НЕТИПОВІ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ

Термін «нетипова форма правління» відображає процеси скорочення й зникнення «чистих» форм монархічного та республіканського правління. Ці процеси викликані тими змінами, які відбулися у світі в цілому і конкретно в кожному суспільстві. Демократизація, як глобальна тенденція, відкрила доступ раніше політично безправному населенню до процесу прийняття рішень і змінила механізми формування й функціонування органів верховної влади.

«Чисті» форми правління, як ми вже відзначали, мають достоїнства й недоліки. Запозичення різних елементів усередині однієї моделі правління дозволяє говорити про змішану форму правління, оскільки зберігаються основні юридичні властивості «чистої форми». Змінюється лише баланс законодавчої й виконавчої влади, режим їхньої взаємодії.

По іншому відбувається з тими формами правління, які об’єднують базові принципи різних класичних форм. У цьому випадку можна говорити про формування «гібридних форм правління», що змінюють юридичні властивості базових моделей (наприклад, виборність і престолонаслідування), що руйнують звичний для «чистої» форми правління механізм взаємодії влади (режим злиття та режим поділу).

Внутрішньовидові запозичення в рамках класичної моделі зводяться до пошуку балансу законодавчої й виконавчої гілок влади. Головним у цьому пошуку є визначення того, кому - президентові або парламенту належить юридична інвеститура уряду. Таким чином, досягається стабільність і ефективність державної влади.

Нетипові форми правління модифікують базові принципи класичних форм. Так з'явилися республіканська монархія та монархічна республіка, а також соціалістична республіка, характеристики яких будуть відображені у третьому розділі.

3.1. Республіканська монархія та монархічна республіка

Республіканські монархії прагнуть перебороти такий недолік класичної монархії, як недемократичність формування верховної влади, що носить спадкоємний і одноособовий характер. З метою підвищення легітимності влади правителя в сучасних монархіях встановлюється віборність глави держави і строковість його повноважень, що робить дану форму близької до республіки.

Наприклад, у сучасній Малайзії 9 з 13 суб'єктів федерації очолюються спадкоємними султанами (керування в чотирьох іншіх організовано інакше), і тільки ці 9 утворюють Раду правителів, що раз на 5 років обирає главу держави. На цей пост султани обираються по черзі, для чого в Раді правителів ведеться особливий список. Це зближає монарха із президентом, а монархічну форму правління з республіканської. Разом з тим Малайзія у зв'язку з періодичним переобранням глави держави не перетворюється в республіку, оскільки главою держави тут може бути вибраний не будь-який громадянин, а тільки один із правителів суб'єктів федерації. У Малайзії Рада правителів не має владних повноважень, влада монарха теж істотно обмежена (особливо після конституційної реформи 1983-1984 р.). Зовсім по іншому відбувається процес в Об'єднаних Арабських Еміратах. Вища рада семи емірів - суб'єктів федерації має всю повноту влади - вона приймає закони. Національні збори, призначені емірами (кожний емір призначає певне число членів, яке встановлене конституцією 1971 р., і залежіть від розмірів емірату), мають лише консультативний характер. Вища рада емірів обирає главу держави раз на 5 років. Незважаючи на такі вибори, основні повноваження глави держави зосереджені у Ради емірів. В Об'єднаних Арабських Еміратах діє по суті колективний монарх [7;355].

У монархічних республіках немає такої юридичної ознаки республіки, як виборність глави держави. Таким чином, глава держави - президент - здобуває риси монарха. Президент стає незмінюваним, довічним, одноособовим правителем. Різновидом монархічних республік є президентсько-монократична республіка, де президенти незмінювані. Початок цьому явищу було покладено в Індонезії (президент Сукарно), потім пішла соціалістична Югославія. Згідно ст. 220 Конституції 1963 р. переобрання не поширювалося на першого президента И. Броз Тіто. Незмінюваним президентом проголосив себе Маркос на Філіппінах (у 1986 р. він все-таки провів вибори, де зазнав поразки). В 60-80-х роках довічними президентами проголосили себе глави держав у Малаві, Уганді, Тунісі, Екваторіальній Гвінеї й деяких інших країнах, а довічний президент Центральної Африканської Республіки Бокасса став імператором. Згодом майже всі вони були скинуті в результаті військових переворотів, лише президент Тунісу Бургіба був зміщений конституційним шляхом у віці 84 років після висновку медичного консиліуму про його нездатність виконувати обов'язок президента.

Із президентсько-монократичними республіками не слід змішувати суперпрезидентські республіки, розповсюджені в Латинській Америці та Африці, коли, незважаючи на надзвичайно великі повноваження, глава держави періодично змінюється на підставі загальних виборів.

3.2. Соціалістична республіка

Соціалістична республіка - особлива форма правління, що виникла у ряді країн в результаті соціалістичної революції і згідно з марксистською теорією повинна була б стати справді демократичною республікою, що забезпечує повновладдя трудящих на чолі з робітничим класом.

Особливостями соціалістичної республіканської форми правління є:

- об'єднання вищих і місцевих органів влади в єдину представницьку систему, засновану на принципі демократичного централізму;

- провідне положення представницьких органів, що становлять основу апарата державної влади;

- сполучення економічного, соціально-політичного й культурно-виховного керівництва громадським життям у єдиному державному механізмі, що дозволяє державній владі управляти усуспільненими засобами виробництва, регулювати й контролювати розподіл матеріальних і духовних благ у масштабі країни;

- створення необхідних умов для забезпечення керівної ролі робітничого класу і його партії в суспільному й державному житті[7;364].

- заперечення ідеї поділу влади.

Розрізняють три різновиди соціалістичної республіканської форми правління: Паризька Комуна, Радянська республіка та народно-демократична (народна) республіка, які виступають державною формою диктатури пролетаріату.

Паризька Комуна вважається історично першою формою диктатури пролетаріату. Вона реалізувала принцип загального й рівного виборчого права, повністю зруйнувала старий державний апарат, замінивши його новим. Подібна структура державної влади в комуні повністю відкидала буржуазний парламентаризм і пов'язану з ним теорію поділу влади.

Республіка Рад - різновид соціалістичної форми правління, що виникла в нових історичних умовах у Росії. Теоретично основи радянської республіки розробив В.І. Ленін. У республіці Рад Ленін бачив однотипну з Паризькою Комуною форму організації влади і виділяв наступні її ознаки:

- утворення таких органів влади, які б забезпечували захист завоювань революції за допомогою збройних сил робітників та селян;

- забезпечення реальної участі робітничих мас у керуванні державним ладом, поєднання в них функцій законодавчої й виконавчої влади;

- керівна роль в організації державного й громадського життя країни належить партії робітничого класу, яка визначає внутрішню та зовнішню політику держави.

Народно-демократична республіка як форма державного правління виникає після другої світової війни. За структурою й характером влади вона мало чим відрізняється від радянської форми правління. За винятком незначних особливостей, народно-демократична (народна) республіка являє собою таку ж тоталітарну державу, де усі важілі державного й громадського життя перебувають у руках партократії. У країнах народної демократії декларативно проголошувалися верховенство представницьких органів, народний суверенітет. У дійсності ж державна влада в цих країнах була узурпована партійною верхівкою, що проводила в життя антидемократичні принципи.

Підсумовуючи вищесказане можна відзначити, що створення нетипових форм сучасної державності пов'язано з прагненням поліпшити взаємодію та взаємоузгодження вищих органів держави, з впливом гуманістичних ідей і інститутів, а також обумовлено тиском і боротьбою прогресивних сил суспільства. У результаті на основі демократизації політичних режимів практично втрачаються розходження між монархією й республікою.

ВИСНОВКИ

Поняття «форма правління» міститься в багатьох основних законах країн світу. Хоча у деяких конституціях цього терміна немає, але вони завжди закріплють головний принцип правління - монархія або республіка. Лише деякі держави не мають в офіційній назві слів «монархія» або «республіка».

Класифікації форм правління, що є, як правило, доктринальними, відображають взаємини вищих органів держави і їхню роль. Разом з тим у сучасних умовах деякі розходження цих форм стираються. Виникають змішані форми, у монархії з'являються риси республіки, а в республіці з’являються, по суті, монархічні елементи (довічні президенти); створюються напівпрезидентські, напівпарламентарні республіки, що мають риси різних форм; навіть абсолютна монархія усе частіше приймає зовні конституційну оболонку (дарована конституція, консультативна монархія).

Отже, ми в курсовій роботі розглянули дві основні форми державного правління: монархія і республіка. Докладно дали характеристику кожної з форм. Виникає цілком природне запитанння: чим монархія краще республіки? Які плюси монархізму?

Головні відмінності:

- при монархії верховна влада дійсно зосереджена в руках однієї людини, що значно полегшує вирішення складних загальнодержавних завдань;

- монарх готується до правління із самих пелюшок і править своєю державою аж до своєї кончини, на відміну від різних тимчасових правителів і пройдисвітів, він як батько, що піклується про своє сімейство;

- монарх знаходиться над усіма класами й прошарками, тому йому далекі дріб'язкові інтереси, він піклується про усіх однаковою мірою;

- в особі Царя відбувається єднання Нації, і монарх як вождь може мобілізувати народ навіть шляхом психологічного фактору;

- монарх є вищим суддею й може втручатися в усі спірні питання;

- релігійний аспект: Цар охоронець Церкви, її чистоти й догматів.

Найбільш негативна риса монархії - принцип престолонаслідування. Якщо при республіці, і навіть при диктатурі, наверх може вирватися енергійна, розумна, любляча свою країну людина, то при монархії поруч з правителем будуть тільки розпещені синки «дворянської» еліти, серед яких істинно пасіонарним буде один з десяти.

Ефективність і стабільність парламентської республіки залежать від розвиненої партійної системи, авторитету політичних партій, від існу­ючої в державі виборчої системи. У парламентській формі правління важ­ко забезпечити плідну роботу коаліційного уряду, а нестабільність коаліцій веде до частої зміни урядів і несталості політичної системи в цілому. Для цієї форми правління характерною та парадоксальною є тенденція прини­ження ролі парламенту й узурпація урядом законодавчої влади.

У рамках президентської республіки посилюється протистояння за­конодавчої та виконавчої влади, особливо коли обраний народом президент представляє одну партію, а більшість депутатів парламенту належать до інших партій або їх блоків. Зазначена форма правління становить реальну загрозу жорсткого автори­таризму.

Змішана форма державного правління є більш гнучкою, оскільки об'єднує елементи як президентської, так і парламентської форм правління. Вона є своєрідним синтезом кількох форм правління, узагаль­нює історичний досвід французького бонапартизму, американського президенціалізму й британської концепції сильного прем'єр-міністра.

Поиск по сайту: