З ВИСТУПУ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ Л. КУЧМИ НА УРОЧИСТИХ ЗБОРАХ 3 НАГОДИ 50-РІЧЧЯ ПЕРЕМОГИ У ВЕЛИКІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ВІЙНІ 1941—1945 рр

8 травня 1995 р.

50-річчя Перемоги — остання подія XX сторіччя загальносвітової значущості. Вона підбиває символічний підсумок кривавим безумствам віку, в якому фашизм став найвиразнішим уособленням усіх його воєнно-політичних, соціальних, суспільно-психологічних трагедій.

Об'єднання зусиль, спільна боротьба з фашизмом — небувалий до цього прецедент єднання держав з різними суспільно-політичними системами. Проте для народів колишнього Радянського Союзу вона має більш глибинне значення, яке не зводиться лише до воєнно-політичної перемоги над ворогом. Для нас в ході Великої Вітчизняної вирішувалося головне питання: залишимося ми в історії чи будемо знищені, перетворені у рабський матеріал, приречені на вимирання відповідно до людиноненависницьких планів нацистської гегемонії у світі.

Ця глибинна відмінність дещо різнить значення й роль перемоги для народів колишнього Союзу та західних держав. Навіть з урахуванням того, що значна частина Європи була окупована гітлерівськими військами. У нашій самосвідомості війна з фашистською Німеччиною — це найвищий момент істин, національної жертовності, тріумфу й єднання. А здобута в ній перемога стала для кількох поколінь радянських людей внутрішнім ціннісним критерієм суті їх життя.

З другого боку, після перемоги утвердилася нова система воєнно-політичного світопорядку, на основі якої було пройдено весь тривалий період “холодної війни”. Незважаючи на складні і суперечливі ідейно-політичні воєнізовані риси, вона забезпечила світові відносно стабільне існування, закріпилась у суспільній свідомості як позитивний результат Великої Вітчизняної та другої світової воєн. Не випадково майже до останнього часу

не викликала особливих заперечень думка про те, що людство вже протягом тривалого періоду не знає масштабних збройних конфліктів саме завдяки перемозі радянського народу над фашизмом.

З розпадом Союзу та завершенням “холодної війни”, черговим переоформленням геополітичної та геоекономічної структури світового співтовариства, демонстрацією нового впливу та нової “історичної ролі” різних держав наприкінці сторіччя святкування 50-ї річниці Перемоги є приводом для того, щоб дати об'єктивні відповіді на ряд нагальних і вищою мірою злободенних для сьогодення питань. Ось найголовніші з них: чи зберігається значення перемоги над фашизмом у його глибинному історичному вимір? Які уроки з цього страшного випробування ми маємо ще раз засвоїти пам'ятати і враховувати? Врешті-решт, чи даремно прожите життя і марними були зусилля цілих поколінь, які визначали напрями і наслідки розвитку процесів початку й кінця XX сторіччя?

Ми стоїмо на тому, що треба відповідально підходити до подій і фактів, не допускаючи безцеремонного й некомпетентного втручання в живу тканину історії і не ображаючи сумнівними узагальненнями та висновками цілі покоління співвітчизників. Кажу про це з огляду на непоодинокі спроби деяких заповзятих “новаторів” від політики й науки заднім числом “перевоювати” війну на свій лад.

Це не лише антинауково, а й глибоко аморально по відношенню до світлої пам'яті тих, хто начебто неправильно зупинив фашизм і врятував людство.

Перемога у Великій Вітчизняній війні достойна того, щоб бути гордістю для нинішніх та прийдешніх поколінь на нашій планеті. Тому і пам'ять про неї не повинна бути невдячною!

Загальновідомо, що, на відміну від першої, друга світова війна мала незрівнянно ширші масштаби, не кажучи вже про її руйнівні й трагічні наслідки. Якщо у 1914—1918 роках збройне протистояння охоплювало 36 країн, то у 1939—1945 роках в його орбіту було втягнуто 61 державу, понад 80 відсотків населення земної кулі. Кровопролитні битви точилися безпосередньо на території 40 країн Європи, Азії та Африки, на величезних морських і океанських просторах. До армій воюючих сторін було мобілізовано понад 110 мільйонів чоловік. Війна забрала майже 60 мільйонів життів, половина з яких припала на цивільне населення.

Вже сама ця страшна статистика вимагає раз і назавжди виключити щонайперше світові війни з арсеналу політики і вирішення міжнародних проблем. Інакше всі нині сущі неминуче прийдуть до планетарної катастрофи, в якій вже не буде переможців і нічого не дасть героїзм будь-якого гатунку і масштабу. В тому числі й такий, який було продемонстровано радянськими людьми на фронтах Великої Вітчизняної війни і який докорінно змінив хід другого світового побоїща на користь антигітлерівської коаліції.

До речі, варто нагадати, що спочатку її називали просто Вітчизняною. просто Священною. А назва “Велика Вітчизняна” з'явилася значно пізніше –вперше у наказі Верховного Головнокомандуючого 7 листопада 1944 року. Тобто тоді, коли вже наочно виявилися масштаби і значення нашого двобою з фашизмом.

Незліченні факти, перебіг подій тих грізних років промовисто й неспростовно доводять: доля світу вирішувалася саме на радянсько-німецькому фронті, протяжність якого в різні періоди сягала від 4 до 6 тисяч кілометрів. Це в чотири рази перевищувало довжину північноафриканського, італійського та західноєвропейського фронтів, разом узятих.

До того ж протягом усієї війни на Східному фронті зосереджувалося в середньому до 70 відсотків усіх дивізій фашистської армії. Саме тут вона зазнала понад 73 відсотки своїх загальних втрат, позбулася більше 75 відсотків літаків, приблизно такої ж частини — танків та штурмових гармат, 74 відсотки - артилерії, понад 2,5 тисячі бойових кораблів, транспортів та допоміжних суден.

Епіцентром двобою, ареною особливо жорстокого і кривавого протиборства була Україна. Її геополітичне становище в центрі Європи давало навіть підстави для тверджень, що основною метою гігантського воєнного конфлікту було оволодіння Україною. Хоча, ясна річ, завоювання нашої республіки становило лише частину, нехай і надзвичайно важливу, далекосяжних загарбницьких планів нацистів.

Смерч війни, руйнувань і смерті пронісся над українською землею двічі — під час її оборони та переможного визвольного наступу. Протяжність фронтів тут досягала 800 кілометрів, де ворог концентрував значні сили. Досить сказати, що в січні 1944 року радянським військам на цих фронтах протидіяла 201 із 318 німецьких дивізій, тобто більше 63 відсотків усієї гітлерівської армії.

Ось чому святкування 50-річчя визволення України, боротьба за яку, нагадаю, точилася більше трьох років і яка зазнала чи не найбільших втрат з усіх воюючих держав, ми розглядали як органічну і важливу складову спільного свята — 50-річчя остаточної перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні.

Переконаний: це свято було, є і назавжди залишиться з нами!

Разом з тим і на цій підставі нікому не дано ні історичного, ні морального права применшувати внесок України у нашу спільну перемогу, її роль у всенародному русі опору.

Вдумаймося лише в таку страшну цифру: кожний 7-й з тих майже 60-ти мільйонів, яких забрала друга світова війна, — наш співвітчизник. Україна, Для якої історія не скупилася на людські трагедії, попіл руйнувань, у моторошному побоїщі Великої Вітчизняної знову вдосталь викупана в крові.

Отже, об'єктивною історичною закономірністю став той факт, що з радянських республік саме Україна й Білорусія увійшли до числа фундаторів ООН, 50-річчя якої буде широко відзначатися в жовтні цього року.

Символічно, що рік ювілею Організації Об'єднаних Націй проголошено Всесвітнім роком пам'яті жертв цієї найкривавішої війни. Україна, яка ціною героїзму і втрат свого народу здобула собі право бути серед засновниць ООН, підтримала це рішення.

Попри весь драматизм світових військово-дипломатичних колізій 1939— 1945 років не можна абстрагуватись і від того, що саме в цей час були возз'єднані всі українські етнічні землі у складі єдиної держави і що саме такому вигляді її успадкувала незалежна Україна. Цей фундаментальний висновок варто нагадати сьогодні, як і варто пам'ятати політикам будь-якої орієнтації, оскільки все це закладено Перемогою.

У зв'язку з цим принагідне привернути увагу до ще одного: нам треба нарешті, наважитись відзначати завершення визволення України не 8 жовтня, а 28-го, не відмежовуючи штучно Закарпаття від України. Доречно нагадати, що в червні буде широко відзначатися 50-річчя входження цього краю до складу нашої держави.

З історії нічого не слід викреслювати, її не можна також переписувати на свій лад. Історію просто треба пам'ятати, бо безпам'ятство — це трагедія для людства, це позбавлення історичної перспективи будь-якого народу і будь-якої держави.

Звертатися в такий урочистий момент до загалом відомих істин доводиться через те, що те не перевелись бажаючі ревізувати, затьмарювати і принижувати велич народного подвигу. До вже відпрацьованої на сьогодні тези про вину СРСР у розв'язуванні війни зараз додасться “обгрунтування” недоречності опору та перемоги над фашизмом, оскільки вони, мовляв віддалили крах комуністичного режиму.

Уряд. кур'єр. - 1995.- 11 трав.

Поиск по сайту: