Необхідна оборона

Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Звідси випливає, що необхідна оборона – це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного від­вернення чи припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту.

Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, абсолютним правом людини. Це означає, що всі інші особи не можуть перешкоджати громадянинові в законному здійсненні права на необхідну оборону. Право на необхідну оборону, далі, є самостійним, а не додатковим (субсидіарним) щодо діяльності органів держави і службових осіб, спеціально уповноважених охороняти правопоря­док. Іншими словами, кожний громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до ор­ганів влади або службових осіб для відвернення чи припинення по­сягання. Наявність права на необхідну оборону не пов’язана також з наявною для особи можливістю звернутися за допомогою до інших громадян. У частині 2 ст. 36 КК зазначено, що кожна особа має пра­во на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Закріплене в ст. 36 КК право кожної особи на необхідну оборо­ну є важливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здо­ров’я інших людей від протиправних посягань (ч. 3 ст. 27 Консти­туції України).

Оскільки здійснення необхідної оборони є суб’єктивним правом, а не обов’язком громадянина, то відмова останнього від використан­ня свого права не тягне за собою будь-якої відповідальності. Крім того, громадянин не зобов’язаний повідомляти державним або іншим ор­ганам чи службовим особам про вчинений ним акт необхідної обо­рони, хоча він і має право зробити таке повідомлення в інтересах правильного вирішення кримінальної справи, що порушується у зв’язку з суспільно небезпечним посяганням.

Право на необхідну оборону можливе інше за наявності від­повідної підстави. Згідно з ч. 1 ст. 36 КК нею є вчинення суспільно небезпечного посягання, що викликає у того, хто захищається, не­обхідність у негайному його відверненні чи припиненні шляхом за­подіяння тому, хто посягає, шкоди. Інакше кажучи, підстава необ­хідної оборони скидається з двох елементів, а саме: 1) суспільно небезпечного посягання і 2) необхідності в його негайному відвер­ненні чи припиненні.

Перший елемент означає, що посягання повинно бути суспільно небезпечним. Діяння, що не є суспільно небезпечним, ні за яких умов не може породжувати права на необхідну оборону (наприклад, вона неможлива проти правомірних вчинків, що здійснюються в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочинця, виконанні військового або службового обов’язку, а також за інших обставин, що виключають злочинність діяння).

Під суспільно небезпечним посяганням слід розумітипосягання збоку людини, на що прямо вказує ч. 1 ст. 36 КК. Посягнути означає спро­бу заподіяти шкоду. Така спроба є суспільно небезпечною, якщо її об’­єктом виступають охоронювані законом права та інтереси особи,яказахищається, або іншої особи, суспільні інтереси або інтереси держа­ви. До таких інтересів належать життя, здоров’я, особиста і статева сво­бода, честь і гідність особи, власність, недоторканність житла, а також інші права і законні інтереси особи, яка захищається, або іншої особи, громадська безпека і громадський порядок, спокій громадян і недотор­канність майна тощо, зовнішня безпека й обороноздатність країни, збе­реження державної і військової таємниці, недоторканність державних кордонів тощо. Таким чином, коло правоохоронюваних інтересів, що можуть бути об’єктом посягання, є практично необмеженим.

При цьому суспільно небезпечним визнається не тільки злочинне посягання (хоча саме злочин і є типовим проявом суспільно не­безпечного посягання), а й будь-яке інше суспільно небезпечне по­сягання, що не є злочином (наприклад, посягання особи, яка не до­сягла віку, з якого можливе настання кримінальної відповідальності, неосудної або особи, яка діє невинно, тощо).

Не можна вважати наявність необхідної оборони в діях особи, яка спровокувала посягання, тобто з відповідним наміром викликала напад, щоб використати його як привід для вчинення протиправних дій з метою розправитися з тим, хто посягає з мотивів помсти, ревнощів, заздрощів тощо.

Не може бути необхідної оборони, коли посягання, хоча формально і містять ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, але через малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11 КК).

Іноді вважають, що суспільно небезпечне посягання може вира­жатися тільки в нападі. Проте ст. 36 КК такого обмеження не міс­тить. Тому посягання може полягати й у діях, що не мають характе­ру нападу (наприклад, замах на крадіжку). Посягання може бути здійснене особою як із застосуванням фізичної сили (наприклад, спроба задушити жертву), так і з використанням зброї, інших зна­рядь, предметів, механізмів, тварин тощо.

Отже, під суспільно небез­печним посяганням, передбаченим ч. 1 ст. 36 слід розуміти будь-які дії людини, безпосередньо спрямовані на заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особи, яка захитається, або іншої особи, су­спільним інтересам або інтересам держави.

Другий елемент, що характеризує підставу необхідної оборо­ни, – це наявність у того, що захитається, потреби в негайному відверненні чи припиненні наявного суспільно небезпечного посяган­ня. Така потреба виникає тоді, коли зволікання з боку того, хто за­хищається, в заподіянні шкоди тому, хто посягає, загрожує негайною і явною шкодою правоохоронюваним інтересам. Таким чином, на­даючи громадянам право на необхідну оборону, закон має на увазі лише такі випадки захисту, за яких громадянин змушений невідклад­но заподіяти шкоду тому, хто посягає, з тим, щоб відвернути чи при­пинити посягання та ефективно здійснити захист. Якщо ж така не­відкладна потреба ще не виникла або, навпаки, вже минула, то й стан необхідної оборони або ще не виник, або, виникнувши, вже закінчився. І перший, і другий випадки свідчать про відсутність стану необхідної оборони.

Отже, слід мати на увазі, що заподіяння шкоди тому,хтопосягає, за відсутності зазначених двох елементів або хоча б за на­явності лише одного з них свідчить про неправомірність дій грома­дянина, тому що він не знаходиться в стані необхідної оборони. Від­повідальність за заподіяння такої шкоди повинна наступати на зага­льних підставах. І, навпаки, наявність законної підстави означає виникнення в громадянина права на необхідну оборону, яка харак­теризується низкою ознак.

Ознаки необхідної оборони, визначені в ст. 36 КК, характери­зують: 1) мету оборони; 2) спрямованість (об’єкт) заподіяння шко­ди; 3) характер дій того, хто захищається; 4) своєчасність і 5) співрозмірність оборони.

Мета необхідної оборони. Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК метою необхідної оборони є захист охоронюваних законом прав та інтере­сів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інте­ресів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання. Для визнання оборони правомірною достатньо, щоб особа, яка захищається, переслідувала зазначену вище мету, і зовсім не обов’яз­ково, щоб її було фактично досягнуто (наприклад, особа, яка захища­ється, заподіяла тому, хто посягає, шкоду, проте не змогла припини­ти посягання, що почалося). Якщо той, хто захищається, керувався іншою метою (наприклад, метою розправи над тим, хто посягає), то його дії набувають протиправного характеру, у зв’язку з чим відповіда­льність за заподіяну шкоду повинна наставати на загальних підставах.

Спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди. Шкода при необ­хідній обороні повинна заподіюватися лише тому, хто посягає, його правам та інтересам. Коли осіб, які посягають, декілька, то особа, яка захищається, може заподіяти шкоду як одному з тих, хто пося­гає, так і кожному з них. Заподіяння шкоди правам і інтересам інших осіб не підпадає під ознаки необхідної оборони і розглядається, на­приклад, за правилами крайньої необхідності або тягне за собою від­повідальність на загальних підставах.

Характер дій особи, яка захищається. Поведінка того,хтозахищається, при необхідній обороні може бути тільки активною, тобто може виражатися лише в діях, на що прямо вказується в ч. 1 ст. 36 КК. Такими діями можуть бути як фізичні зусилля особи, яка захищається (наприклад, нанесення ударів кулаком), так і викорис­тання різних знарядь, предметів, механізмів, пристроїв тощо, при­чому не тільки тих, що підібрані, виявлені або захоплені на місці захисту, але й тих, що були при особі, яка захищається, або навіть спеціально приготовлених нею для захисту (наприклад, використан­ня складаного ножа або вогнепальної зброї, заздалегідь узятих для оборони, тощо).

Зазначені дії повинні підпадати під ознаки якогось діяння, перед­баченого КК, тобто збігатися за зовнішніми, фактичними ознаками з об’єктивною стороною якогось злочину. Йдеться про дії, що під­падають під ознаки вбивства, нанесення тілесних ушкоджень різної тяжкості, удару і побоїв тощо.

Своєчасність оборони. Дії особи, яка захитається, визнають­ся правомірними лише у разі якщо вони були вчинені протягом усьо­го часу здійснення посягання. Інакше кажучи, захист визнається ви­правданим лише протягом часу існування стану необхідної оборо­ни, що визначається тривалістю суспільно небезпечного посягання, що потребує свого негайного відвернення чи припинення. Тому за­подіяння шкоди до виникнення такого стану визнається так званою “передчасною” обороною, відповідальність за яку настає на загаль­них підставах.

У той же час особа, яка захищається, перебуваючи під впливом посягання, нерідко продовжує оборону й тоді, коли посягання вже закінчене або припинене. У цьому разі має місце так звана “запізніла” оборона. Оцінка шкоди, заподіяної тому, хто посягає, в стані “запізнілої” оборони, залежить від того, усвідомлювала чи не усвідом­лювала особа, яка захищається, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. У вже згадуваній постанові Пленум Верхов­ного Суду України рекомендує при вирішенні цього питання, з огля­ду на обставини справи, виходити з того, що для особи, яка захища­ється, повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє, то слід вважати, що вона перебувала в стані необхідної оборони. Таким чи­ном, якщо особа, що захищалася, добросовісно помилялася щодо кінцевого моменту посягання, вона визнається такою, що діяла у стані необхідної оборони, і тому заподіяння в такій ситуації тому, хто посягає, шкоди повинно визнаватися своєчасним.

У той же час, якщо шкода заподіяна вже після того, як посяган­ня було відвернено або закінчено, і для особи, яка захищалася, було очевидно, що в застосуванні засобів захисту явно відпала необхід­ність, відповідальність настає на загальних підставах.

Встановлення захисних механізмів та пристосувань, використання тварин для запобігання суспільно небезпечних посягань допустимо тільки у тих випадках, коли виключається можливість заподіяння шкоди невинним особам. Метою встановлення захисних механізмів та пристосувань є не заподіяння шкоди, а запобігання посяганню. Тому як захисні механізми допустимо використовувати замки, металічні двері, решітки, сигнальні устаткування та огородження. Захисні механізми та пристосування, а також тварини можуть використовуватися для запобігання посяганню з таким розрахунком, щоб виключалося перевищення меж необхідної оборони.

Співрозмірність оборони. Ця ознака характеризує межі необ­хідної оборони, які хоча прямо і не названі в законі, проте висновок про них можна зробити, аналізуючи ч. 1 іч. 3 ст. 36. Так, відповідно до ч. 1 ст. 36 КК заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна бути необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвер­нення чи припинення посягання, а з ч. 3 випливає, що заподіяна тому, хто посягає, тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) по­винна відповідати двом взаємопов’язаним обставинам: 1) небезпеч­ності посягання і 2) обстановці захисту. Таким чином, заподіяння тому, хто посягає, смерті або нанесення йому тяжкого тілесного ушкодження визнається співрозмірним, якщо ця тяжка шкода від­повідала небезпечності посягання і обстановці захисту.

Небезпека посягання визначається: а) цінністю блага, що охоро­няється законом, на яке спрямоване посягання (життя, здоров’я, влас­ність, тілесна недоторканність, суспільний порядок тощо) і б) реа­льною загрозою заподіяння шкоди цьому благу з боку того, хто по­сягає. Безумовно більш значну суспільну небезпечність являють собою посягання на життя, здоров’я, свободу, честь і гідність люди­ни, недоторканність її власності і житла. Порівняно менш небезпеч­ними є посягання на громадянський порядок, недоторканність державних кордонів тощо.

Вирішальним є саме ступінь небезпечності посягання, що й ви­значає межі допустимої шкоди при необхідній обороні. Тут існує пряма залежність: чим небезпечніше посягання, тим більші межі допустимої шкоди. Очевидно, що заподіяння тяжкої шкоди тому,хтопосягає, співрозмірне лише з посяганнями, що становлять велику суспільну небезпечність (наприклад, при захисті життя, здоров’я, власності тощо).

Заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна, проте, бути співрозмірною не тільки з небезпечністю посягання, але й з обстановкою захисту.

Обстановка захисту визначається реальними можливостями і засобами того, хто захищається, для відвернення чи припинення по­сягання. Характер такої обстановки залежить від реального співвід­ношення сил, можливостей і засобів особи, яка захищається, і особи, яка посягає. Пленум Верховного Суду України рекомендує в цих ви­падках враховувати не тільки відповідність або невідповідність засо­бів захисту і нападу, а й характер небезпечності, що загрожує особі, яка захищається, а також обставини, що вплинули на реальне співвід­ношення сил нападаючого і того, хто захищається, а саме місце і час, несподіваність нападу, непідготовленість для його відбиття, кількість нападаючих і тих, хто захищається, їх фізичні дані (вік, стать, інвалід­ність, стан здоров’я), інші обставини справи. Саме ці обставини мо­жуть свідчити про обстановку захисту, яка в одних випадках склада­ється явно на користь того, хто захищається (таку обстановку можна назвати відносно сприятливою для особи, яка захищається), а часті­ше, навпаки, – на користь того, хто посягає (це так звана несприят­лива для особи, яка захитається, обстановка захисту). Таким чи­ном, відносно сприятливою слід визнавати таку обстановку захи­сту, при якій особа, яка захищається, має і усвідомлює свою явну перевагу над особою, яка посягає. У цьому випадку особа, яка захи­щається, усвідомлює, що для забезпечення ефективного захисту у неї немає явної необхідності заподіювати тому, хто посягає, тяжку шко­ду (смерть або тяжкі тілесні ушкодження), а необхідно і достатньо зав­дати, наприклад, удару, побоїв, заподіяти легкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження. На це звертає увагу у своїй постанові Пленум Верховного Суду України, пропонуючи з’ясовувати у справі, чи мав той, хто захищався, реальну можливість ефективно відвернути суспільно небезпечне посягання іншими засобами, заподіюючи тому, хто посягає, меншу шкоду, і чому не скористався цією можливістю.

Несприятливою для особи, яка захищається слід вважати таку обстановку захисту, при якій реальні можливості по відверненню суспільно небезпечного посягання були відносно рівними, а, тим більше, поступалися можливостям того, хто посягає. У такій обста­новці особа, яка захищається, щоб успішно відвернути посягання, змушена заподіювати нападаючому тяжку шкоду. Така шкода є ви­правданою, тому що тільки вона виступає як необхідна і достатня для успішного відвернення посягання.

Отже, для співрозмірності оборони необхідно, щоб мала місце відносна відповідність (нерівність і не пропорційність)міжзаподіяною тому, хто посягає, тяжкою шкодою (смертю або тяжкими тілесними ушкодженнями) і небезпечністю посягання, а також не­сприятливою для того, хто захищається, обстановкою захисту. При цьому слід обов’язково враховувати суб’єктивний стан особи, яка за­хищається, в момент захисту. Очевидно, що остання не завжди може точно співвіднести свої дії з небезпекою посягання, що загрожує, вна­слідок хвилювання, збудження, страху, переляку тощо. У цьому випад­ку при оцінці правомірності заподіяної тому, хто посягає, шкоди слід виходити із суб’єктивного сприйняття посягання особою, яка захища­ється, його небезпечності і обстановки захисту. Частина 4 ст. 36 КК прямо вказує, що особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небез­печним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Перевищення меж необхідної оборони (ексцес оборони) свід­чить про те, що особа, яка захищається, перебуваючи в стані необ­хідної оборони, порушила вимогу про співрозмірність оборони.

Відповідно до ч. 3 ст. 36 КК перевищенням меж необхідної обо­рони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шко­ди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у стат­тях 118 і 124 КК.

За законом ексцес оборони можливий там, де заподіяна тому, хто посягає, тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) явно не відповідала або небезпеці посягання, або обстановці захисту. Явність такої невідповідності означає, що заподіяння тому, хто посягає, тяж­кої шкоди повинно знаходитися в очевидній, різкій невідповідності або з небезпекою вчиненого посягання, або із обстановкою захисту, що склалася для того, хто захищається. У той же час і особа, яка за­хищається, повинна усвідомлювати явну невідповідність тяжкої шко­ди, що заподіюється нею тому, хто посягає. Вирішальним тут висту­пає суб’єктивне ставлення особи, яка захищається, до заподіяної шко­ди. Звідси також випливає, що перевищення меж необхідної оборони може мати місце лише за наявності умислу. Тому не є ексцесом оборони заподіяння тяжкої шкоди з необережності.

Таким чином, перевищення меж необхідної оборони – це умис­не заподіяння тому хто посягає тяжкої шкоди (смерті або тяж­ких тілесних ушкоджень), явно не співрозмірної з небезпечністю посягання або явно невідповідної обстановці захисту. Виходячи з цього, можна вирізнити два види ексцесу оборони. Перший вид та­кого ексцесу (перевищення меж допустимої шкоди) має місце там, де при захисті від посягання відносно невеликої суспільної небез­печності (наприклад, при припиненні порушень громадського поряд­ку, непокорі або опорі представнику влади й інших подібних пося­ганнях) особа, яка захищалася, умисно заподіює тому, хто посягає, смерть або завдає йому тяжких тілесних ушкоджень. У цьому випад­ку заподіяна тому, хто посягає, тяжка шкода явно не відповідає небезпечності посягання. Другий вид ексцесу (перевищення меж до­статньої шкоди) визначається тим, що особа, яка захищається, ус­відомлюючи свою очевидну перевагу над особою, яка посягає, умисно, без необхідності позбавляє її життя або завдає тяжких тілес­них ушкоджень, тобто заподіює тяжку шкоду, явно більшу, ніж вона достатня у сприятливій обстановці захисту, що склалася для того, хто захищається. Верховний Суд України вважає за необхідне з’ясовува­ти, чи мав той, хто захищався, реальну можливість ефективно відвер­нути посягання іншими засобами, із заподіянням меншої шкоди.

Заподіяння тяжкої шкоди при захисті малоцінних благ розглядається як звичайний злочин, а не перевищення меж необхідної оборони. Так, К., переслідуючи двох підлітків, які пролізли у його садок, наніс одному з них декілька ударів палкою по голові, від яких 13-річний хлопчик помер через кілька голин. К був засуджений за умисне вбивство.

Не є перевищенням меж необхідної оборони так звана несвоєчасна оборона – передчасна чи запізніла. Як вже відзначалося, необхідна оборона можлива тільки за наявності посягання. Якщо його немає, та і відсутня необхідна оборона, а отже, і не можна перевищити її меж.

Ексцес оборони підлягає кваліфікації або за ст. 118 КК (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони) або за ст. 124 КК (умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі переви­щення меж необхідної оборони).

Спеціальні види необхідної оборони. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК не є перевищенням меж необхідної оборони і немає наслідком кримінальну відповідальність застосування зброїабо будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного на­сильницького вторгнення в житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Таким чином, закон передбачає три винятки із загального пра­вила про те, що при необхідній обороні особа, яка захищається, по­винна додержуватися визначеної межі, завдаючи шкоду тому, хто посягає.

Підставою такої оборони є наявність будь-якого з таких пося­гань: 1) напад озброєної особи; 2) напад групи осіб; 3) протиправ­не насильницьке вторгнення в житло чи інше приміщення. Шко­да, заподіяна особі, яка посягає, у таких випадках не обмежена ні­якими межами. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК не є ексцесом оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність заподіяння тому, хто посягає, будь-якої шкоди у зазначених ситуаціях, аж до позбав­лення його життя.

Уявна оборона. Іноді особа, яка захищається, перебуває в та­кій ситуації, коли які-небудь вчинки інших людей через обстанов­ку, що склалася, вона помилково сприймає за суспільно небезпечне посягання у зв’язку з чим заподіює тому, хто посягає, шкоду (напри­клад, мешканцю, який заблукав і помилково намагався зайти в чужу квартиру, або приятелю, який, вирішивши пожартувати, намагався в масці зв'язати свого товариша, тощо). Подібні ситуації за звичай називають уявною обороною, що пов’язана з фактичною помилкою того, хто “захитається”. Відповідно до ч. 1 ст. 37 КК уявною обо­роною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких об­ставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

Вирішення питання про відповідальність при уявній обороні залежить від того, могла або не могла особа усвідомлювати хибність свого припущення про наявність суспільно небезпечного посяган­ня, інакше кажучи, – від виду допущеної помилки чи була вона вибачальною або невибачальною. Вибачальною відповідно до ч. 2 ст. 37 КК визнається помилка, при якій обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне по­сягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помил­ковості свого припущення. Саме через таку добросовісну, вибачальну помилковість особа впевнена, що вона діє правильно, відповідно до вимог закону. При такій помилці рішення про відповідальність за заподіяну шкоду залежить від того, чи була б визнана правомір­ною заподіяна шкода в умовах відповідного реального посягання, тобто за відсутності помилки. Для цього особа, яка приймає рішен­ня по справі (слідчий, суд), повинна абстрагуватися від того, що в даному випадку була помилка, і припустити, що мало місце реаль­не суспільно небезпечне посягання, й за цією підставою вирішити, чи були перевищені межі необхідної оборони. При негативній від­повіді відповідальність особи за заподіяну шкоду виключається (ч. 2 ст. 37 КК). Якщо ж особа не усвідомлювала і не могла усвідомлю­вати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони (ч. 3 ст. 37 КК).

Невибачальною відповідно до ч. 4 ст. 37 КК визнається така помил­ка, при якій в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного пося­гання, коли б проявила більшу пильність, обачність, дбайливість. Сут­ність невибачальної помилки полягає у тому, що об’єктивні і суб’єктивні обставини в даний момент не давали особі достатніх підстав для того, щоб “помилятися” щодо наявності суспільно небезпечного посягання. Але, незважаючи на це, особа все ж таки припустилася такої помилки і заподіяла тому, хто посягає, шкоду. Очевидно, що в такому разі у неї відсутня вина у формі умислу і тому вона може підлягати відповідаль­ності лише за необережне заподіяння шкоди, а саме за заподіяння смерті, тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, оскільки менш тяжка шкода, заподіяна з необережності, не є караною.

Поиск по сайту: