Навчальна програма підвищення кваліфікації вчителів у Педагогічному інституті (1965 – 1967 рр.)

Отже, на підставі даних таблиці можна зробити висновок, що порівняно з минулими роками (початок ХХ століття) перепідготовка вчителів початкової школи виходить на новий рівень розвитку. Вона зорієнтована на сучасні вимоги суспільства до вчителя та зміни в житті людей і науці. Про це свідчать назви та зміст дисциплін, у яких акцентується увага на сучасних поглядах науковців на проблеми вчителя, учнів і школи взагалі.

Третій період розвитку післядипломної педагогічної освіти в Греції переривається у 1967 – 1974 роках, коли до влади прийшли «чорні полковники». В історії Греції це період диктаторського режиму, період занепаду всіх галузей науки та економіки. Усі спроби реформувати систему післядипломної педагогічної освіти було названо «небезпечними» (Г.М.Труліс) і скасовано воєнною диктатурою 1967 року [185, с. 103]. У 1967 році під час диктаторського режиму діяльність Педагогічного Інституту була припинена. Після зміни державної влади в 1974 році він став називатися Центром досліджень у галузі освіти. У такому вигляді він проіснував до 1985 року, коли було ліквідовано Центр і поновлено діяльність Педагогічного інституту згідно з законом № 1566/1985 [188, с. 171]. У статті 24 цього закону вказано, що Педагогічний Інститут є незалежною державною установою, розміщеною в м. Афіни та підпорядкованою безпосередньо Міністру національної освіти та релігії. Основними видами діяльності Педагогічного Інституту є:

- наукові педагогічні дослідження, визначення проблем організації початкової та середньої освіти, оцінювання результатів педагогічної діяльності;

- спостереження за розвитком новітніх педагогічних технологій та їх використанням у процесі навчання;

- складання і впровадження програм підвищення кваліфікації педагогічних працівників, оцінювання рівня їх підготовки тощо.

До складу Педагогічного Інституту входять пленум, координаційна рада і чотири відділи:

1) відділ початкової освіти, що включає в себе сектор дошкільного виховання, початкової освіти, виховання дітей з обмеженими можливостями та підвищення кваліфікації вчителів початкової школи;

2) відділ загальної середньої освіти з секторами загальної освіти, загальної освіти за різними напрямками навчання та підвищення кваліфікації учителів середньої школи;

3) відділ середньої професійно-технічної освіти, що поділяється на сектори професійно-технічної освіти, професійної освіти за спеціальностями, підвищення кваліфікації учителів;

4) відділ наукових досліджень та педагогічних технологій [196].

Дослідження, які проводяться на всіх відділеннях, затверджуються спочатку на засіданні Координаційної Ради Інституту, а потім Міністром національної освіти та релігії.

Новий Закон №129 «Про організацію та управління загальної освіти та інші положення», який отримав назву «надзвичайного закону», був запропонований Радою міністрів та підтриманий головою країни у 1967 році. Згідно з цим законом перепідготовка вчителів початкової та середньої школи здійснювалася в педагогічних училищах м. Афіни (Διδασκαλείο Δημοτικής Εκπαίδευσης, Διδασκαλείο Μέσης Εκπαίδευσης), які різнилися за педагогічним складом, формами навчання та освітніми програмами [112, с. 36 - 37].

Навчальний процес в педагогічному училищі тривав два роки. Кожний рік видавалися рішення міністра освіти стосовно кількості вільних місць для навчання на наступні два роки, визначалися умови вступу та особливості прийому вступних іспитів до училища. На момент участі в конкурсі вчителі віком не старше 40 років зобов’язані були мати стаж роботи не менше трьох років (з 1972 року не менше п’яти років) без дисциплінарних покарань, занесених в особисту справу. Вчитель подавав інспектору свою заяву з проханням дозволити брати участь у вступних іспитах, що передавалася до спеціальної комісії, яка підтверджувала право на участь вчителя у цих випробуваннях. Кількість абітурієнтів завжди коливалася в межах 100 чоловік. Міністерство освіти формувало приймальну комісію на час вступних іспитів у складі шести або семи членів. Окремі комісії створювалися також для визначення тем, за якими будуть складатися іспити, для підрахунку балів та підведення підсумків. При вступі до училища вчителі складали такі іспити: давньогрецьку мову, психологію дитини, загальну та спеціальну дидактику, загальну педагогіку. Викладацький склад представляли професори та доценти університету, директори педагогічних академій, шкільний інспектор та радник, начальники відомств Міністерства національної освіти та релігії Греції [191, с. 331].

Освітню програму перепідготовки вчителів початкової школи затверджував міністр освіти. Після закінчення навчання вчителі складали іспити з давньогрецької мови, новогрецької мови та літератури, професійної орієнтації, спеціальної дидактики, психології дитини в період її росту, релігії, народознавства, педагогіки, історії виховання, загальної дидактики. Періодично у цей список предметів вносилися корективи, але вони були незначними [165].

Більш вагомі зміни в педагогічній галузі спостерігалися протягом наступних десяти років, коли після падіння диктатури почалося відродження Республіки Греція.

Визначальним для цього періоду стало прийняття Конституції країни, нового курсу зовнішньої політики, спрямованого на співпрацю з іншими країнами Європи, реформування усіх галузей суспільної діяльності [120, с. 489 - 490]. Спостерігалися нововведення й у системі післядипломної педагогічної освіти. На основі законодавчого акту №1222 від 1972 року «Про перепідготовку педагогічних кадрів початкової школи та реорганізацію педагогічного училища» в м. Афіни було створено педагогічне училище ім. Марасліса для вчителів початкової школи. Училище отримало свою назву від імені афінського мецената, на кошти якого воно було збудовано [248, с. 104]. Метою цього закладу освіти було здійснення перепідготовки педагогічних кадрів початкової школи; проведення наукових досліджень з педагогіки, психології; аналіз навчальних програм, підручників, методів навчання, управління та контролю за навчально-виховним процесом у початковій школі. До структури училища входили відділення довготривалої та короткочасної перепідготовки. У першому випадку здійснювалась підготовка педагогічних кадрів до службового підвищення протягом 2 років, в іншому – удосконалення професійної компетентності учителів початкової школи.

Відбір претендентів на навчання у педагогічному училищі проводився на основі вступних іспитів з різних дисциплін гуманітарного циклу, а саме літератури Греції (аналізу художніх творів), педагогічної психології, дидактики. Кількість претендентів встановлювалася за рішенням Міністра освіти та релігії Греції і не перебільшувала 100 учителів [112, с. 36].

Навчання в педагогічному училищі на відділенні довготривалої перепідготовки тривало чотири семестри, після кожного з них учителі складали іспити з тих дисциплін, які викладалися. Серед них можна виділити філософію, психологію, педагогіку, новогрецьку мову, математику, соціальні та політичні науки, організацію та управління освітою, іноземну мову тощо. Але з 1974 року директор училища самостійно визначав 6 дисциплін, з яких складалися іспити [186, с. 175]. Короткочасна перепідготовка в педагогічному училищі ім. Марасліса передбачала навчання педагогічних працівників за трьома напрямами:

1. Теоретична та практична перепідготовка учителів початкової школи та вихователів з метою поповнення знань та удосконалення професійної підготовки (тривалість навчання – не більше 1 семестру).

2. Перепідготовка педагогічних кадрів з метою ознайомлення їх з інноваційними педагогічними технологіями та сучасними методами навчання (тривалість навчання – не більше 1 семестру).

3. Семінари для педагогічних працівників, директорів та інспекторів з метою їх підготовки до виконання нових адміністративних обов’язків (тривалість навчання – від 2 до 8 тижнів) [208, с. 170 - 171].

Добір учителів для короткочасної перепідготовки та визначення навчального закладу, який відповідав би за її проведення, здійснювалися на основі рішення Міністра освіти та релігії Греції з урахуванням заяв учителів та їх характеристик, наданих інспекторами шкіл та обговореними на засіданнях спеціальної обласної комісії. Після завершення навчання вчителі отримували дипломи або сертифікати залежно від напряму перепідготовки.

Широкі повноваження Міністра національної освіти та релігії Греції щодо організації перепідготовки вчителів в педагогічному училищі передбачали:

- проведення вступних іспитів до педагогічного училища ім. Марасліса;

- визначення початку та кінця навчального року в училищі, умов навчання та проведення іспитів серед вчителів;

- визначення циклів предметів та часів викладання, що відводяться на них;

- регулювання внутрішньої роботи училища;

- здійснення контролю за функціонуванням педагогічного училища та роботою його штату працівників [172, с. 76].

Отже, Міністр освіти повністю контролював організацію навчального процесу в педагогічному училищі. Слід додати, що з 1995 року педагогічне училище ім. Марасліса для вчителів початкової школи розташувалося на базі педагогічних відділень початкової освіти в університетах м. Афіни та м. Салоніки.

Доцільно зазначити, що багато уваги в педагогічному училищі імені Марасліса приділяли перепідготовці та підвищенню кваліфікації вчителів, які навчали дітей з функціональними обмеженнями. Для них була розроблена спеціальна програма підготовки ще в педагогічному училищі початкової та (середньої) освіти, де педагогічні працівники набували додаткових знань про терапевтичну педагогіку, історію виховання дітей з обмеженими можливостями, методи діагностики дітей з відставанням у розвитку, психофізіологію, навчання дітей з розумовим відставанням, формування правильної вимови, психопатологію, статистичні методи в психології та педагогіці, загальну психологію та вікову психологію; проводили спостереження в спеціалізованих школах. Однак шести місяців, а пізніше цілого року не вистачало, щоб охопити повний обсяг знань з предметів, необхідних для роботи у спеціалізованих школах. Тому з 1975 року перепідготовку вчителів за цим напрямком стали проводити протягом двох років на спеціальному відділенні педагогічного училища імені Марасліса [191, с. 71 - 72].

Слід додати, що розширилася програма перепідготовки вчителів, яка налічувала 22 предмети психолого-педагогічного циклу, в два рази більше ніж на початковій стадії роботи відділення. Збільшилася і кількість годин, відведених на викладання дисциплін: замість 29 годин нарахували 92 години. Диплом, який отримували вчителі після навчання на цьому відділенні ототожнювався з відповідним документом про закінчення перепідготовки тривалого часу.

Звернемося до перепідготовки вчителів середньої школи, яка також здійснювалася в педагогічному училищі. Згідно з законодавчим актом №748/1970 та президентськими наказами №349/1973, № 546/1974 були передбачені такі умови вступу та організації навчання в педагогічному училищі для вчителів середньої школи:

· Право складати вступні іспити в училище мали викладачі, які працювали в школі 10-15 років.

· Навчатися в училищі могли тільки вчителі, які ще не підвищували свій професійний рівень у навчальних закладах Греції або зарубіжжя за рахунок держави.

· Перепідготовка здійснювалась за такими напрямами: філологія, математика, фізика, хімія, природознавство та іноземні мови [172, с. 79].

Після успішного складання випускних іспитів викладачі отримували диплом про навчання у педагогічному училищі.

Спираючись на викладене вище, слід зазначити, що педагогічні училища, незважаючи на різноманітність програм підвищення кваліфікації та перепідготовки вчителів, мали невелику кількість випускників порівняно з кількістю бажаючих поповнити свої знання. Тому для вирішення цієї проблеми у 1979 році на основі Президентського Наказу №255 «Про організацію та функціонування курсів підвищення кваліфікації педагогічних кадрів початкової школи та доповнення до президентського наказу 459/1978 про курси підвищення кваліфікації педагогічних кадрів середньої школи» було засновано курси підвищення кваліфікації вчителів початкової та середньої ланки освіти [165, с. 54]. Підвищення кваліфікації на цих курсах здійснювалося за такими напрямами:

· Підвищення кваліфікації працюючих учителів початкової та середньої школи (учителів іноземних мов, фізичної культури, математики, фізики тощо) тривалістю 1 навчальний рік [191, с. 574].

Основною метою цього виду програми підвищення кваліфікації є інформування вчителів щодо нових методів викладання та результатів сучасних досліджень у різних галузях науки, адаптації навчального процесу до сучасних умов його організації та постійних соціальних змін, покращення знань учителів з основних предметів, що викладаються у школі. Навчатися на курсах могли учителі, які мали загальний педагогічний стаж більше 3 і не менше 25 років. Тобто брали участь у роботі програми курсів могли тільки досвідчені вчителі, а не ті, які справлі потребували поліпшення знань. У процесі навчання учителі обов’язково відвідували всі предмети педагогічного, психологічного та філософського циклу, передбачені планом. У кінці навчального року вчителі обирали тільки один предмет з кожного циклу для складання випускних іспитів.

· Підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, нещодавно призначених на посаду вчителів початкової або середньої школи (навчання тривало не більше 2-3 місяців) [123, с. 482].

Мета цієї програми полягала в тому, щоб доповнити та систематизувати теоретичні знання вчителів, пристосувати їх до нових умов організації навчально-виховного процесу в школі. У її роботі брали участь учителі відразу після надання їм посади.

· Підвищення кваліфікації директорів початкових шкіл, гімназій та ліцеїв, які тільки почали виконувати свої обов’язки; призначених та працюючих на посаді інспекторів початкової та середньої освіти (тривалість підготовки не перевищувала 2 місяці) [112, c. 37].

До участі в цій програмі запрошувалися, крім вищезазначених осіб, шкільні консультанти та заступники директорів шкіл. Вони ознайомлювалися з особливостями здійснення керівництва, управління та контролю роботи школи.

· Прискорені курси підвищення кваліфікації вчителів початкової та середньої школи тривалістю до 1 місяця [123, c. 482].

Мета прискорених курсів - це поповнення знань вчителів щодо сучасних теорій, концепцій виховання та навчання. Місце, час проведення та програму курсів визначав міністр національної освіти та релігії Греції.

Перші курси підвищення кваліфікації вчителів з’явилися в м. Афіни, Салоніки, Яніна, Тріполі, Іракліо та Александруполі, пізніше їх проводили й в інших містах Греції. Відвідування занять на цих курсах було обов’язковим, і після їх закінчення вчителі отримували атестат або спеціальний сертифікат підвищення кваліфікації.

Вважаємо за доцільне розглянути внутрішню організацію курсів підвищення кваліфікації вчителів. Директор курсів призначався Міністром національної освіти та релігії Греції строком до двох років з правом продовження роботи на цій посаді. Крім того, Міністерством визначалися заклади освіти, де організовувалися курси та проводилися практичні заняття вчителів. Викладацький склад курсів підвищення кваліфікації не був постійним, навчання учителів здійснювали викладачі різних категорій: викладачі університету, консультанти Центру підготовки учителів, директори та викладачі Педагогічної Академії, інші спеціалісти [191, с. 514].

Важливо зауважити, що курси підвищення кваліфікації вчителів зазнали критики з боку відомих педагогів та політиків, які акцентували увагу на деяких проблемах організації додаткового навчання працівників освіти. У зв’язку з тим, що на курси приймали обмежену кількість учителів, у великих містах країни кількість поданих заяв на навчання перевищувала необхідну норму. Навпаки у маленьких містечках залишалися навіть вільні місця, тому що всі бажаючі поліпшити свої знання мали змогу навчатися на курсах навіть декілька разів. Інша проблем, на яку звертається увага, це той факт, що більшість учителів не відвідували заняття, хоча країна витрачала багато кошт на організацію навчання. Також обтяжливим був власне процес організації навчальної діяльності на курсах, він мав схоластичний характер (письмові екзамени після завершення навчання, поточне оцінювання, відрахування за неуспішність) [123, c. 483]. Справедливим вважається думка Г. Труліса, який характеризує Президентський Наказ щодо курсів підвищення кваліфікації як деспотичний, тому що не дає можливості учителеві висловити свою думку, сказати про проблеми, які він намагається вирішити в процесі педагогічної діяльності та допомогти йому в цьому [248, с.106] Спираючись на дослідження П. Мантаса, можна узагальнити основні недоліки в організації курсів, якими були:

· відсутність матеріально-технічної бази;

· відсутність постійного викладацького складу;

· завищена заробітна плата викладачів;

· примусове дотримання тільки програм Міністерства освіти Греції [172, с. 80-85].

Нижня межа третього періоду (1981 рік) є переходом до нової епохи розвитку всієї країни та післядипломної педагогічної освіти, зокрема це обумовлено вступом Греції до Європейського Союзу, а відповідно і новою політикою уряду щодо підготовки та підвищення кваліфікації педагогічних кадрів згідно з вимогами Союзу.

Четвертий період визначено періодом модернізації післядипломної педагогічної освіти в Греції (1982 – теперішній час). Верхня межа періоду обумовлена прийняттям Закону №1268/1982 «Про структуру та функціонування вищих навчальних закладів», що стало поштовхом для розвитку післядипломної педагогічної освіти в межах університету [192, с. 540]. У 80-ті роки в Греції набувають поширення тенденції неперервної педагогічної освіти, інформатизації освіти, процеси євроінтеграції. Зміни в соціальній сфері сприяють удосконаленню післядипломної педагогічної освіти [159, с. 436]. Недоліки курсів підвищення кваліфікації вчителів початкової та середньої школи стали підґрунтям для їх скасування у 1991 – 1992 навчальному році, а їхні функції почали виконувати з 1992 року нові заклади післядипломної педагогічної освіти – Обласні центри підвищення кваліфікації, Відкритий університет Греції, Педагогічний інститут, мережа Інтернет [214, с. 566].

Таким чином, проведене дослідження дозволило зробити висновки про те, що становлення та розвиток системи післядипломної педагогічної освіти в Греції зумовлювалися певними історичними та соціально-економічними факторами. Це дозволило нам виділити чотири періоди розвитку післядипломної педагогічної освіти протягом цілого століття. Форми організації післядипломної педагогічної освіти, її зміст та тривалість освітніх програм змінювались залежно від вимог, які висували перед учителем суспільство і держава.

Поиск по сайту: