АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Сполучені Штати Америки в 1919 – 1939 рр

Читайте также:
  1. ДЕКЛАРАЦИЯ НЕЗАВИСИМОСТИ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ АМЕРИКИ 4 июля 1776 г.
  2. Круглодонная колба, 2- обратный холодильник, 3 – нагревательный прибор (электроплитка), 4 – штатив, 5- муфта, 6 – лапка.
  3. Лекція 1. Література Латинської Америки
  4. Номенклатура Южной Америки
  5. Рекреаційний потенціал Латинської Америки і Африки
  6. Рекреаційний потенціал Північної Америки
  7. Розділ V. КУЛЬТУРА ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ
  8. Сполучені Штати Америки
  9. Сполучені Штати Америки
  10. ТЕМА 2. Системи вищої освіти у країнах Європи і Америки.
  11. ТУРИСТИЧНІ КРАЇНИ ПІВДЕННОЇ АМЕРИКИ

Олександр Сич

 

Сполучені Штати Америки

В міжвоєнний період

(1919 – 1939 рр.)

 

Навчальний посібник

 

Чернівці

ЧНУ

 

УДК: 94 (73) “1919/1939” (07)

 

ББК: 63.3 (7СПО): я7

 

С 418

 

Друкується за ухвалою редакційно-видавничої ради

Чернівецького національного університету

імені Юрія Федьковича

 

Сич Олександр Іванович

С 418 Сполучені Штати Америки в міжвоєнний період (1919 – 1939 рр.): Навчальний посібник. – Чернівці: Рута, 2003. - с.

 

У навчальному посібнику викладені події, проаналізовані процеси та явища, що відбувалися в Сполучених Штатах Америки в період між першою та другою світовими війнами.

Призначений для студентів історичних факультетів, що вивчають нормативний курс “Сучасна історія країн Західної Європи та Північної Америки”, а також вчителів і учнів старших класів ліцеїв, коледжів і гімназій.

ББК: 63.3 (7СПО): я7

 

 

Сич О. І., 2003

Видавництво “Рута”

Чернівецького національного

університету, 2003

 

 

Сполучені Штати Америки в 1919 – 1939 рр.

 

 

США в перші післявоєнні роки. В останні десятиріччя ХІХ ст. Сполучені Штати, подолавши наслідки кривавої Громадянської війни, розвивалися надзвичайно швидкими темпами і вже в 1894 р. за таким показником, як загальний обсяг промислової продукції, вийшли на перше місце у світі, випередивши Велику Британію, Францію та Німеччину. Зростаюча індустріальна міць підштовхнула цю державу до економічної, а потім і й зовнішньополітичної експансії в країнах Центральної, а почасти й Південної Америки, а також у басейні Тихого океану. Отже, вже наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Сполучені Штати почали відігравати помітну роль у світовій політиці. Цей період позначений втручанням Вашингтону в суперечку про кордони Венесуели, збройним конфліктом з Іспанією в 1898 р., який став однією з перших війн за переділ світу, придушенням повстанського руху на Кубі та Філіппінах, встановленням контролю над зоною Панамського каналу тощо.

Так, на арену світової політики вийшла нова сильна імперіалістична держава, яка відкрито заявила свої претензії на експлуатацію колоній і сфер впливу (так звана “доктрина Хея”), а фактично - про прагнення стати великою державою. Ці претензії вже тоді знайшли ідеологічне обгрунтування в появі відповідних концепцій, які стверджували, що США як “найсправедливішій країні” на планеті сам Бог дарував право керувати світом на свій розсуд.

Участь у Першій світовій війні ще більше посилили амбіції американських правлячих та бізнесових кіл. Це пояснювалося декількома обставинами. Протягом усієї війни США перебували в надзвичайно сприятливому становищі. Справді, територія країни, розташованої далеко від театрів військових дій, не зазнала воєнних руйнувань, від чого потерпали воюючі країни Європи. Пізно вступивши у війну - тільки у квітні 1917 р. (власне у військових діях американські війська почали брати участь лише влітку 1918 р.), країна зазнала – порівняно з європейськими державами - невеликих людських втрат – близько 50 тис. вбитими і 230 тис. пораненими. Натомість вигоди від участі у війні виявилися вражаючими.

Під час війни Сполучені Штати стали основним постачальником військових матеріалів, продовольства й сировини для країн Антанти. Виконуючи військові замовлення останніх, американські корпорації мали величезний зиск (їх чисті прибутки за 1914 – 1918 рр. сягнули 33,5 млрд. дол.). У колах американських бізнесменів побутував цинічний вислів: “Війна – жахлива річ, але це жахливо прибуткова річ”. Скориставшись тим, що в умовах війни європейські компанії змушені були обмежити свою діяльність за межами європейського континенту, американський бізнес нарощував свою експансію в усіх регіонах світу.

За роки світової війни США перетворилися з боржника Європи в її кредитора. Експорт американського капіталу за кордон різко зріс як у формі приватних інвестицій, так і у вигляді військових позичок європейським країнам, насамперед Великій Британії та Франції, які склали на початку 1920-х рр. близько 11 млрд. дол. Це означало, що Сполучені Штати перетворилися у фінансовий центр капіталістичного світу. Дана обставина разом із новим величезним посиленням економічної могутності США в роки війни активізували їх зовнішньополітичну експансію. У 1917 р. американський президент Вудро Вільсон зробив таку характерну заяву: “ Перед нами завдання – фінансувати весь світ, а той, хто дає гроші, повинний навчитися керувати світом ”.

Тому не дивно, що після закінчення війни політичне керівництво Сполучених Штатів - з огляду на прагнення та наміри своєї буржуазії - вперше висуває завдання встановлення світової гегемонії Америки або, як воно воліло говорити, “світового лідерства”. Саме на реалізацію цього завдання були спрямовані плани післявоєнного устрою світу, викладені в “14 пунктах” Вільсона. Об'єктивний аналіз цього документа дає підстави вважати його програмою імперіалістичної експансії США в умовах післявоєнних реалій. Вони сподівалися зробити Лігу Націй (створення якої передбачалося пунктом 14-м) знаряддям своєї гегемонії. Водночас програма переустрою світу, запропонована американським президентом, мала також метою висунення ліберальної альтернативи радянській загрозі. Ще прямуючи на мирну конференцію до Парижу, Вільсон сказав: „ Лібералізм - єдина річ, що може врятувати цивілізацію від хаосу – від повені ультрарадикалізму, яка затопляє світ... Лібералізм повинний бути більш ліберальним, ніж раніше, він повинний бути навіть радикальним, якщо цивілізація збирається уникнути тайфуну ”. Він обіцяв створити новий, справедливий світовий порядок на засадах миру, демократії, рівноправ'я народів під егідою Ліги Націй, зазначивши в одному зі своїх виступів: “ За допомогою Ліги націй ми будемо… лікувати світ, що охоплений духом повстання проти великого капіталу ”.

У той час багатьом Вільсон видавався мрійником, людиною гучних промов, речником “хрестових походів” в ім'я абстрактних ідеалів свободи та демократії, відірваним від реального життя ідеалістом, який, будучи необізнаним у тонкощах світової політики, проповідує утопічні проекти перебудови системи міжнародних відносин. У ретроспективі він постає як розумний, далекоглядний і реалістично мислячий політик, який намагався – з огляду на поширення небезпечних для капіталізму ідей і рухів – надати цій системі більш сучасний, більш справедливий, так би мовити, більш цивілізований характер, поставити її на тверді засади моралі, продемонструвавши при цьому “безкорисливу”, “місіонерську роль” США в боротьбі проти традиційного європейського імперіалізму.

Однак спроба Сполучених Штатів захопити “світове лідерство” в післявоєнному світі закінчилася невдачею, що засвідчили результати Паризької мирної конференції. Незважаючи на економічну першість, їх зовнішньополітичні позиції залишалися порівняно слабкими, щоб вибороти собі провідну роль у світовій політиці, встановивши свою гегемонію. Ані за розмірами своєї сухопутної армії та флоту, ані за кількості колоній, ані за розгалуженістю та міцністю військово-політичних союзів і економічних зв'язків США не могли рівнятися з Великою Британією чи Францією.

Впливові політичні кола в США, насамперед представники республіканської партії, звинуватили Вільсона в тому, що його зовнішньополітичний курс виявився невдалим. У березні 1920 р. американський сенат відмовився ратифікувати Версальський мирний договір, а отже, Сполучені Штати – ініціатори створення Ліги Націй – опинилися поза

її межами.

Вступ Сполучених Штатів у світову війну підняв хвилю “патріотичної” ксенофобії, яка стала виправданням посилення расизму та переслідування інакомислячих всередині країни. До того ж прихід до влади більшовиків у Росії та їх наступний заклик до світової революції страшенно перелякав політичних лідерів як Західної Європи, так і Сполучених Штатів. Загальнонаціональну кампанію проти “чужорідних і підривних елементів і агітаторів” очолив міністр юстиції Мітчел Пальмер, біля будинку якого стався вибух бомби, що забрав життя декількох десятків людей. Потужна бомба підірвала авто на Уолл-стріт, біля офісу компанії Дж. Моргана, і знов загинули люди. І хоча справжніх винуватців цих актів індивідуального терору не було знайдено (вірогідно це влаштували представники анархістських організацій), це дало привід владі розгорнути щось на кшталт “хрестового походу”, спрямованого не тільки проти анархістів, які нібито планували повалити уряд і змінити існуючий лад, але й проти троцькістів, комуністів, іммігрантів, “підозрілих” іноземців та й взагалі проти людей з будь-якими прогресивними поглядами – всі вони оголошувалися “небезпечними радикалами” й носіями “червоної загрози”. М. Пальмер панічно застерігав, що 60 тис. “іноземних радикалів” мають намір розпочати в Америці “червоний” терор, а тому настав час, за його словами, забути про “дуже ліберальні” положення Білля про права та вжити всіх заходів проти цих підривних елементів. Йому вдалося заслати своїх таємних агентів до керівництва комуністичного та робітничого рухів та інших радикальних організацій. У результаті проведених на початку січня 1920 р. так званих “пальмерівських рейдів” поліція заарештувала 3 тисячі чол., переважно іммігрантів, звинувативши їх у “анархізмі”, “революційній діяльності” та спробі повалення уряду США. Близько 600 заарештованих депортовано з країни. Усього були видані ордери на арешт 6 тис. “небажаних іноземців”. “Пальмерівські рейди” та депортації продовжувалися і в наступні місяці. “Патріотично” налаштовані громадяни й поліція вчиняли напади на мирні першотравневі демонстрації. За ініціативи уряду створена громадська організація “Американський легіон”, що поставила собі за мету „ знищення радикалізму та більшовизму самими крайніми заходами ”. Конгрес ухвалив асигнувати на боротьбу з “радикалізмом” 3 млн. дол.

Цілком зрозумілі вимоги профспілок про підвищення зарплатні у зв'язку з подорожчанням життя в роки війни, не говорячи вже про вимоги націоналізації деяких галузей промисловості й транспорту, бізнес асоціював з проявом більшовизму й загрозою революції. Страйкували за підвищення заробітної плати та право об'єднання в профспілку навіть… поліцейські Бостона, які були не в змозі утримувати свої сім'ї на 21 дол. на тиждень. На час страйку місто залишилося беззахисним, у ньому запанували безлад і мародери. Губернатор штату Массачусетс Кальвін Кулідж (майбутній президент країни) вдався до надзвичайних заходів: до міста увійшли підрозділи національної гвардії, усіх поліцейських-страйкарів було звільнено.

Хвиля страйків, що охопила країну, влаштовані анархістами вибухи, загальна напруга в суспільстві все частіше асоціювалася в громадській свідомості з революційними подіями в Європі. У 1919 р. в Канзасі почала виходити комуністична газета “Уоркерс уорлд”, засновано дві невеликі комуністичні партії, що ще більше наелектризувало обстановку в країні. Чисельність компартій була дуже малою, але заможні американці пам'ятали, що жменя відданих справі більшовиків спромоглася взяти владу в Росії. Цей страх був вочевидь перебільшений, але призвів до небачених репресій. Так званих “радикалів” усюди переслідували, зазнавали гонінь навіть ті, хто випадково потрапив на мітинги й демонстрації. Уряд почав депортації всіх підозрюваних у радикальних настроях. Вчителів шкіл змушували підписувати заяви про лояльність. Газети, заповнені страхітливими заголовками, ще більше нагнітали істерію.

“Червоний страх”, що охопив американський істеблішмент і значну частину суспільства, набув форми паранойї, яка вийшла з-під контролю. Дійшло до того, що генеральний прокурор стверджував, що “ вільний вираз думок небезпечний для американських інстутитів ”. І це говорилося в країні, яка хизувалася, вважаючи себе найдемократичнішою у світі, а свободу – найвищою цінністю для американців. Подібного поліцейського свавілля країна ще не знала. У 1920 р. два італійських іммігранта – Нікколо Сакко й Бартоломео Ванцетті – були звинувачені у вбивстві й засуджені до смертної кари (хоча, як встановили, один із них перебував у будинку італійського консульства в Бостоні, а другий – за 50 км від місця злочину). Це викликало таке обурення громадськості в США та за кордоном, що виконання вироку відкладалося протягом 7 років. І все ж вони були страчені на електричному стільці. Для багатьох американських інтелектуалів суд над Сакко і Ванцетті став символом нетерпимості й упереджень, що існували в американському суспільстві щодо людей, чий образ мислення здавався “небезпечним” або в чомусь відмінним від загальноприйнятих норм. Так, майбутній патріарх американської журналістики Уолтер Ліпман писав в одному з листів: “… украй неймовірно, щоб уряд, який висунув найбільш всеосяжні ідеали в нашій історії, може загрожувати американській свободі більше, ніж будь-яка інша група людей за останні 100 років… Вони створили царство страху, в якому чесна думка неможлива, в якому поміркованість небажана і в якому паніка витісняє розум ”.

У країні поширюються антинегритянські, антисемітські, антикатолицькі настрої. На цьому тлі відроджується Ку-клукс-клан, який почав здобувати прихильників навіть на Півночі, влаштовуючи свої мітинги й процесії навіть у столиці. У Чикаго, Вашингтоні та інших містах відбуваються погроми на расовому грунті. Протягом 1920 р. мали місце 65 випадків лінчування негрів.

Єдиною реформою, яку вдалося здійснити, стало надання в 1920 р. виборчих прав жінкам згідно з 19-ю поправкою до конституції. Таким чином, на початок 1920-х рр. США залишалися країною з найвідсталішим соціальним законодавством серед індустріальних держав.

Президентські вибори 1920 р. відбувалися в складній обстановці. По-перше, вони співпали з початком економічної кризи в країні, яка захопила і 1921 р. По-друге, продовжувалося полювання на “радикалів” та боротьба на захист “американізму”, що набувала форму релігійної нетерпимості й ненависті до негрів і католиків і фактично розколювала американське суспільство. По-третє, зазнали невдачі зазіхання США на світове лідерство, бо післявоєнне врегулювання на Паризькій мирній конференції здійснили далеко не за американським сценарієм. Навіть участь у антирадянській інтервенції закінчилася для Сполучених Штатів ганебним провалом. На порядок денний встала проблема: який курс обрати Америці в післявоєнному світі, який радикально змінився після війни 1914 – 1918 рр. А це, в свою чергу, змушувало визначитися і з питанням: чи відповідають новим реаліям традиційні американські цінності чи вони потребують певних змін і коректив?

Перемогу у виборчій кампанії 1920 р. здобули республіканці під гаслом “Назад, до нормальних часів!”. Вони закликали відмовитися від державного втручання в економіку, до якого вдався уряд демократів у надзвичайних умовах війни, розглядаючи таку практику як відхилення від природного стану речей, тобто нормального функціонування ринкового механізму й приватновласницького господарства. Ці заклики знаходили широкий відгук серед американського загалу, проте як і звинувачення адміністрації Вільсона в тому, що вона занадто захопилася міжнародними справами, ігноруючи внутрішні проблеми країни, що переживала післявоєнну економічну кризу, яка, мовляв, сталася теж через нерозумну політику президента та його радників.

На виборах переміг сенатор від штату Огайо Уоррен Гардінг, який під час одного з виступів проголосив: “Сьогоднішня Америка потребує не героїки, а зцілення, їй необхідна не аномалія, а нормальність, не революція, а відновлення, не хірургія, а спокій”. Новий президент був маловідомим політиком, який залишався обмеженим провінціалом і надалі (свого часу Вільсон назвав його людиною з “одноповерховим розумом”, якому “зовсім неможливо пояснити що-небудь через її тупість”). Гардінг вважав, що президент повинний бути тільки представницькою фігурою, що символізує країну, а політичну лінію вироблятимуть його радники й міністри. На відміну від Вільсона, він не намагався збагнути суть проблем, що поставали перед країною, а цілком передовірив всю політичну роботу своєму кабінету. Останній, здавалося, уособлював собою процвітаючу Америку – в його складі були два банкіри, автомобільний фабрикант, директор готелю, землевласник тощо і тільки два професійних політика. Така позиція цілком влаштовувала ділові кола, проте як і кредо самих республіканців, які обстоювали догми ортодоксального капіталізму, проголосивши гасло “більше бізнесу в уряді й менше уряду в бізнесі”.

І справді кабінет Гардінга вбачав своє призначення в тому, щоб створювати оптимальні умови для розвитку великого бізнесу, звільняючи його від будь-яких урядових обмежень. Так, він розпочав розпродаж приватним власникам за безцінь державного торговельного флоту, надаючи при цьому щедрі субсидії судновласникам. Інтересам великих промисловців відповідав і новий податковий закон, і відміна державного контролю за діяльністю синдикатів і трестів. У вересні 1922 р. президент підписав закон, відомий під назвою “тариф Фордні – Маккамбера”, який передбачав різке підвищення ввізного мита на найважливіші промислові товари, що знов-таки було вигідно корпораціям, суттєво збільшивши – за рахунок обмеження іноземної конкуренції – їх прибутки, хоча водночас він зумовив підвищення цін на внутрішньому ринку та погіршення становища дрібних виробників. Також уряд різко скоротив державні витрати. продовжуючи субсидіювання приватних підприємців. Американські історики Невінс і Комаджер у своїй книзі “Історія США” констатували: ”Уряд відійшов від бізнесу, проте бізнес вторгся у більшість напрямків урядової політики і формулював їх”.

Відновлюючи політику невтручання держави в економіку, адміністрація Гардінга не могла все ж повністю ігнорувати існуючі соціальні проблеми. так, у вересні 1921 р. була проведена перша конференція, присвячена проблемам безробіття. Отже, вперше національний уряд тим самим визнав хоч якусь відповідальність перед безробітними, число яких наближалося до 6 млн. Більш ліберальною стала позиція уряду, точніше самого президента, до робітничого руху. Напередодні Різдва 1921 р. Гардінг звільнив 24 політв'язня, в тому числі лідера соціалістів Юджіна Дебса, відмінив смертні вироки засудженим представникам організації “Індустріальні робітники світу”. Проте запобігти низці великих страйків у 1922 р. не вдалося. Страйки текстильників, шахтарів, залізничників були значною мірою спровоковані підприємцями, які не тільки знижували заробітну плату, але й розгорнули справжній наступ проти профспілок, позбавляючи їх повноважень на підприємствах через запровадження так званих “відкритих майстерень (цехів)”, що давало їм право брати й звільняти робітників без узгодження з профспілками, розривати колективні договори тощо. Саме тоді генеральний прокурор Догерті видав свій знаменитий судовий наказ, який робив юридично неможливим будь-який страйковий рух.

Обов'язки президента видавалися Гардінгу занадто важкими й обтяжливими, про що він часто-густо скаржився своїм знайомим (“Джон, я нічого не можу зробити з цією проблемою оподаткування. Я слухаю одну сторону, і мені здається, що вони мають рацію; потім я слухаю протилежну сторону, і мені також здається, що вони праві. Боже, що в мене за робота!”)

У царині зовнішньої політики республіканський уряд відкинув вільсонівський курс на міжнародне співробітництво під егідою і в рамках Ліги Націй, узявши на озброєння доктрину ізоляціонізму. Сутність її полягала в наступному: США діятимуть на міжнародній арені, дотримуючись “повної свободи рук” в обстоюванні своїх інтересів, демонстративно “ізолюючись” від втручання в європейські справи, ухиляючись від підписання яких-небудь міжнародних угод (а, отже, і відповідних зобов’язань) або вступу до військово- політичних союзів, блоків, організацій, якщо при цьому не буде забезпечено зверхність Америки. Тому проголошення ізоляціоністського курсу аж ніяк не означало, що Сполучені Штати, образившись за фіаско в Парижі, залишають простір світової політики. Вони продовжували посилювати свою фінансово – економічну експансію в Латинській Америці та країнах Тихоокеанського басейну, вступаючи в жорстку конкурентну боротьбу з Великобританією та Японією. Більш того, саме американський уряд виступив з ініціативою проведення нової міжнародної конференції у Вашингтоні, щоби врегулювати низку проблем в Азійсько – Тихоокеанському регіоні. Головною ж метою американської дипломатії, як стало зрозуміло, було прагнення взяти реванш за свою поразку на Паризькій мирній конференції, суттєво посиливши в такий спосіб свою роль у міжнародній політиці. Значною мірою їй це вдалося, а позиції основних конкурентів у цьому регіоні – Японії та Англії – помітно послабшали. Спираючись на свою фінансово - економічну могутність, що різко зросла за роки війни, та використовуючи такий важель тиску на інші країни, як їх військові борги Америці, Сполучені Штати спромоглися взяти, хоча й частковий, реванш за провал Вільсона в Парижі та реально посилити свою роль у світовій політиці.

Період президентства У. Гардінга позначений небаченою корупцією, хабарництвом, казнокрадством, що спричинило цілу низку політичних скандалів, причетними до яких виявилися деякі члени конгресу і навіть уряду. Так, директор Бюро ветеранів Чарльз Форбс привласнив величезну суму грошей, яку конгрес виділив на потреби ветеранів Першої світової війни. Міністр внутрішніх справ Альберт Фолл за хабарі в 400 тис. дол. незаконно передав двом великим промисловцям право на оренду державних нафтових районів в штатах Каліфорнія й Вайомінг (вартістю в півмільярда дол.), зарезервованих за військово – морським флотом країни. Справа дійшла до того, що навіть генеральний прокурор Гарі Догерті був утягнений у шахрайські оборутки з представниками приватного бізнесу. Недивно, що в очолюваному ним міністерстві юстиції, яке американці іронічно називали “міністерством легкої поведінки”, зловживанням теж не було кінця, особливо через нагляд (а скоріше через відсутність такого, звісно, за відповідну плату) за дією “сухого закону”. Ці та інші випадки корупції, шахрайства, розкрадання державних ресурсів, прямого порушення закону, потурання махінаціям великих корпорацій з боку деяких членів уряду набули такого розголосу скандального характеру, що почали компрометувати самого президента (який ніс відповідальність за свій кабінет), серйозно псували імідж республіканської партії, що могло позначитися на президентських виборах 1924 р. У серпні 1923 р. Гардінг нагло помер, що мабуть, врятувало його від ганьби подальших розслідувань і судових розглядів справ членів його кабінету (як відверто визнав його біограф: “Він помер вчасно”).

Незабаром померли - так само раптово - його жінка та особистий лікар. Це виглядало доволі дивно, бо, звісно, було на руку керівництву республіканської партії, зацікавленої якомога скоріше покласти край прилюдним скандалам навколо адміністрації Гардінга та запобігти загрозі подальших викриттів. Смерть Гардінга виявилася вельми своєчасною, бо дозволила списати на нього всі гріхи республіканців.

До певної міри зміцнити престиж правлячої партії в очах виборців, який помітно похитнувся, допомогло висунення на вищу державну посаду віце - президента Кальвіна Куліджа, відомого своїми пуританськими правилами, абсолютно незаплямованого у гучних скандалах, пов'язаних з адміністрацією Гардінга.

Відверта промонополістична спрямованість політики уряду зумовила зростання соціальної напруги в суспільстві. Знов, як і в 1912 р., посилилися настрої на користь незалежних політичних дій. Прихильники цієї ідеї висунули незалежним кандидатом у президенти на виборах 1924 р. популярного сенатора Роберта Лафоллета, сподіваючись нарешті порушити двохпартійну систему в політичному процесі. І республіканці, і демократи побачили в цьому реальну загрозу своєму традиційному пануванню в політичному житті країни, а тому на виборах змагалися не стільки між собою, скільки робили усе, аби не пройшов Лафоллет, називаючи його “червоним”, “небезпечним радикалом”, “руйнівником американських інститутів”, який нібито проводить свою виборчу кампанію на “гроші Москви”. Незважаючи на таке цькування, Лафоллет отримав понад 4,8 млн. голосів. Владу в своїх руках зберегли республіканці, які на той час подолали звинувачення у коррупції. Неабияку роль у поразці Лафоллета зіграло покращання економічної кон'юнктури й вступ країни в період стабілізації, коли в США розпочався ще небачений економічний бум. У такій ситуації критики існуючої системи виглядали людьми, що заважають суспільству рухатися до нових успіхів у підвищенні рівня й якості життя. У масовій свідомості запанувала тверда переконаність у виключності традиційної “американської системи”, яка є еталоном. зразком суспільного устрою, а тому не потребує яких-небудь покращень.

Новобраний президент був живим втіленням старомодних цінностей сільської Америки та засадничих принципів американізму: налаштованість на постійну працю, поміркованість, заощадливість, індивідуалізм.

Загальний напрямок внутрішньої політики республіканської партії в роки правління Куліджа залишився незмінним: з одного боку, відмова не лише від регулювання, але й від будь-якого втручання держави в справи бізнесу, а також від якого-небудь соціального законодавства, з іншого, створення максимально сприятливих умов для нічим необмеженої діяльності бізнесу. Кулідж вважав, що завдання уряду – підтримувати закон і порядок і звести до мінімуму державні витрати, більш того - будь-яка його діяльність, не продиктована нагальною необхідністю, є небажаною.

Якось Кулідж сказав: “ Якщо федеральний уряд зникне, то прості люди протягом дуже тривалого часу не помітять рішуче жодних змін у своїх повсякденних справах ”. Здавалося, що сама постать і поведінка президента уособлювали таке розуміння ролі державної влади. Він дуже рідко й мало виступав, не давав прес-конференцій, за що отримав прізвиська “Кулідж Мовчазний”, “Тихий Кел”. У своїй автобіографії він визнавав, що його найголовніше правило полягало в тому, “щоби не робити самому те, що може зробити замість мене інший.” Характеризуючи президента, відомий журналіст У. Ліппман писав, що “ неробство - політична філософія та партійна програма пана Куліджа ”. Проте капітанів великого бізнесу така людина на вищій посаді в державі цілком влаштовувала. Їм не могла не імпонувати його позиція, висловлена наступним чином: “ Це країна бізнесу і вона потребує такого ж уряду. Людина, що будує завод, будує храм; а людина, що приходить туди працювати, повинна там молитися ”.

 

США в період стабілізації. Характерною рисою капіталістичної стабілізації 20-х рр. в США став вражаючий розвиток промислового виробництва, масштаби та результати якого були безпрецедентними. Саме тут черговий етап підвищення ефективності капіталістичної економіки проявився найповніше. Промисловому піднесенню сприяли такі чинники, як постійно зростаюча інтенсифікація праці робітників, масове запровадження та вдале використання технічних і технологічних нововведень, посилення концентрації та централізації виробництва та капіталу, послаблення основних конкурентів на світових ринках, повернення боргів європейськими країнами. США раніше за інші країни подолали соціальну та політичну нестабільність, характерну для перших післявоєнних років, а також наслідки економічної кризи 1920 - 1921 рр., тому і період стабілізації виявився більш тривалим, бо розпочався з 1922 р. До того ж основа економічного піднесення була тут незрівняно міцнішою, ніж у країн Європи, де Німеччина ще не оговталася від поразки й спричиненої війною господарської розрухи, а Франція та Велика Британія “ледве дихали”, сплативши за перемогу надто високу ціну як у людському, так і в матеріальному вимірах, перенапруживши свою економіку й фінанси. Америка ж за період війни ще більше зміцніла свої позиції найбільш передової й потужної в економічному й технічному відношенні держави світу, казково збагатилася, що дозволило їй створити в період стабілізації нову технологічну базу. Американці, маючи величезні кошти, сміливо запроваджували не тільки технічні досягнення та новітні технології, але й нові форми й методи організації виробництва, підвищення його ефективності, реалізації виробленої продукції тощо. Важливими чинниками промислового зростання стали маркетінг, реклама, новий тип менеджменту.

Почалося масове виробництво пральних машин, холодильників, фотоапаратів, програвачів, радіоприймачів, електропрасок, тостерів, пилососів, запальничок. Про такі товари та й ще у такій кількості в інших країнах могли лише мріяти. Нові товари, які ставали все доступнішими, змінили побут і звички мільйонів американців, полегшили домашню роботу. Наприкінці 20-х рр. кожний другий американець мав радіоприймач. У 1930 р. у США налічувалося 13 млн. радіоприймачів – приблизно стільки ж, скільки в усіх країнах світу, разом узятих. Дві третини американських житлових будинків були забезпечені електрикою. Американський добробут символізувала наявність у багатьох будинках емальованих ванн з необмеженою подачею гарячої води та іншим туалетним приладдям.

У життя американських родин входили речі, виготовлені з нових матеріалів: пластмаси, целофану, синтетичних тканин, штучного шовку, залізобетону. У сільському господарстві все більше застосовувалися трактори й комбайни. Ця техніка привертала неабияку увагу туристів з Європи, де трактор був рідкістю й називався “стальним конем”.

На 1929 р. індекс промислового виробництва перевищив довоєнний рівень на 72%. Внаслідок цього питома вага США у світовій економіці продовжувала зростати й досягла 48% промислового виробництва всіх країн світу. За 7 років стабілізації чисті прибутки (після сплати податків) американських корпорацій склали понад 50 млрд. дол., тобто в 1,5 рази більше, ніж за роки світової війни. Ці величезні прибутки дозволили монополіям здійснити масове оновлення основного капіталу, вклавши в переобладнання промисловості щонайменше 10 млрд. дол.

Період стабілізації позначений гігантським зростанням американської автомобільної промисловості. У 1929 р. було випущено 5,5 млн. автомобілів, а всього наприкінці 20-х рр. у країні вже використовувалися 27 млн. авто, з них 23 млн. - легкових. А взагалі на США припадало 90% усіх автомобілів, що експлуатувалися у світі.

Можна сказати, що саме автомобілебудування стало в ті роки свого роду мотором промислового піднесення в Сполучених Штатах, сприяючи розвитку інших галузей економіки, наприклад, виробництву шин, фарби, скла, металу, бензину, будівництву мережі доріг тощо. Значна частка потужностей цих галузей орієнтувалася на виконання замовлень, що надходили від автомобільних корпорацій. На 1929 р. автомобільна промисловість поглинала 20% сталі, 75% скла, 80% гуми, що вироблялися в країні; на будівництво автошляхів йшла левова частка продукції цементної промисловості; стан нафтодобувної промисловості та автозаправочних станцій напряму залежав від темпів розвитку автомобілебудування. Для обслуговування американців, які все більше мандрували на авто, країна вкрилася мережею гаражів, мотелів, придорожних ресторанів. Проте цим значення автопромисловості для поступу американської економіки не обмежувалося. Адже саме на автомобільних заводах, зокрема фірми Генрі Форда (особистий прибуток якого, після сплати податків, сягнув 80 млн. дол. за рік), були вперше застосовані, а потім поширені на інші галузі американської промисловості прогресивні на той час методи організації та раціоналізації виробництва, а саме: широка механізація, технічне переобладнання та перехід на електрику, запровадження стандартизації, тобто масове виготовлення типових деталей та їх наступне збирання (причому швидкісне) на конвейєрних лініях. У результаті дуже зросла продуктивність та інтенсифікація праці робітників. Так, в автопромисловості обсяг роботи, що раніше вимагав праці 250 робітників, після раціоналізації виконувався всього лише 25 робітниками, а час складання одного авто скоротився з 14 до 1,5 години. Правда, робота на конвейєрі була вельми напруженою та одноманітною, людям доводилося за робочий день повторювати ті ж самі рухи чи операції безліч разів, уподібнюючись “живим автоматам”. Тому на конвейєрах залишалися переважно молоді й найбільш витривалі. Підприємці мали можливість заощаджувати чималі кошти за рахунок різкого скорочення числа працюючих. Таким чином, для робітників раціоналізація мала неоднозначні наслідки, посиливши експлуатацію одних робітників (що явно не компенсувалося повільним зростанням погодинної оплати такої виснажливої праці) і позбавивши роботи інших. Це породило проблему так званих “молодих старих” – уповні працездатних людей, які не могли відшукати собі заробітку, бо адміністрація багатьох заводів і фабрик не брала на роботу людей старших за 40 років.

Завдяки запровадженню нових технічних вдосконалень і технологій продуктивність праці промислових робітників зросла за 1920-ті рр. на 32%, однак їх зарплата збільшилася лише на 10%. Згідно проведеному обстеженню, щоби підтримувати “американський рівень життя” доходи родини повинні були бути в межах 2 000 – 2 400 дол. на рік. Наприкінці 20-х рр. близько 3 млн. кваліфікованих робітників (або, як їх називали, “робітнича аристократія”) отримували понад 2 000 дол., але вони складали тільки близько 10% від числа зайнятих у промисловості, на транспорті та сільському господарстві. Натомість доходи 60% усіх американських сімей у 1929 р. складали 2 000 дол. або менше, з них понад 42% заробляли менше

1 500 дол. Тому для 60 – 70% робітників навіть найдешевший “форд”, який був уже в ужитку, залишався нездійсненою мрією.

На кінець 20-х рр. 200 найбільших корпорацій контролювали майже половину загального багатства країни, збільшивши за десятиріччя свої активи з 43 до 81 млрд. дол. Кількість мільйонерів подвоїлася, сягнувши 40 тис. чол.

На 1929 р. в американських містах нараховувалося вже близько 380 хмарочосів. У 1931 р. у Нью-Йорку закінчено будівництво найвищого будинку в світі – знаменитого 102-поверхового Емпайр Стейт Білдінг.

Бум, що мав місце в автомобільній і будівельній промисловості, ще більше прискорив процес урбанізації, який з початку ХХ ст. розвивався бурхливими темпами. Особливо зростало населення у передмістях. Так, населення Детройту збільшилося за 1900 – 1930 рр. в 6 разів, а Лос-Анджелесу – у 15, 5 рази (!).

Промислове піднесення 20-х рр. покращило економічне становище широких прошарків населення, хоча й далеко не всіх. Пропаганда, преса, урядовці твердили, що країна вийшла на шлях безкризового розвитку, знайшла рецепт “вічного процвітання”, а отже, кожний, хто невпинно працює, може стати багатим. 1925 року проф. Т. Карвер видав книжку “Теперішня економічна революція в Сполучених Штатах”, в якій доводив, що в країні відбувається “мирний перерозподіл багатств”, адже робітники мали змогу купувати акції промислових корпорацій, отже, за його логікою, самі ставали капіталістами, і у такий спосіб капіталізм, як система, мовляв, змінює свій характер, стаючи “народним капіталізмом”. Один з його прихильників заявив: “Те, про що соціалісти мріяли, новий капіталізм зробив реальністю”.

Насправді корпоративний капіталізм США не змінив свого характеру. Хоча число акціонерів досягло 7 млн. (в тому числі близько 1,5 млн. робітників), левова частка всіх акцій, як і раніше, зосереджувалася в руках власників великих банків і корпорацій. Однак психологічний ефект від самого факту володіння акціями був, безперечно, величезним. Мільйони американців витрачали свої багаторічні заощадження на купівлю цінних паперів (акцій, облігацій тощо), сподіваючись стати багатіями. Вони розраховували, що в умовах “процвітання” прибутки трестів і банків постійно зростатимуть, і частину їх у вигляді дивідендів отримують і ті, хто придбав акції.

Країну охопила лихоманка своєрідного “грошового божевілля” – усі й на усьому намагалися “робити гроші”. Люди ризикували своїми останніми заощадженнями на фондових біржах з надією швидко розбагатіти. Афоризмами того часу стали вислови “Не марнуй час – роби гроші”, “Ваш кращий друг – рахунок у банку” тощо. У країні поширився справжній культ бізнесу, апологія корпорацій, вихваляння промисловців і банкірів як “творців процвітання”. Брюс Бартон, який очолював велику рекламну фірму, написав книжку, де Ісуса Христа назвав “засновником сучасного бізнесу” (!). Відомий американський письменник Теодор Драйзер у своїй книзі “Трагічна Америка” так змальовував подібні настрої в суспільстві: “Погоня за наживою та бездушне діляцтво, згідно моральному шаблону, виготовленому Уолл-стрітом, - ось що виставляється тепер як ідеал, а банки і корпорації дбають про його здійснення. Наша новітня американська філософія, яка… є нічим іншим, як ідейним відображенням цього новоявленого панування банків і трестів, займається головним чином тим, що вихваляє й проповідує підприємництво в грандіозних масштабах. Побільше грошей і поменше свободи, побільше деспотизму й поменше освіти для мас! Така ідеологія завжди супроводжує режим, який утверджує абсолютну владу декотрих осіб над більшістю народу. Олігархія!”.

У 20-х роках неабиякого поширення набула система споживчого кредиту, яка повинна була перетворити у дійсність один з афоризмів тих часів – “Масове виробництво вимагає масового споживача”. Американські ділки переконували людей сміливо брати кредити, щоби відкрити власний бізнес, придбати одразу і машину, і будинок, і меблі, і побутову техніку. Гасло “Купуй тепер, плати потім” видавалося спокусливим багатьом американцям. Впевнені в завтрашньому дні та безхмарному майбутньому американської економіки, вони, здавалося, були зачаровані відомою формулою: “ Масове виробництво плюс реклама плюс купівля в кредит дорівнюють процвітанню тепер і назавжди! ”. Протягом 20-х рр. американці безтурботно витрачали гроші, купуючи товари та акції. Можливість миттєвого отримання кредиту дозволяла багатьом жити легко, у розкошах, не задумуючись про майбутнє, будучи впевненими, що постійно зростаюча вартість акцій – гарантія збереження й навіть примноження їхніх інвестицій.

Тоді мало хто замислювався, що в суспільстві поширюється згубна тенденція жити в борг, що продаж у кредит (який, до речі, з урахуванням відсотків обходився споживачеві дорожче, ніж готівкою) скорочує майбутню купівельну спроможність людей, зменшує чи “з'їдає” повністю їх заощадження про “чорний день” і на старість. Людей агітували купляти товари тривалого користування, ігноруючи очевидний факт, що завтра ці товари вже не знаходитимуть попиту, адже більшість громадян не будуть щотижня купувати нові меблі чи авто, отже, через неминуче затоварювання доведеться скорочувати їх виробництво і, як наслідок, звільняти тих, хто їх виробляє, тобто фактично тих самих споживачів, хто і взяв кредити, повернути які, втративши роботу, ніколи не зможуть.

Середні верстви населення отримали можливість купувати все нові й нові товари, причому такі, про які могла тільки мріяти решта світу. Протягом 20-х рр. американці безтурботно витрачали гроші, купуючи товари та акції. Можливість миттєвого отримання кредиту дозволяла багатьом жити легко, у розкошах, не задумуючись про майбутнє, будучи впевненими, що постійно зростаюча вартість акцій – гарантія збереження й навіть примноження їхніх інвестицій.

В ейфорії 20-х у Сполучених Штатах виник новий феномен – “суспільство споживання”, до якого у Західній Європі прийдуть лише в 1960-х рр. Але був і зворотній бік даного явища. “Процвітання” позначилося на способі життя обивателя, породжуючи безглузді розваги-змагання на кшталт поїдання золотих рибок чи грамофонних платівок, виснажливі танцювальні марафони і сидіння на жердині. У країні процвітала не тільки економіка, але й хабарництво, рекет, торгівля наркотиками, злочинність. “Суспільство споживання” з його програмою вивільнення бажань, які воно нібито тут же готове задовольнити, само провокувало форму бунту проти себе, а саме: насильство як найкоротший шлях реалізації бажань, які наштовхнулися на перешкоду. Для багатьох досягнення “американської мрії” оберталося, послуговуючись словами Теодора Драйзера, на чергову “ американську трагедію”. Так, один з його героїв (Клайд Гриффітс), який спокусився міфом про успіх, готовий у шаленій гонитві за ним скоїти злочин, і суспільство карає його за те, на що само ж, зрештою, й штовхало.

Взагалі американське “проспериті” 20-х було процвітанням особливого роду, з нездоровим забарвленням, яке базувалося на роздутих до абсурдних розмірів покупках у кредит, на надмірному розширенні виробництва, яке набагато випереджало зростання купівельної спроможності населення, на нечуваних спекуляціях на фондових біржах, де створювався фіктивний капітал, який став “міною сповільненої дії” під американською економікою. Навіть професіонали у великих корпораціях і провідні фінансисти вперто не хотіли помічати, що вартість акцій вочевидь завищена, що, в свою чергу, може призвести до вибуху інфляції, що курс акцій в усіх галузях економіки давно і набагато випередив реальний розвиток виробництва й торгівлі, а тому не відображає економічну реальність.

Двадцяті роки були часом швидких змін у різних царинах життя. Радіо (перша радіомережа Сі-Бі-Ес запрацювала в 1927 р.), кіно, журнали з масовим накладом, реклама сприяли поширенню нових норм поведінки й моралі, які неоднозначно сприймалися частиною суспільства. Ця нова культура, яка робила акцент на споживанні, пропагувала розваги, навіть секс, закликала до прагнення за будь-що підніматися по соціальній драбині, вступала в конфронтацію з такими традиційними цінностями, як вперта праця, заощадливість, релігійність, шанування родини, відданість сімейному вогнищу. Дехто розглядав зіткнення традиційних і нових цінностей як віддзеркалення конфлікту між “двома Америками” – сільською й міською. Проте причина, зважаючи, що чимало людей, які дотримувалися старих цінностей і звичаїв, перебралися до міст, полягала дещо в іншому: багато американців боялися, що нові культурні цінності, наукові відкриття, ідеї й теорії (більшовизм, релятивізм, фрейдизм, атеїзм) загрожують звичному способу життя, самим основам „американізму”, драматично змінюють існуюче суспільство, породжують його духовну кризу.

Таке зіткнення культур наочно виявилося під час судового процесу в одному з містечок штату Теннесі, де на лаві підсудних опинився шкільний вчитель Джон Скопс, який насмілився викласти основи теорії еволюції Ч. Дарвіна. Незважаючи, що Скопса захищав один із найвідоміших у країні адвокатів Кларенс Дарроу, а У. Брайян, який встав “на захист” біблійного пояснення походження світу, виглядав не вельми переконливо, плутався й багато чого сам не міг пояснити в Біблії, Скопса визнали винним. Громадська думка розкололася: “Американська спілка громадських свобод” підтримала Скопса, проте як і більшість представників преси, що висвітлювала цей так званий “мавпячий процес”, тоді як члени “Антиеволюційної ліги”, “Хрестоносці Біблії” та інших фундаментальних організацій вимагали прийняття законів про заборону викладання еволюційної теорії в середніх школах, що і було зроблено в штатах Теннесі, Оклахома, Північна Кароліна, Флоріда, Техас.

 

Двадцяті роки залишили помітний слід в історії США ХХ століття. Цей час запам'ятали, за визначенням американського письменника Фр. Скота Фіцджеральда, як “вік джазу”. Його називали “золотим віком американського капіталізму” (який, правда, виявився дуже коротким, як для “віку”) або “несамовитими двадцятими” за шалені темпи не тільки економічного розвитку, але й змін у побуті, повсякденному житті, нормах поведінки й моралі. Навіть багато сучасників сприймали цей час, як чудернацьку, дивну епоху, сповнену вражаючих досягнень і нісенітниць. Як би там не було, спадщина 20-х років виявилася неоднозначною, а підсумкисуперечливими.

Цей період був справді часом економічного процвітання, вражаючого промислового піднесення, однак дуже багато американців, зокрема фермерів, негрів, некваліфікованих робітників та інших простих трударів, так і не побачили блиску “золотих 20-х”. Несправедливий розподіл національного прибутку все більше впадав в око. У 1929 р. 24 тис. американських сімей мали щорічний прибуток у 100 тис. дол., тоді як 42,4% всіх американських сімей заробляли менше 1 500 дол. Заборгованість фермерів зросла за 1923 – 1929 рр. майже в два рази, а їх прибутки скоротилися за 1919 – 1929 рр. на 2,4 млрд. дол. Як наслідок, багато фермерів втратили землю, тому протягом 1920-х десь 4 млн. сільських мешканців змушені були переїхати до міст у пошуках засобів до існування.

Це був час модернізації не тільки виробництва, але й побуту та інших сфер життя, проте скористатися її плодами змогли далеко не всі. Тільки близько 10% фермерських сімей отримали в 20-ті рр. електрику. Запровадження нових технологій і техніки збільшило безробіття (яке навіть у роки “проспериті” залишалося на рівні 6%) ще на 1 млн. робітників, які так ніколи й не знайшли іншої роботи.

Це був час, коли добробут частини робітників, особливо кваліфікованих, помітно зростав, але при цьому вони втрачали свої і так досить обмежені права, тай самий робітничий рух сильно послаб, різко скоротилося число страйків (цензура забороняла навіть демонстрацію кінофільмів, де зображався страйк, а революційна боротьба поготів). Занепала роль і вплив профспілок і профспілкового руху, кількість їх членів зменшилася з 5 млн. у 1920 р. до 3 млн. у 1930 р. Це сталося внаслідок потужної ідеологічної обробки робітників у дусі апологетичних теорій “американської виключності” та закликів ватажків профспілок до співпраці робітників з підприємцями у справі раціоналізації та модернізації економіки, процвітання якої, на їх думку, було набагато кращим шляхом покращання життя робітничого класу, ніж страйки й революційна боротьба, які, мовляв, безнадійно застаріли. Уособленням цієї угодовської політики став голова (з 1925 р.) Американської федерації праці Грін, який і за своїми поглядами, і навіть зовні скоріше виглядав як буржуа середнього достатку (про що свідчили золотий ціпок на жилетці та каблучка з великим діамантом), ніж лідер найбільшого профцентру американських робітників.

Це був час, коли жінки стали поводити себе більш розкуто, вкорочували спідниці, досягли більшої сексуальної свободи, все частіше вступаючи в дошлюбні інтимні стосунки, але власне феміністський рух занепав, а отже, до справжнього рівноправ'я з чоловіками було далеко. Наприкінці 1920-х жінки отримували лише 57% від зарплати чоловіків. У деяких штатах вони не могли обіймати певні посади, виконувати обов'язки присяжних у судах, мати свій бізнес або підписувати контракти без згоди чоловіка тощо.

Це був час дії “сухого закону”, але споживання алкоголю в країні збільшилося в декілька разів. У багатьох барах нелегально продавалися спиртні напої. Відомий гангстер і контрабандист спиртними напоями Аль Капоне цинічно заявляв: “ Я вважаю себе бізнесменом. Я заробляю гроші на постачанні того, на що є попит. Якщо я порушую закон, то його порушують і мої покупці ”. За іронією долі Аль Капоне ніколи не могли притягнути до відповідальності за численні грабежі й вбивства, що скоїла його банда, а потрапив він за грати через несплату податків на прибуток.

Це був час, коли американське суспільство створило собі нових кумирів, що справді були яскравими особистостями, наприклад, пілот Чарльз Ліндберг, який у 1927 р. вперше на моноплані здійснив трансатлантичний переліт за 33 години, кіноактори Чарльз Чаплін, Мері Пікфорд, Дуглас Фербенкс, які здобули світової слави, талановиті музиканти Луї Армстронг та Дюк Еллінгтон, завдяки яким блюз і джаз набули великої популярності, боксер Джек Демпсі та бейсболіст Бейб Рут, але водночас американськими президентами стали Гардінг і Кулідж – вельми посередні політики й тьмяні особистості.

Це був час зростання добробуту, шаленої гонитви за багатством і успіхом і разом з тим час занепаду ідеалізму, якому немає місця в суспільстві, де панують гроші, бізнес, холодний прагматизм. Чимало інтелектуалів розчарувалися в Америції 20-х з її культом великого бізнесу. Гостра соціальна критика притаманна творам кращих американських письменників того часу. Так, Джон Дос Пассос і Синклер Льюїс написали романи, де засуджували нерозумний егоїзм представників американського бізнесу, а Фр. Скот Фіцджеральд у своєму романі “Великий Гетсбі” переконливо змалював перетворення свого героя, мрійника-романтика за вдачею, у вульгарного нувориша, який відчуває свою трагічну самотність у тому середовищі, до якого прагнув і де опинився серед зажерливих, лицемірних і аморальних людей. Багато хто з визначних письменників (таких як той же Фіцджеральд або Ернест Хемінгуей) відчували себе настільки відчуженим від своєї країни й суспільства, що надавали перевагу проживанню за кордоном, в Європі, наприклад, у Берліні, Лондоні, Римі та насамперед у Парижі. І все ж, незважаючи на розчарування суспільством “без ідеалів і надії”, для тих же письменників 20-ті роки – один з найбільш новаторських і плідних у творчому плані періодів.

Це був час вражаючого матеріального прогресу, новітніх досягнень науки й техніки, революційних перетворень побуту під впливом нових технологій і відкриттів, але разом з тим це були роки войовничого політичного консерватизму, релігійного фундаменталізму, нетерпимості, які набули різних форм і проявів. У 1927 році були страчені, незважаючи на широкий рух громадського протесту й міжнародний резонанс, Сакко й Ванцетті. Протестантська більшість американського суспільства продовжувала упереджено ставитися до католиків і євреїв. У 1921 і 1924 р. Конгрес у законодавчому порядку різко обмежив імміграцію до країни вихідців із Південної та Східної Європи, причому речники такої політики відкрито “доводили”, що представники романських і слов'янських народів і в біологічному, і в культурному плані перебувають на більш низькому рівні, ніж англосаксонські народи. Мала місце і дискримінація негритянського населення, значна частина якого змушена була проживати у спеціальних районах і кварталах американських міст. Так, населення гетто в нью-йоркському Гарлемі збільшилося в 20-ті роки більш ніж у 2 рази, негритянське населення Чикаго – відповідно майже в 5 разів, Клівленда – у 7 разів. Присутність все більшого числа негрів у промислових містах північних штатів (куди протягом 20-х рр. мігрували 400 тис. негрів з Півдня) зумовило не тільки створення гетто, але й посилення расової напруги, що час від часу набувала насильницьких форм.

Етнічний чинник все більше почав позначатися і на розстановці політичних сил у країні. Прийняття вище згаданих рестриктивних імміграційних законів, підтриманих республіканцями, допомогло Демократичній партії залучити до себе американських євреїв, італійців, поляків тощо – вчорашніх іммігрантів. На президентських виборах 1928 р. демократи вперше висувають своїм кандидатом Альфреда Сміта, католика єврейського походження, який народився в найбіднішому районі Манхеттена і виступав за расову рівність. Проте, багато демократів у південних штатах, перебуваючи в полоні антикатолицьких забобонів, вирішили проголосувати за республіканського кандидата Герберта Гувера. І хоча перемогу знов святкувала республіканська партія, 15 млн. виборців віддали свої голоси Сміту, який виграв у 12 великих містах.

Герберт Гувер походив із бідної фермерської родини, яка належала до квакерської громади. Історія його життя, здавалося була класичним прикладом реалізованої „американської мрії”. Отримавши диплом інженера Стенфордського університету, він почав працювати в гірничій промисловості й на металургійних заводах. Потім Гувер організував гірничодобувні підприємства в Японії, Індії, Китаї, Росії, Італії, Південній Африці, Єгипет, Австралії, Новій Зеландії та інших країнах. Ще до світової війни 1914 – 1918 рр. він став досить успішним інженером і комерсантом, а його майно сягнуло 40 млн. Дол.. Після вступу США в першу світову війну президент Вільсон призначив його головою відділу постачання Ради національної оборони, а в 1919 р. він очолив „Американську адміністрацію допомоги (АРА), офіційною метою якої було надання продовольчої, медичної та іншої допомоги народам європейських країн, що постраждали під час війни 1914 – 1918 рр. Під орудою Гувера АРА справді здійснила велику роботу, зокрема розподіливши приблизно 20 млн. Тонн продовольства серед 300 млн. Чол.. у різних країнах. У 1921 р. АРА надавала допомогу постраждалим від посухи та голоду в Поволж’ї та інших районах Радянської Росії. З іншого боку, він використовуючи розгалужену мережу АРА, вдався до свого роду „харчової дипломатії, спрямованої проти поширення комуністичних ідей і революційного руху в Європі. Саме так діяв Гувер в Угорщині, підриваючи встановлений там у березні 1919 р. радянський режим, в Австрії тощо. Проте він сам це визнав у 1921 р.: „ Уся американська політика...була спрямована на те, щоби запобігти більшовизації Європи... Моїм завданням було піклуватися кволими паростками демократії в Європі... проти анархізму чи комунізму...” У цьому ж році Гардінг запропонував йому посаду міністра торгівлі. Під керівництвом Гувера міністерство торгівлі перетворилося в потужне знаряддя США у справі завоювання іноземних ринків.

Щодо поглядів Гувера, то він обстоював принципи індивідуалізму та лібералізму зразка ХІХ ст., а 1922 р. навіть видав книжку „Американський індивідуалізм”, в якій усіляко вихваляв переваги американської системи вільного підприємництва. Він визнавав за державою важливу роль, але не втручання, а регулювання суспільства. Рішуче виступаючи проти втручання держави в справи бізнесу, Гувер підтримував ідею створення системи „саморегулювання бізнесу” та політику „соціального партнерства” під патронатом держави.

Гувер здобув перемогу на виборних перегонах, запропонувавши програму так званих трьох “П” – “процвітання, протестантизм, заборона алкоголю” (англійською - Prosperity, Protestantism, Prohibition). Виборці повірили, що люди, подібні Гуверу, допоможуть усім американцям стати багатіями у найбагатшій країні світу.

У 1928 р. США, здавалося, перебували на вершині процвітання та добробуту. Новий президент обіцяв кожній американській родині безхмарне й заможне життя - курча на обід і дві машини в гаражі, запевняючи всіх: “ Незабаром ми досягнемо такого рівня, коли саме поняття бідності зникне в нашій країні ”.

 

США в роки “великої депресії”. Через вісім місяців після приходу Гувера до влади в країні почалася економічна криза небаченої глибини, тривалості й руйнівної сили, яка на межі 20 – 30-х рр. охопила всі капіталістичні країни, ставши світовою.

Як вже зазначалося, Перша світова війна спричинила безпрецедентне піднесення американської економіки та перетворення США у світового кредитора, у фінансову залежність до яких потрапили основні країни Європи. Уся система світового господарства стала залежати від стану американської економіки, який, всупереч оптимістичним прогнозам і заявам гуверівської адміністрації про наступні “чотири роки процвітання”, виявився вельми хистким.

Глибинною причиною того явища, яке отримало в країні назву “великої депресії”, була криза перевиробництва. У 20-ті рр. американська промисловість росла, як на дріжджах, перейшовши на використання потогінних методів і технологій масового виробництва. Однак споживання не стало по-справжньому масовим, адже розподіл національного доходу залишався, як і раніше, вкрай несправедливим. Прибутки корпорацій зростали незрівняно вищими темпами, ніж заробітна плата найманих робітників. Отже, рівень купівельної спроможності широких мас населення не відповідав постійно зростаючим виробничим можливостям американської економіки, що приводило до перенасичення ринку товарами й робило неминучим спад виробництва з відомими наслідками: закриття заводів і фабрик, зростання безробіття, припинення припливу інвестицій й згортання ділової активності. Реалізувати товарні надлишки за кордоном не вдалося через загострення конкуренції на світових ринках і посилення тенденції до протекціонізму в багатьох країнах; європейські країни після війни 1914 – 1918 рр. відновили свою промисловість і все успішніше чинили опір економічній експансії Сполучених Штатів.

Нестійкою виявилася і фінансова система країни. У другій половині 20-х рр. відбулося величезне збільшення біржових операцій. Вартість акцій, що котувалися на найбільшій у світі нью-йоркській біржі, збільшилася за 1924 – 1929 рр. більш ніж у 3 рази. Наприкінці 20-х на біржах у країні панував справжній ажіотаж. Підвищення курсу акцій притягувало на ринок цінних паперів величезні капітали, породжувало спекулятивний бум. У гру на біржі втягнулися від 15 до 25 млн. чол., які сподівалися розбагатіти на купівлі й продажу акцій. В обстановці такого несамовитого біржового ажіотажу мало хто замислювався, що стрімкий злет курсу акцій був штучним, спекулятивним, а тому все менше відображав їх справжню вартість.

Як, відомо, біржа слугує своєрідним “барометром” стану економіки. Влітку 1929 р. почався спад виробництва, який через деякий час досягне катастрофічних розмірів. І біржа зреагувала: близько 11-ої ранку 24 жовтня раптово почав падати курс акцій. На Нью-йоркській фондовій біржі. У цей день (якщо назвали “ чорний четвер”) було продано понад 12,8 млн. акцій. На Уолл-стріт – у „серці американського бізнесу” – почалася страшенна паніка. Але вівторок 29 жовтня виявився ще “чорнішим” – продано 16,4 млн. акцій. За день вартість цінних паперів впала на 150 млн. дол. Пропали заощадження 9 млн. людей. Хвиля шоку покотилася країною. Біржові ділки, банкіри, великі й дрібні вкладники вдавалися до самогубства: стрілялися, викидалися з вікон хмарочосів або кінчали життя під колесами автомобілів. Падіння курсу акцій тривало до середини листопада, за цей час вони знецінилися на 40%, тобто 26 млрд. дол., вкладених акціонерами в цінні папери, перетворилися в ніщо. Падали акції навіть найбільш потужних і солідних компаній. Так, акції “Дженерал Моторс” знизилися на 65 пунктів, а “Юнайтед Стейтс Стіл” – на 241 пункт. У грудні 1930 р. припинив свою роботу нью-йоркський Банк Сполучених Штатів. Розорення цього старого й відомого всій країні банка (та ще з такою символічною назвою) сильно позначилося на настроях у суспільстві. Американцям здавалося, що гірше вже бути не може, але, як незабаром виявилося, - може. Курс акцій продовжував падати безупинно майже впродовж трьох з половиною років. Їх вартість на фондовій біржі за 1929 – 1933 рр. скоротилася в 4,5 рази (або на 74 млрд. дол.). Такого біржового краху історія країни ще не знала. Він зумовив ланцюгову реакцію банкрутств: припинили свою діяльність понад 5,8 тис. банків і понад 135 тис. фірм.

Біржовий обвал був зовнішнім проявом небувалої в американській історії промислової кризи. Про її розмах свідчить той факт, що в 1932 р. виробництво скоротилося на 46 %, а в окремих, причому найважливіших, галузях його падіння було просто катастрофічним: у сталеливарній – в 4 рази, в автомобільній - в 6-7 разів, виплавка чавуну зменшилася на 86 % (тобто опустилася до показників 1896 р.), що і зрозуміло, бо влітку 1932 р. з 285 доменних печей діяли лише 46.

Криза вразила й сільське господарство, яке і в 20-х рр. не відчуло піднесення. Ціни на сільськогосподарську продукцію знизилася в 3 - 4 рази. Щоби заробити 1 долар, фермера треба було продати в 3 рази більше продуктів, ніж до кризи, адже ціни на потрібні їм техніку, реманент, добрива, транспортні послуги залишалися на докризовому рівні. Фермери, які не знаходили збуту своєї важкої праці, вдаючись до масового забою худоби, до спалення зерна, виливали молоко в річки. Сукупний фермерський дохід скоротився за 1929 – 1933 рр. на 62,5 %. Це призвело до масового розорення фермерства та примусовому продажу з торгів за несплату боргів і податків фермерської землі та майна. Всього за час кризи у такий спосіб продали близько 900 тисяч ферм. Це означало, що п’ята частина всіх фермерів втратила землю й житло.

Криза охопила всі галузі господарства. Обсяг залізничних перевезень зменшився на 53%, господарського будівництва – на 84%. Значно скоротилася внутрішня й зовнішня торгівля. Національний прибуток знизився наполовину.

Ігноруючи або не розуміючи всю трагічність ситуації, Гувер проголошував заспокійливі промови, намагаючись переконати населення країни, що це лише тимчасовий спад, спричинений нечесною грою на ринку цінних паперів і провалами європейської економіки. Він запевняв, що економічний механізм країни здоровий, що „процвітання” незабаром повернеться, що воно вже „за рогом”.

Соціальні наслідки кризи були надзвичайно важкими. Вона спричинила колосальне зростання безробіття. У найбагатшій країні світу без роботи опинилося до 13 млн. чол. (а з урахуванням членів їх сімей – жінок і дітей – близько 34 млн. людей або 28% населення) взагалі опинилися без засобів до існування, а часто й без житла. Особливо важко було чорношкірим американцям, які і в 20-х роках не відчули покращення свого добробуту; для них знайти навіть найтяжчу й брудну роботу ставало нездійсненою мрією. Г. Форд, якого ще в 1928 р. одна газета назвала “ промисловим фашистом – Муссоліні Детройта ”, звільнив за рік 60 тис. своїх робітників, заявивши, що невелике голодування ніколи не зашкодить робітникові і якщо в країні є безробіття, то причиною тому лінощі й небажання робітників працювати.

За оцінками профспілкових і ліворадикальних організацій число безробітних на початок 1933 р. сягнуло 17 млн. або третини робочої сили країни. Великого поширення набуло часткове безробіття. За даними Американської федерації праці (АФП), у 1932 р. тільки 10 % робітників працювали повний робочий день. Скориставшись ситуацією – наявністю багатомільйонної армії безробітних, готових на будь-яку роботу за мізерну платню, підприємці за роки кризи знизили заробітну платню робітникам на 60 %.

Системи страхування для безробітних чи взагалі якої-небудь соціальної допомоги в країні не було. З огляду на пануючу ідеологію “твердого індивідуалізму”, відповідальність держави за долі людей фактично не визнавалася, бо вважалося, що соціальна допомога з її боку руйнуватиме засади “американізму”, ображатиме (!) людську гідність американця. У 1931 р. в умовах масового безробіття Гувер відмовився навіть розглядати пропозицію про організацію громадських робіт. За іронією долі, людина, яка здобула репутацію благодійника й доброчинця, що нагодувала мільйони голодуючих європейців, не хотів допомагати голодуючим американцям. Він вперто виступав проти будь-якого втручання федерального уряду в економіку, вважаючи, що це є справою штатів, міст і благодійних організацій на кшталт Червоного Хреста чи Армії спасіння. Коли ж його уряд вирішив вдатися до несміливих дій у справі регулювання національних фінансів і економіки, то вони виявилися і занадто повільними, і запізнілими.

Криза зачепила майже всі прошарки й верстви населення: робітників, фермерів, службовців, представників вільних професій, творчої інтелігенції. Для тих, хто прожив у містах, втрата роботи зазвичай приводила і до втрати житла. Бездомних ніхто не рахував, але в конгресі вважали, що таких щонайменше 1,5 – 2 млн. чол..

Підсумком кризи стало масове зубожіння. Мільйони людей переходили з місця на місце в пошуках кусня хліба, сподіваючись на випадкові заробітки. Безробітні голодували, оскільки держава в особі уряду кинула їх напризволяще. Годувати голодних за державний кошт уряд відмовлявся, не бажаючи, мовляв, заохочувати “жебрацтво”. Створене Гувером Федеральне фермерське бюро виконувало - за допомогою спритних перекупників-спекулянтів - так звану “програму підтримання цін” шляхом скуповування “надлишків” продовольства. Сотні тисяч людей голодували в той час, коли величезні запаси продовольства псувалися в крамницях і на складах.

Діти непритомніли на уроках через недоїдання. У Нью-Йорку 1932 р. понад 300 тис. дітей не могли вчитися через відсутність коштів, а серед тих, хто ходив до школи, за даними Міністерства охорони здоров’я, 20% недоїдали. У 1933 р., за оцінкою Міністерства освіти, у системі вищої освіти, припинили роботу 1 500 коледжів.

Виснажені люди рилися на звалищах сміття в пошуках чого-небудь їстивного. Відомий критик Е. Уїлсон констатував: “Немає жодного смітника в Чикаго, за яким би не полювали голодні люди”. Тільки в Нью-Йорку взимку 1931 – 1932 рр. було офіційно зареєстровано близько 2 тис. випадків смерті від голоду. Звичайною картиною тих днів стали довжелезні черги безробітних, які безнадійно простоювали ціли


Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.024 сек.)