Види правових норм, які використовуються при кримінально-правової кваліфікації

У статтях Загальної та Особливої частин КК викладена велика кількість правових норм, які до того ж узагальній теорії права та кримінально правовій науці піддаються класифікації за різноманітними критері­ями. Очевидно, у ході кримінально-правової кваліфікації вони відіграють неоднакову роль.

Однією з поширених класифікацій норм кримінально­го права є їх поділ на забороняючі (чи заборонні), роз’яснюючи (дефінітивні), виключні (обмежувальні) та стиму­люючі (або заохочувальні). Саме така класифікація повин­на бути врахована при визначенні видів норм, які мають кваліфікаційне значення.

Забороняючі норми встановлюють ознаки злочину та передбачають вид і міру покарання за його вчинення. Дис­позиції і санкції таких норм закріплені в статтях Загальної та Особливої частин КК. У них виражене те специфічне, що є в кожному посяганні, що відрізняє його від усіх інших. Не встановивши, що діяння передбачене якоюсь забороняючою нормою, його не можна взагалі оцінювати з точки зору кри­мінального закону. Тому при кваліфікації неодмінно поси­лаються на статті кримінального закону, які виражають за­бороняючі кримінально-правові норми. Забороняючі нор­ми є не лише найбільш поширеними у кримінальному праві, а й типовими для нього, такими, які перебувають у взаємозв'язку з іншими видами кримінально-правових норм¹, визначають всю систему кримінального права.

Роз'яснюючі норми у кримінальному праві є двох видів. Перші — це норми, виражені в статтях Загальної частини, які визначають межі чинності забороняючих та стимулю­ючих норм, дають визначення поняттям, що стосуються всіх чи більшості злочинів, називають ознаки окремих видів кримінального покарання. Другі — норми у статтях Особ­ливої частини, які роз'яснюють зміст термінів і терміноло­гічних зворотів, що стосуються окремих злочинів.

Роз'яснюючі норми доповнюють та розвивають інші кримінально-правові норми, не змінюючи їх змісту, спри­яють встановленню забороняючих і стимулюючих норм. Кожна роз'яснююча норма тлумачить лише певну части­ну ознак, у яких виражається діяння, що підлягає квалі­фікації. Наприклад, у примітці до ст. 364 КК дане понят­тя службової особи, розкритий зміст суспільно небезпеч­них наслідків ряду злочинів у сфері службової діяльності. Але жодного такого злочину в цій примітці не сформульо­вано. Так само і статті Загальної частини КК, які містять роз'яснюючі норми, тільки розкривають зміст певних оз­нак складу злочину (наприклад, умислу).

Самі по собі роз'яснюючі норми не застосовуються при кваліфікації¹. Безпосередньо кваліфікувати діяння за ро­з'яснюючою нормою неможливо хоча б тому, що жодна з них не розкриває всіх ознак діяння. Звернення до роз'яс­нюючих норм — передумова застосування забороняючих кримінально-правових норм.

Виключні (обмежувальні) норми — ті, які встановлю­ють винятки із загальних правил — передбачають випад­ки, коли кримінальна відповідальність не настає. У КК є, принаймні, дві такі норми (ч. 2 ст. 385 та ч. 2 ст. 396 КК, де передбачено випадки, коли не настає відповідальність за відмову від давання показань та за приховування зло­чину). У КК є ще статі, де виключні норми поєднуються із забороняючими — встановлені часткові обмеження, що стосуються окремих ознак складу злочину. Наприклад, у ст. 240 КК передбачена відповідальність за незаконне ви добування корисних копалин, крім загальнопоширених, предметом ряду злочинів є надра ы корисны копалини загальнодержавного значення.

Виключні норми застосовуються при кваліфікації лише діянь, на які вони поширюються. Причому, спочат­ку слід встановити наявність підстав для кваліфікації діяння за відповідною забороняючою нормою, а потім — що скоєне підпадає під дію відповідної виключної норми.

Стимулюючі норми кримінального права заохочують громадян до поведінки, бажаної для держави і суспільства. Одні з них містяться в статтях Загальної частини (норми про обставини, що усувають злочинність діяння, добро­вільну відмову, дієве каяття), інші — у статтях Особливої частини (норми про звільнення від кримінальної відпові­дальності при позитивній посткримінальній поведінці).

Для застосування кримінально-правових стимулюю­чих норм необхідно попередньо звернутися до відповідних роз'яснюючих та забороняючих норм. Адже для того, щоб встановити, наприклад, наявність ознак позитивної пост-кримінальної поведінки, потрібно спочатку довести, що попередня поведінка була кримінально караною. Інакше — якщо діяння особи не підлягали б кваліфікації як злочинні — немає підстав застосовувати норму, яка звільняє від кри­мінальної відповідальності.

Стимулюючі норми, як і забороняючі, є підставою для остаточної кримінально-правової оцінки діяння. На­явність у діянні всіх ознак, передбачених забороняючою нормою кримінального права, виступає підставою для ква­ліфікації діяння як злочину; наявність ознак, встановле­них стимулюючою нормою, є підставою для кваліфікації діяння як правомірного або ж такого, за яке не настає кри­мінальна відповідальність.

Таким чином, можна зробити висновок, що підставою кримінально-правової кваліфікації є статті КК, у яких закріплені забороняючі, виключні та стимулюючі норми. Причому забороняючі норми є обов'язковою підставою, оскільки без їх використання не обходиться жодний ви­падок кримінально-правової кваліфікації, а виключні та стимулюючі — факультативною.

Статті кримінального закону, які використовуються при кваліфікації Визначення кримінально-правової норми, яка передбачає певнедіяння, ще не означає, що встановлена нормативна підстава кваліфікації. Для цього потрібно ще вказа­ти статті кримінального закону, їх частини і пункти, які передбачають ці норми. При цьому потрібно розрізняти ті статті закону, які є безпосередньою підставою кваліфі­кації, і ті, що виступають її загальною підставою.

Безпосередньою підставою кваліфікації пропонується вважати такі статті, на які при кваліфікації робиться пря­ме посилання. У них прямо встановлені ознаки діяння, які виражають його специфіку, відмінність від інших пося­гань, передбачених кримінальним законом. Загальною ж підставою кваліфікації виступають ті статті, які передба­чають положення, що стосуються всіх чи багатьох кримі­нально караних діянь, визначають межі чинності статей кримінального закону тощо.

Відомо, що вимога заборони певної поведінки форму­люється у статтях як Загальної, так і Особливої частини КК. У статтях Загальної частини КК формулюються озна­ки забороненої поведінки, які мають однаковий зміст в усіх чи багатьох видах діянь, не виражають їх специфіку, не використовуються при розмежуванні окремих злочинів. Ці ознаки звичайно презумуються і на них немає потреби спеціально посилатися при кваліфікації. Тому більшість статей Загальної частини кримінального законодавства виступає не безпосередньою, а загальною підставою кри­мінально-правової кваліфікації. Разом з тим статті Загаль­ної частини, що закріплюють ознаки діяння, які вирізня­ють його з поміж інших, уточнюють характер злочинної діяльності, що має місце у конкретних випадках, є безпо­середньою підставою кримінально-правової кваліфікації.

У статтях Особливої частини виражена та частина за­бороняючої кримінально-правової норми, яка стосується специфіки конкретного (окремого, певного, визначеного) посягання. Наявність ознак, вказаних у статтях Особли­вої частини, потрібно спеціально доводити у ході кваліфі­кації діяння. Тому статті Особливої частини, які містять забороняючі норми, й виступають безпосередньою підста­вою кваліфікації. Також безпосередньою підставою ква­ліфікації є статті (частини статей) Особливої частини, які містять стимулюючі норми. Ті ж статті (частини статей, примітки до статей) Особливої частини, які містять роз'яс­нюючі норми, безпосередньо при кваліфікації не застосо­вуються, вони виступають загальною підставою кваліфі­кації.

Статті Загальної частини, які використовуються при кримінально-правовоій кваліфікації У теорії кримінального права існує думка, що до Загальної частини кримінального права належать такі норми, у яких містяться положення, що використовуються при розгляді будь-якого злочину¹. Роз­виваючи її, слід було б прийти до висновку, що положен­ня Загальної частини використовуються в усіх випадках кримінально-правової кваліфікації.

Обстоюється також інший підхід щодо ролі Загальної частини кримінального закону при кваліфікації. Одна з викладених у літературі позицій полягає у тому, що нор­ми Загальної частини при кваліфікації використовують­ся (вказуються) тільки у тих випадках, коли вони уточ­нюють характер злочинної діяльності лише в порівнянні з тією діяльністю, яка описана у статті Особливої части­ни². Такий підхід, по суті, означає, що з усіх положень Загальної частини кваліфікаційне значення визнається лише за тими, які регламентують попередню злочинну діяльність та співучасть.

Разом з тим таке розуміння ролі Загальної частини в процесі кваліфікації видається обмеженим, тим більше, якщо вести мову не просто про кваліфікацію злочину, а про всю кримінально-правову кваліфікацію. Використан­ня положень Загальної частини в ході кримінально-пра­вової кваліфікації не зводиться до того, що з їх допомогою встановлюється зміст тих чи інших ознак, передбачених Особливою частиною КК.

Кваліфікація пов'язана з використанням цілого ряду статей Загальної частини кримінального законодавства. При цьому за сферою дії можуть бути виділені статті:

—до яких при кваліфікації скоєного не звертаються ніколи;

—статті, які використовуються у зв'язку з кваліфіка­цією окремих видів діянь;

—статті, котрі використовуються при кваліфікації будь-якого діяння.

Статті Загальної частини кримінального законодавства можна також поділити за виконуваною функцією на такі, які є підставою кваліфікації, та ті, що виступають її пере­думовою.

Насамперед, при кваліфікації не використовується більшість статей Загальної частини, які регламентують питання покарання. Хоча зворотнє має місце — призна­чення покарання, звільнення від нього детермінується кваліфікацією скоєного. Не використовується також при ква­ліфікації стаття, яка проголошує завдання Кримінально­го кодексу.

У той же час при кваліфікації завжди використовують­ся положення Загальної частини, які регламентують давність притягнення до кримінальної відповідальності. У кожній кримінальній справі необхідно встановити, що з моменту вчинення злочину не спливли строки давності, передбачені ст. 49 КК. Якщо ознакою відповідного злочи­ну є повторність, то додатково потрібно довести, що не спливли строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за попередній злочин, у зв'язку з наяв­ністю якого нове посягання кваліфікується як повторне. Стаття, що передбачає судимість, використовується при кваліфікації злочинів, ознакою яких є рецидив.

Більшість статей Загальної частини про злочин вико­ристовується у зв'язку з кваліфікацією не всіх, а тільки окремих видів діянь. Так, ст. 25 КК «Необережність та її види» не використовується при кваліфікації умисних зло­чинів. Якщо констатована наявність ознак умислу, то тим самим виключається необережна вина у тому ж самому злочині. У той же час наявність необережної вини можна встановити тоді, коли попередньо зафіксована відсутність ознак умислу. Тому є підстави вважати, що стаття Загаль­ної частини про умисел (на відміну від статті про необе­режність) використовується при кваліфікації будь-якого злочину.

Статті, що регламентують вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. 22 КК), осудність (ст. 19 КК), використовуються при кваліфікації всіх зло­чинів, оскільки щоразу виникає необхідність встановити наявність чи відсутність цих обов'язкових ознак суб'єкта посягання.

Кримінально-правові норми про обставини, що виклю­чають злочинність діяння (статті 36—43 КК), не викорис­товуються при кваліфікації діянь, вчинених за відсутності ознак, які усувають їх злочинність. Статті 14, 15 КК використовуються при кваліфікації тільки попередньої злочинної діяльності. Норма про доб­ровільну відмову використовується при кваліфікації лише діянь, вчинених за наявності її ознак.

Кримінально-правові норми про співучасть у злочині (ст. 27 КК та інші) не використовуються при кваліфікації посягань, вчинених однією особою, а також за відсутності ознак співучасті у злочині.

До статей, які використовуються при кваліфікації будь-яких діянь, крім названих вище, належать ті, що за­кріплюють підставу кримінальної відповідальності (ст. 2 КК), межі чинності кримінально-правових норм (статті 4— 8 КК), поняття злочину (ст. 11 КК).

Значення санкції статті Особливох частини для кваліфікації Прийнято вважати, що при кваліфікації використовується лише - диспозиція статті Особливої частини. Ознаки окремих злочинів встановлюються законодавцем, як пра­вило, лише у диспозиціях статей Особливої частини КК. Оскільки санкції не призначені для розміщення таких ознак, то вони й не повинні впливати на кваліфікацію діяння. Більше того, визнається за не­можливе проводити кваліфікацію, орієнтуючись на санк­цію — можливе покарання. Підбір «підходящої» санкції до діяння є не що інше, як грубе порушення законності, бо тоді особа, котра проводить кваліфікацію, ставить себе на місце законодавця — намагається визначити вид та розмір покарання, яке має бути призначене за відповідне діяння.

Таким чином, оскільки ознаки злочину передбачені диспозицією норми, то саме ця її частина, за загальним правилом, є підставою кваліфікації.

Однак у ряді випадків при кваліфікації доводиться звертатися і до санкції кримінально-правової норми. Це має місце, коли:

1) у санкції вказані ознаки злочину;

2) вид покарання дозволяє визначити зміст ознак, на­званих у диспозиції статті;

3)порівняння розмірів та видів покарання дає можливість визначити,чи потрібна кваліфікація скоєного за сукупністю;

4)коли санкція використовується при розмежуванні злочинів¹.

Врахування при кваліфікації виду диспозиції статті кримінального закону -У теорії кримінального права - диспозиції статей Особливої частини за способом описання конкретного виду злочину прийнято ділити на чотири види: прості, описові, бланкетні і відсильні. Зустрічаються також диспозиції, у яких поєднуються ознаки декількох видів диспозицій — змішані. Встановлення виду диспозиції має безпосереднє значення для визначення нормативної підстави кримі­нально-правової кваліфікації.

Якщо диспозиція статті виражена виключно у кримі­нальному законі, то диспозиція норми, як абстрактне правило поведінки, формулюється як у статті кримінального закону, так і поза його межами. Оскільки кримінально-правова норма — це складова усієї правової системи, то вона виражається також в нормативних актах інших га­лузей права, а також положеннях, які виробляються у правозастосовній практиці. Диспозиції статей різних видів у неоднаковій мірі передбачають звернення до джерел, що не належать до кримінального закону, за яким кваліфі­кується діяння.

Такі джерела виступають додатковими підставами кри­мінально-правової кваліфікації. Всі додаткові підстави кваліфікації, про які йшла мова вище, спрямовані лише на конкретизацію положень, закріплених у законі. У них не може встановлюватися кримінальна відповідальність чи умови звільнення від неї. Вони не можуть застосовува­тися самостійно без основної підстави — норми криміналь­ного закону.

Проста диспозиція рідко може бути застосована без спеціального тлумачення — звернення до теоретичних положень, співставлення даної статті Особливої частини з іншими її статтями, а також статтями Загальної части­ни кримінального закону та нормативними актами інших галузей права, аналізу правозастосовної практики тощо. Разом з тим всі такі джерела використовуються не з ме­тою встановити наявність чи відсутність у скоєному оз­нак передбаченого кримінальним законом діяння, а для того, щоб з'ясувати зміст діяння, названого у диспозиції статті Особливої частини. Вони не виступають ні безпо­середньою, ні загальною підставою кримінально-право­вої кваліфікації.

Описова диспозиція нерідко містить ознаки, для вста­новлення яких потрібно у свою чергу звертатися до інших джерел. Наприклад, зі змісту ст. 122 КК неможливо виз­начити, чим є середньої тяжкості тілесне ушкодження, у якому випадку воно буде таким, що спричинило тривалий розлад здоров'я. Тому і при застосуванні описових диспо­зицій потрібно звертатися до джерел, які не належать до кримінального закону.

Бланкетна диспозиція містить пряме посилання на норми, які не містяться у статті кримінального закону. Це ставить питання про їх місце серед підстав кримінально-правової кваліфікації.

Такі норми в кримінально-правовій регламентації сус­пільних відносин відіграють допоміжну роль. Вони засто­совуються остільки, оскільки це передбачено кримінально-правовою нормою, не самостійно, а лише поряд з нормою кримінального закону. Рівень бланкетності визначається у кримінальному законі. Як правило, нормативними акта­ми інших галузей права визначаються лише окремі ознаки складу злочину, частіше за все це ознаки об'єктивної сто­рони посягання. Навіть у диспозиціях, які, на перший по­гляд, повністю бланкетні, цілий ряд ознак злочину все одно визначений кримінальним законом. Тому не викликає сум­ніву, що злочини, відповідальність за які передбачена стат­тями з бланкетними диспозиціями, мають змішану протиправність — і кримінально-правову, і передбачену іншими галузями права. Тому кваліфікація неможлива без їх вико­ристання.

Пленум Верховного Суду України у постановах про практику застосування кримінально-правових норм з бланкетними диспозиціями неодноразово наголошував на необхідності звернення до відповідних нормативних актів при кваліфікації посягань. Таким чином, можна зробити висновок, що судова практика вважає підставою кримі­нально-правової кваліфікації не лише відповідні положен­ня кримінального закону, а й ті нормативно-правові акти, до яких відсилає бланкетна диспозиція.

У зв'язку з цим виникає питання: чи потрібно при ква­ліфікації діяння за статями Особливої частини КК з блан­кетними диспозиціями посилатися на відповідні норма­тивно-правові акти. У теорії кримінального права з цього приводу не досягнуто єдності підходів. Так, Н. Ф. Кузне­цова вказує, що особливість кваліфікації складів, перед­бачених бланкетними нормами, полягає у обов'язковості посилань на конкретні нормативні акти, до яких останні відсилають. Обґрунтовуючи таку позицію, вона зазначає, що вирок про злочинне порушення правил техніки безпе ки чи дорожньо-транспортної безпеки буде скасований, якщо суд у ньому не вкаже на конкретне порушення та­ких правил з посиланнями на відповідні правові акти¹. Це, безумовно, так. Але цілком слушними видаються мірку­вання щодо цього О. І. Рарога. Він звертає увагу на те, що посилання на нормативно-правові акти інших галузей не­обхідне не для кваліфікації, а для її обґрунтування, тому вона повинна міститися в описово-мотивувальній частині обвинувального вироку як доказ². Крім того, як підкрес­лює вчений, у нормах інших галузей права не формулю­ються ознаки складу того чи іншого злочину. Звідси вип­ливає, що немає необхідності посилатися на нормативно-правові акти інших галузей при кваліфікації злочину³.

Відсильна диспозиція, як правило, передбачає встанов­лення не наявності, а відсутності ознак злочину, встанов­лених іншою статтею закону. Наприклад, середньої тяж­кості тілесне ушкодження — умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 цього Кодексу, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров'я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину(ст.. 122 КК Украъни). Часто відсильна диспозиція передбачає необхідність про­ведення розмежування злочинів — вказує, що діяння може бути кваліфіковане за даною статтею Особливої частини за відсутності ознак іншого злочину.

Субсидіарне застосування правових норм при кримінально-правової кваліфікації Звертатися у ході кваліфікації до інших нормативно-правових - актів доводиться не лише при бланкетних чи відсильних диспозиціях статті кримінального закону. В багатьох випадках ознаки злочину, виражені у простих чи описових диспозиціях, можуть бути з'ясовані завдяки тому, що вони роз'яснені у нормативно-правових актах, на які немає прямого посилання в статті кримінального закону¹. При цьому має місце так зване суб­сидіарне застосування правових норм.

Стосовно кримінального законодавства субсидіарне застосування норм інших галузей права пов'язане не з усу­ненням наявних у кримінальному законі прогалин, а зі звертанням до них для з'ясування змісту самих криміналь­но-правових норм. Відповідний термін походить від ла­тинського subsidium, що означає — допомога. Таким чи­ном, виходячи з буквального значення слова, субсидіарне застосування правових норм має місце тоді, коли для зас­тосування однієї норми необхідно звертатися за допомо­гою до інших правових норм. Така допомога полягає у з'я­суванні змісту понять, які використовуються в одній нормі, а зміст їх витлумачений у іншій нормі. Можливість і необхідність використання при кваліфікації злочинів норм інших галузей права, навіть коли на них немає пря­мого посилання в статті кримінального закону, базується на системному характері права, взаємозв'язку і взаємоза­лежності між нормами, які належать до різних галузей права.

Як приклад субсидіарного застосування норм інших галузей права при кримінально-правовій кваліфікації може бути наведене звернення до нормативних актів, які регламентують обіг наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів.

У зв'язку із субсидіарним застосуванням правових норм інших галузей права при кримінально-правовій ква­ліфікації постає декілька питань прикладного характеру. Одне з них: як визначити, чи потрібно в субсидіарному порядку звертатися до інших нормативних актів, як їх виявити. Друге: яке значення актів, котрі містять норми, що до них звертаються у ході субсидіарного застосування правових норм, чи виступають вони нормативною підста­вою кваліфікації. Видається, що до нормативних актів інших галузей права потрібно звертатися в усіх випадках, коли відповідні акти існують, коли вони дозволяють з'ясувати зміст статті кримінального закону¹. Виявлення ж кола цих актів — справа загальної професійної підготовки правників, їх юридичного світогляду, культури. Чим освіченіший юрист, тим більше правових норм він знає і може їх засто­сувати при вирішенні конкретної справи.

Нормативно-правові акти, які використовуються при кримінально-правовій кваліфікації у порядку субсидіарного застосування норм інших галузей права, вважаємо, мають таке ж значення, як і норми, до котрих відсилають бланкетні чи відсильні диспозиції статей КК. Такі акти, не будучи частиною статті кримінального закону, разом з тим є складовою кримінально-правової норми.

Значення практики для кримінально-правової кваліфікації Вітчизняне право належить до так званої континентальної системи права, у якій головним джерелом права є нормативно-правові акти. Однакі у такій системі права правозастосовна практика відіграє важливу роль. На практиці, по-перше, встановлюється зміст окремих понять, що містяться у дис­позиціях статей кримінального закону, по-друге, виробля­ються правила кваліфікації, типові алгоритми поведінки осіб, які проводять дізнання, слідчих, прокурорів, суддів з приводу кримінально-правової оцінки діяння.

За вдалим висловом М. С. Таганцева, судова практика є шляхом, яким потреби життя у галузі права заявляють­ся законодавцю. Це означає, що практика сигналізує за­конодавцю про наявні прогалини та упущення у правовій регламентації суспільних відносин, про необхідність вдос­коналення чинних норм чи прийняття нових. Судова прак­тика виробляє також правила кримінально-правової ква­ліфікації. Таке її значення тим більш очевидне, що у чин­ному законодавстві ці правила досі не регламентовані.

Під практикою, яка складається у ході кримінально-правової кваліфікації, не слід розуміти індивідуальні рішення у конкретних справах. Практика — позиція, яка формується продовж більш чи менш тривалого часу, що відзначається стабільністю, це положення, якими у типо­вих ситуаціях керується більшість працівників правоохо­ронних органів та суддів. Г. Т. Ткешеліадзе справедливо вказував, що судова практика складається на основі неод­норазового застосування закону. Таким чином, практика є відображенням закономірностей, які існують у правозастосовній діяльності. Вона займає ніби середнє, проміжне місце між законом і звичаєм.

Щоб забезпечити верховенство закону, правозастосовна практика у правовій державі повинна складатися не хаотично, а бути керованою, використання її положень у сфері кримінально-правової кваліфікації має підкоряти­ся певним правилам. Вони зводяться до такого:

— жодне рішення, яке приймається при вирішенні конкретних справ, не повинно суперечити закону, узагальнюючі практичні рекомендації мають відповідати чинно­му законодавству;

— практика вищестоящих інстанцій — орієнтир для органів нижчого рівня;

—правозастосовні органи «зв'язані» своїми власними рішеннями, тобто в аналогічних ситуаціях вони повинні приймати однотипні рішення;

—існує зворотний зв'язок між правозастосовною прак­тикою і правотворчістю, практика відіграє конструктив­ну роль у вдосконаленні та оновленні законодавства — виявлені у ході застосування правових норм їх недоліки, прогалини у праві повинні усуватися законодавцем;

—пріоритет мають положення практики відповідно санкціонованої та опублікованої.

Положення правозастосовної практики існують у вигляді як неписаних, так і формалізованих приписів. У першій формі — це положення, які передаються з вуст в уста, від старших і більш досвідчених працівників до по­чатківців, поширюються серед колег одного рівня. У дру­гій формі практика Особливої частини кримінального пра­ва України існує як:

—постанови Пленуму Верховного Суду України з тих чи інших категорій кримінальних справ;

—узагальнення практики застосування законодавчих норм стосовно певних категорій злочинів;

—листи, роз'яснення, відповіді на запитання, що над­ходять до керівних правоохоронних органів;

—методичні вказівки щодо розслідування, розгляду окремих категорій кримінальних справ.

При цьому лише роз'яснення Пленуму Верховного Суду України є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують закон, з якого дано роз'яс­нення. Інші джерела, у яких виражена позиція практи­ки, на таку роль претендувати не можуть, мають лише ре­комендаційний характер. Слід зазначити, що роз'яснен­ня Верховного Суду України з питань застосування законодавства певною мірою стоять над самим законом, оскільки Пленум Верховного Суду нерідко дає тлумачен­ня, які виходять за межі закону, є специфічною судовою правотворчістю. При цьому навіть законодавець не може змінити текст постанов Пленумів Верховного Суду.

Особливе місце серед актів практики, які стосуються питань кримінально-правової кваліфікації, займає судо­ве тлумачення закону, що складає серцевину правозасто­совної практики. Воно має силу лише для даної справи. Однак тлумачення законів, яке міститься в рішеннях ви­щих судових інстанцій, особливо Верховного Суду, ЗЙВ2К-ди впливало на поточну практику. По суті, як вдало заз­начається у літературі, воно має не лише силу авторитету, а й авторитет сили, так як касаційна і наглядна діяльність цих інстанцій спрямовувала практику нижчестоящих судів у бік саме такого, а не іншого тлумачення закону.

Разом з тим на сьогодні в Україні чітко і однозначно не вирішено статус найпоширенішого джерела актів офіцій­ного тлумачення права, якими є постанови Пленуму Вер­ховного Суду України. Відповідно до ч. 2 ст. 147 Консти­туції України єдиним органом, який дає офіційне тлума­чення законів України, є Конституційний Суд України. У той же час п. 2 ч. 2 ст. 47 Закону України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України» передбачає, що Верховний Суд України «дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства». На відміну від положень раніше чинного аналогічного Закону від 5 червня 1981 p., він не передба­чає, що такі роз'яснення є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, які застосовують закон, з котро­го дано роз'яснення. Однак, по суті, роз'яснення Пленуму Верховного Суду України виступають актами тлумачен­ня закону і, переважно, оцінюються як загальнообов'яз­кові. Хоча існує і протилежна думка, відповідно до якої позиція Верховного Суду України, навіть виражена у по­станові його Пленуму, не обов'язкова при вирішенні кон­кретних справ. Невизначеність статусу постанов Плену­му Верховного Суду України, у яких даються роз'яснення з питань кримінально-правової кваліфікації, принижує їх роль, призводить до того, що у процесуальних докумен­тах на них посилаються дуже рідко, своєї функції додат­кової підстави кваліфікації вони, по суті, не виконують.

Значення прецеденту для кримінально-правової кваліфікації Прецедент (від латинського ргае - cedens — той, що йде попереду) є специфічною частиною правозастосовної практики. Це рішення з конкретної справи, яке є зразком або підставою для всіх інших рішень у подібних випадках. Точ­ніше, це не саме рішення, а той принцип, котрий покладе­но в основу конкретного судового рішення і який став обо­в'язковим для всіх судів при вирішенні аналогічних справ.

Вітчизняна правова система не визнає обов'язковості судових та інших правозастосовних прецедентів. У ра­дянській правозастосовній практиці існування судового прецеденту категорично заперечували, а у юридичній на­уці незмінно пов'язували із судовою сваволею і порушен­ням законності. У дійсності ж судовий прецедент і судова правотворчість існували, маскуючи своє буття різними ле­гальними формами. Серед них — рішення вищих судових органів, які, будучи опублікованими у юридичній періо­диці, дозволяли зацікавленим особам добиватися подібних рішень і у подібних випадках в усіх аналогічних категорі­ях справ, що розглядаються нижчестоящими судами.

Заперечуючи можливість керуватися прецедентом при кваліфікації, зокрема, стверджують, що навіть двох одна­кових кримінальних справ не буває, кожна з них індиві­дуальна. Це дійсно так, оскільки змінюється час і місце вчинення діяння, потерпілі, суб'єкти, інші конкретні об­ставини скоєння посягання. Однак не можна заперечува­ти того, що навіть у зовні несхожих справах є типові озна­ки, які визначають кримінально-правову кваліфікацію скоєного. Безперечно, у всіх таких справах мають прий­матися однакові рішення.

Можливість використання прецеденту базується на пре­зумпції правильності кваліфікації, яка є у процесуальних документах, що набрали чинності. Немає жодних логічних чи юридичних підстав не використовувати попереднє пра­вильне рішення у ході вирішення аналогічної нової спра­ви. І, навпаки, відмова від використання прецеденту в ква­ліфікації може призвести до суперечливих рішень, відсут­ності єдиного підходу при оцінці подібних випадків.

Прецедент повинен служити орієнтиром для вирішен­ня інших справ за таких умов:

—попередня кваліфікація не змінена і не скасована;

—фактичні обставини обох справ аналогічні;

—не змінився кримінальний закон та інші нормативні акти, які є додатковими підставами кваліфікації;

—не запроваджені нові правила застосування право­вих норм.

Врахування прецедентів — запорука сталості правоза-стосовної практики, яка є складовою стабільності всього правового регулювання.

Стабільність кваліфікації забезпечується також враху­ванням діяльності органів одного рівня чи нижчестоящих. Досвід успішного «проходження» аналогічних справ має значення орієнтира для прийняття таких же рішень.

Прецедент об'єктивно не може набути великого значен­ня у правовій системі України. Умовою дієвості системи прецедентів є наявність джерел інформації про прецеден­ти — судових звітів. У нас, навіть, практика Верховного Суду України публікується вибірково, місцева слідчо-про­курорська і судова практика доступна лише тим, хто її творить. Тому прецеденти відіграють свою роль на місце­вому рівні, поширюються завдяки швидше особистим кон­тактам правників, ніж через офіційні канали. Наслідком цього є те, що з питань кваліфікації приймаються неодна­кові рішення не тільки у різних областях держави, а навіть у різних районах.

Прецеденти у кримінально-правовій кваліфікації відрізняються за рівнем органів, у практиці яких вони мали місце. Особливу роль при застосуванні правових норм відіграє практика Верховного Суду України. Рішення з питань кваліфікації, прийняті Судовими палатами Вер­ховного Суду України, є остаточними і перегляду не підля­гають. Якщо призначене покарання може бути відмінене у порядку помилування чи амністії, то на питання квалі­фікації вони не поширюються. Кваліфікація, дана з кон­кретних справ вищим судовим органом держави, орієнтир для всіх інших судів та правоохоронних органів.

Видається, слід було б не лише фактично, а й формаль­но запровадити обов'язковість прецедентів.

Поиск по сайту: