На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

На тебе, мати, возлагаю.

Для Шевченка Марія є спасителькою людства. Він показує ту силу, яка може врятувати світ. Ця сила – любов, та велика любов жінки, за котру “багато проститься”.

Марія-спасителька має розкріпостити людину. І не тільки фізично. Для поета оновлення землі і людства тільки починається із скасування будь-яких форм експлуатації. За ними має відбутись моральне очищення-оновлення людства. Саме тому Шевченко звертається до образу покритки, протестуючи проти тієї моралі, що вважає покритку за щось низьке, нещасне. Митець вказує, що сама природа протестує проти такого розуміння жінки. Ця жінка символізує торжество природи, перемогу людини над обставинами. Народження дитини – це радість. А люди перетворили цей божественний промисел на сором. Власне, в цьому трагізм покритки, щастя котрої затьмарене людьми.

Образ Марії розкривається автором не лише з зовнішньої, але й із внутрішньої психологічної позиції:

v прямі описи її думок і переживань,

v через її жести,

v через ліричні авторські коментарі.

Поет прослідковує долю героїні від дівочості, її роздуми і тривоги, через радощі кохання, через жах перед розправою фанатичного натовпу, через вимушений шлюб, тяжку образу, яку вона мовчки зносила, через ошуканство і самотність, через віру в щастя.

В центрі поеми події, які найповніше розкривають материнство Марії, її віддану любов до Сина, навчання його добра – того добра, що зробили його Боголюдиною. Мати взагалі за Шевченком – головна вчителька і вихователька добра й любові до людей – це її роль у суспільстві.

Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий представив би так високо і так щиро людський ідеал жінки-матері, як се вчинив Шевченко в своїх поемах “Відьма”, “Неофіти” і “Марія”. Не посвячення своєї людської індивідуальності для мужчини, але найвище напруження тої для діл милосердя, переможення власних терпінь, забуття власних ураз, де йде о службі високій і піднеслій в ідеї – добра загалу, добра людськості – то ідеал жінки, який полишив нам в спадщині Шевченко. Тож не диво, що найвищій дотеперішній здобуток людськости на полі моральнім, велику ідею любові до ближнього, сю основну ідею Християнства, Шевченко в повній мірі вважав ділом женщини, - Марії, матері Ісусової”.

Національний колорит у поемі створено завдяки

v поєднанню елементів різних мовних стилів – церковнослов’янського, риторичного й українського народнорозмовного, побутового; говірної та ораторської віршованої інтонації;

v біблійної екзотики – реалій, топонімів, імен, тропів, фразеологізмів:

v української фольклорної символіки, побутових деталей сільського життя, народно-розмовних зворотів, пісенних епітетів, порівнянь, метафор тощо.

“Чи не покинуть нам, небого”

Останній твір.

Близький за змістом до триптиху. У цій поезії теми музи і слави знаходять завершення. Тут поет звертається до музи з найніжнішими епітетами: “моя сестро”, “мій друже”,, “дружино святая”, котра посилає йому зорю-натхненницю. А образ слави хоч освячено високий (“слава святая”), все ж вона не вічна, вважав поет, і там за порогом буття він хотів би зберегти “святого спутника” музу – єдину незрадливу супутницю творчості.

Поиск по сайту: