ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

ВСТУП

Явище іронії надзвичайно багатопланове, її досліджують у різних аспектах: філософсько-естетичному, етнологічному, літературознавчому, психолінгвістичному, прагматичному. Однак у кожному з напрямів іронія виявляє ознаки критичної форми відображення дійсності на рівні мислення та розумової творчості, інтелектуального розвитку окремої людини й суспільства загалом.

У лінгвістиці іронія постає як універсальна субкатегорія вираження авторської позиції через різноманітні мовні одиниці від слова до тексту. Стан дослідження проблем мовних засобів вираження іронії, який склався в сучасному мовознавстві, зумовлений тим, що до 60-х років ХХ століття іронія в художній літературі функціонувала тільки на рівні стилістичного прийому, тому її дослідженню довгий час не приділялося достатньої уваги (натомість активно вивчалися різноманітні аспекти сатири).

У сучасній лінгвістиці іронія розглядається як стилетворча риса тексту, яка може бути реалізована на різних мовних рівнях, від одиничного слова, висловлювання до цілісного мінітексту в обов’язковому контекстуальному оточенні. Велике значення контексту для декодування іронії зумовлює її інтелектуалізм і, як наслідок, зростання її ваги в сучасному мистецтві, розширення засобів і механізмів її реалізації в художніх текстах.

Іронія, зводячи два плани в парадоксальній суперечності, представляє речі в незвичному, новому ракурсі, створює ефект відчуження, підвищує інтерес комунікантів до предмета іронічної оцінки, визначає ціннісну орієнтацію, сприяючи перетворенню протиріччя на творчий пошук ідеалу. У цьому контексті значної ваги й актуальності набуває аналіз мовних засобів іронічності в художній прозі.

Як стилетворчу рису текстів іронію досліджують О. Калита [14], Н. Гуйванюк [11], як інструментальний троп, що служить для досягнення сатиричної мети – Б. Дземидок [12], Р. Струць [26], А. Щербина [37], та ін.

На думку Б. Дземидок, іронія займає проміжне положення між сатирою та гумором, причому сатира є найближчою до іронії формою комічного. Обидві форми виражають осудження і критику, а також (так само, як і гумор) мають інтелектуальний характер і яскраво виражену емоційну забарвленість. Агресивніша за гумор, іронія водночас менш активна й соціально забарвлена, ніж сатира [12, с. 101].

Науковець Л. Болдіна розрізняє іронію сократичну, риторичну та романтичну [5, с. 58], а канадський професор українського походження Р. Струць, окрім сократичної та романтичної, згадує також про іронію драматичну [26, с. 39]; в інших дослідженнях можемо знайти згадки про античну, просвітницьку, ніцшевську іронію тощо. Усіх їх можна назвати “історичними”, бо насправді описують вони не різні феномени, а лише видозміни одного і того ж явища в різних історичних ситуаціях. Так, іронія є лише “комунікативним ефектом”, котрий порізному проявляється, однак діє завжди подібно: руйнує мовну сталість, заплутує слухача або ж читача; іронічне висловлювання – це висловлювання, котре вказує на значення, протилежне до проголошеного або, вказуючи на обидва значення, не проголошує “правильним” жодне з них [37, с. 63].

З огляду на таку кількість різноманітних визначень і тлумачень, поняття іронії постає доволі розмитим – часто трапляється так, що дослідники, говорячи, скажімо, про феномен постмодернізму, схильні зводити його до безоглядного іронічного заперечення традиції або, навпаки, через одну лише присутність іронії в тексті готові оголосити його постмодерним, не намагаючись розібратися, який саме характер носить авторська іронічність.

В останні десятиліття змінюється підхід до іронії, що виявляється в розмежуванні двох понять: іронії як засобу, стилістичного прийому, іронії як результату, іронії-ефекту, що ґрунтується на іронічному смислі, який
створюється низкою різнорівневих засобів мови. Багато сучасних дослідників усвідомлюють, що іронію не можна обмежувати лише відносинами протилежності, а необхідне більш глибоке вивчення цього складного
явища. Саме цим викликані спроби відмежувати іронію-ефект від іронії як стилістичного прийому. Іронія як стилістичний засіб розглядається лише як один із способів створення іронічного змісту на противагу іронії-
ефекту, в якій вбачають всі випадки виникнення різкої невідповідності між уквальним значенням фрази, речення, всього висловлювання з їх значенням, що витікає з контексту. Керуючись саме таким підходом, В. Походня відзначає, що для більшості серйозних письменників, поетів, романістів, драматургів, іронія зараз набагато рідше виявляється стилістичним чи драматичним прийомом, який вони можуть застосовувати на власний розсуд: набагато частіше це спосіб мислення, що непомітно виник як загальнатенденція нашого часу [22, с. 23].

Однак, попри вагомі дослідження прагматики іронії в працях сучасних дослідників, зокрема, Ф. Бацевича (здійснив класифікацію комунікативних девіацій, пов’язаних з використанням іронії в мовленнєвій діяльності) [3], Т. Космеди (розглянула іронію як носія аксіологічного значення з метою вираження негативної оцінки у структурі речення [15], С. Походні (запропонувала схему реалізації іронічного смислу в тексті) [21] та ін., все ж і надалі іронія продовжує сприйматися як явище негативне, як-от: насмішка, глузування, прихований глум, чи окреслення принципу іронії таким, що паразитує на принципах спілкування: принципі кооперації та принципі ввічливості.

На сьогодні із проблем іронічного комізму маємо солідну теоретичну базу філософсько-культурологічних (М. Бахтін, Ю. Борев, Б. Дземинюк, Р. Семків, А. Щербина, В. Пігулевський, Л. Мирська, Р. Рорті, В. Янкелевич тощо) та лінгвістичних (Т. Андрієнко, К. Гулий, І. Білодід, Ю. Лотман, Д. Шмельов, С. Походня, Г. Приходько, О. Тараненко, О. Шонь, В. Санников тощо) студій. Дослідженням іронії у сфері когнітивної лінгвістики цікавиться Г. Яновська [38], способи реалізації іронії у структурі речення розглянула Ю. Пацаранюк [18]. Проблему функціонування демінутивів з іронічним позитивним і негативнооцінним забарвленням у різних стилях мови висвітлено у працях Л. Дідківської, Л. Родніної, Т. Космеди, зокрема у газетних текстах емотивно-оцінні демінутиви як засіб вираження іронії дослідила О. Федоренко [30].

Мовні засоби іронії в структурі художнього тексту привертали увагу багатьох дослідників, зокрема таких, як А. Щербина [36], С. Походня [21], Ю. Білодід [4]. Дослідники аналізували мовний інвентар письменників, які творили в сатирично-іронічному руслі, визначили й узагальнили теоретичні аспекти проблеми. Дослідники О. Шонь [33], В. Виноградов [6] та Ю. Пацаранюк [18] розглянули мовностилістичні засоби реалізації та прагматичний аспект інтонації іронії в англомовних текстах.

Окремі дослідження присвячено розгляду мовних засобів вираження іронії на словотвірному, лексичному, фразеологічному рівнях: В. Виноградова (на матеріалі російської мови) [6], С. Походня, О. Шонь [21; 33] (на матеріалі англійської мови). На матеріалі української мови довгий час проводили дослідження тільки мовних засобів вираження гумору (дисертаційне дослідження О. Шумейко [34]).

Нині проблема питань іронії має вагомий арсенал досліджень. Мовні засоби реалізації іронії досліджують як у художніх текстах української літератури (О. Калита у дисертації “Мовні засоби вираження іронії в сучасній українській малій прозі” [14], Н. Гуйванюк у статті “Мовні засоби іронії у творах письменників “Покутської трійці” [11]), так і у кінокритичних (Ю. Гарюнова [8]) та газетних (О. Федоренко [30]) текстах.

На рівні синтаксису іронію розглядали Ю. Пацаранюк [18] і Н. Гуйванюк [11]. Дослідили й лексичний рівень такі науковці як: Г. Яновська [38], А. Щербина [37], У. Тиха [28], О. Шумейко [34]. Однак загальна класифікація засобів вираження іронії поки не розроблена.

Актуальність проблеми зумовлена відсутністю комплексного аналізу синтаксичних способів реалізації іронії в сучасній українській мові.

Мета дослідження – розглянути синтаксичні способи вираження іронії в доробках науковців, створити відповідну класифікацію лінгвістичних засобів творення іронії на синтаксичному рівні.

Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:

1) висвітлити різноманітні аспекти дослідження іронії в лінгвістиці;

2) розглянути сучасні лінгвістичні парадигми вивчення іронії на синтаксичному рівні;

3) з’ясувати умови реалізації іронічного значення внаслідок сегментації та парцеляції, синтаксичного алогізму та парадоксу;

4) описати іронічні порівняльні конструкції;

5) проаналізувати роль транспозиції та риторичних запитань у створенні іронічного ефекту;

6) розглянути реалізацію іронічного ефекту через діалог та пряму мову;

7) дослідити іронічні утворення між членами простого речення;

8) з’ясувати умови вираження іронії в межах складного речення.

Об’єктом дослідження є категорія іронії як універсальне поняття, субкатегорія комічного.

Предметом дослідження є різні засоби реалізації іронії на синтаксичному рівні.

Методи дослідження. У роботі використано комплексну методику, яка ґрунтується на таких методах: описовому, семантичного аналізу, лінгвостилістичному та контекстологічному. Описовий метод було використано при підборі ілюстративного матеріалу. Через метод семантичного аналізу було проаналізовано зміни значень слів, для створення іронічного ефекту. Лінгвостилістичним методом досліджено стилістичні функції синтаксичних засобів реалізації іронії. Прихований іронічний смисл було розкрито через використання контекстологічного методу.

Матеріалом дослідження послугував текст української художньої прози ХХІ століття, а саме роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшего».

Наукова новизна дослідження полягає в комплексному аналізі лінгвістичних засобів реалізації іронії на синтаксичному рівні, у поглибленій кваліфікації лінгвістичної сутності іронії, механізмів її формування. Новизна полягає також у виборі джерела фактологічного матеріалу, яке ще не було об’єктом лінгвостилістичного аналізу.

Теоретичне значення роботи зумовлене дослідженням іронії як світоглядної та лінгвістичної категорій, комплексним аналізом синтаксичних засобів вираження іронії у структурі слова, словосполучення, речення та тексту.

Практична цінність дослідження. Теоретичні узагальнення і фактичний матеріал можуть бути використані у процесі лінгвістичного аналізу тексту, лінгвопрагматики, для подальшого дослідження категорій іронії.

Апробація роботи. Теоретичні положення та результати дослідження апробовано в двох статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях (Лонська Л. Синтаксичні засоби реалізації іронії в українській мові / Л. Лонська, О. Федоренко // Мовне обличчя міста: Черкаси-2012 р. / [редкол.: Симоненко Т. В. (відп. ред.) та ін.]. – Черкаси: видавець Чабаненко Ю., 2012. – 404 с.; Федоренко О. В. Лесичні засоби творення іронії в романі Ліни Костенко “Записки українського самашедшого” / О. В. Федоренко // Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях молодих вчених “Родзинка – 2013” / Збірник статей за матеріалами XV-ї Всеукраїнської наукової конференції молодих вчених. – Черкаси: Брама-Україна, 2013. – 526 с.). Одна стаття написана у співавторстві, особистий внесок – добір та аналіз фактичного матеріалу. Основні положення й результати дослідження обговорювалися на XV Всеукраїнській науковиій конференції молодих вчених “Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях молодих вчених “Родзинка – 2013” (Черкаси, 2013).

Структура роботи: Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури (39 позицій). Загальний обсяг роботи 34 сторінки, із них – 22 основного тексту.

РОЗДІЛ 1.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Іронія віддавна є предметом дослідження й опису учених та мислителів. Перші спроби пояснити іронію намагалися ще античні автори: Платон, Аристотель, Цицерон, Сократ та інші, які розуміли іронію як відгомін мудрості безсмертних богів, що ніколи не сприймають життя всерйоз, акт свободи особистості. Тлумачення змісту поняття “іронія” у певні історичні періоди було пов’язане із різним світовідчуттям. В античності провідного значення набула трагічна іронія, у добу Відродження – насмішкувата, у романтиків та їхніх послідовників – песимістична та нігілістична [16, с. 37].

Іронія відома нам, найперше, як риторична фігура – засіб інакомовлення, прихованої насмішки. У такому амплуа іронія функціонує ще з античності, майже завжди, в той спосіб, стаючи засобом сатиричного зображення. З іншого боку, існують концепції, в яких іронія є більш загальною категорією – принципом мислення і художньої творчості [24, с. 3].

В естетиці – “вид комічного, ідейно-емоційна оцінка, елементарної моделлю або прообразом якої служить структурно-експресивний принцип мовної, стилістичної іронії” [5, с. 112].

Формально-логічну специфіку іронії описав О. Лосєв: “Іронія, на відміну від обману, не просто приховує істину, але й виражає її, тільки особливим інакомовним чином. Іронія виникає тоді, коли я, бажаючи сказати “ні”, кажу “так”, і водночас це “так” я кажу лише для вираження і виявлення мого щирого “ні”. Моє “ні” не залишається самостійним фактом, але воно залежить від вираженого “так”, потребує його, стверджує себе в ньому і без нього не має жодного значення” [16, с. 330].

На сьогодні із проблем іронічного комізму маємо солідну теоретичну базу філософсько-культурологічних (М. Бахтін, Ю. Борев, Б. Дземідок, Р. Семків, А. Щербина, В. Пігулевський, Л. Мирська, Р. Рорті, В. Янкелевич тощо) та лінгвістичних (Т. Андрієнко, К. Гулий, І. Білодід, Ю. Лотман, Д. Шмельов, С. Походня, Г. Приходько, О. Тараненко, О. Шонь, В. Санников тощо) студій. Узагальнюючи різні підходи до іронії як філософсько-естетичного та лінгвістичного феномена, О. Калита дає таку дефініцію поняття: “Це форма комізму, яка виражається в емоційно-оцінному естетичному суб’єктивованому ставленні до дійсності, характеризується багатоплановою структурою вираження, за відносної рівноправності цих планів, амбівалентності, здатності до двонаправленості й специфічності емоційного переживання… Вона є опозиційною категорією до піднесеного й модифікації патетичного. Патетика пов’язана з маніфестуванням упевненості, переконаності у своїй правоті, з претензіями на репрезентацію вищих соціальних і навіть божественних сил, присвоєнням імперативно-примусових функцій. У боротьбі з нею іронія набула антиінформативної функції” [13, с. 69]. Дослідженням іронії у сфері когнітивної лінгвістики цікавиться Г. Яновська [38], способи реалізації іронії у структурі речення розглянула Ю. Пацаранюк [18]. Проблему функціонування демінутивів з іронічним позитивним і негативнооцінним забарвленням у різних стилях мови висвітлено у працях Л. Дідківської, Л. Родніної, Т. Космеди, зокрема в газетних текстах емотивно-оцінні демінутиви як засіб вираження іронії дослідила О. Федоренко [30].

Отже, іронія – це надзвичайно різнобічне явище, яке в кожному з напрямів свого існування виявляє ознаки критичної форми відображення дійсності на рівні мислення та розумової творчості, інтелектуального розвитку окремої людини і суспільства загалом.

У сучасній лінгвістиці іронію розглядають як стилетворчу рису тексту, яка може бути реалізована на різних мовних рівнях, від одиничного слова, висловлювання до цілісного мінітексту в обов’язковому контекстуальному оточенні. Велике значення контексту для декодування іронії зумовлює її інтелектуалізм і, як наслідок, зростання її ваги в сучасному мистецтві, розширення засобів і механізмів її реалізації в художніх текстах.

Іронія, зводячи два плани в парадоксальній суперечності, представляє речі в незвичному, новому ракурсі, створює ефект відчуження, підвищує інтерес комунікантів до предмета іронічної оцінки, визначає ціннісну орієнтацію, сприяючи перетворенню протиріччя на творчий пошук ідеалу. У цьому контексті значної ваги й актуальності набуває аналіз мовних засобів іронічності в художній прозі.

Питання про статус іронії як одного із засобів комічного у літературі, її лінгвістична природа механіка утворення до теперішнього часу є одними із найбільш складних І нерозроблених, хоча перше визначення іронії дав ще Арістотель. Він трактував поняття іронії як такий вид смішного, коли ми говоримо інакше, ніж відчуваємо. Це пояснюється тим, що іронія розглядається не лише як засіб чи спосіб, а й як один із компонентів естетичної категорії комічного – саме так її визначає Арістотель. Так, іронія може бути реалізована у різних мовних відрізках – на рівні слова і словосполучення (мікроконтекст), фрагмента тексту (макроконтекст) та цілого твору (мегаконтекст), поступово перетворюючись із виразового засобу мови на широку загальносеміотичну й естететичну категорію [12, с. 83].

Зараз прийнято розрізняти два типии іронії: іронію як стилістичний прийом та іронію як категорію тексту. У роботах дослідників вони називаються по-різному: явна і прихована, ситуативна і асоціативна, контекстуальна і текстоутворююча іронія [36, с. 7].

У багатьох дослідженнях зі стилістики утвердилось трактування іронії як стилістичного прийому, заснованого на протиставленні прямих та переносних значень слова, тобто на антифразисних відношеннях. Так, за визначенням І. Р. Гальперіна, іронія – “це стилістичний прийом, заснований на одночасній реалізації двох логічних значень – словникового і контекстуального, але обидва ці значення стоять в опозиції один до одного” [7, с. 146].

Однак багато дослідників вважають, що іронію не можна обмежувати антифразисними відношеннями, що необхідне дослідження більш складних її форм. Нині лінгвісти розглядають іронію як у вузькому, так і в широкому розумінні. На їхню думку, іронія – це, по-перше, у більш вузькому розумінні, вживання слова, яке, як правило, висловлює позитивну оцінку, для висловлення негативної оцінки. Вступаючи у протиріччя з ситуацією, реальним фактом, контекстом, слово набуває значення, що протирічить його звичайному значенню. По-друге, у більш широкому значенні слова, іронічною називається така побудова мови, коли все висловлювання в цілому нібито свідчить про позитивне чи нейтральне відношення мовця до данного явища, насправді висловлює негативну оцінку [34, с. 8].

Мовна іронія включає два типи: ситуативна іронія – явний тип іронії, що реалізується у мікро- і макроконтексті, і асоціативна іронія – прихований тип іронії, що реалізується переважно у мегаконтексті. Таке розуміння іронії дало змогу виявити діапазон аналізу мовних засобів її реалізації від лексичного рівня до синтаксичного і текстового, довести, що іронія – явище значно складніше, глибше і змістовніше [14, с. 9].

Іронічне відношення реалізується різноманітними засобами: за допомогою гротеску, парадокса, пародії, гіперболи, контрасту слів і ситуації, сполучення різних мовних стилів. На відміну від метафори й метонімії, іронія не має ні якої-небудь певної синтаксичної структури, ні специфічного значення лексичних одиниць, але, будучи засобом оцінювання, вона, безперечно, більш пране до предикативної структури і реалізується у словах, які містять чи можуть містити оцінне значення. Іронічне значення – це значення елемента мови будь-якого рівня, прямий зміст якого чи стилістична забарвленість не відповідає природі денотата, прийом іронії лише тоді є таким, коли в контексті є які-небудь формальні показники, які вказують на протилежний зміст висловлювання. В усній розмовній мові такими маркерами виступає передусім інтонація й різноманітні паралінгвістичні засоби – міміка, жести. Звичайно іронія є вираженням глузування за допомогою інакосказання. Це протиріччя під маскою схвалення і згоди, коли явищу навмисно приписують ту властивість, якої в ньому не існує, але якої слід було очікувати [34, с. 10].

На думку Р. Семківа, у багатьох випадках іронія – це більш, ніж просто “прихована усмішка”, тобто іронічне висловлювання, яке спрямовується на формулювання оцінних висновків або створення комічних ситуацій і загалом виходить поза вузькі межі одиночного тропу. Іронія постає для нас, передусім, як спосіб інакомовлення, а отже – як право інакомислення, як право самої можливості сумніву і свободи думки [24, с. 5].

Іронія є зневагою та протиріччям під маскою схвалення й згоди; явищу навмисно приписують властивість, якої в ньому немає, але якої треба було очікувати. “Іноді, прикидаючись, говорять про належне, як про вже наявне в дійсності: у цьому полягає іронія” [21, с. 166]; Іронія – “... лукаве удавання, коли людина прикидається простаком, який знає те, що інші не знають” [25, с. 11]. Зазвичай іронію відносять до тропів, рідше – до стилістичних фігур. Натяк на удавання, “ключ” до іронії міститься зазвичай не в самому вираженні, а в контексті або інтонації, а іноді – лише в ситуації висловлювання. Іронія – одне з найважливіших стилістичних засобів гумору, сатири, гротеску. Коли іронічна насмішка стає злим, їдким глузуванням, її називають сарказмом [20, с. 406].

Деякі дослідники розглядають іронію в якості самостійної форми комічного. Через свою інтелектуальну зумовленість та критичну спрямованість іронія зближується з сатирою; окрім того, між ними проводиться межа, й іронію розглядають як перехідну форму між сатирою й гумором. Згідно з цим положенням об’єктом іронії є переважно невігластво, тоді як сатира володіє нищівним характером, створює нетерпимість до об’єкта сміху, суспільної несправедливості. Іронія є засобом незворушної холодної критики [20, с. 406].

Літературознавчий погляд на іронію як засіб вираження комізму вплинув на її розуміння у системі вербальних засобів зображуваного.

За визначенням О. Селіванової, іронія – “стилістична фігура, троп, що ґрунтується на вживанні слів і висловлювань у протилежному щодо буквального змісту, на приховуванні за удавано серйозними речами комічного, за позитивною оцінкою негативної” [23, с. 218]. Науковець зазначає, що іронія є також категорією естетики. Метою іронії є глузування, висмійування. Мовознавець виокремлює іронію пряму, метою якої є приниження явища, та антиіронію, що представляє об’єкт іронії недооціненим. Самоіронія, на її думку, спрямована на суб’єкт іронізування, її засобами виступає невідповідність традиційного і ситуативного позначень, узуального і оказіального. Прямого й переносного значень мовних одиниць. Іронія може ґрунтуватись на парадоксі порівняння, антонімії, мейозисі, гіперболі, морфологічній транспозиції, змішування різних стилістичних масивів лексики. Вона є одним із засобів творення фразеологічних одиниць. На відміну від гумору, іронія приховує негативне ставлення до свого об’єкта [25, с. 218].

С. Походня, досліджуючи мовні засоби вираження іронії, зазначає, що іронія – це один із видів техніки комічного, яка використовується як сатирою, так і гумористикою, яка залишається замаскованою насмішкою, де прихований зміст є запереченням буквального [21, с. 39].

Ю. Пацаранюк узагальнює погляди на іронію, висловлені українськими й зарубіжними дослідниками; виокремлює такі диференційні ознаки цієї лінгвістичної категорії:

1) основним виявом реалізації іронії є оцінний смисл, який залежить від авторського сприйняття й визначає мету та завдання при створенні іронічного контексту;

2) слово, словосполучення або речення, які мають позитивну конотацію, вживаються з протилежним значенням, тобто з негативною характеристикою;

3) на рівні вербальної семантики енантіосемічне переосмислення відображається як у денотативному, так і в конотативному значенні мовної одиниці;

4) в іронічному висловленні наявний емоційно-оцінний компонент, наділений суб'єктивною модальністю: виражає особистий погляд мовця, не залежний від об'єктивного змісту мовлення, причому суб'єктивна оцінка іронізатора є імпліцитною [18, с. 5].

Іронія як одна з форм комізму, за твердженням О. Калити, є складним системним об’єктом, що зумовлюється як внутрішньою структурою, так і різноманітністю сфер її функціонування. На думку науковця, філософсько-естетична сутність іронії полягає в тому, що вона зображує негативні явища в позитивному плані, протиставляючи таким чином ідеальне тому, що є насправді. Цим іронія подібна до інших форм комічного – гумору та сатири. Однак вектор такого протиставлення в іронії специфічний: вона удавано зображує ідеальне як реальне, а сатира та гумор, навпаки, удавано зображають реальне як ідеальне. О. Калита вказує на те, що сарказм є емоційним різновидом іронії, який виражає різко негативне ставлення автора до зображуваного в тексті [14, с. 5].

Л. Болдіна вказує на те, що комічний іронічний ефект постає з невідповідності звичного уявлення про предмет та способу висвітлення сутності цього предмета [5, с. 12].

А. Щербина вважає, що іронічний ефект залежить не від особливостей словесного вираження, а від двопланової побудови контексту, від стуктури цілої думки, розрізняючи при цьому: 1) власне іронію, 2) дотепну іронію, 3) змішані типи іронії та іронічної насмішки [37, с. 62].

На думку О. Калити, поєднання різних лінгвістичних підходів до вивчення іронії (логіко-семантичного, прагматичного та когнітивно-семіотичного) дало змогу з’ясувати механізм утворення іронічного смислу та специфіку його компонентів. Науковець вважає особливістю вербального вираження іронії співіснування двох смислових планів – прямого експліцитного й імпліцитного, що суперечить прямому. Кодування іронічної інформації здійснюється через вказівку на контекст, який дає можливість правильно декодувати позицію іронізуючого суб’єкта. Тому, продовжує дослідник, іронічний смисл має складну структуру, яка включає експліцитні та імпліцитні компоненти. О. Калита виокремлює такі імпліцитні компоненти іронічного смислу: 1) конотативний (емоційність, оцінність, експресивність); контекстуальний (елементи інформації, які виникають завдяки контексту: вербальному, ситуативному, фоновим знанням); 3) імплікативний (виникає внаслідок взаємодії з експліцитними елементами); 4) інтенціональний (це організуючий компонент – мовленнєва настанова автора) [14, с. 9].

При дослідженні іронії в українському мовознавстві традиційно виокремлюють три види номінації: лексичну (через слово і словосполучення), пропозитивну (через речення) та дискурсивну (через текст). Проте, як зазначає Н. Гуйванюк, іронія може бути наявна в усіх видах як вияв вторинної номінації. Науковець вважає, що, розглядаючи іронію як явище вторинної номінації не тільки лексичного, але й пропозитивного і дискурсивного типу, можна визначити роль іронії як форми оцінного, критичного, емоційного усвідомлення дійсності [11, с. 540].

О. Калита доводить думку про те, що з’ясування специфіки іронії як лінгвістичного явища вимагає розмежування двох її проявів: стилістичного прийому іронії й іронічного смислу як вияву суб’єктивно-авторської модальності. “Іронія як стилістичний феномен належить до явищ вторинної номінації, що найповніше реалізуються в мові художньої літератури та в розмовному мовленні як спосіб вираження авторських інтенцій, причому інтенсивність емоційної насмішки може варіюватися від добродушної до в’їдливої” [14, с. 10].

Отже, класифікація видів іронії не є чітко визначеною, як і саме поняття. Необхідно виокремити оптимальні погляди дослідників та скомпонувати їх у відповідну класифікацію.

У лінгвістиці іронія постає як універсальна субкатегорія вираження авторської позиції через різноманітні мовні одиниці від слова до тексту. Стан дослідження проблем мовних засобів вираження іронії, який склався в сучасному мовознавстві, зумовлений тим, що до 60-х років ХХ століття іронія в художній літературі функціонувала тільки на рівні стилістичного прийому, тому її дослідженню довгий час не приділялося достатньої уваги (натомість активно вивчалися різноманітні аспекти сатири).

Підтримуючи погляди Л. Мацько щодо класифікації іронії, О. Калита виокремлює такі засоби творення іронії:

1) лексико-стилістичні (слова з інгерентною іронічною конотацією, іронічно маркована лексика);

2) логіко-смислові (антифразис, іронічні епітети, іронічні порівняння, іронічні метафори і перифрази, гра слів);

3) синтактико-стилістичні (риторичне питання, парцеляція, вставні і вставлені конструкції, синтаксичні конвергенції) [14, с. 10].

Досить влучно щодо засобів творення іронії висловився Ю. І. Білодід, відзначивши їх роль для відповідного колориту усього тексту: “Добираючи лексику, що належить до різних і часто непоєднуваних лексико-тематичних груп і, створюючи з її допомогою яскраві стилістичні прийоми, автор досягає і збільшує експресивність тексту (її наростання підвищується залежно від ступеня віддаленості предметно-смислових сфер), задає загальний іронічний тон усьому творові” [4, с. 71].

Ю. Пацаранюк узагальнює погляди на іронію, висловлені українськими й зарубіжними дослідниками; виокремлює такі диференційні ознаки цієї лінгвістичної категорії:

1) основним виявом реалізації іронії є оцінний смисл, який залежить від авторського сприйняття й визначає мету та завдання при створенні іронічного контексту;

2) слово, словосполучення або речення, які мають позитивну конотацію, вживаються з протилежним значенням, тобто з негативною характеристикою;

3) на рівні вербальної семантики енантіосемічне переосмислення відображається як у денотативному, так і в конотативному значенні мовної одиниці;

4) в іронічному висловленні наявний емоційно-оцінний компонент, наділений суб'єктивною модальністю: виражає особистий погляд мовця, не залежний від об'єктивного змісту мовлення, причому суб'єктивна оцінка іронізатора є імпліцитною [18, с. 5].

О. Шонь зазначає, що мовна іронія включає два типи: ситуативна іронія – явний тип іронії, що реалізується у мікро- і макроконтексті, і асоціативна іронія – прихований тип іронії, що реалізується переважно в мегаконтексті. Таке розуміння іронії дало змогу виявити діапазон аналізу мовних засобів її реалізації від лексичного рівня до синтаксичного й текстового, довести, що іронія – явище значно складніше, глибше і змістовніше [33, с. 7].

Досліджуючи стилістичні засоби вираження іронії, О. Шумейко зазначає, що іронічне відношення реалізується різноманітними засобами: за допомогою гротеску, парадоксу, пародії, гіперболи, контрасту слів і ситуації, сполучення різних мовних стилів [34, с. 11].

О. Шонь серед продуктивних репрезентантів іронічного смислу виокремлює образні індивідуально-авторські порівняння й метафори, яким властива оказіональність, незвичність у зіставленні предметів чи явищ. “Чим більша невідповідність між об’єктами, що зіставляються, тим більша їх полярність у семантичному і стилістичному планах, тим більший потенціал порівняння Й метафори у реалізації комічного ефекту. Якщо об’єкти зіставлення взаємовиключають один одного, порівняння і метафори можуть актуалізувати іронію, адекватному декодуванню якої сприяє макро- і мегаконтекст” [33, с. 9].

Усебічно досліджуючи вербальну іронію у своїх працях, С. Походня визначила лексичні, синтаксичні й текстові засоби реалізації іронії [25].

Н. Гуйванюк зараховує іронічні висловлення до так званого афективного чи емоційного синтаксису [11, с. 540]. Мовознавець схиляється до думки С. Походні щодо емоційного синтаксису, що “синтаксичні конструкції, що виражають емоцію, байдужі до характеру цієї емоції; одні й ті ж конструкції вживають для вираження й схвалення, й осуду, і гніву, і радості, і страху, і здивування” [21, с. 76], проте дещо уточнює попередні висновки і розробляє власну класифікацію окличних речень.

Лексико-семантичні процеси вираження іронії, на думку Ю. Пацаранюк, відбуваються через такі явища, як: енантіосемія та антифразис. Енантіосемічність є різновидом контекстуально зумовленого значення, що виникає в процесі розвитку внутрішньої антонімії в семантиці певної мовної одиниці [18, с. 4]. Явище антифразису є наслідком вживання мовної одиниці в значенні, протилежному до звичного, зумовлене контекстуально та інтонацією. При антифразисному слововживанні пряма поняттєва співвіднесеність затемнена, а натомість з'являється значення, протилежне до того, що позначене словом [16, с. 4].

Ю. Пацаранюк виокремлює й семантичні перетворення, що зумовлюють виникнення іронії. Вони, на думку науковця, можуть виявлятися на різних мовних рівнях, як при власне семантичних змінах, так і при змінах емоційно-оцінної конотації. Їх можна простежити в оцінних двоскладних та односкладних реченнях, у яких внаслідок антифразисного слововживання відбулася зміна емоційно-оцінної конотації [18, с. 5].

О. Шонь зазначає, що засоби лексичного рівня продуктивні передусім в актуалізації ситуативної іронії. Реалізація іронії відбувається за схемою “blame-by-praise” (догана у вигляді похвали) і виявляється переважно в окремих лексемах і атрибутивних словосполученнях. Оказіональне значення лексичної одиниці в багатьох випадках виходить за межі опозиції “пряме значення – протилежне значення”, включаючи складні асоціативні зв’язки, що виводить механізм актуалізації іронії за межі антифразису. Специфічний прояв має механізм реалізації гумору, іронії й сатири у використанні номінативних лексем, що є власними назвами – прізвищами, прізвиськами персонажів, іменами історичних осіб і міфічних персонажів, що є алюзіями. Мовознавець називає й такі засоби актуалізації асоціативної іронії як цитація та повтор, які функціонують на рівні тексту. Лексична одиниця у таких конструкціях градуально прирощує нові значення, поступово змінюючи семантику. Для декодування іронії важливими є зіставлення на рівні горизонтального і вертикального контексту [33, с. 8].

Лексичні засоби вираження комізму, в тому числі й іронії, дослідила О. Шумейко. Мовознавець зазначає, що продуктивними засобами творення комічного смислу є такі лексичні шари, як: оцінна лексика, власні назви, авторські новотвори, росіянізми, жаргонізми й вульгаризми. “Оцінна лексика із суб’єктивною мірою вияву ознаки є дієвим прийомом комічної оцінки. Комічний ефект у художніх текстах досягається також через реалізацію лінгвоенциклопедичної інформації власного імені, актуалізацію внутрішньої форми оніма, набуття ним аксіологічної семантики” [35, с. 12].

Серед синтаксичних засобів вираження іронії Н. Гуйванюк виокремлює такі типи, як: оцінні комунікати, порівняльні речення та порівняльні звороти, транспозиція синтаксичних структур.

Оцінними комунікатами Н. Гуйванюк вважає мовні утворення, які супроводжуються вигуками і, здебільшого, бувають окличними. Вони виражають емоційну оцінку висловленого або дій, ситуацій, тощо, є цілісними словами, які позначені оцінною (у тому числі й іронічною) семантикою. Оцінні комунікати виражають різну емоційну оцінку, яка залежить від контексту і від тлумачення автора [11, с. 542].

Другим різновидом є порівняння, стилістична функція яких полягає у створенні додаткового навантаження, тобто іронічного ефекту, який через свою поширеність стає естетично цілеспрямованою смисловою лінією оповіді [11, с. 542].

Значну роль у створенні іронії відіграє транспозиція. За енциклопедією “Українська мова”, – це використання однієї мовної норми у функції іншої [29, с. 638]. Н. Гуйванюк пояснює її як прояв явища асиметрії в мові: “Для створення комічного ефекту транспозиційна структура – найпрозоріша форма іронії, побудована на антифразисі, який передбачає заперечення чого-небудь шляхом ствердження, тобто коли стверджувальне за формою речення є заперечним за змістом і навпаки” [11, с. 542].

На думку Ю. Пацаранюк, яскраво виражає іронію в структурі речення явище лексико-синтаксичного алогізму. Підсумовуючи спостереження за умовами його виникнення, мовознавець зазначає, що лексико-синтаксичний алогізм утворюється на основі логічної несполучуваності різноманітних членів речення (як предикативного центру, так і поширювачів). Саме така несполучуваність створює іронічний контекст [18, с. 7].

Інтонацію як важливий синтаксичний засіб вираження значень на рівні висловлювання, а також різних експресивних та емоційних конотацій, у тому числі й іронічних, виокремлює Ю. Пацаранюк. У найпростіших формах іронії, на її думку, до яких вона зараховує іронічні висловлення, побудовані на антифразисі та лексико-синтаксичному алогізмі, інтонація помітно відрізняється від “нейтральної” і легко вловлюється [19, с. 400].

В. Виноградов назвав інтонацію однією з основних ознак речення, а також виділив “інтонаційно-синтаксичний” спосіб творення предикативності [6, с. 82], адже інтонування повідомлюваного та предикативність взаємно доповнюють одне одного.

Художнє мовлення, на відміну від усного спілкування, не є безпосереднім, тобто передбачає часову та просторову дистанцію між комунікантами. Тому маркерами іронічної інтонації, які подає О. Калита, часто можуть бути слова “іронічно”, “з іронією”, “іронізуючи”, “з насмішкою” тощо [14, с. 72].

Як зазначає А. Щербина, інтонація – “душа іронії, точніше, найпростіших її форм”. Вона справді здатна надавати словам смислу, прямо протилежного їх звичайному значенню [37, с. 63].

На думку А. Щербини, означення “чисто” іронічної інтонації фактично не існує. Мовознавець вважає, що існує насмішкувата інтонація, яку прийнято називати іронічною [36, с. 44].

Ю. Пацаранюк виокремлює сегментацію та парцеляцію як найбільш яскраві репрезентанти створення іронічного контексту на рівні дискурсивних антифразисних висловлень, утворених на основі приєднувального зв'язку (у парцельованих конструкціях приєднується парцелят, у сегментованих – сегмент, маркований іронічним значенням). Іронія у парцельованих та сегментованих конструкціях виникає як наслідок антифразисних відношень між головною частиною висловлення та парцелятом або сегментом [18, с. 8].

Отже засоби творення іронічного смислу, відповідно до їхньої структури (слово, речення, текст), варто класифікувати на лексичні, словотвірні та синтаксичні. Іронія-слово реалізується на лексичному рівні та рівні словотворення, речення і текст – на синтаксичному. Вказана класифікація дає змогу найповніше розглядати способи вираження іронії, закладені природою самого значення.

РОЗДІЛ 2.

Поиск по сайту: