'являються. Про ознайомлення цих осіб з матеріалами справи та про заявлені ними клопотання складаються протоколи.
Виконавши вимоги ст. 217 КПК, слідчий зобов'язаний оголосити обвинуваченому, що слідство у його справі закінчено і що він має право на ознайомлення з матеріалами справи як особисто, так і за допомогою захисника, а також може заявити клопотання про доповнення досудового слідства. Слідчий зобов'язаний роз'яснити обвинуваченому право заявити клопотання про розгляд його справи у суді першої інстанції одноособово чи колегіально судом у складі трьох осіб у випадках, передбачених законом.
Якщо обвинувачений не виявив бажання ознайомитися з матеріалами справи з участю захисника, йому пред'являються для ознайомлення всі матеріали справи. При ознайомленні з матеріалами справи обвинувачений має право робити виписки з матеріалів справи і порушувати клопотання. Якщо в справі притягнуто кількох обвинувачених, слідчий повинен пред'явити кожному з них усі матеріали слідства.
Про те, що обвинуваченому оголошено про закінчення слідства і що йому пред'явлено матеріали справи для ознайомлення, зазначається в протоколі про оголошення обвинуваченому про закінчення слідства і пред'явлення йому матеріалів справи.
Якщо у справі бере участь захисник, слідчий надає можливість ознайомитися з усіма матеріалами справи і захисникові, про що складає окремий протокол. Пред'явлення матеріалів справи має бути відкладено до явки захисника, але не більше як на три дні. За неможливості для обраного обвинуваченим захисника з'явитися в цей строк слідчий вживає заходів, передбачених частинами 4 і 6 ст. 47 КПК і призначає захисника в установленому законом порядку через адвокатське об'єднання (частини 1—4 ст. 218 КПК).
При ознайомленні з матеріалами справи захисник обвинуваченого має право: робити виписки з матеріалів справи, мати побачення з обвинуваченим віч-на-віч, роз'яснювати обвинуваченому зміст обвинувачення, обмірковувати з обвинуваченим питання про заявлення клопотань, подавати докази, заявляти відводи, оскаржувати дії та рішення слідчого і прокурора (ст. 219 КПК).
Як і іншим учасникам досудового слідства, обвинуваченому і його захисникові кримінальну справу пред'являють підшитою та з пронумерованими сторінками. Це дуже зручно, оскільки деякі учасники процесу роблять виписки з матеріалів, що містяться на конкретних аркушах справи, і вони повинні мати можливість посилатися на них в обґрунтуванні своїх клопотань та вимог як при закінченні досудового слідства, так і в суді.
Обвинуваченого і його захисника не можна обмежувати в часі, потрібному для ознайомлення з усіма матеріалами справи.
При ознайомленні з матеріалами справи обвинувачений і його захисник мають право заявити клопотання про доповнення досудового слідства, зміну кваліфікації злочину і закриття справи в усній чи письмовій формі. Відмовляючи в задоволенні клопотання, слідчий складає мотивовану постанову, яку оголошує обвинуваченому і його захиснику. Якщо ж обставини, для з'ясування яких заявлено клопотання, мають значення для справи, слідчий зобов'язаний його задовольнити. Якщо при провадженні додаткових слідчих дій був присутній захисник, то він має право через слідчого задавати питання свідкові, потерпілому, експертові, спеціалістові та обвинуваченому, а також клопотатися про занесення до протоколу обставин, які мають значення для справи. Слідчий може відвести запитання, які ставить захисник, але відведене запитання заносить до протоколу (ч. 4 ст. 221 КПК).
У протоколі ознайомлення з матеріалами справи згідно зі ст. 220 КПК зазначається, які саме матеріали (кількість томів і аркушів) були пред'явлені для ознайомлення, чи ознайомились відповідні учасники досудового слідства з матеріалами справи, протягом якого часу відбувалось ознайомлення зі справою та які клопотання було заявлено. При цьому усні клопотання заносяться до протоколу, письмові додаються до нього. Протокол підписують особи, які знайомилися з матеріалами кримінальної справи, і слідчий.
Після виконання додаткових слідчих дій слідчий зобов'язаний ознайомити обвинуваченого і його захисника, а також надати можливість потерпілому і його представникові, цивільному позивачу і цивільному відповідачу або їх представникам ознайомитися з усіма додатковими матеріалами, а в разі їх клопотання — з усією справою (ст. 222 КПК).
Розглянемо деякі питання щодо трьох можливих рішень про закінчення досудового слідства.
Закінчивши досудове слідство і виконавши зазначені вище вимоги закону (статті 217—222 КПК), слідчий складає обвинувальний висновок.
Обвинувальний висновок — це процесуальний документ, у якому слідчий підводить підсумок проведеного досудового слідства і формулює обвинувачення особі чи особам, що складається з описової і резолютивної частини. В описовій частині зазначаються: обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві; місце, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано в справі, та відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки; наявність обставин, що обтяжують та пом'якшують його покарання1.
При посиланні на докази обов'язково зазначаються аркуші справи.
У резолютивній частині наводяться відомості про особу кожного з обвинувачених, коротко викладається суть пред'явленого обвинувачення з зазначенням статті кримінального закону, яка передбачає цей злочин.
Обвинувальний висновок підписує слідчий із зазначенням місця і часу його складання.
Якщо обвинувальний висновок складено мовою, якою не володіє обвинувачений, його має бути перекладено рідною мовою обвинуваченого або іншою мовою, якою він володіє. Переклад обвинувального висновку приєднується до справи (ст. 223 КПК).
До обвинувального висновку додаються:
1)список осіб, що підлягають виклику в судове засідання, з зазначенням їх адреси і аркушів справи, де викладено їхні показання або висновки;
2)довідка про рух справи та про застосування запобіжного заходу із зазначенням часу і місця тримання під вартою кожного з обвинувачених, якщо їх заарештовано;
3)довідки про речові докази, про цивільний позов, про заходи, вжиті для забезпечення цивільного позову і можливості конфіскації майна;
4)довідка про судові витрати в справі за час досудового слідства з посиланням на відповідні аркуші справи.
У списку осіб, які підлягають виклику в судове засідання, з метою нерозголошення відомостей про осіб, щодо яких у порядку, передбаченому статтями 52і та 523 КПК, застосовані заходи безпеки, замість їх справжніх прізвища, ім'я і по батькові зазначається псевдонім, а замість адреси — назва органу, який здійснює заходи безпеки, та його адреса (ст. 224 КПК).
Склавши обвинувальний висновок, слідчий направляє справу прокуророві (ст. 225 КПК).

3. Винесення постанови про закриття кримінальної справи
Закриття кримінальної справи є одним із способів її остаточного вирішення. Справа має закриватися після всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи та оцінки органом дізнання, слідчим, прокурором всіх зібраних і перевірених доказів.
Законне й обґрунтоване закриття кримінальної справи забезпечує:
а)виконання завдання кримінального процесу, яке полягає в тому, щоб жодна невинна особа не була притягнута до кримінальної відповідальності та засуджена;
б)незастосування кримінального покарання до тих осіб,які винні у вчиненні злочинів, що не становлять великої суспільної небезпеки і можуть бути виправлені та перевиховані шляхом застосування заходів адміністративного впливу, або до осіб, які зовсім перестали бути суспільно небезпечними.
Необґрунтоване закриття кримінальної справи шкодить боротьбі зі злочинністю, дозволяє уникнути покарання особам, винним у вчиненні злочину, обмежує права та законні інтереси осіб, які постраждали від злочину.
Підставами для закриття кримінальної справи у стадії досудового слідства є:
1)обставини, що виключають провадження у справі(ст. 6 КПК);
2)обставини, що надають слідчому право закрити кримінальну справу (статті 7—10 КПК);
3)недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 213 КПК)1.
Обставини, що виключають провадження у справі, є й підставами для відмови в порушенні кримінальної справи. Якщо ж ці обставини були встановлені вже в ході досудового слідства чи дізнання, то вони є підставами для закриття кримінальної справи слідчим або органом дізнання.
Безумовними підставами закриття кримінальної справи що виключають провадження у справі, є ті, що визначені в ст. 6 КПК. Кримінальна справа може бути закрита за реабілітуючими і нереабілітуючими обставинами. Слід зазначити, що за нереабілітуючими обставинами справа може бути закрита лише судом.
Реабілітуючими є такі обставини закриття справи, за якими особа визнається невинною у вчиненні злочину, в зв'язку з чим відновлюється її добре ім'я, репутація. Це відсутність події злочину, відсутність у діянні складу злочину, недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (пункти 1, 2 ст. 6, п. 2 ст. 213 КПК). Усі інші обставини є нереабілітуючими, хоч особу звільнено від кримінальної відповідальності за вказаними в законі підставами1.
Кримінальну справу не може бути порушено, а порушена підлягає закриттю (ст. 6 КПК):
1) за відсутністю події злочину.
Багато авторів розглядають відсутність події злочину тільки як відсутність взагалі події, з приводу якої проводилось розслідування2.
На думку О. Я. Дубинського, відсутність події злочину як підстава до закриття кримінальної справи повинна застосовуватися в таких випадках:
а)якщо встановлено, що не було самого факту, для розслідування якого порушено справу. Наприклад, ревізія фінансово-господарської діяльності підприємства засвідчила, що не було недостачі, дані про яку були основою до порушення кримінальної справи, бо виникла підозра про розкрадання державного майна;
б)якщо встановлено, що сама подія мала місце, однак її не можна визнати злочином, бо вона була результатом якого-небудь діяння. Прикладом можуть слугувати випадки, коли смерть людини була результатом дії стихійного лиха (повінь, пожежа), фізіологічних процесів (хвороба) тощо;
в) якщо встановлено, що подія мала місце, проте не була злочином, оскільки пов'язана з діями потерпілого, а не сторонніх осіб (самогубства, нещасні випадки на підприємствах)1. Є ще одна думка авторів: «якщо подію злочину не встановлено, то і кримінальну справу повинно бути закрито за відсутністю події злочину»2.
2) за відсутністю в діянні складу злочину.
Ця підстава до закінчення справи застосовується, якщо встановлено, що подія, з приводу якої проводилось розслідування, мала місце, була результатом діянь певної особи, проте це діяння не є злочинним. Розглянемо, в яких конкретних випадках виявляється відсутність складу злочину:
—відсутність одного з елементів складу злочину (об'єкта, суб'єкта, об'єктивної та суб'єктивної сторони). Відсутність хоча б одного з елементів складу злочину означає
відсутність складу злочину в діянні, що розслідується.Наприклад, відсутність об'єкта виявляється дуже часто в тому, що об'єкт охороняється не кримінальним законом,а іншою галуззю права (наприклад, неповернення грошей,що були отримані в позику, тягне не кримінальну відповідальність, а матеріальну в цивільно-правовому порядку);
—непричетність особи до злочину. Ця обставина виявляється в двох можливих ситуаціях: а) якщо достовірно встановлено, що злочин вчинено не даною особою, а іншою,і цю особу встановлено, та б) якщо встановлено, що злочин вчинено не даною особою, а іншою, проте невідомо,ким саме. Щоб пояснити це докладніше, візьмемо приклад з практики.
Працівники Дарницького РУ ГУМВС в м. Києві затримали неповнолітнього К., який розповів про те, що квартирну крадіжку він вчиняв не сам, а з іншими особами. Останніх затримали. В ході подальшого розслідування було встановлено повне алібі підозрюваних. Кримінальне переслідування припинили на основі п. 2 ст. 6 КПК3.
3)внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням окремих осіб.
Амністія та помилування — це акти вищого органу державної влади, які, не відміняючи закону, що встановлює відповідальність за ті чи інші злочини, звільняють осіб, що вчинили ці злочини, від кримінальної відповідальності, а також повністю або частково від покарання, передбачають заміну призначеного судом покарання більш м'яким, зняття судимості. Ці акти не виключають про-типравності та караності діянь, навпаки, діяння, що потрапляють під акт амністії чи помилування, мають всі ознаки злочину1.
Можна погодитися з С. В. Бородіним, який зазначає, що в усіх випадках, якщо є дві підстави для закінчення провадження по справі (перша — акт амністії і друга — виключення вчинення злочину даною особою), справу повинно бути закрито за другою підставою2. В таких випадках це захищає громадян від необґрунтованого визнання винним.
4)щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння 11-річного віку.
За наявності достатніх підстав вважати, що суспільно небезпечне діяння вчинено особою, яка досягла одинадцяти років, але до виповнення віку, з якого законом передбачено кримінальну відповідальність, за фактом цього діяння порушується кримінальна справа. Така справа вирішується у порядку, передбаченому ст. 73 КПК.
5)за примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, крім випадків передбачених частинами 2, 3, 4 ст. 27 КПК.
Справи про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 КК України, а також справи про злочини, передбачені ст. 356 КК України щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, якому і належить в такому Разі право підтримувати обвинувачення. В цих справах
дізнання і досудове слідство не проводяться. Зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примирився з обвинуваченим, підсудним. Примирення може статися лише до видалення суду в нарадчу кімнату для постанов-лення вироку (ч. 1 ст. 27 КПК)
У перелічених справах потерпілий сам підтримує обвинувачення, яке у кримінально-процесуальній літературі прийнято називати приватним.
6) за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокуророві надано право порушувати справи і за відсутності скарги потерпілого (ч. З ст. 27 КПК).
Справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК України порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, але закриття її за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним неможливе.
Якщо справа про будь-який із зазначених у ст. 125, ч. 1 ст. 126 і ст. 356 КК України злочинів має особливе громадське значення, а також у виняткових випадках, коли потерпілий у такій справі через свій безпорадний стан залежить від обвинуваченого чи з інших причин не може захищати свої законні інтереси, прокурор може порушити справу і за відсутності скарги потерпілого. Наприклад, злочин вчинено щодо неповнолітнього, або особи, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснити право на захист тощо. Така справа, порушена прокурором, направляється для провадження дізнання чи досудо-вого слідства, а після закінчення розслідування розглядається судом у загальному порядку. Якщо потерпілий і примириться з обвинуваченим чи підсудним по такій справі, вона закриттю не підлягає (частини 2 і 3 ст. 27 КПК).
Справи про злочини, вказані в частинах 2 і 3 ст. 27 КПК, називаються справами приватно-публічного обвинувачення, оскільки порушуються, наприклад, за заявою потерпілої сторони прокурором. Слід зазначити, що прокурор має право в будь-який момент вступити в справу, порушену суддею за скаргою потерпілого, про злочин, передбачений ст. 125, ч. 1 ст. 126 і ст. 356 КК України, і підтримувати обвинувачення в суді, якщо цього вимагає охорона державних або громадських інтересів чи прав громадян. Вступ прокурора в провадження по такій справі не позбавляє потерпілого прав, передбачених ст. 49 КПК, але справу в таких випадках за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним не може бути закрито (ч. 4 ст. 27 КПК).
7)щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами.
Таке закриття кримінальної справи може мати місце як після притягнення особи як обвинуваченого, так і до цього. Проте в будь-якому разі повинно бути зібрано достатньо доказів, які підтверджують злочинність діяння, що його вчинила померла особа.
Чинний закон встановлює, що смерть особи, яка вчинила злочин, не може слугувати підставою для закінчення справи, якщо провадження по ній необхідне для реабілітації померлого. Провадження по справі можливе також при відновленні справи щодо інших осіб за нововияв-леними обставинами. Продовження розслідування для реабілітації померлого може бути здійснено за клопотанням його родичів, громадських організацій, зацікавлених осіб. Якщо в результаті розслідування з'ясується, що померлий не вчиняв злочину, то кримінальну справу має бути закрито за відсутністю події злочину, складу злочину в діянні особи або за недоведеністю його участі у вчиненні злочину, що означатиме реабілітацію померлого1.
8)щодо особи, про яку є вирок за тим самим обвинуваченням, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї самої підстави.
Через виключність судового вироку, який набрав законної сили, не допускається повторний розгляд та інше рішення питань, що знайшли відображення у вироку, крім обвинувачення з приводу того самого діяння, яке визнано доведеним чи відкинуто судом. Наявність вироку, що набрав законної сили, ухвали чи постанови суду про закриття справи може слугувати підставою для закриття провадження: а) щодо особи, стосовно якої це рішення винесли; б) за тим самим обвинуваченням. Якщо в злочині брали участь інші особи, які не притягувались до кримінальної відповідальності, наявність вироку по даній справі не перешкоджає веденню розслідування для виявлення ролі цих осіб у вчиненому злочині та притягненні їх до відпо відальності. В тих випадках, коли після вступу вироку в законну силу буде встановлено, що засуджений вчинив інший злочин, який не розслідувався, — це буде підставою для формулювання нового обвинувачення.
Судом Залізничного району м. Києва Д. був засуджений за хуліганство. Після вступу в законну силу вироку було встановлено, що за день до вчинення хуліганства він брав участь у пограбуванні гр-на Н. Те, що Д. вже винесли вирок, не стало перешкодою для притягнення його до відповідальності за пограбування1.
9)щодо особи, про яку є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи за тим самим обвинуваченням.
На стадії досудового розгляду наявність нескасованої постанови про закриття справи за тим самим обвинуваченням виключає можливість продовження розпочатого провадження.
10)якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора.
Припиняють провадження в кримінальній справі, якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора.
Питання про закриття кримінальної справи за статтями 7—10 КПК може вирішувати тільки суд за наявності таких обставин:
1) звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання внаслідок зміни обстановки;
2)закриття кримінальної справи у зв'язку з дійовим каяттям;
3)з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим; із застосуванням примусових заходів виховного характеру;
4)з переданням особи на поруки;
5)із закінченням строків давності.
Звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання внаслідок зміни обстановки (ст. 7 КПК).
Суд має право звільнити підсудного від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене особою ліяння втратило суспільну небезпечність або ця особа припинила бути суспільно небезпечною.
Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора за наявності підстав, зазначених у ст. 48 КК, складає мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
За наявності підстав, зазначених у ст. 48 КК, у справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд У судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.
При закритті кримінальної справи з цих підстав мають додержуватися вимог, зазначених у частинах 2 і 3 ст. 7-1КПК.
Суд своїм вироком може звільнити від покарання особу, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо визнає, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на цей час не можна вважати суспільно небезпечною. Зміна обстановки може означати соціально-економічні або організаційно-господарські зміни в масштабі всієї держави, окремого регіону чи конкретного підприємства, установи, організації. Вона може полягати, наприклад, у переході від воєнного часу до мирного, скасуванні надзвичайного стану, через що діяння втратило суспільну небезпечність, а особа припинила бути суспільно небезпечною.
Зміна обстановки може стосуватися також умов життя особи, яка вчинила злочин, і бути пов'язаною з її спеціальним статусом (скажімо, призив на строкову військову службу), станом здоров'я (одержання особою каліцтва, Що позбавило її можливості самостійно пересуватись) тощо1.
Провадження в кримінальній справі, відповідно до ст. 7-1 КПК, може бути закрито судом за таких умов:
1)у зв'язку з дійовим каяттям;
2)з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим;
3)із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру в порядку, передбаченому ст. 447 КПК;
4)з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації;
5)із закінченням строків давності.
До направлення кримінальної справи до суду особі повинно бути роз'яснено сутність обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності та право заперечувати проти закриття справи з цієї підстави.
Направлення кримінальної справи до суду з підстав, зазначених у цій статті, не допускається, якщо обвинувачений, підсудний проти цього заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку.
Прокурор або слідчий у разі винесення постанови про направлення справи до суду у випадках, передбачених у ч. 1 ст. 7і КПК, повинні ознайомити обвинуваченого, його захисника, потерпілого або його представника з цією постановою, а в разі їх вимоги — з усіма матеріалами справи та роз'яснити їхні права.
Необхідно розрізняти «щире каяття» як окрему обставину, яка, не виключаючи кримінальної відповідальності, пом'якшує покарання (п. 1 ч. 1 ст. 66 КК), та «дійове каяття» (ст. 45 КК) як підставу звільнення від кримінальної відповідальності. «Щире каяття» є альтернативою двох інших підстав («з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину»), що пом'якшують покарання особи, яка притягується до кримінальної відповідальності. «Дійове каяття», про яке зазначено в назві ст. 45 КК і яке характеризується тим, що особа «щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодовує завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду», становить комплекс позитивних дій, що є підґрунтям для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
Порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 72 КПК). Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора за наявності підстав, зазначених у ст. 45 КК України, мають право своєю мотивованою постановою направити кримінальну справу до суду для вирішення питання про звільнення обвину-
Баченого від кримінальної відповідальності, а суд у судовому засіданні може винести постанову про закриття справи.
Умови звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям такі: а) злочин вчинено особою вперше; б) це злочин невеликої тяжкості; в) особа після вчинення злочину щиро розкаялась; г) активно сприяла розкриттю злочину; ґ) повністю відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду.
Порядок вирішення справ про суспільно небезпечні діяння, вчинені особою, яка не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність (ст. 73 КПК).
Слідчий, встановивши в кримінальній справі, що суспільно небезпечне діяння, вчинене особою у віці від одинадцяти років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом з постановою направляється прокурору.
Неповнолітньому, щодо якого винесено постанову, а також його батькам або особам, що їх замінюють, перед направленням справи прокурору надається можливість ознайомитись з усіма матеріалами справи, при цьому вони мають право користуватися послугами захисника.
Якщо встановлено, що особу, яка вчинила у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке КК України передбачено покарання у вигляді позбавлення волі понад п'ять років, необхідно у зв'язку з цим негайно ізолювати, то за постановою слідчого або органу дізнання, за згодою прокурора за мотивованим рішенням суду, її може бути поміщено у приймальник-розподільник для неповнолітніх на строк до ЗО діб. Участь захисника у цьому разі забезпечується з моменту поміщення неповнолітнього у приймальник-розподільник.
Слідчий, встановивши в кримінальній справі, що суспільно небезпечне діяння вчинено дитиною, яка не досягла П-річного віку, виносить постанову про закриття справи з додержанням вимог ч. 2 ст. 73 КПК, про що повідомляє прокурора і службу в справах неповнолітніх за місцем проживання дитини.
Порядок провадження в суді щодо такої особи визначено в главі 36 КПК «Особливості провадження в справах про злочини неповнолітніх».
Порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим (ст. 8 КПК).
Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора має право за наявності підстав, зазначених у ст. 46 КК України, винести мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.
За наявності підстав, зазначених у ст. 46 КК, у справах, що надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи. Підставою застосування ст. 46 КПК України є додержання сукупності передбачених нею умов: а) особа вчинила злочин вперше; б) це злочин невеликої тяжкості; в) винний примирився з потерпілим; г) відшкодував завдані ним збитки або усунув заподіяну шкоду.
Примирення винного з потерпілим означає досягнення між ними угоди, в якій фіксується, що потерпілий помирився з своїм кривдником, задоволений вжитими останнім заходами з відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди і внаслідок цього не заперечує проти звільнення винного від кримінальної відповідальності (чи просить про таке звільнення). Примирення має бути добровільним, а не зробленим потерпілим через його залякування з боку особи, яка вчинила злочин, її родичів чи інших осіб. Мотиви примирення можуть бути різними як у потерпілого (прощення, задоволення поведінкою правопорушника після злочину, жалість до його малолітніх дітей тощо), так і у винного (розкаяння, сором за вчинене, боязнь майбутнього покарання тощо). Ініціатива примирення може виходити від особи, яка вчинила злочин, потерпілого, сторонніх приватних осіб (родичів, знайомих та ін.), а також від правоохоронного органу чи суду.
Процедура примирення так званого приватного обвинувачення продовжує функціонувати і з введенням інституту звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим. Водночас положення ст. 46 КК України мають поширюватись і на справи приватного обвинувачення, якщо на цьому наполягає
потерпілий (інакше не буде примирення, що пов'язане з відмовою потерпілого від обвинувачення винної у вчиненні злочину особи)1.
Порядок звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру (ст. 9 КПК).
Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора на підставі, передбаченій ч. 1 ст. 97 КК України (неповнолітній, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості), виносять мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності. У цьому разі неповнолітньому, з додержанням вимог статей 438 і 440 КПК, пред'являється обвинувачення і після винесення постанови пред'являються всі матеріали справи. Справа зі списком осіб, які підлягають виклику до суду, надсилається до суду прокурором.
За наявності підстав, зазначених у ч. 1 ст. 97 КК, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.
Досягнення завдань і цілей кримінального процесу не завжди повинно бути пов'язане з притягнення винної у вчиненні злочину особи до кримінальної відповідальності, особливо що стосується неповнолітніх.
Звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру належить до виключної компетенції суду і є його правом, а не обов'язком. Воно може мати місце за наявності одночасно трьох умов: а) неповнолітній вчинив злочин уперше; б) це злочин невеликої тяжкості; в) виправлення неповнолітнього можливе без застосування покарання.
Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше більш м'яке покарання. До таких злочинів належать, зокрема, хуліганство (ч. 1 ст. 296), побої (ч. 1 ст. 126 КК), умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125).
Особливо ретельно суд має дослідити питання щодо можливості виправлення неповнолітнього без застосування покарання. Мають бути встановлені й оцінені дані, які характеризують особу до і після вчинення нею злочину: поведінка, ставлення до праці, розкаяння у вчиненому тощо.
Порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 10 КПК).
Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора мають право за наявності підстав, зазначених у ст. 47 КК України, своєю мотивованою постановою направити справу в суд для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності з передачею його на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням про це, прийнятим на загальних зборах. Протокол загальних зборів додається до справи.
За клопотанням колективу слідчий, прокурор інформують такий колектив про обставини вчиненого злочину невеликої або середньої тяжкості. За наявності підстав, зазначених у ст. 47 КК, у справах, які надійшли до суду з обвинувальним висновком, суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи.
Суд, прокурор, слідчий зобов'язані повідомити колектив про передачу їм особи на поруки.
Сутність передбаченого цією статтею виду звільнення полягає в тому, що особа умовно не притягається до кримінальної відповідальності та передається на поруки колективу підприємства, установи або організації для її виправлення шляхом застосування заходів виховного характеру, але остаточне вирішення цього питання залежить від подальшої поведінки особи. Відповідно до ст. 47 КК України на неї покладаються обов'язки, які водночас є умовами остаточного вирішення цього питання, — не ухилятися від заходів виховного характеру та не порушувати громадського порядку.
Якщо протягом року з дня її передачі на поруки особа не виправдає довіру колективу і порушить зазначені вище умови, колектив може відмовитись від поручительства.
Суд за наявності такого рішення, прийнятого на загальних зборах, про відмову від поручительства за взяту ними на поруки особу, вирішує питання про кримінальну відповідальність цієї особи1.
Недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочи-ну(п. 2 ст. 213 КПК).
Питання, що пов'язують із застосуванням цієї підстави до закриття справи, в теорії і на практиці не знайшли одностайного вирішення. Наприклад, Г. Чангулі вважає, що закриття кримінальної справи можливе за наявності таких умов:
1)якщо достовірно встановлено, що злочин було вчинено;
2)якщо особа, щодо якої припиняється справа, булла притягнута як обвинувачений;
3)зібрано недостатньо доказів, що вказують на вчинення обвинуваченим даного злочину, і немає можливості здобуття додаткових доказів1.
Закриття справи при недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину можливе лише в тому разі, якщо достовірно встановлено, що злочин було вчинено, винесено постанову про притягнення особи як обвинуваченого і їй пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, але під час досудового слідства з'ясувалося, що зібраних доказів недостатньо для направлення справи до суду, а додаткових доказів зібрати неможливо.

4. Винесення постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру
При досудовому слідстві в справах про суспільно небезпечні діяння осіб у стані неосудності (обмеженої осудності), а також про злочини осіб, які захворіли на психічну хворобу після вчинення ними злочину, проводяться всі необхідні слідчі дії для всебічного і повного з'ясування обставин суспільно небезпечного діяння і особи того, яка його вчинила, а також обставин, що характеризують цю особу та її психічне захворювання (ч. 2 ст. 417 КПК).
Справи про суспільно небезпечні діяння осіб, що визнані неосудними, завершуються закриттям справи та направленням до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Справа про суспільно небезпечне діяння особи, що визнана неосудною, підлягає закриттю на загальних підставах, якщо в процесі слідства не доведено подію суспільно небезпечного діяння або встановлено, що вчинене діяння не утворює складу злочину, передбаченого КПК, під ознаки якого воно підпадає.
Не всі обставини, що виключають провадження по справі (ст. б КПК), можуть слугувати підставою для закриття справи про суспільно небезпечне діяння особи, яку визнано неосудною. Вважається, що по цих справах неможливо закрити справу на підставі наявності акта амністії, за примиренням потерпілого з обвинуваченим, а також не можна передавати на поруки та ін.1
Після закінчення справи про злочин психічно хворого слідчий виносить постанову про закриття справи чи складає постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В такій постанові повинні бути викладені всі обставини, що підтверджують вчинення цією особою суспільно небезпечного діяння, а також дані, які підтверджують, що ця особа захворіла на психічну хворобу. До постанови додаються список осіб, що підлягають виклику на судове засідання, довідки про рух справи тощо. Рішення про застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру приймає суд.
Якщо суд визнає непотрібним застосовувати примусові заходи медичного характеру, справа підлягає закриттю, про що виноситься ухвала (постанова).
Якщо неосудність або обмежену осудність особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння або на час розгляду справи не встановлено, суд виносить ухвалу, а суддя — постанову про направлення справи для досудово-го розслідування в загальному порядку.
Якщо вчинення суспільно небезпечного діяння особою, щодо якої розглядається справа, не буде доведено, суд своєю ухвалою, а суддя — постановою закривають справу (ст. 421 КПК).

ЛЕКЦІЯ №12 ПІДСУДНІСТЬ. ПОПЕРЕДНІЙ РОЗГЛЯД СПРАВИ СУДДЕЮ.

1. Поняття і значення підсудності
2. Види підсудності
3. Процесуальний порядок попереднього розгляду справи суддею

1. Поняття і значення підсудності
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних, участь яких у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов'язком1. Але який конкретно суд повинен розглядати ту чи іншу кримінальну справу, залежить від інституту підсудності. Тому виникає необхідність розмежувати повноваження різних ланок судової системи, а також окремих судів кожної ланки щодо здійснення правосуддя в конкретних кримінальних справах. Таке розмежування проводиться за допомогою правил про підсудність. У науці та практиці кримінального процесу під підсудністю розуміють сукупність юридичних ознак (властивостей) кримінальної справи, на основі яких кримінально-процесуальний закон визначає суд, що має право і зобов'язаний розглянути її і вирішити по суті пред'явленого обвинувачення1.
Визначити підсудність означає встановити суд, який згідно із законом повинен здійснювати правосуддя при попередньому розгляді кримінальної справи суддею, а також провадження в суді першої інстанції і в подальших стадіях, якщо виникає така необхідність.
Правила про підсудність мають велике практичне значення. Чітке, юридично обґрунтоване розмежування повноважень кожної ланки судової системи, а також однойменних судів однієї ланки щодо розгляду і вирішення кримінальних справ забезпечує правильність функціонування всієї судової системи, здійснення покладених на неї завдань, є однією з правових гарантій справедливого правосуддя. Додержання правил про підсудність сприяє швидкому, всебічному і повному розгляду кримінальної справи з урахуванням її конкретних особливостей та з найменшими затратами державних коштів, здійсненню принципу рівності всіх громадян перед законом і судом, підвищує виховне значення правосуддя, забезпечує реалізацію права обвинуваченого на компетентний суд2.
Згідно із Законом України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. всім суб'єктам правовідносин гарантується захист їхніх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Угоди про відмову в зверненні за захистом до суду є недійсними.
Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якого рівня. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні правом на судовий захист нарівні з громадянами та юридичними особами України3.

2. Види підсудності
В юридичній літературі є різні думки щодо видів підсудності. М. М. Маршунов розрізняє три види підсудності:
1) предметну (родову); 2) спеціальну (персональну); 3) територіальну (місцеву)1. Є й інші погляди, зокрема, такий поділ: а) родова, або предметна; б) територіальна, або місцева; в) предметна; г) персональна; ґ) альтернативна; д) за зв'язком справ (М. М. Михеєнко, В. П. Шибіко, О. Я. Дубинський)2. КПК залежно від ознак самого злочину (роду, характеру), суб'єкта злочину, місця його вчинення та зв'язку кримінальних справ між собою, якщо їх кілька, встановлює такі види підсудності: 1) родову (предметну); 2) спеціальну (персональну); 3) територіальну (місцеву); 4) за зв'язком справ.
Родова (предметна) підсудність визначається характером вчиненого злочину й обумовлюється його кваліфікацією. За цією ознакою розмежовуються повноваження кожної ланки судової системи як суду першої інстанції. Родова підсудність визначається прямою вказівкою закону про віднесення певних категорій кримінальних справ до розгляду і вирішення їх судом окремої ланки. Наприклад, згідно зі ст. 33 КПК районному (міському) суду — основній ланці в системі судів загальної юрисдикції — підсудні всі кримінальні справи, за винятком справ, що підсудні судам вищого рівня і військовим судам.
Апеляційному суду Автономної Республіки Крим, апеляційним судам областей, міст Києва і Севастополя за родовою (предметною) ознакою підсудні кримінальні справи:
1) про злочини проти основ національної безпеки України, передбачені статтями 109—114 КК України: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (ст. 109 КК); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК); державна зрада (ст. 111 КК); посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК); диверсія (ст. 113 КК); шпигунство (ст. 114 КК);
2) про злочини, за вчинення яких КК України передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі: умисне вбивство (ст. 115 КК); порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК); посягання на життя представника іноземної держави (ст. 443 КК) тощо.
У випадках особливої складності або важливості справи, підсудної місцевому суду, апеляційний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди областей, міст Києва і Севастополя мають право прийняти її до свого провадження (ст. 34 КПК).
Спеціальна (персональна) підсудність визначається суб'єктом злочину. Цей вид підсудності стосується кримінальних справ, що підсудні військовим судам, а також про злочини, вчинені суддями та народними депутатами України, тощо. Спеціальна підсудність - це перш за все підсудність, як правило, апеляційним судам, що діють як суди першої інстанції. Військовим судам підсудні всі справи про злочини, які вчинені військовослужбовцями незалежно від звання.
Військовим судам гарнізонів як суду першої інстанції підсудні справи про злочини осіб, що мають військове звання до підполковника, капітана II рангу включно, крім тих справ, що підсудні військовим судам вищого рівня.
Військовим судам регіонів, Військово-Морських Сил як судам першої інстанції підсудні:
1) справи про злочини осіб, що мають військове звання
полковника, капітана І рангу і вище;
2) справи про злочини осіб, що обіймають посади від командира полку, командира корабля І рангу і вище, а також осіб, рівних їм за службовим становищем;
3) справи про всі злочини, за які в умовах мирного часу законом передбачено можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі (ст. 36 КПК).
Кримінальні справи про злочини, вчинені суддями Конституційного Суду України, будь-якого місцевого чи Вищого спеціалізованого суду (Вищого господарського суду України) розглядаються по суті відповідно апеляційним судом Автономної Республіки Крим, апеляційними судами областей, міст Києва і Севастополя, а також військовими судами регіонів, Військово-Морських Сил. При цьому конкретний суд за територіальними ознаками визначається Головою Верховного Суду України або його заступником, однак справа не може розглядатись тим судом, у якому працював обвинувачений.
Територіальна (місцева) підсудність визначається місцем вчинення злочину. Це найбільш поширений різновид підсудності, за допомогою якої визначають, якому конкретно із вищеназваних судів підсудна справа. За загальним правилом, кримінальна справа розглядається в тому суді, в районі діяльності якого вчинено злочин. Якщо місце вчинення злочину встановити неможливо, то справа повинна розглядатись судом, в районі діяльності якого закінчено дізнання чи досудове слідство (ст. 37 КПК).
Підсудність за зв'язком справ визначається можливістю об'єднання в одному провадженні кримінальних справ про обвинувачення однієї особи або групи осіб у вчиненні одного або кількох злочинів, які (справи) підсудні за територіальною, родовою чи персональною ознакою різним судам. Цей вид підсудності визначається за такими правилами: 1) у разі об'єднання в одному провадженні кримінальних справ про обвинувачення двох і більше осіб у вчиненні кількох злочинів, якщо ці справи підсудні двом чи кільком однойменним судам, справу розглядає той суд, в районі діяльності якого порушено кримінальну справу або закінчено досудове слідство (ст. 39 КПК). При визначенні підсудності у цій ситуації повинні враховуватися такі обставини: місце проживання більшості обвинувачених, потерпілих чи свідків; забезпечення найбільшої повноти та об'єктивності дослідження обставин справи; забезпечення максимального виховного впливу від розгляду і вирішення справи; 2) якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні кількох злочинів, справи про які підсудні різним судам, то справа розглядається судом вищого рівня (ч. 1 ст. 40 КПК); 3) якщо одна особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні кількох злочинів і справа хоча б про одну з них або про один із злочинів підсудна військовому суду, то справу розглядає військовий суд (ч. 2 ст. 40 КПК); 4) при обвинуваченні групи осіб у вчиненні одного або кількох злочинів, що не є військовими злочинами, якщо щодо хоча б одного з обвинувачених справа підсудна загальному суду, справа щодо всіх обвинувачених розглядається загальним судом (ч. З ст. 40 КПК).
З метою забезпечення найбільш об'єктивного і повного розгляду справи, а також найкращого забезпечення виховної ролі судового розгляду, в окремих випадках справу може бути передано на розгляд суду за місцем проживання чи роботи обвинуваченого або за місцем перебування більшості свідків.
Передача в цих випадках справи з одного суду до іншого допускається лише до початку її розгляду в судовому засіданні.
Питання про передачу справи з одного районного (міського) суду до іншого чи з одного військового суду гарнізону до іншого в межах Автономної Республіки Крим, однієї області, міст Києва і Севастополя, одного військового регіону чи Військово-Морських Сил вирішується головою відповідно Верховного суду Автономної Республіки Крим, обласного Київського і Севастопольського міських судів, головою військового суду регіону, Військово-Морських Сил.
Питання про передачу справи до суду іншої області або військового суду, міжобласного суду або військового суду іншого регіону вирішується Головою Верховного Суду України чи його заступником (ст. 38 КПК).
Суддя, встановивши, що кримінальна справа не підсудна певному суду, надсилає її за підсудністю, про що виносить постанову.
Якщо підсудність справи іншому однойменному суду виявилася в судовому засіданні, суд продовжує розгляд справи, якщо це не може завдати шкоди повноті й об'єктивності дослідження обставин справи. Якщо ж не можна цього забезпечити, суд надсилає справу за підсудністю про що виносить ухвалу.
Суд, виявивши в судовому засіданні, що справа підсудна суду вищого рівня або військовому суду, надсилає її за підсудністю.
Передача до суду нижчого рівня справи, розгляд якої почався у судовому засіданні суду вищого рівня, не допускається.
Спори про підсудність між судами не допускаються. Кримінальна справа, надіслана з одного суду до іншого в порядку, встановленому статтями 38—41 КПК, повинна бути прийнята цим судом до свого провадження, якщо при цьому не перевищується компетенція суду (статті 41—42 КПК).

3. Процесуальний порядок попереднього розгляду справи суддею
Після надходження від прокурора кримінальної справи з обвинувальним висновком до суду в порядку ст. 233 КПК починається третя стадія кримінального процесу -попередній розгляд справи суддею (за старим законом — віддання обвинуваченого до суду).
Суддя одноособово чи суд у справі, що надійшла від прокурора з обвинувальним висновком, з'ясовує щодо кожного обвинуваченого такі питання:
1) чи підсудна справа суду, на розгляд якого вона надійшла;
2) чи немає підстав для закриття справи або її зупинення;
3) чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог КПК;
4) чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу;
5) чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства таких порушень вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду;
6) за клопотанням прокурора, обвинуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого чи його представника суддя з'ясовує також питання про те, чи
немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб;
7) за клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника суддя з'ясовує також питання про те, чи немає підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею КК що передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено (ст. 237 КПК).
Питання, що з'ясовуються суддею при попередньому розгляді справи, пов'язані з перевіркою матеріалів кримінальної справи, по якій провадилось досудове слідство;
Розглянемо зміст цих питань.
1. Чи підсудна справа суду, на розгляд якого вона надійшла (п. 1 ст. 237 КПК)?
Якщо після одержання справи суддя дійде висновку, що вона не підсудна даному суду, або з метою забезпечення найбільш об'єктивного і повного розгляду справи, а також виховного впливу судового розгляду її доцільно передати на розгляд суду за місцем проживання чи роботи обвинуваченого або за місцем знаходження більшості свідків, то він приймає рішення (постанову) про направлення її за підсудністю відповідно до вимог статей 38, 41 та ч. З ст. 249 КПК.
2. Чи немає підстав для закриття справи або її зупинення (п. 2 ст. 237 КПК)?
За наявності обставин, передбачених статтями 6—10 і 11і КПК, суддя своєю мотивованою постановою закриває справу, скасовує запобіжні заходи, заходи забезпечення цивільного позову і конфіскації майна, а також вирішує питання про речові докази, зокрема про гроші, цінності та інші речі, набуті злочинним шляхом. Копія постанови протягом трьох діб після її винесення надсилається сторонам.
На постанову протягом семи діб від дня її винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду, а якщо справа розглядається в першій інстанції апеляційним судом — касаційні подання чи скарги до касаційного СУДУ (ст. 248 КПК).
Встановивши, що підстав для закриття справи немає, сУДдя має з'ясувати, чи на момент призначення справи на Розгляд у судовому засіданні немає підстав для зупинення провадження по кримінальній справі. Якщо є такі підстави, наприклад, обвинувачений зник і місцеперебування його ні слідчому, ні судді невідомо, суддя повинен винести постанову про зупинення провадження в справі до розшуку обвинуваченого. Крім того, у разі захворювання обвинуваченого на хворобу, яка триває довгий час, що виключає можливість його участі в судовому розгляді справи, суддя також своєю постановою зупиняє провадження в справі до одужання обвинуваченого.
3. Чи складено обвинувальний висновок відповідно до вимог КПК (ч. З ст. 237 КПК).
Відповідно до ст. 223 КПК обвинувальний висновок повинен складатись з описової та резолютивної частин. В описовій частині зазначаються: обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві; місце, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано в справі; відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки; обставини, що обтяжують та пом'якшують його покарання.
При посиланні на докази в обвинувальному висновку обов'язково повинна зазначатись нумерація аркушів справи.
У резолютивній частині наводяться відомості про особу кожного з обвинувачених, коротко викладається суть пред'явленого обвинувачення із зазначенням статті КК, що передбачає даний злочин.
Якщо обвинувальний висновок складено мовою, якою не володіє обвинувачений, його має бути перекладено рідною мовою обвинуваченого або іншою мовою, якою він володіє. Переклад обвинувального висновку додається до справи. Крім того, обвинувальний висновок повинен бути підписаний слідчим із зазначенням місця і часу його складання.
Якщо вимоги закону щодо змісту обвинувального висновку не будуть виконані, суддя повертає справу прокурору на її дооформлення.
4. Чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу (ч. 4 ст. 237 КПК)?
Перевірка законності й обґрунтованості застосування до обвинуваченого запобіжного заходу здійснюється відповідно до вимог статей 148—1653, 434, 436 КПК. При цьому суддя може змінити запобіжний захід як на менш, так на більш суворий, обрати його, якщо він раніше не обирався чи був скасований, або скасувати його.
5 Чи не було допущено під час порушення справи, провадження дізнання і досудового слідства таких порушень вимог закону, без усунення яких справу не може бути призначено до судового розгляду (п. 5 ст. 237 КПК)?
При попередньому розгляді справи суддя з власної ініціативи чи за клопотанням прокурора, обвинуваченого його захисника чи законного представника, потерпілого, позивача, відповідача або їх представників своєю постановою повертає справу на додаткове розслідування у випадках, якщо під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства були допущені такі порушення вимог закону, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду.
З'ясовуючи це питання, суддя має встановити, чи не було допущено під час порушення кримінальної справи та її досудового розслідування відхилень від вимог кримінально-процесуального закону, а якщо вони мали місце, то який характер (істотний чи неістотний) вони мали.
За наявності істотних процесуальних порушень, тобто таких, що призвели до обмеження гарантованих законом прав учасників процесу або інакше можуть перешкодити суду об'єктивно, повно та всебічно розглянути справу і винести законний і обґрунтований вирок, попередній розгляд справи суддею не може відбутись. Постановою судді справа у такому разі має бути повернута на додаткове розслідування. Встановлення ж неістотних процесуальних порушень, що не потягли і не могли потягти за собою загальних неправильних висновків органів досудового слідства і прокурора, не є перешкодою для попереднього розгляду справи суддею. Питання про істотність допущеного порушення кримінально-процесуальної форми і про вплив його на загальні висновки слідчого і прокурора вирішується у кожному конкретному випадку відповідно до вимог ст. 370 КПК, якщо, наприклад, порушено право обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, з допомогою перекладача, розслідування справи провадила особа, яка підлягала відводу, тощо.
Разі виявлення порушень кримінально-процесуального
закону з боку органів досудового слідства чи прокурора
УДДя під час попереднього розгляду справи має право
винести на їх адресу окрему постанову відповідно до вимог ч. 1 ст. 246 КПК.
6. Чи немає підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб (за клопотанням прокурора,обвинуваченого, його захисника чи законного представника, потерпілого, чи його представника) (ч. 2 ст. 237КПК)?
Принцип всебічності, повноти й об'єктивності дослідження обставин справи (ст. 22 КПК) вимагає від органів досудового слідства і суду встановити всіх осіб, винних у вчиненні злочину. Тому, в разі встановлення, що не всі особи, які викриті у вчиненні злочину, притягнуті до участі у справі як обвинувачені, суддя має право прийняти таке рішення: повернути всю справу прокуророві для проведення додаткового розслідування, якщо окремий розгляд справи щодо інших осіб неможливий, оскільки негативно позначиться на всебічності, повноті й об'єктивності дослідження обставин справи та її вирішенні.
7. Чи немає підстав для кваліфікації дій обвинуваченого за статтею КК України, яка передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, чи для пред'явлення йому обвинувачення, яке до цього не було пред'явлено (ч. З ст. 237 КПК)?
При цьому на практиці можуть виникнути різні ситуації. Наприклад, дії обвинуваченого, на думку судді, слід перекваліфікувати на статтю кримінального закону з більш суворою санкцією, або на статтю, яка передбачає інші істотні фактичні обставини порівняно з пред'явленим обвинуваченням, або на статтю з менш суворою санкцією без зміни при цьому формулювання обвинувачення. У таких ситуаціях, переконавшись у необхідності змінити кваліфікацію дій обвинуваченого, суддя повертає кримінальну справу за клопотанням прокурора, потерпілого чи його представника на додаткове розслідування.
Попередній розгляд справи здійснюється суддею одноособово з обов'язковою участю прокурора. Про день досудового розгляду справи повідомляються також інші учасники процесу, однак їх неявка не перешкоджає розгляду справи.
Попередній розгляд справи починається з доповіді прокурора щодо можливості призначення справи до судового розгляду. Якщо в судове засідання з'явились інші учасники судового розгляду, вони висловлюють свої думки щодо питань, розглянутих вище, та заявлених ними клопотань. Прокурор висловлює свою думку щодо клопотань, заявлених іншими учасниками судового розгляду. Постанова судді виноситься в нарадчій кімнаті.
При попередньому розгляді справи в разі необхідності ведеться протокол.
Справа повинна бути призначена до попереднього розгляду суддею не пізніше десяти діб, а у разі складності справи — не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду (статті 240—241 КПК).
За результатами попереднього розгляду справи суддя своєю постановою приймає одне з таких рішень:
1) про призначення справи до судового розгляду;
2) про зупинення провадження в справі;
3) про повернення справи прокуророві;
4) про направлення справи за підсудністю;
5) про закриття справи;
6) про повернення справи на додаткове розслідування
(ст. 244 КПК).
За наявності достатніх підстав для розгляду справи в судовому засіданні суддя, не вирішуючи наперед питання про винуватість, виносить постанову про призначення справи до судового розгляду.
У постанові повинні бути зазначені: місце і дата її винесення, посада і прізвище судді, прізвище, ім'я і по батькові обвинуваченого, підстави призначення справи до розгляду, стаття КК, за якою пред'явлено обвинувачення, та рішення з інших питань, пов'язаних з підготовкою справи до розгляду.
Постанова судді оскарженню не підлягає, на неї не може бути внесено подання прокурором

Поиск по сайту: