Калькуляція собівартості продукції

Під калькуляцією розуміється обчислення собівартості одиниці продукції. Вона відбиває витрати підприємства в грошовій формі на виробництво і реалізацію одиниці продукції.

Розрізняють:

· планові калькуляції, що обчислюються на основі планових норм витрат;

· фактичні калькуляції, що відображають фактичний рівень витрат.

Не слід думати, що планові калькуляції є пережитком планової системи господарювання. У переважній більшості західних корпорацій широко застосовується метод контролю питомих витрат, званий «стандарт-кост». Суть його полягає у складанні попередньої калькуляції стандартних витрат виробництва і здійсненні оперативного контролю за їх дотриманням. При цьому всі витрати на виробництво поділяються на стандартні і фактичні, обчислені на основі відхилення від стандартів. З розвитком даного методу увага зосереджується не на фактичних показниках, а на відхиленнях і аналізі їх причин. Система «стандарт-кост» застосовується переважно для контролю прямих витрат – трудових і матеріальних.

Організація контролю витрат будується по центрах відповідальності. На керівника кожного центру відповідальності покладається відповідальність за витрати, що виникають в процесі діяльності його підрозділу, за винятком тих витрат, які він не може контролювати за допомогою власних рішень. Практично це означає, що постійні витрати аналізуються на вищих рівнях управління фірмою, тоді як прямі витрати відносяться до компетенції керівників низових підрозділів.

Всі методики калькуляції можна розділити на дві групи – калькуляції за повними і неповними витратами.

В Україні до моменту впровадження НСБО (2001 р.) панував перший метод, суть якого полягає в тому, що в калькуляцію включаються всі види витрат, що відносяться до виробництва і збуту.

У західних країнах, а з 2001 р. і в Україні, поширення набули методи калькуляції за неповними витратами, коли в калькуляцію заносять не всі витрати. Частину витрат (зазвичай постійних = непрямих = накладних = загальновиробничих) не відносять на собівартість, а погашають за рахунок виручки в процесі розрахунку прибутку.

Класичним методом калькуляції за неповними витратами є метод «директ-кост». Він заснований на поділі всіх витрат на постійні і змінні. Даний метод припускає, що на собівартість виробу відносяться тільки змінні витрати. При цьому постійні витрати вважаються витратами поточного періоду і прямо відносяться на результати господарської діяльності (збитки).

У системі "директ-кост" формується новий показник результату діяльності – маржа або маржинальний прибуток, який визначається як різниця між виручкою від реалізації і змінними витратами. Якщо з маржі відняти постійні витрати, ми отримуємо кінцевий фінансовий результат (операційний прибуток або збиток). Коли маржа починає відшкодовувати суму постійних витрат, досягається точка критичного обсягу виробництва. В цьому випадку фінансовий результат (прибуток або збиток) дорівнює нулю.

Всі витрати, пов'язані з виробництвом продукції (робіт, послуг) групуються за такими статтями калькуляції:

1) сировина і матеріали;

2) покупні напівфабрикати і комплектуючі вироби, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств і організацій;

3) паливо і енергія на технологічні цілі;

4) оборотні відходи (віднімаються);

5) основна заробітна плата виробничого персоналу;

6) додаткова заробітна плата виробничого персоналу;

7) відрахування на соціальні потреби з основної і додаткової зарплати;

8) витрати на утримання і експлуатацію устаткування;

9) загальновиробничі витрати;

10) втрати від браку;

11) інші виробничі витрати;

12) попутна продукція (віднімається).

У цьому переліку не фігурують адміністративні і збутові витрати. Якщо ж ми враховуємо ці витрати:

13) адміністративні витрати;

14) витрати на збут продукції.

Тоді, сума перших дев'яти статей утворює цехову собівартість, дванадцяти - виробничу, а всіх 14 статей - повну собівартість продукції. При цьому в прийнятій нині формі калькуляції показник повної собівартості відсутній.

Подібну розкладку статей калькуляції ілюструє наступна таблиця.

Прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно діючих норм і цін. На непрямі витрати спершу складається кошторис витрат, після чого ці витрати розподіляють між різними виробами.

Розглянемо детальніше статтю «Витрати на утримання та експлуатацію устаткування»: амортизація цехового устаткування, транспорту, інструментів і приладів; витрати на технічний огляд і технічне обслуговування цих фондів; витрати на ремонти; витрати на утримання цехових транспортних засобів і інші статті. Як видно, дана стаття є комплексною, багатоелементною. Найбільш поширеним методом розподілу витрат є розподіл цих витрат пропорційно основній заробітній платі виробничого персоналу. З цією метою використовується коефіцієнт розподілу непрямих витрат:

Кр = Сума непрямих витрат / Сума основної зарплати

	Види продукції	Сума
А	Б	В
Основна зарплата на 1 продукції, грн.
Питомі витрати на утримання і експлуатацію устаткування, грн.	600 (400 • 1,5)	750 (500 • 1,5)	450 (300 • 1,5)

Кр = 1800 / 1200 = 1,5

Не дивлячись на свою простоту, цей метод недостатньо точний. Він найбільш справедливий для виробництв з низьким рівнем технічної оснащеності. В умовах різного рівня механізації зарплата неадекватно відображає витрати машинного часу.

Найбільш обґрунтованим є розподіл цих витрат пропорційно часу обробки виробу і нормативних витрат на утримання устаткування:

де З м - питомі витрати на зміст і експлуатацію машин і устаткування, грн.;

т - кількість машин, на яких обробляється виріб;

З м-ч – витрати на утримання та експлуатацію i-й машини за 1 годину, грн.;

t i- тривалість обробки виробу на i – й машині, годині

Відмінність кошторису витрат від калькуляції - якщо в кошторисі витрат на виробництво об'єднані тільки економічно однорідні елементи витрат, то в статтях калькуляції тільки деякі є однорідними, а останні включають різні види витрат, тобто є комплексними.

Поиск по сайту: