Монархія в сучасному світі

Сьогодні монарх є главою держави приблизно в 50 країнах миру, тобто в 1/4 частині сучасних держав. Тільки в Європі десять країн мають монархічну форму правління. Крім того, сімнадцять (у тому числі Канада, Австралія, Нова Зеландія) визнають британську королеву як главу держави. Сім країн Близького Сходу і зони Перської затоки - Йорданія, Саудівська Аравія, Бахрейн, Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати і Оман - зберегли або відновили різні види монархій. У Південній і Південно-Східній Азії монарх є главою держави в Непалі, Бутані, Камбоджі, Таїланді, федерації Малайзії, Брунею. У Японії імператорська влада існує більш ніж півтори тисячі років. В Африці інститут монарха зберігся у трьох країнах - Марокко, Лесото і Свазіленді. Своєрідними (так званими патріархальними) монархіями є в Океанії королівства Тонга і Західне Самоа [ 3;82 ].

Правове положення монарха як глави держави відрізняється наступними трьома особливостями. По-перше, влада монарха юридично вважається непохідної ні від якої іншої влади, державного органа або виборчого корпуса. По-друге, пост глави держави в умовах монархії передається в порядку престолонаслідування. Іншими словами, посада глави держави належить монархові по праву народження. Влада переходить від монарха до спадкоємця на основі біологічних кровнородинних зв'язків. По-третє, влада монарха носить, як правило, не фіксований за часом характер. Монарх займає свій пост довічно і юридично не може бути відсторонений, зміщений з поста глави держави до кінця своїх днів.

Влада монарха, як ми вже відзначали, спадкова. Порядок престолонаслідування встановлюється конституціями і спеціальними законами, але може регулюватися релігійними нормами і нормами звичаєвого права.

У Європі у теперешній час існують чотири системи престолонаслідування: салічна, австрійська, кастильська та шведська.

Салічна система припускає, що спадкування престолу здійснюється винятково по чоловічій лінії.

Австрійська система припускає, що жінка може зійти на трон тільки лише у випадку припинення усіх ліній і ступенів чоловічого споріднення.

Кастильська система віддає перевагу чоловічій статі, хоча не виключає сходження жінки на престол.

Шведська система передбачає, що чоловіки і жінки успадковують престол на рівних підставах.

Спадкоємець престолу, майбутній монарх повинен відповідати ще цілому ряду вимог, серед яких вимога певної релігійної приналежності є одна з найпоширеніших. Так, відповідно до закону про престолонаслідування 1701 року монархом Великобританії може бути тільки особа, що належить до англіканської єпископальної церкви. У Данії монарх повинен сповідати євангелічно-лютеранську релігію. Загальним для всіх арабських монархій правилом є неодмінне сповідання монархом ісламу.

Однією з немаловажних умов спадкування престолу є умова вступу спадкового принца або монарха у рівний шлюб, тобто в шлюб з особою, що належить до царюючого будинку. Особа, що вступила або вступає в морганатичний, тобто нерівний шлюб, втрачає, як правило, право на престол. Прецеденти подібного роду в політичній історії XX століття були.

Влада монарха, як ми вже відзначали, носить довічний характер. Правління багатьох монархів відрізнялося завидною тривалістю. Так, король Швеції Густав V знаходився при владі 43 року (з 1907 по 1950 рік). Батько нинішнього глави японської держави імператор Хірохіто правил країною з 1926 по 1990 рік, тобто 64 роки. Королева Великобританії Єлизавета II перебуває на троні з 1952 року. Відсторонення монарха від влади юридичним шляхом неможливо. Однак фізичне його усунення, скинення в результаті революції, двірських переворотів - явище досить часте. За період після Другої світової війни монархії були ліквідовані більш ніж в 30 країнах миру, і це незважаючи на те, що особистість монарха конституціями або релігійними нормами є священною і недоторканною.

У випадку неповноліття, хвороби або тривалої відсутності монарха, а також якщо спадкоємець престолу в момент смерті глави держави не досяг визначеного конституцією необхідного для сходження на трон віку, встановлюється регентство. Регентство може здійснюватися у двох формах: індивідуальною - регентом або колегіальною - регентською радою. У деяких монархічних країнах Арабського Сходу інститут регентства відсутній. Так, у Кувейті Закон про престолонаслідування передбачає, що у випадку вакантності престолу функції глави держави будуть здійснюватися радою міністрів.

Монарх має право на резиденцію, при ньому існує штат чиновників королівського двору. На утримання монарха, членів його родини і королівського двору виділяються асигнування з державного бюджету, одержувані їм по цивільному аркушу, який приймається парламентом у конституційних монархіях або затверджуваному самим монархом в абсолютних і дуалістичних монархіях. Крім асигнувань по цивільному аркушу грошове утримання включає доходи від його особистого майна.

Конституційний статус монарха відрізняється від титулу монарха меншою пишністю і більшою юридичною конкретністю. Як правило в конституціях закріплюється місце монарха в системі державних органів, його приналежність до тої або іншої галузі влади (якщо конституційний механізм передбачає принцип поділу влади), його повноваження та прерогативи.

Найбільшою питомою вагою в системі влади володіють монархи в умовах абсолютних монархій, особливо в мусульманських країнах або в країнах із традиційним суспільним укладом. Так, відповідно до конституції Катару 1970 року вся повнота законодавчої і виконавчої влади зосереджена в руках глави держави - еміра. У Саудівській Аравії король є главою держави, уряду, основним джерелом законодавства, верховним головнокомандуючим збройними силами, а також проголошується власником верховної релігійної влади і духовним главою своїх підданих. У Свазіленді король об’єднує статус глави держави, глави виконавчої влади, верховного законодавця, верховного судді, жреця, верховного хранителя традицій і звичаїв.

Однак, до деяких форм монархії застосовується формула, яка давно вже стала реальністю: «Монарх царює, але не править». У монархіях парламентарних роль монарха може бути зведена до виконання чисто символічних, церемоніальних і представницьких функцій. Конституція Японії, наприклад, не наділяє імператора жодним самостійним повноваженням. Імператор призначає прем'єр-міністра, але після попереднього рішення парламенту. Він призначає головного суддю верховного суду, але після попереднього рішення уряду. Причому змінити ці попередні рішення він не може.

Конституції або державно-правові звичаї всіх монархічних країн наділяють главу держави правом брати участь у формуванні уряду. Ступінь цієї участі варіюється в окремих країнах досить значно.

Поряд з формуванням уряду монарх, як правило, бере активну участь і у формуванні державного апарата. Конституції закріплюють право монарха призначати цивільних та військових службовців. У Великобританії відповідно до конституційних угод король (королева) призначає на вищі державні посади, включаючи посади губернаторів, дипломатів, суддів.

У переважній більшості монархічних держав монархи є верховними головнокомандуючими збройними силами. Це положення так само фіксується в основних законах. Реальні повноваження монарха в сфері керівництва армією можуть серйозно варіюватися залежно від конкретної соціально-політичної ситуації в тій або іншій країні, від історичних традицій, форми правління і безлічі інших факторів.

У переважній більшості монархій королі, як правило, є військовими фахівцями і з дитинства виховуються в привілейованих військових школах.

У більшості парламентарних монархій конституції надають главі держави право оголошення війни та миру. Рішення монарха ставиться, як правило, у залежність від волевиявлення законодавчого органа. В абсолютних і дуалістичних монархіях глава держави ухвалює рішення щодо війні та миру самостійно.

Монархи в більшості розглянутих країн мають певні нормотворчі повноваження. Вони наділяються правом законодавчої ініціативи та правом вето (виключення становить імператор Японії і король Іспанії). В окремих державах ці повноваження належать монархові лише номінально. Наприклад, у Великобританії з 1707 року не було ні одного випадку, коли король відмовився б підписати законопроект, схвалений обома палатами парламенту, тобто скористатися правом вето. У Марокко або Йорданії право вето короля носить абсолютний характер і не може бути переборено законодавчим органом країни.

Монархи можуть видавати юридичні нормативні акти різних видів. У парламентарних і деяких дуалістичних монархіях ці документи повинні бути скріплені підписом глави уряду або міністра, відповідального за виконання даного акту (так звана контрасигнатура). В абсолютних монархіях, де глава держави є одноособовим носієм законодавчої влади, монарх, як правило, видає нормативні акти самостійно.

У парламентарних і дуалістичних монархіях глава держави має право розпуску парламенту або його нижньої палати. Реалізація цього права істотно розрізняється в окремих монархічних країнах. У Великобританії ініціатива розпуску нижньої палати законодавчого органа виходить від уряду, а монарх фактично санкціонує вже прийняте кабінетом рішення. У Бельгії король має право розпускати палати парламенту одночасно або окремо. При цьому глава бельгійської держави може просити уряд дати свою згоду на цей акт, не чекаючи ініціативи розпуску від кабінету міністрів. У Непалі, Брунею, більшості країн Арабського Сходу право розпуску парламенту або якої-небудь із його палат перебуває у винятковому веденні монарха.

У сфері судової влади монарх має право звільняти від покарань, призначених суддями, або послабляти ці покарання, за винятком тих, які призначені міністрам. Монарх може здійснювати право помилування відповідно до закону, який не передбачає загальних амністій.

В окремих країнах монарх, будучи главою державної або офіційної конфесії, призначає вищих церковних ієрархів. Так, у Великобританії вищі сановники англіканської єпископальної церкви призначаються королевою. За монархом у більшості розглянутих країн зберігається право дарувати дворянські титули а також він може нагороджувати орденами та іншими нагородами.

У всіх монархічних країнах глава держави здійснює представницькі та церемоніальні функції.

Таким чином, ми розглянули монархічні форми державного правління та кожної з них дали характеристику. З'ясували те, що при абсолютній монархії правитель має величезну владу над народом, ніж при конституційній.

У сучасних розвинених країнах монархія є здебільшого слабкою політичною установою, що не відіграє істотної ролі в здійсненні державного керівництва суспільством, хоча юридично глава держави займає в системі державних органів істотне положення. Також необхідно відзначити, що все-таки фактична роль монарха в різних країнах різна і ми не можемо визначити конкретно ступінь впливу монарха в здійсненні державного керівництва для усіх країн.

Однак мені здається, що монархічна форма державного правління не зникне і навіть не буде скасована до «формальної» монархії. Монархій стало набагато менше, у порівнянні, наприклад, з XVII століттям, але також не можна забувати, що монарх є главою держави в 1/4 частині сучасних держав. Кількість монархій не зменшується вже кілька десятків років, крім того, 17 країн визнають британську королеву як свого главу держави.

Республіка

Республіка - це форма правління, у якій вища, державна влада належить виборним органам, що обираються на певний строк і несуть відповідальність перед виборцями. Загальними ознаками республіканської форми правління є:

- існування одноособового і колегіального глави держави;

- виборність на певний строк глави держави та інших верховних органів державної влади;

- здійснення державної влади не по власному праву, а за дорученням народу;

- юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;

- обов'язковість рішень верховної державної влади для всіх інших державних органів;

- переважний захист інтересів громадян держави, взаємна відповідальність особистості і держави. [10;211]

У процесі історичного розвитку форми правління різних держав набувають досить істотних зміни, що приводить до необхідності їхнього вдосконалювання відповідно до нових історичних обставин.

Рабовласницька державність існувала у формі монархій і республік. Причому їхній розвиток відбувався неоднозначно. Так, у Римі на зміну рабовласницькій республіці прийшла монархія, а в Індії спостерігався процес переходу від монархічної форми до республіканської.

Республіканська форма правління існувала у вигляді аристократичної і демократичної республік.

В аристократичній республіці основна маса населення навіть формально відсторонялася від участі у виборах вищих органів державної влади. Таким були Спарта і Римська республіка V - II ст. до н.е. У Римі вся реальна влада була зосереджена в руках посадових осіб. Народні збори виконували другорядну роль і їх діяльність була під наглядом магістрата і Сената.

У демократичній республіці до формування вищих органів державної влади допускалися широкі верстви населення. Так, в Афінах V - IV ст. до н.е. провідна роль серед владних органів належала демократичним колегіальним органам (Народним зборам і Раді п'ятисот), які вирішували найбільш важливі питання державного життя, а посадові особи (магістратура) виконували другорядні функції.

По характеру взаємин між законодавчою та виконавчою владою розрізняють президентську, парламентську і змішану (напівпрезидентську) республіки.

Поиск по сайту: