СТЕНОГРАМА ЗАСІДАНЬ МІЖНАРОДНОГО ВОЄННОГО ТРИБУНАЛУ

Від 14. 15. 18 і 19 лютого 1946 р.

УРИВОК З ВИСТУПУ ПОМІЧНИКА ГОЛОВНОГО ОБВИНУВАЧУВАЧА ВІД CРСР ПА НЮРНБЕРЗЬКОМУ ПРОЦЕСІ Л.Н. СМИРНОВА

Страшная резня и погромы были учинены немецкими захватчиками в украинской столице — Киеве. За несколько дней немецкие бандиты убили растерзали 52 тысячи мужчин и женщин, стариков и детей... Вырвавшись из Киева советские граждане описывают потрясающую картину одной из этих массовых казней: на еврейском кладбище города Киева было собрано большое количество евреев, включая женщин и детей всех возрастов: перед расстрелом всех раздели догола и избили; первую отобранную для расстрела группу заставили лечь на дно рва, вниз лицом и расстреливали из автоматов; затем расстрелянных немцы слегка засыпали землей, на их место вторым ярусом укладывали следующую партию казнимых и вновь расстреливали из автоматов...

Из предъявляемого далее суду Сообщения Чрезвычайной Государственной Комиссии по городу Киеву видно, что в Бабьем Яру во время этой так называемой “массовой акции” немцами расстреляно было не 52 тысячи, а 100 тысяч человек.

Нюрнбергский процесс над главными

немецкими военными преступниками:

Сб. материалов: В 7 т. — М., 1958. —

Т. 3. —С. 220—221.

96.З ПОСТАНОВИ ЦК КП(б)У “ПРО ПЕРЕКРУЧЕННЯ ПОМИЛКИ У ВИСВІТЛЕННІ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ В “НАРИСІ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ”. 24 серпня 1946 р.

На початку 1946 р. вийшов з друку “Нарис історії української літератури”, виданий Інститутом мови і літератури Академії наук УРСР під редакцією члена-кореспондента Академії наук УРСР С.І.Маслова і кандидата філологічних наук Є.П.Кирилюка. Автори “Нарису” М.Н.Плісецький, М.М.Ткаченко. С.І.Маслов, Є.П.Кирилюк, І.І.Пільгук і С.М.Шаховський.

ЦК КП (б)У відзначив, що автори “Нарису” перекрутили марксистсько-ленінське розуміння історії української літератури і подали її в буржуазно-національному дусі.

Історія української літератури висвітлюється в “Нарисі” поза зв’язком з боротьбою класів, як процес ізольований від цієї боротьби. Автори “Нарису” ігнорують класову боротьбу, як основний закон розвитку класового суспільства, і замість цього надають вирішальну роль в розвитку творчості письменників національному моментові.

Всупереч ленінській вказівці про те, що “є дві національні культури в кожній національній культурі”, в “Нарисі” затушовується різниця і суперечність між реакційними і прогресивними течіями в літературі і розвивається “теорія єдиного потоку” в українській літературі. Тим самим в “Нарисі” протаскується теорія про безкласовість і безбуржуазність українського народу в минулому, яка становить суть буржуазно-націоналістичної концепції “школи” М.Грушевського.

Автори “Нарису”, у відповідності з схемою М.Грушевського та його теорією про “виключність” українського народу, ігнорують спільність походження, єдність і взаємодіяння в історичному розвитку російського і українського народів, їх мови і культури. Тому в “Нарисі” історія української літератури не показана у взаємозв’язку з іншими спорідненими літературними, особливо з російською літературою.

Культура і література Київської Русі подані в “Нарисі” як тільки українські, всупереч науковим положенням, що розглядають Київську Русь як суспільне джерело культур трьох східнослов’янських народів: російського, українського і білоруського.

В “Нарисі” затушували боротьбу між прогресивним і реакційним напрямами в літературі, не піддали критиці політичні погляди ліберальної течії в українській літературі (П.Куліш, Б.Гринченко та ін.), вихваляючи буржуазно-націоналістичних письменників початку ХХ ст. (Олесь), діячів контрреволюційної Центральної Ради та Директорії (В.Винниченко, І.Стешенко), принизили роль і значення революційно-демократичної течії в українській літературі (Шевченко, Леся Українка, Франко, Коцюбинський та ін.)

В “Нарисі” не знайшов правильного відображення вплив на українську літературу руху декабристів, діяльність Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, великого пролетарського письменника Горького, ігнорують такий вирішальний фактор у формуванні нової соціалістичної ідеології, як розвиток марксизму в Росії і роль партії більшовиків.

В розділі “Українська радянська література” не показано відображення в літературі боротьби партії і радянського народу за перемогу соціалістичного ладу в нашій країні, не показана роль літератури в формуванні соціалістичного світогляду радянських людей.

В цьому ж розділі не показана боротьба партії більшовиків проти ворогів народу - троцькістів, бухарінців, а також проти українських буржуазних націоналістів - шумскістів, хвильовістів, скрипників, які намагалися використати літературу, як один із засобів відриву українського народу від великого російського народу і перетворення Радянської України в колонію німецького імперіалізму.

Перекручення й помилки, допущені в “Нарису історії української літератури”, об’єктивно допомагають найлютішим ворогам народу - українського-німецьким націоналістам.

Поява такого шкідливого “Нарису” не зустріла належної відсічі з боку наукових установ і Спілки радянських письменників України.

Президія Спілки радянських письменників України і, зокрема, її голова т. М.Рильський не вжили ніяких заходів, щоб вчасно засудити в пресі, на зборах письменників чужих радянській літературі тенденції.

Партійні організації Інституту літератури Академії наук УРСР і Спілки радянських письменників України ліберально, по-примиренському постановили до оцінки перекручень і помилок, допущених в “Нарисах історії української літератури”.

На партійних зборах не було належної відсічі авторам - членам партії Кирилюкові, Плісецькому і Шаховському, які не тільки не визнали і не розкритикували допущених перекручень та помилок, а навіть захищали в своїх виступах ряд шкідливих тверджень.

Це говорить про те, що партійні організації Інституту літератури Академії наук УРСР і Спілки радянських письменників України послабили боротьбу на ідеологічному фронті, а в деяких комуністів, що працюють в галузі культури і мистецтва, притупилась політична пильність.

Вихід у світ “Нарису історії української літератури” свідчить про наявність серйозних хиб в роботі Інституту літератури Академії наук УРСР. В Інституті нема більшовицької критики хиб і помилок в наукових працях.

Рукопис ”Нарису історії української літератури” на вченій раді Інституту літератури Академії наук УРСР не обговорювався, а загальне рецензування було доручено професору Дорошкевичу, який сам поділяв і захищав буржуазно-націоналістичні погляди.

ЦК КП(б)У вважає, що зазначені перекручення і помилки стали можливими тому, що частина істориків і літераторів ще не переборола вплив буржуазно-націоналістичної “школи” Грушевського, а партійні організації інститутів історії і літератури АН УРСР зовсім недостатньо орієнтують наукові кадри на боротьбу за чистому марксистсько-ленінської теорії, проти спроб відродити буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії і літератури України.

Управління пропаганди ЦК КП(б)У не забезпечило належного контролю за роботою Інституту літератури АН УРСР і Спілки радянських письменників України.

Культурне будівництво в Українській РСР - червень 1941-1950
3 блок документів і матеріалів. К.: 1989. - С.259-255.

97. З ПОСТАНОВИ ЦК КП(б)У “ПРО ЖУРНАЛ “ВІТЧИЗНА” 4 жовтня 1946 р.*

ЦК КП(б)У відзначає, що літературно-художній журнал “Вітчизна” - орган Спілки радянських письменників України - ведеться зовсім незадовільно.

Редакція “Вітчизни” (відповідальний редактор т. Яновський) не виконала постанови ЦК КП(б)У від 16 жовтня 1945 р., яка зобов’язувала редакцію в найкоротший строк усунути серйозні ідейно-політичні хиби і помилки, що мали місце в журналі “Українська література”, і рішуче піднесли ідейно-художній рівень журналу. Замість цього редакція ще більш поглибила хиби і помилки журналу, надаючи місце на своїх сторінках художнім творам і статтям, в яких проповідуються буржуазно-націоналістична ідеологія, міщансько-обивательські погляди на життя, аполітичність і пошлість.

За останні півроку, поряд з вдалими і корисними творами радянської літератури, у журналі вміщено ряд шкідливих творів і статей, в яких протягуються ворожі радянському суспільству ідеї і концепції.

Редакція “Вітчизни” систематично надавала свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології. В статтях і художніх творах ряду письменників та літературознавців, надрукованих в “Вітчизні”, в дусі буржуазно-націоналістичних концепцій Грушевського і Єфимовича перекручувалась і спотворювалась історія української літератури, проповідувалась національна обмеженість, ідеалізовались пережитки старовини в побуті та свідомості людей.

В журналі була видрукувана націоналістична стаття Л.Коваленка “Поет, новатор і патріот”, присвячена творчості І.Котляревського. Повторюючи антинаукові буржуазно-націоналістичні твердження Грушевського і Єфимовича, автор статті намагається довести, що головними і вирішальними в розвитку дореволюційної української літератури були не соціальні, а національні фактори. Цим самим автор відкрито протягує найреакційніші буржуазно-націоналістичні погляди і грубо перекручує як творчість Котляревського, так і загальну картину українського літературного процесу.

В статті І.Пільгука “Кирило-Мефодіївське братство і літературний процес 40-60 років” всіляко прикрашуються буржуазно-ліберальні і консервативні діячі української літератури (Куліш, Костомаров, Білозерський), Кирило-Мефодіївське братство ставиться на одну дошку з революційно-демократичними організаціями, пропагуються націоналістичні погляди на суть реалізму в дореволюційній українській літературі.

Редакція “Вітчизни” і після постанови ЦК КП (б)У від 16 жовтня 1945 року продовжувала надання сторінки журналу такому авторові, який активно проповідував у своїх писаннях буржуазно-націоналістичні ідеї, всіляко вихваляючи дореволюційну поміщицько-капіталістичну дійсність і підносячи на щит консервативних та реакційних діячів минулого, в тому числі і прямих петлюрівських контрреволюціонерів. Редакція “Вітчизни” не тільки не давала відсічі ворожій пропаганді Лазеревського, але, навпаки, - зробила його постійним і основним автором журналу, з номера в номер друкуючи його реакційну націоналістичну писанину.

Вміщення в журналі ворожих націоналістичних статей і творів свідчить про те, що редакція “Вітчизни” виявилась не тільки не здатною організувати рішучу боротьбу проти ворожих перекручень в художній літературі та літературознавстві, але й сама опинилась в полоні буржуазно-націоналістичних поглядів.

Забувши, що наші журнали повинні керуватися тим, що являє життєву основу радянського ладу, а саме - політикою радянської влади і більшовицької партії, редакція “Вітчизни” виявилась не спроможною розбиратися в ідейно-політичних якостях літературного матеріалу і тому допустила вміщення в журналі ряду порочних і помилкових творів (“Я щаслива Валентина” Чередниченко, “Один у полі” Муратова, “З далеких доріг” Масенка та ін.)

Редакція “Вітчизни” не поставила в центрі своєї уваги висвітлення в журналі провідних тем сучасності і насамперед - перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні і героїчної боротьби радянських людей за виконання планів нової сталінської п’ятірки, за поступовий перехід від соціалізму до комунізму. Хоч в 1946 р. журнал “Вітчизна” вмістив чимало творів, в яких показується сучасне життя, проте, в більшості цих творів, нема глибокого розкриття дійсності, смисл подій часто викривається і здрібнюється, радянські люди зображаються примітивними і малокультурними, з обивательськими поглядами і вчинками.

Пошлими і дрібними обивателями, що живуть мізерними інтересами, виглядають радянські люди в повісті Романовської “Слава Діжона”, в “Оповіданнях про наші дні” Гуреїва.

На ряді творів, видрукуваних в журналі, лежать печать національної обмеженості: автори показують український народ ізольовано, у відриві від інших радянських народів, зокрема від великого російського народу, радянським людям накидаються не властиві їм архаїчні риси, ідеалізуються пережитки минулого в побуті та свідомості людей (вірші Романенка, оповідання “Косарі повертаються додому” Цюпи та ін.).

Втративши почуття відповідальності за ідейний зміст і художню досконалість друкованих в журналі матеріалів, редакція “Вітчизни” пропустила до друку фальшиві, антихудожні твори, як “Знайдена сім’я” Плахіна, “Радість” Кравченка, цикл поезії Неходи “Поїзд Москва - Тбілісі” та ін.

Культурне будівництво в Українській РСР

червень 1941-1950. -Зб. Док і мат. К.: 1989. - 266-267.

98. З ПОСТАНОВИ ЦК КП(б)У “ПРО РЕПЕРТУАР ДРАМАТИЧНИХ І ОПЕРНИХ ТЕАТРІВ УРСР І ЗАХОДИ ДО ЙОГО ПОЛІПШЕННЯ” 12жовтня 1946 р.*

Обговоривши питання про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР, ЦК КП(б)У вважає стан репертуару театрів України зовсім незадовільним.

Найголовніший недолік нинішнього стану репертуару драматичних і оперних театрів УРСР полягає в тому, що п’єси радянських авторів на сучасні теми виявились фактично витісненими з репертуару театрів УРСР. У Київському драматичному театрі ім. Франка за 16 п’єс, поставлених у 1945 році і в першому півріччі 1946, питання сучасного радянського життя були присвячені тільки три прем’єри; у Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки з 14-4; у Харківському театрі ім. Тараса Шевченка з 17-3; у Харківському театрі російської драми з 18-6; у Львівському театрі ім. Заньковецької з 16-3; у Запорізькому театрі ім. Щорса з 18-3; у Чернівецькому музично-драматичному театрі з 16-6; в єврейському театрі ім. Шалом-Алейхема з 8-1; у Львівському театрі юного глядача ім. О.М Горького з 6-2 прем’єри на сучасні радянські теми.

Таке становище має місце і в більшості обласних драматичних і музично-драматичних театрів України.

У зовсім неприпустимому стані перебуває репертуар оперних театрів УРСР. При потуранні Комітету в справах мистецтв при Раді Міністрів УРСР оперні театрі України фактично зняли з свого репертуару радянську оперу. За останні роки театри УРСР не поставили ні однієї опери радянських композиторів, присвяченої сучасному життю, і не організували спільно з композиторами роботи по створенню нових опер на сучасні російські теми.

Драматичні й оперні театри України досі не створили високоідейних і повноцінних в художньому відношенні спектаклів про перемогу радянського ладу, про сталінську дружбу народів радянської країни.

* Дата опублікування.
Литературная газета (№41)-1948, - 12 жовтня.

99. РОЗПОРЯДЖЕННЯ ВІДДІЛУ ПРЕСИ ЦК КП(б)У ГОЛОВНОМУ УПРАВЛІННЮ В СПРАВАХ ЛІТЕРАТУРИ І ВИДАВНИЦТВА ПРИ РАДІ МІНІСТРІВ УРСР ПРО ВИЛУЧЕННЯ КНИГ М. ГРУШЕВСЬКОГО І В.ВИННИЧЕНКА 14 жовтня 1946 р.

Начальнику Главного управления
по делам литературы и издательств
при Совете Министров УССР
тов. Полоннику
на Ваше письмо № 614-с от 1946 г.

Всю националистическую литературу М.Грушевского и В.Винниченко, выявленную при проверке органами цензуры в библиотеках общественного пользования и в книготорговой сети Украины, необходимо изъять.

Зам. зав. отделом ЦК КП(б)У Сыромолотый
Культурне життя в Україні.
Західні землі: Документи і матеріали.-
1939-1953.-К.,1995.-Т.1.-С.353.

100. УРИВОК З ЛИСТА КОЛГОСПНИКІВ С. ПОПЕЛЮХИ ПІЩАНСЬКОГО РАЙОНУ ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ, АДРЕСОВАНОГО М.С. ХРУЩОВУ 1946 Р.

Микита Сергійович, батечко наш, Заступник. Важко нам, обірвані всі ми, голі й босі, брудні й голодні, на людей не схожі, гірше худоби живемо. Ніколи нам не було так важко, як в цю хвилину, люди з голоду мруть, діти від недоїдання і хвороб стають каліками. Харчуємося ми лободою, корою, а у кого є гроші, їдуть в місто і купують хліб у комерційних магазинах, но за хлібом іти далеко - 140-160 км, а у нас ніхто не продає, з колгоспу ми нічого не отримали і немає надії, все згоріло, а ярина дуже слабка і, як виконаємо план, то всі подохнемо.

Багато хто з колгоспників збирається виїжджати на Кавказ і в Середню Азію, там всі говорять, що життя багате і дешевше, а Україна зубожіла і ніхто на неї не звертає уваги. Живуть зараз гарно тільки хитруни, спекулянти, шахраї, злодії, а їх багато. А простій людині не добитися правди, всі на неї кричать і не вірять.

По зведенням, наш район самий відсталий в області, надій ніяких, усі ми вбиті горем, із злиднів нам не вийти.

Якщо Ви, Микито Сергійович, нам не допоможете, то у нас сил уже не вистачає, а із області нас ніхто не чує, з кожним роком все гірше і гірше. Колгоспи, як не працюй, а гарантії немає, що отримаєш. В селі було шумно, а тепер вже ніхто ні свят, ні весіль не справляють, всі збідніли і нікого це не цікавить. А молодь наша ходить в ганчір’ї, і їм не до веселощів, а комсомольці і партійці мовчать. В газетах пишуть, що все добре, а де добре, а в нас все погано. В районі все погано, гірше, ніж було 10 років тому. І базара немає, і церкву повалили, і ставок повалили, і лазня не працює, наші родичі з Піщанки кажуть, що Піщанка стала гірше ніж село.

Люди всі змінилися - худі, чорні, злі. Говорять, що тепер правди немає, але правда повинна бути. Ми просимо у Вас підтримки, Микита Сергійович, зверніть увагу на наше село Попелюхи, Піщанського району. Допоможіть нам хоч у ньому році.

ЦДАЖР УРСР, ф.2, оп.7, спр.3152, арк.10.

101. РОЗПОРЯДЖЕННЯ ЧЛЕНА РАДИ У СПРАВАХ РПЦ ПРИ РАДІ МІНІСТРІВ СРСР МЕРОПРИЯТИЯ ПО УКРЕПЛЕНИЮ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ И ВОССОЕДИНЕНИЮ УНИАТСКОЙ ЦЕРКВИ С ПРАВОСЛАВНОЙ В ЗАКАРПАТСКОЙ ОБЛАСТИ УССР 1946р.

В отношении православной церкви:

1. Заменить временно исполняющего обязанности Уполномоченного Совета по делам Русской православной церкви при облисполкоме Закарпатской области тов. Линтур, назначив Уполномоченным Совета опытного работника.

2. Организовать миссионерскую работу Православной церкви среди верующих греко-католиков:

а) беседы и религиозные чтения миссионеров и священников православной церкви верующих греко-католиков;

б) увеличить распространение среди униатского духовенства иверующихгреко-католиков журнала “Епархиальный вестник”, издающегосяво Львове, помещая в нем статьи об унии в Закарпатье;

в) выявить группу греко-католических священников, которые склонны к переходу в православие, добиться воссоединения их с православием и обращения с воззванием к униатскому духовенству и верующим греко-католикам о переходе в православие;

г) организовать демонстрацию фильмов “Львовский Собор” и “Поместный Собор” для сельской местности с пояснительными выступлениями.

3. Открыть (православные) курсы или духовную семинарию.

4. Послать в Закарпатье авторитетного представителя православной церкви для организации миссионерской работы и инструктирования православного духовенства по этому вопросу.

5. Вернуть по решению облисполкома православной церкви отнятые униатами храмы и монастыри. В ближайшее время провести изъятие у униатов и передачу православной церкви монастыря на Чернечей горе в городе Мукачево.

6. Создать Православной церкви нужные условия для служб — передать лучшие церковные здания, улучшить внутреннее убранство церкви и облачение духовенства, завести хорошие хоры.

В отношении униатской церкви:

1. Взять линию на создание стеснительных условий деятельности униатской церкви и духовенства:

а) изъять у униатов храмы, отнятые управославной церкви;

б) закрыть униатскую семинарию;

в) подвести под налоговое обложение без всяких льгот все источники доходов униатской церкви и духовенства;

г) национализировать часть имущества(большие дома, производственные предприятия и т. д.) униатской церкви Закарпатской области.

2. Развернуть в советской печати разоблачения профашистской деятельности униатского духовенства и разъяснить значение унии для трудящихся Закарпатья.

Член Совета по делам Русской Православной церкви
при Совете Министров СССР Иванов
Білас I. Репресивно-каралъна система в Україні.
1917—1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз;
У 2 кн. — К., 1994. — Кн. 2. — С. 678—679.

102. УЧАСТЬ УКРАЇНЦІВ
ІЗ ДОКУМЕНТІВ МДБ

1947р.

Із західних областей Української РСР прибули і розвантажені 48 ешелонів з сім’ями ОУН: 25 875 сімей – 74 898 чоловік: в Кемеровську обл. –30 288 чол., в Челябінську обл. – 7183 чол., в Карагандинську обл. – 4091 чол., в Красноярський край – 1691 чол., в Омську обл. – 15 202 чол.

Альманах исторических сенсаций – М., 1993. – С. 92.

Поиск по сайту: