УРИВКИ ЗВІДКРИТОГО ЛИСТА ДО ВІДДІЛУ ПРАВ ЛЮДИНИ ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ І ВСЬОГО КУЛЬТУРНОГО СВІТУ ВІД В’ЯЗНІВ-ТАБІРНИКІВ СРСР

30 вересня 1955 рік.

“Ми, в’язні мордовських спецтаборів, просимо прийняти до загального відома цілого культурного світу таке: ми, українці, як прихильники всякого руху, що стремить до свободи і правди, ставимося прихильно до всілякої культури і прогресу в усіх ділянках громадського життя, а рівно ж до самовизначення Української Соборної Держави /.../

... Нас загнано в табори, засуджено строгими вироками на 10-25 років не за бандитизм, як це вони (більшовики) вияснюють перед світом, - не за підпал, вбивства і зраду, лише за те, що ми, як і кожний волелюбний народ, домагаємось свого законного права на своїй землі... Тому у нас виринає питання: чи знає культурний світ про умови, в яких знаходимося не лише ми - в’язні, але і весь наш народ? Чи знає культурний світ, що нас після відбуття вироку насильно засилають на т. зв. “цілинні землі” в Казахстан, Красноярський край на далеку північ, горланячи, що туди їдуть добровольці і комсомольці? Чи може уявити собі культурний світ Українську державу без українського уряду, без української армії, без українського народу, якщо існує така держава (а вона повинна існувати), то чому немає армії зложеної з самих українців? Чому українці військову повинність відбувають за межами своєї батьківщини? Чому на наших землях дислокуються військові частини, складені з росіян та інших національностей, яким інтереси українського народу, якщо не суто ворожі, то чужі. Якщо ми зрадники своєї батьківщини і справедливо покарані: чому судили нас “народні”, чи “військові” суди, склад яких далеко не український? Чому нами освоюються недоступні дикі землі та ліси в той час, коли наших рук так потребує наша батьківщина? Чи знає культурний світ, що на масових табірних цвинтарищах будуються нові табори, міста, копаються канали, робляться спортивні площі, щоб затерти сліди цих злочинів? І так в Комі АССР ст. Абезь 1, 4, 5-й табори стоять на бувших кладовищах. У Мордовії ст. Лепей 3-а Н. 5, 1-й і 2-й поліровочні цехи, техкабінет і кузня - побудовані на людських кістках. Чи відомо про масові розстріли в’язнів (на Воркуті шахта Н. 29 розстрілювано під керівництвом і участю ген. прокурора Руденка), які домагалися лише прав політв’язня? Чи відомо, що в Казахстані л/о Кінгир, п/я 392 (3-я і 1-а колони) жінок і мужчин давлено чотирма танками за те, що вони домагались своїх законних прав? Чи відомо культурному світові, що Україна крім штучного голоду 1933 р. живе впроголодь 38 років; що сьогодні зах. українські землі охоплені водною стихією, присуджені на голодову смерть. Позбавлені будь якої помочі від “гуманної, миролюбної”, комуністичної Росії. В той час, коли мільйони тонн хліба вивозиться за кордони в цілях пропаганди, в той час, коли різні заграничні делегації відвідують зразкові (спеціальні для показу) колгоспи і фабрики СРСР?)...)

... Чи відомо, що Росія в післявоєнний період (1945-1955 рр.) руками мільйонів в’язнів підняла тяжку і легку промисловість на рівень вищий довоєнного, і що ці в’язні поставили питання про покращення умов, необхідних для кожного дихаючого повітрям створіння (бо ж після 9-11-годинної праці в шахтах в’язнів замикати в тісні смердючі бараки зі славнозвісними “парашами”, як судили другими вироками по 10-25 років і розвозити в закриті тюрми, де вони сидять донині.

Культурний світ ХХ століття прогресу і культури, ми не сумніваємось, що прочитавши ці рядки до найбільш “гуманної та справедливої” комуністичної партії Росії, виникає почуття огиди, омерзіння за злочини, заподіяні нею всім поневоленим народам...

Ми не впали духом, бо знаємо що наше стремління до волі оправдані законами матері природи і віримо, що весь культурний світ піддержить нас на цьому шляху <...

Суспільно-політична бібліотека

- Ч.Ш - Нью-Йорк, 1959. - С.96-104.

112. ИЗ ДОКЛАДА ПЕРВОГО СЕКРЕТАРЯ ЦК КПСС тов. ХРУЩЕВА Н.С. ХХ СЪЕЗДУ КОММУНИСТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ СОВЕТСКОГО СОЮЗА “О КУЛЬТЕ ЛИЧНОСТИ И ЕГО ПОСЛЕДСТВИЯХ”

25 февраля 1956 год.

<... > Произвол Сталина по отношению к партии, к ее Центральному Комитету особенно проявился после ХVII съезда партии, состоявшегося в 1934 году.

<...> Комиссия ознакомилась с большим количеством материалов в архивах НКВД, с другими документами и установила многочисленные факты фальсифицированных дел против коммунистов, ложных обвинений, вопиющих нарушений социалистической законности, в результате чего погибли невинные люди. Выясняется, что многие партийные, советские, хозяйственные работники, которых обвиняли в 1937-1938 годах “врагами”, в действительности никогда врагами, шпионами, вредителями и т.п не являлись, что они, по существу, всегда оставались честными коммунистами, но были оклеветаны, а иногда, не выдержав зверских истязаний, сами на себя наговаривали (под диктовку следователей-фальсификаторов) всевозможные тяжкие и невероятные обвинения.

Установлено, что из 139 членов и кандидатов в члены Центрального Комитета партии, избранных на XVII съезде партии, было арестовано и расстреляно (главным образом в 1937-1938 гг.) 98 человек, то есть 70 процентов.

<...> Это произошло в результате злоупотребления властью со стороны Сталина, который начал применять массовый террор против кадров партии.

<...> Сложилась порочная практика, когда в НКВД составлялись списки людей, дела которых подлежали рассмотрению на Военной Коллегии, и им заранее определялась мера наказания. Эти списки направлялись Ежовым лично Сталину для санкционирования предлагаемых мер наказания. В 1937-1938 годах Сталину было направлено 383 таких списка на многие тысячи партийных, комсомольских, военных и хозяйственных работников и была получена санкция.

<...> Сталин был человек очень мнительный, с болезненной подозрительностью... Болезненная подозрительность привела его к огульному недоверию, в том числе и по отношению к выдающимся деятелям партии, которых он знал много лет...

Имея неограниченную власть, он допускал жесткий произвол; подавлял человека морально и физически.

<...> Культ личности приобрел такие чудовищные размеры главным образом потому, что сам Сталин всячески поощрял и поддерживал возвеличивание его персоны... Одним из наиболее характерных проявлений самовосхваления и отсутствия элементарной скромности Сталина является издание его “Краткой биографии”, вышедшей в свет в 1948 году.

Эта книга представляет собой выражение самой безудержной лести, образец обожествления человека, превращения его в непогрешимого мудреца... Нет необходимости цитировать тошнотворно-льстивые характеристики, нагроможденные в этой книге одна на другую. Следует только подчеркнуть, что все они отредактированы лично Сталиным...

Известия ЦК КПСС. - 1989. №3.- С. 136-157.

113. ПОСТАНОВЛЕНИЕ ЦК КПСС “О ПРЕОДОЛЕНИИ КУЛЬТА ЛИЧНОСТИ И ЕГО ПОСЛЕДСТВИЙ”

30 июня 1956 года

В последнее время в буржуазной печати развернуто широкая клеветническая кампания, поводом для которой реакционные круги пытаются использовать некоторые факты, связанные с осуждением Коммунистической партии Советского Союза культа личности И.В.Сталина.

<...> Обнародованные партией факты нарушений социалистической законности и других ошибок, связанных с культом личности И.В.Сталина, естественно, вызывают чувства горечи и глубокого сожаления. Но советские люди понимают, что осуждение культа личности было необходимо в интересах строительства коммунизма, активными участниками которого они являются.

<...> Как же могло случиться, что в условиях советского социалистического строя возник и получил распространение культ личности Сталина со всеми его отрицательными последствиями? При рассмотрении этого вопроса надо иметь в виду как объективные конкретные исторические условия, в которых проходило строительство социализма в СССР, так и некоторые субъективные факторы, связанные с личными качествами Сталина.

<...> Находясь длительные период на посту Генерального секретаря ЦК партии, И.В.Сталин вместе с другими руководящими деятелями активно боролся за претворение в жизнь ленинских заветов. Он был предан марксизму-ленинизму, как теоретик и крупный организатор возглавлял борьбу партии против троцкистов, правых оппортунистов, буржуазных националистов, против происков капиталистического окружения. В этой политической и идейной борьбе Сталин приобрел большой авторитет и популярность.

КПСС в революциях и решениях съездов,конференций и пленумов ЦК.
М., 1968. - Т.8. - С.113-118

114.ПРОПОЗИЦІЇ ГРУПИ ВІД РАДИ МІНІСТРІВ УРСР ПРО ОБМЕЖЕННЯ РЕЛІГІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 1957р.

За дорученням Ради Міністрів УРСР в 1957 році була створена група, якій доручено подати пропозиції, які б і надалі обмежували діяльність духовенства та релігійних об'єднань. У червні 1957 року група у складі К. Катуніна, Р. Швайка, Г. Васильченка вручила заступнику Голови Ради Міністрів УРСР Гречусі М. С. такі пропозиції:

1.3 метою упорядкування землекористування монастирями вважаємо доцільним ввійти з клопотанням до Союзного уряду про вилучення зайвого земельного наділу в тих монастирях, де норма наділу перевищує 0,15 ганаодного монаха.

2 Для обмеження намагань монастирів збільшувати кількість монахів доцільно в майбутньому застосувати такі заходи:

а) заборонити приймати в монастирі осіб при відсутності максимальної норми під житло;

б) рекомендувати єпископу не приймати до монастирів осіб, перебування яких не бажано в монастирях, особливо молодого віку;

в) заборонити монастирям розширювати свою житлову площу шляхом нового будівництва, різних добудов, пристосувань тощо.

3. З метою обмеження прибутків потрібно і надалі забороняти релігійним громадянам проводити збирання пожертвувань серед віруючих за межами церкви і молитовних будинків, не дозволяти проводити збір пожертвувань за певним призначенням, що не має відношення до культових потреб.

4. Роз'їзди служителів культу, зокрема старшого духовенства, в населені пункти, де є віруючі, сприяють пожвавленню діяльності релігійників, організаційно зміцнюють релігійні громади, що є небажаним явищем.

З метою послаблення впливу на віруючих з боку служителів культу доцільно і надалі не дозволяти виїздів духовенства за межі своєї громади, скликати загальні збори віруючих, проводити богослужіння під відкритим небом, на храмові празники не дозволяти запрошувати духовенство з інших релігійних громад для проведення соборних служб.

5. Служителів культу, перебування яких не бажано в певному населеному пункті, домовлятись з органами міліції про те, щоб їх там не прописувалинапостійне проживання.

6. Обмежити намагання релігійників провадити нове будівництво приміщень і купівлю домоволодінь під культові та господарські потреби, необхідно, щоб органи влади на місцях не дозволяли це робити релігійним громадам

Ці рекомендації було схвалено і покладено в основу діяльності уряду України щодо релігійних об'єднань.

Поряд з обмеженням діяльності владні структури все більше вдавались до закриття релігійних храмів. В 1944—1947 рр. на Україні було закрито 148 церков. У Житомирській області — 41 церква, у Кам'янець-Подільській — 20, у Сумській та Чернігівській — по 14.

У західних областях влада, побоюючись зростання напруженості серед віруючих, вдавалася до закриття у виняткових випадках. За цей час закрито всього три храми: по одному у Волинській. Львівській і Рівненській областях.

Особливу увагу владні структури звернули на зменшення впливу монастирів. Перш за все домагалися зменшення кількості монахів. За вказівкою Московського патріарха до монастирів могли приймати осіб не молодше 30 років. Про кожного монаха настоятелі були зобов'язані доповідати єпископові.

З липня 1959 року Митрополит Миколай повідомляв голову Ради у Правах РПЦ при Раді Міністрів СРСР Карпова. що уповноважені і працівники КДБ за 24 години виселили монахів Овруцького монастиря. Представники влади розігнали монахів Крем'янецького монастиря.

Єпархії західного регіону залишались, незважаючи на всіляки обмеження, чисельними. На 1 січня 1951 року у Волинсько-Рівненській єпархії було 811 приходів, у них 634 священики. Крім того, на Волині діяли 40 молитовних будинків. У Волинській православній духовній семінарії в 1950-1951 навчальному році навчалось 42 семінаристи.

Ліквідація Української греко-католицької церкви і Української автокефальної православної церкви, закриття молитовних будинків необхідно було тоталітарному режиму для нівелювання духовності, в якій релігійний елемент був наріжним каменем.

Ярош Б. Міжконфесійні конфлікти розпочалися не вчора // Віче. — 1995. —
Груд. — С. 144—145.

115.ПРАВДА ПРО “НАХТІГАЛЬ”
ВИЇМКИ З ДОПОВІДІ М.ЛЕБЕДЯ П.Н. “З ДІЯЛЬНОСТІ РЕФЕРЕНТУРИ ЗОВНІШНІХ ЗВ”ЯЗКІВ ОУН і ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРІАТУ ЗАКОРДОНННИХ СПРАВ УГВР”,

виголошеної в Нью-Йорку, дня 7 травня 1960 року.
“Цього року комуністична Москва повела широку клеветницьку акцію довкола куреня “Нахтігаль”. Вона намагається переконати, що цей український курінь займався ніби то програмами польського населення у Львові в липні 1941 року. Я хочу ствердити наступне: Курінь не мав жодного відношення до будь яких терористичних активів у Львові раннім ранком дня 30 червня 1941 р., як складова одиниця німецької армії. Вечором того ж дня відбулися в домі “Просвіти” у Львові Українські Народні Збори, на яких проголошено відновлення української державної самостійності та утворено Тимчасове Крайове Правління.

Вже наступного дня приїхало з Кракова до Львова т.зв. Зондеркомандо СД, з метою анулювати акт проголошення і перевести арешти. Воно, поза індивідуальними актами терору, зліквідувало 36 польських професорів і науковців, подібно, як це робило Гестапо попередньо по всіх більших містах Польщі.

Уряди в Бонні і в Москві повинні докладно знати повний склад того “Зондеркомандо СД”, його злочини, як і те що це воно зліквідувало польських професорів. “Зондеркомандо СД” існувало при-найменше до жовтня-листопада 1941 року, про що свідчить гончий лист за мною датований: жовтень 1941 року. Воно перевело, між іншим, арешт Ярослава Стецька і Романа Ільницького у Львові, як і масові арешти 15-го вересня 1941 року.

В основному курінь був призначений ОУН на те, щоб частина його членів мала змогу дістатися цим шляхом в Україну, взяти участь у війні і заманіфестувати українські цілі, а при тому посередньо вияснити фактичне становище гітлерівської Німеччини до визвольної боротьби українського народу. Члени куреня мали виразні вказівки, що їх участі в боротьбі в німецькій армії можлива виключно на теренах України і за відновлення української незалежності чи, як тоді означувалося, за Українську Самостійну Соборну Державу. Сьогодні можна тільки ствердити, що всі члени куреня з честю виконували ці завдання і велика більшість їх упали в боротьбі, як члени та командири УПА. Не відходячи від теми, хочу підкреслити, що українські націоналісти, зорганізовані в ОУН, єдині з усіх націоналістичних рухів у тодішній Європі стали на пряму боротьбу з гітлерівською Німеччиною та її системи, як тільки виявилося її становище”.

Злочини Комуністичної Москви в Україні влітку 1941 року -
Дрогобич: Відродження, 1991. С. 5-6.

116. З ВИСТУПУ І. ДЗЮБИ У БАБИНОМУ ЯРУ
(З ПРИВОДУ ЧЕРГОВОЇ РІЧНИЦІ РОЗСТРІЛУ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ КИЄВА У БАБИНОМУ ЯРУ)

29 вересня 1966 рік
Є речі, є трагедії, перед безмірністю яких будь-яке слово безсильне і про які більше скаже мовчання - велике мовчання тисяч людей. Може й нам годилося б тут обійтися без слів і мовчки думати про одне й те ж. Однак мовчання багато говорить лише там, де все, що можна сказати, вже сказане. Коли ж сказане ще далеко не все, коли ще нічого не сказано - тоді мовчання стає спільником неправди й несвободи. Тому ми говоримо, мусимо говорити, де можна й де не можна, використовуючи всяку з нагод, які трапляються нам так нечасто.

І я хочу сказати кілька слів - одну тисячну частину того, про що я сьогодні думаю і що мені хотілося б тут сказати. Я хочу звернутися до вас як до людей - як до своїх братів по людству. Я хочу звернутися до вас, євреїв, як українець - як член української нації, до якої я з гордістю належу.

Бабин Яр - це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр - це наша спільна трагедія, трагедія перш зе все єврейського і українського народів.

Цю трагедію приніс нашим народам фашизм.

Однак не треба забувати, що фашизм починається не з Бабиного яру і ним не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а кінчається знищенням людини, знищенням народів - але не обов’язково тільки таким знищенням, як у Бабиному Яру.

Уявімо собі на хвилину, що Гітлер переміг би, німецький фашизм переміг. Можна не сумніватися, що вони створили б блискуче і “процвітаюче” суспільство, яке досягло б високого господарського і технічного розвитку, знало б усі ті наукові та інші досягнення. Які знаємо й ми. І, певно, безсловесні раби фашизму згодом “освоїли” б космос і літали на інші планети репрезентували людство й земну цивілізацію. І цей режим усе б зробив для того, щоб утвердити свою “правду”, щоб люди забули, якою ціною куплено такий “прогрес”, щоб історія виправдала або ж забула безмірні злочини, щоб нелюдське суспільство здалося людям нормальним і навіть найкращим у світі. І вже не на руїнах Бастилій, а на осквернених, утрамбованих товстим шаром піску і забуття, місця народних трагедій стояв би офіційний напис: “Тут танцюють”.

Тому ми повинні судити про те чи інше суспільство не за його зовнішніми технічними досягненнями, а за тим, яке місце займає і що значить людина, як ціняться в ньому людська гідність і людська совість <....>
Як українцеві, мені соромно, що і серед моєї нації - як і серед інших націй - є антисемітизм, є ті ганебні, негідні людські явища, які звуться антисемітизмом.

Ми, українці, повинні в своєму середовищі боротися з будь-якими проявами антисемітизму чи неповага до єврея, нерозуміння єврейської проблеми.

Ви, євреї, повинні в своєму середовищі боротися з тими, хто не поважає української мови, хто несправедливо вбачає в кожному українцеві прихованого антисеміта.

Ми повинні вижити всяке людиноненависництво, пересилити всякі непорозуміння і всім своїм життям виробити справжнє братерство <....>

На жаль, є ряд факторів, які не сприяють укоріненню і поширенню отієї благородної традиції солідарності.

Серед них - відсутність справжньої публічності, гласності в національних справах, в результаті чого навколо болючих питань створюється своєрідна “змова мовчання”. Добрим прикладом для нас тут могла б бути постанова цієї справи в братній соціалістичній Польщі. Відомо, якими складними були відносини поляків та євреїв у минулому. Тепер же не лишилося й сліду колишньої недоброзичливості. В чому “секрет” такого успіху? По-перше, поляків і євреїв здружило спільне лихо в другій світовій війні. Але лихо і в нас було спільне. По-друге - і цього в нас, на жаль, немає - в соціалістичній Польщі міжнаціональні відносини є предметом наукового соціологічного вивчення та публічного громадського обговорення предметом постійної уваги і втручання преси, літератури тощо, - а це все і створює атмосферу доброго і успішного національного виховання.

Про таке - дійове, а не тільки на словах - виховання повинні дбати і ми, докладаючи всіх своїх сил. Ми не можемо залишати поза увагою фактів антисемітизму, шовінізму, неповагу до будь-якої національності, хамського ставлення до будь-якої національної культури і національної мови. Хамства у нас багато, і в багатьох воно починається з відмови від самого себе, від своєї національності, культури, історії, мови, хоч така відмова не завжди буває добровільною і не завжди людина в ній винна.

Шлях до справжнього, а не фальшивого братерства - не в самозабутті, а в самопізнанні. Не зрікатися себе і пристосовуватися до інших, а бути собою і шанувати інших. Євреїв мають право бути євреями, українці мають право бути українцями у повному і глибокому, а не тільки формальному значенні цих слів. Хай євреї знають єврейську історію, єврейську культуру, мову і гордяться ними. Хай українці знають українську історію, культуру, мову і гордяться ними. Хай вони знають історію і культуру один одного, історію і культуру інших народів, вміють цінити себе і інших - як своїх братів.

Досягти цього важко, але краще прагнути до цього, ніж байдуже махнути рукою і плисти за хвилею асиміляторства і пристосовництва, добра од яких не буде, а буде лише хамство, блюзнірство і приховане людиноненависництво <....>

Лихо з розуму (Портрети двадцяти “злочинців”):
Зб. Матеріалів - Укл. В. Чорновіл
Б.м.: Перша українська друкарня у Франції, 1968 - С. 307-312.

З ДОПОВІДІ ЗАСТУПНИКА ГОЛОВИ РАДИ МІНІСТРІВ УРСР П. РОЗЕНКА “ПРО СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ В РАЙОНИ ДАЛЕКОГО СХОДУ ТА ЧИТИНСЬКУ ОБЛАСТЬ З УКРАЇНСЬКОЇ РСР НА 1971-1975 РОКИ”.

14 серпня 1970 рік “Рада Міністрів Української РСР, розглянувши пропозицію Ради Міністрів РФСР про переселення в колгоспи та радгоспи Далекосхідного економічного району та Читинську область у 1971-1975 роках з Української РСР 12,5 тис. родин, не може погодитись з нею.

За низького природного приросту населення в республіці, який в повоєнний період з року в рік знижується, в майбутньому п’ятиріччі можливості по направленню робочої сили за межі Української РСР різко скоротились.

Уже зараз приріст трудових ресурсів не забезпечує додаткову потребу в них народного господарства республіки. В поточному п’ятилітті середньорічний приріст потреби суспільного виробництва Українській РСР в робочій силі становив 470 тис. чол., тоді як приріст трудових ресурсів досягає лише 260 тис. чол. <...> Вичерпано мобільні резерви трудових ресурсів і в західних областях Української РСР <...>

В цих умовах виконання завдання по переселенню на Далекий Схід і в Читинську область, встановленого постановою ЦК КПРС та РМ СРСР від 8.07.1967 р. № 638, більше ніж на половину здійснювались за рахунок високоіндустріальних областей, в т.ч. Донецької, Дніпропетровської, Харківської та Ворошиловоградської <...>

Враховуючи викладене, РМ УРСР вважає за можливе направити з республіки у 1971-1975 рр. 2500 родин, по 500 родин щорічно”.

Винниченко І.І. Українці в державах колишнього СРСР:
історико-географічний нарис. -
Житомир: “Льонок”, 1992. - С.25.

Поиск по сайту: