Крайня необхідність

Частина 1 ст. 39 КК установлює, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особічиохоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

У частині 2 ст. 39 ексцес крайньої необхідності визначається як умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Таким чином, крайня необхідність – це вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення небезпеки, що загрожує, якщо вона в да­ній обстановці не могла бути усунена інтими засобами і якщо заподі­яна шкода є рівнозначною або менш значною ніж шкода відвернена.

Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є субсидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому випадку, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.

Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної підстави, що складається з двох елементів: 1) небезпеки, яка безпо­середньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспіль­ства або держави; 2) неможливості усунення цієї небезпеки інши­ми засобами, крім заподіяння шкоди ним інтересам. Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для виникнення стану край­ньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що викликаєть­ся обстановкою, при якій особа вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до останнього, крайнього засобу усунення небезпеки,що загрожує.

Перший елемент підстави крайньої необхідності – це наяв­ність небезпеки, що може бути викликана різними джерелами. Та­ким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об’­єктивна спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або зни­щувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити сти­хійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тва­рин і ін. Небезпечність заподіяння шкоди може викликатися також різноманітними процесами технологічними, виробничими, патоло­гічними (наприклад, тяжке поранення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (го­лод або холод), та загрожують загибеллю людей тощо. Джерелом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) люди­ни (наприклад, погроза касиру з вимогою видачі грошей під загро­зою вбивства). Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхід­ності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (на­приклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинна суспільно небезпечна поведінка людини (наприклад, поведінка в стані неосудності, фактичної помил­ки, внаслідок чого інші особи для усунення небезпеки, що виникла, змушені заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам).

Небезпека повинна загрожувати саме правоохоронюваним інтересам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров’я, тілесна недоторканість, особиста сво­бода, статева свобода жінки, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права та інтереси). Правоохоронюваними інте­ресами, яким загрожує небезпека, можуть також бути безпека ви­робництва, громадський порядок (наприклад, для відвернення небез­пеки, що виникла внаслідок повені і загрожує нормальній роботі підприємства, громадянин руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати інтересам держави зовнішній безпеці, обороно­здатності, порядку управління, інтересам правосуддя, збереженню державної таємниці, майну тощо (наприклад, для усунення небезпе­ки, що виникла внаслідок пожежі і загрожує майну, особа змушена пошкодити частину цього майна заради порятунку іншого).

Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тоб­то безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небезпека ще не виникла або, навпаки, уже реалізувалася в за­подіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Почат­ковий момент виникнення небезпеки має місце, коли виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення, аварії, смерті тощо). Кінцевий момент існуван­ня такої небезпеки визначається або припиненням цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, паводок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо). Іноді осо­ба може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а насправді вона відсутня. Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у таких випадках повинно розцінюватися за правилами уявної крайньої необхідності, що аналогічні правилам уявної оборони.

Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсут­ність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, інши­ми засобами, ніж вчиненням дії, що підпадає під ознаки якогось ді­яння, передбаченого КК.

Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Інакше кажучи, заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі і не пов’язаних із можли­вістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не знаходиться в стані крайньої необхідності, а значить, і заподіяну нею шкоду не можна визнати правомірною. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї декі­лькох можливостей усунення небезпеки, але не скористалася тією з них, що не пов’язана із заподіянням шкоди правоохоронюваним інте­ресам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то оцінка за­подіяння шкоди повинна проводитися за правилами уявної крайньої необхідності

Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається сутичка двох правоохоронюваних інтересів з одного боку, правоохоронюваному інтересу загрожує безпосередня небезпека, а з іншого – осо­ба перебуває в такому становищі, при якому єдиним засобом усунен­ня цієї небезпеки є заподіяння шкоди так само правоохоронюваним інтересам. Ця особливість, за якої відбувається сутичка “права з правом”, накладає свій відбиток і на ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності.

Ознаки діяння, то вчиняється в стані крайньої необхідності, характеризують: 1) його мету; 2) спрямованість (об’єкт)заподіянняшкоди; 3) характер дій; 4) своєчасність заподіяння шкоди; 5)межізаподіяння шкоди.

Мета крайньої необхідності. Слова в ст. 39 КК, що дія в стані крайній необхідності застосовується “для усунення небезпеки” озна­чають, що метою крайньої необхідності є саме усунення небезпеки. Так, особа уявляє, яким чином небезпека буде усунена шляхом зни­щення або пошкодження джерела небезпеки, шляхом перевезення людей у безпечне місце за допомогою взятого без дозволу чужого транспорту тощо.

Спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди. У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам дер­жави, суспільства або особі. У літературі вважають, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише інтересам “третіх осіб”, тобто підприємствам, установам, організаціям або окремим громадянам, що не викликали небезпеку і звичайно не пов’язані зі створенням цієї небезпеки. Типовим є приклад, коли водій сільгосп­підприємства, залишивши на дорозі бідони з молоком, відвозить у лікарню потерпілих від аварії, що виникла не з вини водія, а в цей час молоко викрадається невідомими. Шкода в такому випадку заподію­ється сільгосппідприємству, яке ніяким чином не причетне до виник­нення небезпеки, що загрожувала потерпілим. Проте у ряді випадків особа змушена заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтенсивність впливу тощо (наприклад, перехожий, побачивши некерований автомобіль, що ру­хається з гори, спрямовує його в кювет, попереджаючи тим самим наїзд на дітей). Іноді стверджують, що за правилами крайньої необ­хідності слід розглядати заподіяння шкоди тому, хто нападає, якщо ним явно є особа неосудна, малолітня або така, що діє в стані фактич­ної помилки. Але це не так. У цьому випадку має місце необхідна оборона, ознакою якої є заподіяння шкоди саме тому, хто посягає, не­залежно від його фізичних або психічних властивостей.

Характер дій. Відповідно до закону крайня необхідність при­пускає лише активну поведінку суб’єкта. За своїми зовнішніми озна­ками крайня необхідність може виражатися, наприклад, у різних самоправних діях, пов’язаних із вилученням майна, його ушкоджен­ням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різноманітних пра­вил безпеки, заподіянням шкоди життю або здоров'ю людини, поз­бавленням його особистої волі тощо. Подібні дії за зовнішніми своїми ознаками здатні підпадати під різноманітні види злочинних посягань. Так, умисне знищення або пошкодження чужого майна підпадає під ознаки ст. 194 КК, а розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, під погрозою вбивства підпадає під ознаки злочину, передбаченого в ст. 328 КК, тощо.

Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необ­хідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так звана “передчасна” і “спіз­ніла” крайня необхідність), може тягнути відповідальність на зага­льних засадах.

Межі заподіяння шкоди. КК не визначає межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблений, виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, що ви­значає перевищення меж крайньої необхідності як умисне заподіян­ня шкоди більш значної, ніж шкода відвернена. Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

Інакше кажучи, закон пов’язує правомірність заподіяної шкоди із співрозмірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує: фактично за­подіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що загрожує.

Визначення рівної або меншої значимості заподіяної шкоди пе­редбачає її порівняння зі шкодою, що загрожує. Але відвернена шкода – це завжди потенційна шкода, яка містилася в небезпеці, що погрожує, а заподіяна шкода – це завжди шкода фактична, реаль­на. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різ­ної суспільної значущості і це здатне ускладнити оцінку їхньої співрозмірності (наприклад, небезпека, що загрожує здоров’ю людей, усувається шляхом знищення приватного майна).

Тому вирішення питання про порівняльну їхню ціннісну характеристику в кожному випадку залежить від конкретних обставин справи. При однорідності відверненої і заподіяної шкоди можливе порівняння їх за допомогою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень,за вартістю знищеного або ушкодженого майна тощо). У разі ж зіставлення якіс­но неоднорідних видів шкоди критеріями виступають загальновизна­на людська мораль; ієрархія цінностей, де вищою цінністю визна­ється людина і її права та свободи; правосвідомість і правова куль­тура населення тощо. У будь-якому разі КК визнає правомірним позбавлення життя людини в стані крайньої необхідності для поря­тунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, яку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами.

Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) – це умис­не заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шко­да є більш значною, ніж відвернена шкода (ч. 2 ст. 39 КК). Тому умис­не позбавлення життя двох або більше осіб у стані крайньої необ­хідності для порятунку життя однієї особи повинно визнаватися ексцесом крайньої необхідності, оскільки це свідчить про заподіяння більш значної шкоди порівняно зі шкодою відверненою. Іноді вва­жають, що такий ексцес має місце за наявності можливості усуну­ти небезпеку іншими засобами, ніж заподіянням шко­ди. Але тут не можна говорити про перевищення меж крайньої не­обхідності, бо наявність можливості усунути небезпеку іншими засобами свідчить про те, що особа не перебувала в самому стані крайньої необхідності і тому, природно, не могла перевищити її межі.

Треба мати на увазі, що особа, у стані крайньої необхідності ча­сто перебуває в екстремальній ситуації, є непідготовленою до від­вернення небезпеки, що виникла, відчуває сильне душевне хвилю­вання тощо. У зв’язку з цим ч. 3 ст. 39 КК встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж край­ньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилюван­ня, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оціни­ти відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес край­ньої необхідності. Такі дії повинні бути кваліфіковані на загальних засадах, проте перевищення меж крайньої необхідності враховується законом як обставина, яка пом’якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони за такими ознаками: 1) за джерелом небезпеки: джерелом небезпеки при необхідній обороні є діяння людини, а при крайній необхідності – небезпека може бути породжена не тільки діянням людини, а й стихійними силами, тваринами тощо; 2) за підставою: підставою необхідної оборони є суспільно небезпечне посягання людини, що викликає необхідність у його не­гайному відверненні або припиненні; підстава крайньої необхідності – небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інте­ресам, яку не можна усунути в даній обстановці інакше, ніж заподіянням шкоди; 3) за тим, кому заподіюється шкода: при необхідній обороні шкода повинна бути запо­діяна лише тому, хто посягає; при крайній необхідності шкода за­подіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній обороні відбувається сутичка “права з не правом”, а при крайній необхідності, навпаки, сутичка “права з пра­вом”; 4) за характером заподіяної шкоди: при необхідній обороні заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захисту; при крайній необхідності заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена; 5) за відповідальністю при ексцесі: перевищення меж не­обхідної оборони тягне привілейовану відповідальність і лише у випадках, спеціально передбачених статтями 118 і 124 КК, а за перевищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних засадах, хоча сам факт такого перевищення розглядаєть­ся як обставина, яка пом’якшує покарання.

Поиск по сайту: