Сучасний економічний розвиток: проблеми та перспективи

Значний вплив на формування наукових уявлень про економічний розвиток, стабільність, глобалізацію формують праці класиків теорії і методології розвитку соціально-економічних систем; розробників теорії циклів та криз; дослідників теорії глобалізації, стабільного та економічно безпечного розвитку. Методологічним підґрунтям дослідження стали наукові праці українських та зарубіжних авторів: О. Білоруса, М. Блауга, Б. Боулінга, В. Гейця, С. Глазьєва, Дж.К. Гелбрейта, М. Єрмошенка, Дж.М. Кейнса, М. Кондратьєва, Р. Коуза, П. Кругмана, В. Леонтьєва, Д. Лук’яненка, В. Лукашевича, К. Маркса, Р. Нуреєва, Г. Одума, В. Ойкена, Ю. Пахомова, Д. Рікардо, А. Сміта, М. Чумаченка, Ю. Яковця. Але, незважаючи на суттєвий науковий заділ, низка проблемних питань залишається недослідженою, зокрема невизначеними є шляхи та механізми реалізації сталого екологічно та економічно безпечного розвитку в межах трансформаційних соціально-економічних систем в умовах глобалізації. Однією з нових теоретичних доктрин, що зробила спробу відповісти на сучасні виклики, є концепція сталого розвитку. Сутність її полягає у тому, що соціально-економічний розвиток має бути спрямований на гармонізацію еколого-економічного простору з урахуванням поточних інтересів і потреб кожної особистості і суспільства в цілому без загрози для інтересів і потреб майбутніх поколінь. Теоретичні концепції сталого розвитку сприймаються як відкриття сучасної наукової думки, але будь-яка концепція завжди має підґрунтя. Таким підґрунтям є здобутки різних шкіл економічної теорії, які тією або іншою мірою висвітлювали питання, які в сучасній інтерпретації можна віднести до нашої теми. Та праці науковців, які представляють фізико-біологічний концептуальний підхід в економіці і пов’язані із обґрунтуванням оптимального екологічного навантаження виробничих структур на екосистеми, яке б відповідало несучій здатності останніх. Сталий розвиток як процес має принципи, умови і чинники. Загальноприйнятим критерієм сталого розвитку доцільно сприймати стійкість (стабільність). Стійкість – це такий стан соціально-економічної системи, коли немає причин для порушення досягнутої рівноваги. Стабільність – це спроможність системи, яка виведена з стійкого стану, повернутися до нього самостійно. Головною умовою сталого розвитку є досягнення рівноваги, тобто такої симетричності процесів, що збалансовує деструкцію і відновлення, розпад і поєднання, поділ і інтеграцію. Найсучаснішим підходом до дослідження ринку є теорія хаосу. Наявність означеної теорії дозволяє стверджувати, що суспільство є надчуттєвою складною системою, яка постійно трансформується і знаходиться на грані хаосу. Тому, приймаючи стійкість (стабільність) рівноваги як головну умову сталого розвитку, доцільно сприймати її як ринкову.

Науковці розрізняють суспільно-соціальний, еколого-економічний і економіко-екологічний підходи до обґрунтування концепції сталого розвитку. Вважаємо за найбільш відповідний умовам нестійких соціально-економічних систем економіко-екологічний підхід – маючи на меті сталий екологічний розвиток, джерелом його досягнення приймаємо економічну складову. Таким чином, мова йде вже не про сталий, а про підтримуваний розвиток. Доцільність введення в науковий обіг нової категорії «підтримуваний розвиток» обґрунтована самою сутністю процесу сталого розвитку, бо головною умовою його реалізації є досягнення стійкої (стабільної) рівноваги, тобто потрібен по-чатковий етап, метою якого є формування базису для здійснення такої транс-формації за рахунок стабілізаційних економічних програм, стимулювання еко-номічного зростання, досягнення стійкого рівноважного стану. Підтримуваний розвиток – це процес приведення економіки у стійкий рівноважний стан з ме-тою формування базису для сталого економічного розвитку.Зміна парадигми економічних відносин завжди пов’язана з великою кількістю трансформацій соціально-економічних систем, передумовою яких є два типи чинників: об’єктивний розвиток суспільства і цілеспрямоване реформування сукупності наявних інституцій та взаємозв’язків між ними. Тривалість трансформаційного періоду залежить від спроможності соціально-економічної системи до саморозвитку, яка визначається на основі рівня стабільності та стійкості. Ступінь здатності (або нездатності) соціально-економічної системи до сталого розвитку можна визначити за допомогою системи індикаторів, які розроблено на основі методики Комісії ООН зі сталого розвитку. Серед напрямів вдосконалення системи показників оцінки рівня сталості пропонується: використання обмеженої кількості показників (15 індикаторів, які відображають вплив факторів сталості); перегляд вагової оцінки окремих факторів сталості в підсумовуючому інтегральному показнику, тому що, незважаючи на загальні принципи і єдину мету сталого розвитку для всього людства, резерви і засоби їх досягнення дуже різняться залежно від рівня стійкості кожної конкретної соціально-економічної системи; та розробка шкали результатів, яка дозволяє визначити пріоритетні напрями розвитку соціально-економічної системи. Дослідження теорій циклічності дозволило виявити певний зв’язок між циклічністю і сталістю розвитку соціально-економічних систем. Сталий розви ток теж має циклічний характер та налічує три фази розвитку: стабілізаційний розвиток (стимулювання економічного зростання); підтримуваний розвиток (створення економічних умов для сталого розвитку); сталий розвиток (сталий еколого-економічний розвиток суспільства). Означені стадії описують поступовий перехід від нестійкої неспроможної до сталого розвитку системи до стійкої системи, яка спроможна стало розвиватися. В межах дослідження теорій циклічності проаналізовано сучасну фінансово-

економічну кризу та встановлено, що це якісно новий тип – криза надвиробни-цтва вторинних цінних паперів, яка виникла в результаті зростання обсягів рин-ку вторинних цінних паперів випереджаючими темпами у відношенні до ринку товарів та послуг, що призвело до протиріччя між цими секторами ринку. Такий висновок зроблено на основі детального дослідження специфіки і характерних особливостей (полягають в її характері: глобальний, системно-інституційний, технологічний, інноваційний); суперечностей і протиріч (між генетично властивим капіталізму прагненням до наживи, заснованим на егоїзмі окремих людей, суспільних груп, держав і їх різних об’єднань, і можливостями та механізмами її досягнення); сутнісних причин сучасної кризи: фундаментальних (системні проблеми світового соціально-економічного розвитку); специфічних (особливості і проблеми економіки США, її становище, роль у світовій економіці); особливих (породжені характером, станом і специфікою розвитку нестійких економік). Глобалізація як складний за своєю структурою процес розвивається під впливом низки чинників: політичних, ідеологічних, культурологічних, цивілізаційних. Це зумовлює подвійний характер процесу. З одного боку, він є об’єктивним як результат розвитку виробничих сил та відповідних їм економічних відносин, а з іншого – суб’єктивний – як результат певної політики, яка проводиться найбільш потужними країнами. У цій роздвоєності приховується одна з суперечностей глобалізації. З одного боку, суб’єктивний глобалізм використовує об’єктивний процес поділу праці з метою реалізації своїх економічних інтересів та переформатовує міжнародні зв’язки у бажаних для себе напрямах для отримання доступу до економічних та фінансових ресурсів. З іншого – об’єктивна глобалізація, маючи на меті формування простору здійснення ефективного обміну для максимального задоволення потреб кожної особи у світовому суспільстві, обмежує можливості суб’єктивних глобалістів, які прагнуть досягнення індивідуальної мети. Вважаємо за доцільне використовувати якісно новий концептуальний підхід до дослідження процесу глобалізації, особливо з огляду на його сумісність із сталим розвитком суспільства, – системно-синергетичний, який базується на синергетичній парадигмі сучасної економічної теорії та системному аналізі. Таким чином, твердження стосовно тотожності глобального і сталого є помилкою. Глобалізація не спростовує спроможність сталого розвитку, але не є його основою, як і сталість не є характерною рисою складних глобальних систем. Тут доцільно навести класифікацію соціально-економічних систем в глобальному просторі, яка базується на двох критеріях: стійкість рівноважного стану системи та спроможність системи до сталого розвитку, що передбачає класифікацію країн на: промислово розвинуті (стійкі, спроможні до сталого розвитку), країни з трансформаційною економікою (нестійкі, спроможні до підтримуваного розвитку); нерозвинуті країни (стало нестійкі, неспроможні до сталого розвитку). З метою виявлення поточного соціально-економічного стану і пріоритетних напрямів розвитку України здійснено її внутрішній аналіз та зовнішній моніторинг. Внутрішній аналіз дозволив, з одного боку, встановити тенденції соціально-економічного розвитку, а з іншого боку – виявити невідповідність статистичної інформації дійсності. На основі детального аналізу соціально-економічного розвитку України констатовано: відсутність обґрунтованої стратегії в економічній політиці; пріоритети і економічні моделі розвитку, які періодично обговорюються (соціально орієнтована ринкова модель, інноваційна модель економічного розвитку), далі «паперових» варіантів і узгоджень не просунулися; відсутність національної стратегії сталого соціально-економічного розвитку та її правової бази; домінування політики над економікою. В Україні не політика – це концентроване відображення економіки, а економіка – концентроване вираження політики; не використано мультиплікативний ефект від компонування матеріально-речовинного потенціалу і нової ринкової системи організації економіки; негативні наслідки розриву традиційних кооперативних зв’язків, які існували в межах колишнього СРСР. Отже, наочним є висновок: Україна має яскраво виражений нестійкій стан, який характеризується наявною тенденцію до його погіршення. Зовнішній моніторинг соціально-економічного стану України здійснено на основі дослідження світових рейтингів, що підтвердило попередні висновки: економіка є нестійкою, інвестиційно непривабливою, не зорієнтованою на інноваційний розвиток. Так, зокрема, узагальнений рейтинговий показник (успішність країни) свідчить про те, що Україні треба докорінно змінювати напрями та механізми розвитку з урахуванням тенденцій світових глобальних трансформацій. Процес розробки стратегії сталого розвитку має альтернативний характер і повинен ураховувати особливості трансформаційного періоду. В Україні, враховуючи її нестійке становище, є потреба у реалізації підтримуваного розвитку, тобто формуванні економічного базису для подальших трансформаційних змін. Метою підтримуваного розвитку є створення середовища для задоволення соціально-економічних, інформаційно-інноваційних, екологічних, культурних потреб та інтересів суспільства в умовах ефективного економічного розвитку та мінімізації впливу на оточуюче середовище. Економічна політика держави в межах підтримуваного розвитку повинна базуватися на інноваційному розвитку, забезпеченні економічної безпеки та дійових інвайронментальних заходах. Оцінка поточного стану національної економічної безпеки України дала змогу стверджувати, що країна знаходиться за межею граничних значень і потребує розробки стабілізаційних програм і заходів. Особливу увагу в межах запропонованої стратегії підтримуваного розвитку необхідно приділити реальному сектору економіки, а саме – забезпеченню технологічної, енергетичної, інвестиційної та продовольчої безпеки. Наступною складовою сталого розвитку будь-якої держави світу є екологічна, що обумовлено, насамперед, обмеженістю ресурсних можливостей самовідтворення населення планети. Міжнародний екологічний статус України є зовсім непривабливим. Так, дослідження різноспрямованих рейтингових оцінок мало результатом: незадовільний стан використання науково-технічних, інтелектуальних, інформаційних і природних ресурсів; посилення негативної динаміки екологічного стану України; погіршення стану екологічної складової національної безпеки; неефективність внутрішньої екологічної політики. На сучасному етапі розвитку постає питання вирішення проблеми створення концепції «інвайронментального паритету», яка пов’язана з пошуками компромісних рішень щодо зниження загрози для населення і природи тієї або іншої країни від джерел небезпеки, обумовлених господарською діяльністю в інших країнах. У зв’язку з цим запропонована концепція передбачає управління трансграничними ризиками на основі створення взаємовигідної кооперативної угоди для обох партнерів. Методологічною основою концепції «інвайронментального паритету» є інформаційна база, сформована за рахунок широкомасштабних досліджень, спрямованих на одержання кількісних оцінок вартості подовження життя внаслідок вживання заходів технічного або організаційного характеру, в тому або іншому виді діяльності, з метою підвищення рівня безпеки населення. Більш того, у розвинутих країнах розпочато процес створення банків даних для цих розрахунків. Зіставлення вартості продовження життя в соціально-економічній системі в цілому з аналогічним показником для того або іншого виду діяльності дозволяє досягти максимальної корисності, тобто оптимізувати витрати на систему безпеки в цьому виді діяльності. Цей метод надає суспільству реальний засіб досягнення найвищого рівня безпеки за умови конфлікту з іншими законними потребами й обов’язками суспільства. Використання означеної концепції на практиці допоможе не лише оптимізувати відносини між окремими країнами і підвищити рівень безпеки життєдіяльності суспільства, а й надасть можливість країнам з нестійкою економікою відновити свій технічний потенціал і, як наслідок, підвищити рівень соціально-економічного розвитку.

Поиск по сайту: