Місце етикету в сучасному повсякденному спілкуванні

Розрізняють кілька видів етикету, основними з який є:ü придворний етикет- строго регламентований порядок і форми обходження, установлені при дворах монархів;ü дипломатичний етикет -правила поведінки дипломатів і інших офіційних осіб при контактах один з одним на різних дипломатичних прийомах, візитах, переговорах;ü військовий етикет- звід загальноприйнятих в армії правил, норм і манер поводження військовослужбовців у всіх сферах їхньої діяльності;ü загальногромадянський етикет- сукупність правил, традицій і умовностей, дотримуваних громадянами при спілкуванні один з одним

Важливість і необхідність етикету для кожної сучасної лю­дини стала результатом розвитку і вдосконалення людських стосунків протягом багатьох століть, а також усвідомлення людством значущості кожної окремої особистості й необхід­ності для неї співіснувати із собі подібними. На жаль, не завжди маєш справу з людьми, що виклика­ють поважне ставлення. Увага до людини, вміння ставити себе на місце іншого по­винні виявлятись дуже обережно, не надокучливо, тобто делі­катно. Ці вимоги етикету дають можливість попередити не­зручність ситуацій і досягти успіху навіть там, де не діє сила.

Важливою вимогою є скромність, тобто природність по­ведінки, що пристосована до оточуючих. Стримана, врівнова­жена поведінка є виявом вміння людини володіти собою, є показником самоповаги і поважного ставлення до інших. Крім усього, скромна людина завжди викликає в оточуючих почуття надійності, впевненості в людині й відповідну повагу.

31. Предмет і завдання естетики як науки. Поняття "естетика" увійшло до системи філософського знання для означення науки, що досліджує закони емоційно-інтелектуального ставлення людини до дійсності та закономірності його об'єктивації в предметно-практичній, теоретичній і художній діяльності відповідно до мірок виду. Предметом естетики є виразні форми дійсності, зокрема мистецтво, що мають безпосередню цінність для почуттів. Одне з прийнятих визначень естетики: "наука про становлення чуттєвої культури людини". Естетика досліджує загальні закономірності розвитку мистецтва, які виявляються у його різновидах. Вона вивчає і власне процес художньої творчості, її суб'єкт, об'єкт та засоби творення, крім того, процес художнього сприймання мистецтва та ін., тому що мистецтво існує лише у соціально-комунікативній системі художник – мистецтво – споглядач, або художня творчість – мистецтво – художнє сприйняття.

32. Структура естетичної свідомості. Специфіка естетичної свідомості, у порівнянні з іншими формами духовного життя людства, полягає у таких критеріях:естетична свідомість у бутті людини та суспільства являє собою комплекс почуттів, уявлень, поглядів, ідей;власне, поняття «естетична свідомість» — абстракція, яка означає особливого роду духовне утворення, що характеризує естетичне ставлення людини чи суспільства до дійсності. На рівні суспільства естетична свідомість існує у формі суспільної свідомості, яка відображає ступінь естетичного освоєння світу на рівні індивіда — у формі особистої характеристики окремої людини;

естетична свідомість формується тільки на підставі практики. Чим багатша естетична практика людини або суспільства, тим багатша та складніша їхня естетична свідомість;процес формування естетичної свідомості особистості стисло повторює процес її формування в історії людства. Цим зумовлюється й структура естетичної свідомості;від інших форм духовного життя естетична свідомість відрізняється тим, що базується на особливого роду відношенні людини до світу, в якому переважає емоційне начало. В цьому родові особливості естетичної свідомості;видові особливості естетичної свідомості визначаються єдністю структури її форм.

33. естетика і етика. Етика та естетика належать до дисциплін гуманітарного профілю, який традиційно пов'язується із заглибленням у духовні процеси та явища. Найперші ж підходи до етики та естетики засвідчують їх органічний зв'язок із найважливішими особливостями людського буття, із тим, що вони за змістом та спрямованістю постають сферами проявів внутрішнього людського відношення до дійсності, а значить – сферами свободи, вибору та самоутвердження. Саме ці характеристики постають спільними для етики та естетики, проте між ними існують і відмінності, які як раз і дозволяють їм у людській культурі поставати через єдність та взаємодоповнюваність.

34. Естетика і мистецтвознавство. Мистецтвознавство — сукупність наук, які досліджують соціально-естетичну сутність, по­ходження, закономірності розпитку, особливості і зміст видової специфіки мистецтва. Проблема взаємодії естетики і мистецтвознавства досить складна і суперечлива. Вона відбиває еоднозначність оцінки місця і ролі мистецтва в предметі естетики. Властиве для певних історичних періодів розвитку естетичного знання розуміння предмета естетики як теорії мистецтва не тільки спрощувало предмет естетики, призводило до підміни однієї науки іншою, а й не відповідало на головне запитан­ня: чому, сформувавшись як самостійні науки, естетика і мистецтвознавство проіснували значний період людської історії, не заперечили одна одну? Чи не означає це, що вони мають таку специфіку, яка зумовлює необхідність існування цих двох наук і підміна їх неправомірна.

35. Естетична діяльність і мистецтво. Серед форм естетичної діяльності особливе місце займає мистецтво: професійне та народне, фольклор. Поява мистецтва як самостійної форми естетичної діяльності має свою історію і логіку.Матеріалістичний погляд на природу естетичної діяльності дає можливість визначити основні закономірності, шо обумовили появу мистецтва та його розвиток. Які ж вони? В найзагальніших рисах їх можна сформулювати таким чином.По-перше, мистецтво виникло на основі розвинутих в межах безпосередньої практичної діяльності естетичних потреб та естетичних здібностей людини. Розвинуті естетичні здібності і потреби сприяли формуванню суспільної необхідності культивування естетичних переживань та перенесення в них центру ваги з практичної і магічної функцій у сферу формування з їхньою допомогою суспільних зв’язків та суспільних уявлень. По-друге, в історії поділу праці поява мистецтва стала останньою фазою справжнього поділу праці на фізичну і розумову. Усі попередні історичні форми поділу праці — це, власне, поділ у сфері матеріального виробництва. Відокремлення духовного виробництва від матеріального вивільнило його від прямої залежності та злитості з практикою, дало йому змогу розвиватися більш інтенсивно і усвідомлено, формувало професійну діяльність у сфері мистецтва, науки, філософії.

По-третє, історичним фактом було те, що мистецтво виникало тільки в суспільстві, поділеному на класи. Класи, що панують у матеріальному виробництві, контролюють виробництво духовне: ідеї та естетичні потреби панівного класу стають пануючими ідеями і потребами. Проте така закономірність ніскільки не принижує культурної і естетичної цінності мистецтва класового суспільства, оскільки кожен клас при всій своїй класовій обмеженості розвиває і культивує загальнолюдські гуманістичні ідеали та цінності у їхній конкретно-історичній формі. Разом з тим такий підхід до історії мистецтва надає можливість відшукати і зрозуміти причини та об’єктивні обставини виникнення і розвитку історичних форм мистецтва з точки зору як змісту, так і форми, розподілу його на професійне і народне.

37. Естетичні проблеми в контексті глибинної психології. Загальнотеоретична концепція Юнга відкрила перед ним шлях до певних естетико-мистецтвознавчих модифікацій. Значну ува гу він приділив проблемі типології, обґрунтувавши існування двох психічних типів — екстравертивного та інтровертивного. розподіл залежить від ролі суб'єкта або об'єкта в різних обставинах: інтровер-тивний тип фіксується тоді, коли «суб'єктивне психологічне явище» стає над об'єктом, якщо ж «об'єктові належить переважна цінність», тоді йдеться про екстравертивний тип. у внутрішній структурі кож-ного з типів здійснюється конкретніший вияв їхніх здібностей у ви-гляді розумових, емоційних, сенсорних, інтуїтивних. Особливе зна-чення Юнг надає інтуїтивним здібностям у межах інтровертивного типу. «інтровертивна інтуїція» з її яскраво вираженими позасвідо-містю, ірраціональністю, суб'єктивністю визначає певну орієнтацію характеру, професійної діяльності або якихось людських уподобань, наприклад мрійника, фантаста, ясновидця, митця. Широке коло проблем мистецтва висвітлюється Юнгом у різних працях упродовж багатьох років наукової роботи, вивчення творчої спадщини художників різних регіонів Землі. підсумовуючи розроб-ки Юнга, можна виокремити такі ознаки мистецтва, які насамперед цікавлять теоретика і визначають його естетичну позицію.

38. Інтуїтивістська естетика. Серед філософських напрямів кінця XIX — початку XX ст. слід виокремити інтуїтивізм — складну й суперечливу теорію, пов'язану, передусім, з іменем видатною французького філософа, лауреата нобе-лівської премії Анрі Бергсона (1859—1941). Своєрідною підвалиною, на якій вибудовувалася теорія Бергсона про керівну роль інтуїції в науковому й художньому пізнанні світу, є його вчення про інстинкт та інтелект. Філософ дійшов висновку, що в процесі історичного розвитку людина оволодіває двома «зна-ряддями», двома своєрідними видами пізнання, якими користується. Це інтелект і інстинкт. кожен із них має певні особливості і водночас власні можливості. Характерною рисою інтуїції є її здатність до абсолютного пізнан-ня, яке вона здійснює, не зазнаючи будь-якого впливу ззовні, без до-помоги форм логічного мислення.

інтуїція, вважає філософ, доповнює інтелектуальне пізнання, дає змогу розібратися в його природі, вказує шляхи та засоби поповне-ння й розширення результатів інтелектуальної роботи. Бергсон вба-чає в інтуїції безмежний творчий акт, у процесі якого інтуїція може піднятися над інтелектом, знищити його межі, проте імпульс до та-кої активності йтиме все-таки від інтелекту. Міркування, безумовно, слушне. проте Бергсон зразу робить висновок, який перекреслює за-пропоноване інтелектуальне забарвлення інтуїції. Він твердить, що інтуїція має «підказати нам бодай невиразне відчуття того, що треба поставити на місце інтелектуальних меж»1.

39. Структуралістська естетика. Структуралізм (від лат. structura — побудова, розміщення, по-рядок) почав складатися у 20—30-х роках XX ст., а у 60—80-х набув найрізноманітніших філософських та естетико-мистептвознавчих інтерпретацій. Визначити причини появи структуралізму саме як ес-тетичної концепції доволі складно, тому що взаємовплив соціальних і теоретико-методологічних передумов виникнення окремих його шкіл відбувався в різних історичних і наукових умовах. поява струк-туралізму як конкретно-наукового напряму пов’язана з переходом окремих гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного рівня дослідження. Цей перехід відбувався через вико-ристання структурного методу моделювання, а також елементів фор-малізації і математизації.Структурний метод — це виявлення структури, сукупності відно-шень, стійкої основи будь-якого об’єкта, системи правил, спираючись на які можна розчленувати об’єкт, отримати на його фундаменті нові «часткові» об’єкти, з одного мати два, три і т. д. Якщо йдеться про об’єкти культури, то «процедура» структурного методу починається з фіксації «масиву» текстів, у яких дослідник передбачає наявність єди-ної структури. потім починається процес «анатомування» текстів на сегменти (частини), в яких типові, неодноразово повторені відношен-ня пов’язують різнорідні пари елементів, виявляються найістотніші в кожному елементі якості. на підставі проведеного аналізу розкрива-ються зв’язки між сегментами, вибудовується абстрактна структура шляхом формально-логічного або математичного моделювання.

40. Екзистенціалістська естетика. Екзистенціалістська естетика розроблялася в межах філософії екзистенціалізму (від лат. existentia — існування). Екзистенціалістська філософія намагалася осягнути буття як безпосередню, нерозчленовану цілісність об'єкта й суб'єкта. Буття людини — її екзистенція — раціонально не пізнається, а опановується безпосереднім «переживанням». Зрозуміти «переживання» можна лише спираючись на художньо-образні засоби, якими користується мистецтво. «Переживання» набуває особливого значення через те, що екзистенція людини спрямована «до ніщо» й усвідомлює свою «скінченність». Так, М.Гайдеггер, описуючи структури екзистенції, вводить модуси людського існування: страх, передчуття (переважно трагічні), совість та ін. Слід підкреслити, що серед різних модусів людського існування М.Гайдеггер виділяє «піклування», яке розглядає як єдність трьох моментів: «буття-у-світі», «забігання вперед» і «буття-при-внутрішньо-світовому-суттєвому». Для послідовників М.Гайдеггера особливе значення мала ідея «піклування» як «забігання вперед», адже в такому аспекті людське буття «є те, що воно не є», воно постійно «втікає» від себе. Ця ідея дала можливість формувати нове уявлення про час і простір, адже людське буття — це буття, яке проектує само себе: простір, час, «фізичне тіло» не збігаються з буттям. Сфера буття людини — це історичність.

41. Постмодерністська естетика. Специфіка постмодерністської естетики пов’язана з неокласичним тлумаченням класичних традицій. Дистанціюючись від класичної естетики, постмодернізм не вступає з нею в конфлікт, але прагне залучити її до своєї орбіти на новій теоретичній основі. Естетика постмодернізму висунула низку нових положень, а саме: утвердила плюралістичну естетичну парадигму, що спричинює розхитування і внутрішню деформацію категоріальної системи та понятійного апарату естетики. Постмодерністська естетика принципово антисистематична, адогматична, позбавлена жорсткості та замкненості концептуальних побудов. Її символ — лабіринт. У теорії деконструкції відкидається класична, гносеологічна парадигма репрезентації повноти сенсу, зміщується акцент на проблему відсутності першосмислу. Концепція нетотожності тексту, що передбачає його деструкцію та реконструкцію, розібрання та зібрання одночасно, намічає вихід з лінгвоцентризму в тілесність, яка набуває різноманітних естетичних ракурсів — бачення (Дельоз, Гаттарі), лібідозні пульсації (Лакан, Ліотар), спокуса (Бодріяр), відраза (Крістева).

42. Статус категорій естетик и. Категорії естетики — найзагальніші та найістотніші поняття естетичної теорії, духовні моделі естетичної практики, естетично-го освоєння світу. В категоріях естетики як логічних формах пред-ставлено весь історичний досвід естетичного ставлення до дійснос-ті та естетичні характеристики світу культури і природи. Естетичні категорії не є нерухомими, незмінними сутностями. Вони історично змінюються і розвиваються, відображаючи етапи розвитку естетич-ного досвіду й пізнання. Система категорій як зміст естетичної тео-рії є мінливою конкретно-історичною єдністю, до того ж вона має культурно-регіональні та національні особливості.розвиток і розширення категоріального апарату естетики відбу-вається внаслідок розвитку як естетичної та художньої практики, так і наукової рефлексії щодо них. Теоретичне поняття набуває статусу категорії естетики, якщо воно містить у собі певну закономірність ес-тетичної та художньої діяльності. Естетичні категорії містять не тіль-ки пізнавальний, а й оціночний момент. Це пов'язано із своєрідністю естетичної та художньої сфер культури, що полягає в утвердженні людського, гуманістичного змісту культури.

43. Гармонія і міра. Категорії естетики — це естетичні відчуття, смаки, оцінки, переживання, ідеї, ідеали, естетичні міркування, судження. Категорії естетики історично змінюються і розвиваються, відображаючи певні етапи у розвитку людського пізнання. З відомого античного міфа Гармонія (у перекладі з грецької «злагода, лад»), була донькою бога війни Арея та богині кохання і краси Афродіти. У міфі відбилось уявлення про гармонію як породження двох протилежних основ — краси і боротьби, любові і війни. Інший давньогрецький міф розповідає про походження всесвіту, де гармонія є протилежністю хаосу, який виступає однією з першооснов виникнення всесвіту. Середньовічна естетика, яка виробляла своє розуміння гармонії, опинилася в складному і суперечливому становищі щодо античної спадщини. Античні уявлення про гармонійну побудову космосу, про мірне обертання небесних сфер не відповідали біблійним поглядам на будову і походження світу. Необхідно було обґрунтовувати нову християнську космогонію, аби замінити ідею космічної гармонії ієрархією земного і небесного, людського і Божого. Проте зовсім відмовитися від античного вчення про гармонію служителів культу не могли. Св. Григорій Нісський вважав, що гармонічна влаштованість світу є доказом слави Божої. Нової ідеєю щодо гармонії було уявлення її як тотожності цілого і частини; за нею стояло вчення стоїків і неоплатонівців про єдність мікро- і макрокосмосу.

44. Поняття естетичне. Зміст сутність. Естетичне — якісно визначене відношення. Це особливе емоційно-небайдуже, осмислююче, переживаюче відношення людини до виразних форм дійсності та переживання власного переживання. Поняття "естетичне" для означення специфічного — чуттєвого пізнання дійсності (див. лекцію 1) ввів у науковий ужиток О. Баумгартен. Естетичне переживання — особливий тип духовного досвіду. Закономірності його досліджені в праці І. Канта "Критика здатності судження". Поняття "естетичне" як особливий тип відношення використовують також А. Шефтсбері, Д. Дідро та ін. У естетиці І. Канта це поняття має багаторівневий характер творчої взаємодії суб'єкта з об'єктом, завдяки чому об'єкт відкривається виразними якостями як самоцінний та як джерело рефлексуючої здатності суб'єкта. Діалектика відношення в естетичному така, що предмет власними якостями формує почуття, робить його дійсним для суб'єкта. Водночас унаслідок небайдужості суб'єкта предмет набуває іншої — духовної, ідеальної життєвості, постаючи в свідомості та почуттях як ідеальний образ предмета небайдужості.

45. Категорія прекрасне і потворне. Категорії естетики — це естетичні відчуття, смаки, оцінки, переживання, ідеї, ідеали, естетичні міркування, судження. Категорії естетики історично змінюються і розвиваються, відображаючи певні етапи у розвитку людського пізнання. Прекрасне – категорія естетики, в якій знаходять відображення і оцінку явища дійсності і творів мистецтва, які дають людині відчуття естетичної насолоди, які втілюють у предметно-чуттєвій формі свободу і повноту творчих і пізнавальних сил і здатностей людини в усіх областях суспільного життя: трудовій, соціально-політичній, духовній та ін. Прекрасне – основна позитивна форма естетичного освоєння дійсності. В ній знаходить своє безпосереднє відображення естетичний ідеал. Категорія прекрасного є центральною категорією будь-якої естетичної системи. Вона одержала широкий розвиток ще в античній естетиці. Потворне, як і прекрасне є однією з ключових естетичних категорій. Ця категорія з найдавніших часів цікавила філософів і теоретиків мистецтва, але вичерпного й адекватного трактування потворного дано так і не було. Однак варто розрізняти потворне і уродливе. Воно як і жахливе і низинне являє собою одну з естетичних модифікацій, уродливе не обов'язково володіє естетичними функціями. Потворне ж являє собою саме естетичну категорію. Воно виражає неможливість відсутність досконалості, вона складає контраст стосовно позитивного естетичного ідеалу і містить у собі приховану вимогу чи бажання відродження цього ідеалу. Потворне тісно зв'язано з іншими естетичними категоріями. У формі уродливого потворне є присутнім у комічному (наприклад, у карикатурі). У формі жахливого воно протистоїть позитивними цінностям у піднесеному чи трагічному. Як і трагічне, потворне сприймається як втілення зла, але на відміну від трагічного загибель цього зла представляється заслуженою карою.

46. Категорія піднесене героїчне низьке / Піднесене – естетична категорія, яка виражає сутність явищ, подій, процесів, які володіють великої суспільною значущістю, що впливають на життя людини, на долі людства. Події і явища, що оцінюються як возвишені, естетично сприймаються людиною як протистояче всьому заземленому, примітивному, буденному. Возвишене викликає в людини особливі відчуття і переживання, яке піднімає його над усім примітивним, веде людину на боротьбу за високі ідеї. Возвишене тісно пов’язане з прекрасним, також виступаючи втіленням естетичного ідеалу. Низьке – категорія естетики, яка відтворює негативні явища дійсності і особливості суспільного та індивідуального життя. Які викликають у людини співвідносну естетичну реакцію (презирство і зневагу). Безкорислива мужність і жертовний героїзм, "готовність умерти за загальну матерь" відзначаються Фетом як прояв героїчного однієї зі складових категорії прекрасного, що приносить "практичну користь", т.к и в реальності,і зображені в художній творчості, вони представляють "віковічний приклад захисників Севастополя", що "ніколи для нас не пропаде" і завжди буде викликати готовність постояти за свою землю навіть ціною загибелі.

47. Категорія трагічне і комічне / Трагічне — це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя між необхідністю чи бажанням та неможливістю їх здійснення. В центрі трагічного — конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона бажає (свобода), або ж між тим, що людина має (обов'язком) і чого хоче (бажанням). Тобто конфлікт між прагненнями різного рівня — особистими та соціальними.Трагічний герой — це особистість, яка свідомо і вільно обирає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає страждання або навіть смерть. Комічне — результат контрасту, розладу, протистояння прекрасного потворному, низького — піднесеному, внутрішньої пустоти — зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. Комічне, як і будь-яке естетичне явище є соціальним. Воно перебуває не в об'єкті сміху, а в тому, хто сприймає протиріччя як комічне. Комічне пов'язане з загальною культурою людини. Форми комічного:гумор (використання дотепності та гри слів);

сатира (критика недоліків, суперечностей);іронія (прихований сміх, замаскований серйозною формою);

сарказм («зла іронія», що має руйнівну силу).

48 Предмет мистецтва. Предмет мистецтва складається в поступі історії й відображає рівень опанування людством стосунків з природою, всередині людських об'єднань, погляди на цінність людини та сенс її життя тощо. Тому предметом мистецтва є дійсність у її найбільш суттєвих виявах, що конкретизується, набуває образу в духовному світі людини, тобто постає людським образом — мірою його людяності. Інакше кажучи, основним предметом мистецтва є людина як суб'єкт духовного досвіду. предметом мистецтва є одухотворена людиною дійсність. Це світ, піднесений над його плинністю і випадковістю. Як такий він — незамінне джерело самоусвідомлення людством себе як творчого начала життя.

49. функції мистецтва. 1)Гносеологічна функція.. Без сумніву, відноситься до мистецтва первісної людини, що створювала наскельні малюнки або статуї для того, щоб пізнати зовнішній світ або для тренування власних умінь.2) Аксіологічна функція - кожна культура створює свої ідеали, що базуються на цінностях суспільства. 3) Суггестивна функція Суггестія - навіювання. Сугестивна функція - навіювання людини певного роду думок, почуттів, що впливають на психіку людини, функція пов'язана з певною гіпнотичною дією, впливом на людську психіку. 4) Виховна функція мистецтва Здатність мистецтва до виховання пов'язують з активізацією емоційно-чуттєвого початку, емоційним впливом мистецтва на людину. 5) Компенсаторна функція Розвиток людини обмежено багатьма факторами - суспільством, місцем проживання і т.д. Мистецтво руйнує ці обмеження, відновлює цілісність, повноту особистості. 6) Комунікативна функція. Аналізуючи феномен мистецтва, науковці різних історичних періодів підкреслювали його комунікативну перевагу над іншими формами суспільної свідомості.?) Естетична функція..Естетична функція - головна функція мистецтва, складає сутність художньої творчості, хоча й не перекреслює всі попередні. Мистецтво формує художні смаки, здібності й потреби людини, надає значимість світу в цілому і всім його проявам. Мистецтво пробуджує творчій дух особистості, бажання змінювати світ за законами краси й гармонії.

50. Стиль і художній метод. Сьогодні поняття «стиль» належить до найбільш дискусійних, що передусім пов'язано зі складністю його інтерпретації. Існує велика кількість моделей аналізу феномена стилю, які об'єднує між собою тенденція до певного ототожнення понять «художній стиль», «художній напрям» та «художня епоха». художній стиль – це система художньо-образних засобів і прийомів, що належать конкретному митцеві.

51. види та жанри мистецтва. жанри: романи, оповідання, поеми та ін. В конкретних видах мистецтво представлене так: література, театр, графіка, живопис, скульптура, хореографія, музика, архітектура, прикладне і декоративне мистецтво, цирк, художня фотографія, кіно, телебачення, тощо. Інколи види мистецтва подають у більш узагальненому варіанті: вербальні (словесні) мистецтва (1), музичні мистецтва (2), театральні мистецтва (3), пластичні мистецтва (ті, що втілюють у певний матеріал більш-менш конкретні образи – живопис, скульптура, графіка) (4), монументальні мистецтва (комплексне урочисте мистецтво, як-от архітектура, будівлі театрів, пам'ятні комплекси та ін.) (5), умовні мистецтва (декоративні або символічні) (6).

Поділ мистецтва на види обумовлений кількома чинниками:1) естетичним багатством і розмаїттям дійсності;

2) духовним багатством естетичних потреб і здібностей людини;3) багатством і різноманіттям культурних традицій, художніх засобів і технічних можливостей мистецтва.

52. Графіка. Графіка (нім. Graphik, грец. graphikos «написаний») — вид образотворчого мистецтва, для якого характерна перевага ліній і штрихів, використання контрастів білого і чорного, та менше ніж у живопису, використання кольору. Графічний — виконаний у стилі графіки.Різновид образотворчого мистецтва, що зумовлюється специфічними засобами зображення лініями, штрихами, крапками і плямами на поверхні,основою якої, зазвичай, виступає білий папір. Твори можуть мати як монохромну, так і поліхромну гаму.[1]Графіка поділяється на такі різновиди:станкова книжкова плакатна прикладна архітектурна. Графіка у лінгвістиці — це наука про письмо, яка досліджує співвідношення між літерами й звуками. Графіка - це вид мистецтва, назва якого походить від грецького слова, що в перекладі означає "пишу, дряпаю, малюю". Графіку можна вважати основою всіх образотворчих мистецтв. Адже основним засобом створення художнього образу у графіці виступає найбільш простий для людини спосіб відтворення побаченого - лінія, штрих, які творять контур предмету або фігури.

53. Живопис. Живо́пис (маля́рство, фр. peinture, англ. painting, болг. живопис, рос. живопись, пол. malarstwo, чеськ. malířství) — вид образотворчого мистецтва, пов'язаний з передачею зорових образів нанесенням фарб на тверді, гнучкі або тканеві поверхні, а також твори мистецтва, створені таким способом. Найбільш поширені твори живопису, виконані на пласких або майже пласких поверхнях, таких як натягнуте на раму полотно, папір, поверхні стін і т. д. До живопису відносять і виконані фарбами зображення на декоративному та церемоніальному посуді, поверхня якого може мати складну форму.

54. Скульптура. кульптура (лат. sculptura, від лат. sculpo — вирізаю, висікаю) — ліпка, пластика, вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об'ємну, тривимірну форму і виконуються із твердих чи пластичних матеріалів. Скульптура зображує головним чином людину, рідше тварин, її головні жанри — портрет, історичні, побутові, символічні, алегоричні зображення, анімалістичний жанр. Художньо-виразні засоби скульптури — побудова об'ємної форми, пластичне моделювання (ліпка), розробка силуету, фактури, у деяких випадках також кольору. За своєю формою розділяють два види скульптури: рельєф та круглу скульптуру. Остання в залежності від призначення ділиться на монументальну (великі архітектурні ансамблі, пам'ятники), монументально-декоративну (прикрашає будинки та парки) та станкову (зазвичай представлена в музеях, на виставках або є частиною інтер'єру)

55. Му́зика (від грец. μουσική — мистецтво муз) — мистецтво організації музичних звуків, передовсім у часовій (ритм), звуковисотній і тембровій шкалі. Музичним може бути практично будь-який звук з певними акустичними характеристиками, які відповідають естетиці тої чи іншої епохи, та може бути відтвореним при виконанні музики. Джерелами такого звуку можуть бути: людський голос, музичні інструменти, електричні генератори тощо.

56. Хореографія (від грец. χορεία — танець, хоровод, та грец. γραφή — писати) — мистецтво постановки танцю як послідовності кроків, рухів, фігур для створення найкращого сценічного ефекту. Мистецтво створення сценічного танцю ґрунтується на маніпуляції абстрактних елементів рухів людського тіла: простору, форми, часу, енергії в рамках емоціонального контексту з метою вираження унікального творчого голосу. Мова рухів хореографії — це мова танцювальної техніки балету, сучасного чи джазового танцю, хіп-хопу, народного танцю, обрядового танцю чи звичних повсякденних рухів. Хореографія намагається досягти в танцювальній композиції, органічної цілісності, ритмічної і неритмічної артикуляції, теми й варіації, повторення та імпровізації.

57. Архітекту́ра (грец. αρχιτεκτονικη — будівництво), — це одночасно наука і мистецтво проектування будівель, а також власне система будівель та споруд, які формують просторове середовище для життя і діяльності людей відповідно до законів краси. На сучасному етапі розвитку людства архітектура становить одну з найважливіших частин засобів виробництва (промислова архітектура — будівництво заводів, фабрик, електростанцій, тощо) та матеріальних засобів існування людського суспільства (громадянська архітектура — житлові будинки, громадські споруди та ін.). Її художні образи відіграють значну роль у духовному житті суспільства.

58. Декоративно-прикладне(ужиткове) мистецтво — один із видів художньої діяльності, твори якого поєднують естетичні та практичні якості. Декоративне означає «прикрашувальне».Ужиткове ж означає, що речі мають практичний вжиток, а не лише є предметом естетичної насолоди.Головне завдання декоративно-ужиткового мистецтва — зробити гарним речове середовище людини, її побут.Краса творів ужиткового мистецтва досягається завдяки декоративності. Декоративність є єдино можливим засобом вираження змісту та художньої образності. Поділ декоративно-ужиткового мистецтва на жанри здійснюється за призначенням предмета — меблі, одяг, посуд тощо, за технікою виконання — різьблення, ткацтво, розпис, за матеріалом — дерево, кераміка, текстиль, камінь, лоза, тобто використання природних матеріалів; метали та їх сплави, пластмаси, скло, порцеляна, папір та ін., тобто використання штучних, винайдених людиною матеріалів.

59. Театра́льне мисте́цтво (англ. Performing arts) — вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами. Театр (від грец. theatron " місце для видовищ, видовище) ~ це вид мистецтва, що образно відбиває дійсність, художньо опановує світ у формах драматичної дії. Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдяки синтезу драматургії, архітектури живопису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежити певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють переважно між собою, то мистецтво хореографії та театру, а далі ми побачимо, що і мистецтво кіно, використовує міжвидовий синтез. Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчістю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтворчості театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосередньо беріть участь принаймні п"ять осіб:

60. Мистецтво кіно. Кіномисте́цтво — вид мистецтва, твори якого створюються за допомогою кінознімання реальних, спеціально інсценованих, або відтворених засобами анімації подій.У кіномистецтві поєднуються естетичні властивості театру, літератури, образотворчного мистецтва та музики на основі властивих лише йому виражальних засобів, головне з яких фотографічна природа кінозображення та монтаж.

Поиск по сайту: