Інституційні чинники економічного розвитку: теорія і практика

Практика реформування транзитивних економік впродовж останніх двох десятиліть довела безперспективність універсальних рецептів економічних перетворень, які були розроблені за принципами неокласичної школи. Не стала локомотивом сталого економічного зростання тотальна лібералізація торгівлі, яка не посприяла активізації надходжень прямих іноземних інвестицій, покращенню структури виробництва та експорту, полегшенню інтеграції країни у світове господарство. Зростання економіки пострадянських країн, що вимірюється темпами приросту ВВП, є результатом переважно екстенсивного розвитку завдяки використанню тимчасово вільних виробничих фондів, природних та трудових ресурсів, тобто чинників, що застосовувались в економічних дослідженнях неокласиків. На думку багатьох авторів, неокласична теорія має абстрактний характер, вирізняється негнучкістю, слабкими можливостями для врахування особливостей і змін, які відбуваються в економіках різних країн. Так, Р. Коуз, нобелівський лауреат, у доповіді при врученні йому цієї премії у 1991 р. зауважував, що традиційна теорія відірвана від життя, а об’єктом дослідження виступає система, яка існує лише в уяві економістів. Системна трансформація, що відбулась у перехідних економіках, супроводжувалась нестабільністю та непередбачуваністю перспектив, особливо довгострокових. Тому ресурсний, факторний підхід неокласиків, який виходить із стабільності ресурсів, не відповідав реаліям перехідного періоду. Більш прийнятним, на наш погляд, теоретичним інструментом його дослідження має бути інституційний підхід, методологічна база якого дозволяє будувати макроекономічні моделі, спроможні віддзеркалювати нестійкість та невизначеність багатьох аспектів розвитку економіки. Це забезпечується поєднанням у ній елементів різних наук – економіки, права, політики, культури тощо. Важливим для аналізу економіки інституціоналізму є розуміння того, що структурні зрушення в ній залежать від процесів, які відбуваються не дише в економічній площині, а й в інших сферах суспільства. Адже відстала технологія, політична нестабільність, деградація у сфері науки і культури, нерозвиненість ринкових інститутів, порушення законодавства може чинити більший гальмуючий вплив на розвиток економіки, ніж недостатнє надходження інвестицій. Інституційна теорія посідає особливе місце у сукупності економічних теоретичних здобутків. На відміну від неокласичного підходу, в цій теорії наголошується не стільки на результатах поведінки економічних агентів, скільки на самій поведінці, її формах і способах. Це стало можливим за умови, коли економічний процес розглядається як єдність двох взаємопов’язаних аспектів - ресурсно-технологічного та інституційного.

У ресурсно-технологічному аспекті, економіка розглядається як система способів поєднання ресурсів для виробництва визначених благ та послуг. Інституційний аспект економіки - регламентується як механізм соціального упорядкування економічних дій. Отже, інституційний аспект економіки розуміється ширше, ніж господарський механізм (плановий чи ринковий). План і ринок як поняття, незважаючи на відмінності, належить до одного класу способів соціального упорядкування економічних дій. Обидва вони базуються на принципі вибору з альтернативних способів використання обмежених ресурсів. Але інституційна теорія оперує й іншими способами соціального упорядкування, які ґрунтуються на механізмі мотивації, що надає змогу індивідуумам пристосовуватися до загальновизнаної стандартної, обумовленої соціальним досвідом моделі поведінки. Тим самим вони реалізують взаємні очікування і тільки завдяки цьому спроможні до співробітництва. А здатність до узгодженої дії в економічній площині є головним ресурсом, що виробляється інституційною структурою економіки, головним елементом «людського капіталу». Завдяки поєднанню ресурсно-технологічного та інституційного аспектів досягається, на думку Д. Норта, ідентичність теоретичного об’єкта аналізу та історичної реальності. Процеси взаємодії людей, з яких складається життєдіяльність суспільства, безпосередньо впливають на формування і розвиток інститутів як формальних (закони, нормативні акти та державні установи), так і неформальних (традиції, звичаї, неписані правила поведінки членів суспільства відносно один до одного та до держави, її установ та організацій). Економічна ефективність соціально-економічної системи на макрорівні, її конкурентоспроможність визначальною мірою залежать від держави, яка реалізує притаманні їй функції за умов оптимальних витрат на їх виконання. Держава в рамках цих функцій забезпечує умови для розвитку економіки, підвищення добробуту та соціальної захищеності громадян, підтримує цінову конкурентоспроможність завдяки створенню відповідних інститутів та забезпеченню їх діяльності. Нині науковий загал все ще дискутує питання про роль держави як інституційного чинника економічного розвитку та підвищення конкурентоспроможності. Одні науковці вважають, що роль держави повинна бути активною, особливо за умов глобалізації та реформування трансформаційних економік. На думку інших, роль держави є надто великою за часткою державних витрат і має бути зменшена. Частка державних витрат (з урахуванням величини зносу основних фондів бюджетних закладів та установ) у ВВП перехідних економік (за винятком Китаю) перебуває на рівні, який значно перевищує середні показники країн з ринковоюекономікою та зіставним рівнем ВВП на одну особу. Так, у країнах Центральної Європи частка державних витрат у ВВП перевищує 40%, тобто є удвічі вищою, ніж у подібних за рівнем розвитку країнах Південно-Східної Азії. Виходячи з цього, окремі вчені роблять висновок, що високий рівень державних витрат у перехідних економіках не сприяє успішному відновленню економіки та її подальшому розвитку. Розрахунки свідчать, що у ряді країн Центральної і Східної Європи динаміка державних витрат наприкінці 90-х і на початку ХХІ ст. має спадну траєкторію, а їх частка суттєво скоротилась, що зумовило формування висхідної динаміки ВВП. Досвід Китаю щодо зміни економічної ролі держави загалом та державних витрат у ВВП зокрема також оцінюється неоднозначно. Окремі дослідники вважають, що є стійкий зв'язок між розмірами держави і темпами економічного зростання. Максимізація темпів зростання економіки дає змогу підвищити сукупний обсяг продукування ресурсів у перспективі. Обсяг цих ресурсів може бути збільшений настільки, що відносно менша частка державних витрат все ж таки забезпечить їх більші абсолютні розміри. Прикладом цього може бути стратегічний маневр, здійснений Китаєм у 1979-1996 рр., внаслідок якого за 17 років відбулося не лише п’ятиразове збільшення величини номінального ВВП, а й подвоєння абсолютного обсягу державних витрат. У наступний період державні витрати в Китаї зросли з 13% до 20% ВВП, а високі темпи піднесення економіки нівелюють негативний впливзбільшення частки державних витрат. Досліджуючи причини збереження і навіть зростання ролі інституту держави в економіці, Дж. Стігліц пов’язує їх з неефективним за Парето ринком через ряд недоліків. Серед них автор виділяє такі.

- неспроможність механізму конкуренції протистояти монополії;

- неспроможність ринку постачати суспільні товари і послуги;

- недосконалість інформації про ситуацію на ринку;

- періодичні випадки високого безробіття, простоїв обладнання, інфляція,

нерівновага.

У розвинених країнах уряд несе відповідальність за стан справ в економіці, оскільки він розробляє і реалізує економічну політику. Завдання економічної політики визначаються необхідністю покращувати рівень ділової активності; підтримувати рівень зайнятості, який встановлено законом, або визнано на основі громадської думки. Крім того, уряд сприяє вирівнюванню регіонів економічного розвитку регіонів з тим, щоб не допускати соціальної напруженості. Дослідження практики розвинених країн дозволяє виокремити багато дієвих форм участі держави у функціонуванні економіки, зокрема, громадські роботи з метою підтримки зайнятості і купівельної спроможності постраждалих від економічної кризи; стимулювання рівня агрегованого попиту; стимулювання економічного зростання шляхом оптимізації оподаткування, зниження відсоткових ставок, державної підтримки експорту, виконання крупномасштабних проектів; державні закупівлі продукції оборонного і науково-технічного характеру, а також з метою забезпечення технологічного лідерства; державні закупівлі продукції сільського господарства і стратегічних видів сировини і матеріалів для системи державних резервів; встановлення гарантованих квот сільськогосподарському виробникові за умов недостатнього виробництва продуктів харчування та зростання цін на них та інше. Участь держави у процесі економічного розвитку забезпечує можливість координувати діяльність усіх економічних агентів, щоб узгодити економічні інтереси окремих інституціональних одиниць та національні економічні інтереси. Світова практика показує, що розвинені країни мають досить відпрацьований інститут держави завдяки чіткому окресленню загальної мети та функціональних завдань (передусім, зміцнення основ законності, підтримання збалансованого політичного середовища, інвестування соціально-культурної сфери, підтримка незахищених прошарків громадян, захист довкілля). Базові рамкові умови розвитку підприємництва охоплюють стабільне податкове законодавство, прозору звітність, стабільні правила гри тощо. Законодавчо забезпечуються стабільність законодавства, виконання контрактів та захищеність прав власності. Держави використовують різні інституційні регулятори в рамках середньо- і довгострокових стратегій, які за умов посилення глобалізації та конкурентної боротьби дозволяють досягти успіху. У цих стратегіях застосовувались методи планування, програмування, прогнозування, визначення пріоритетності інноваційних секторів економіки тощо. В Україні ці методи також використовувались урядом, але виявились неефективними через недостатній розвиток інституційної системи. Тому вважаємо, що досвід використання інституційних регуляторів в інших країнах дозволить оцінити їх корисність для України. При цьому має значення фаза розвитку суспільства. У періоди кризи, зазвичай, вдаються до використання інституційних структур держав з іншим їх типом. Зокрема, президент Рузвельт в 30-ті роки використовував елементи інституційної системи СРСР – механізми планування, організації громадських робіт, державну політику забезпечення повної зайнятості тощо. Після економічної кризи він застосував нестандартні рішення, зокрема затвердив для більшості компаній «кодекси чесної конкуренції», які зобов’язували їх брати на роботу визначену кількість безробітних. За рахунок цього вже впродовж трьох років було створено 10 млн робочих місць. Коли ж суспільство переходить до фази стабілізації, воно частіше звертається до інституційних форм тих країн, що мають аналогічну інституційну систему. Досвід США щодо підтримки конкурентоспроможності інституційними методами свідчить про їх високу ефективність. США зберігають переваги за низкою фундаментальних чинників тривалої дії, зокрема, застосування принципів економічного лібералізму, за якими здійснюється регуляторна політика та державне стимулювання економіки; підтримка лідируючих позицій в основних напрямах фундаментальної науки; наявність унікальних військово-космічних дослідницьких програм, що забезпечує країні довгострокові технологічні переваги. Для забезпечення потреб розвитку економіки в країні створюються умови для зростання інтелектуального потенціалу, розширення некомерційних сфер діяльності, диверсифікації громадських організацій. Збільшується суспільна цінність вільного часу тощо. Вказані процеси соціалізації можна вважати незворотними, оскільки вони призводять до глибоких змін у національному менталітеті та моралі. Завдяки задіянню інституційних методів, США мають постійно високий рейтинг конкурентоспроможності. Для посилення позицій США у конкурентній боротьбі суттєву роль відіграє національна рада з конкурентоспроможності - неприбуткова, незалежна двопартійна організація, яка розробляє рекомендації та стратегії забезпечення конкурентних позицій країни на світових ринках і підвищення рівня інноваційності економіки. Не лише на федеральному рівні, але й у штатах розробляються комплексні програми розвитку та підвищення конкурентоспроможності, складовими яких є: освітні програми, програми залучення іноземних продавців та покупців тощо. Одна із складових успіху при реалізації цих програм полягає у використанні інформаційних систем, які дозволяють встановити зв’язки з компаніями, розміщеними в усіх країнах світу. Аналогічні ради з конкурентоспроможності створені у Великій Британії, Франції, Польщі, Угорщині, Фінляндії, Данії та інших розвинених країнах. Структура цих рад дозволяє працювати з урядом, забезпечуючи механізм діалогу між державними, приватними, профспілковими і академічними установами з питань покращення конкурентоспроможності країни. Через прямі рекомендації, що ґрунтуються на дослідженнях, проведених радами, уряду надаються чіткі, обґрунтовані заходи політики та програми дій, реалізація яких сприятиме підвищенню конкурентоспроможності та покращенню рівня життя. До інституційних інструментів можна віднести, на нашу думку, впроваджені у регуляторну практику США закони про справедливу торгівлю і спецзамовлення, спрямовані на підтримку конкуренції у депресивних регіонах, що полягає у такому: якщо фірма-виробник, вона ж і постачальник, першою узгоджує з оптовим чи роздрібним підприємством ціну на продукцію, що буде поставлятися в регіон, то вже ніяке інше підприємство не може продавати на цій території аналогічну продукцію за більш низькою ціною, навіть якщо це економічно виправдано. Фізичних осіб це положення не стосується. Ще більш характерним є закон про спецзамовлення. За діючими правилами фірма, що рекламує свою продукцію через засоби масової інформації і рекламні видання, не має права продавати її за ціною, нижчою від вказаної в рекламі. Однак у разі появи випадкових покупців, що роблять одноразові закупки, фірми можуть надавати знижки з ціни товару. Такі закони забезпечують зайнятість

населення, розвиток власного виробництва у депресивних регіонах, можливість вижити у конкурентній боротьбі. З метою підтримки ефективного функціонування конкурентного середовища в США видаються замовлення на виготовлення продукції, надання послуг та виконання робіт не лише національним, але й іноземним фірмам за умови, що ціни на їхню продукцію (роботи, послуги) після імпортного очищення, будуть на 6-12% нижчими порівняно з мінімальними цінами національних товаровиробників. Найбільш успішний приклад модернізації економіки з використанням інституціональних регуляторів в азійському регіоні демонструє Республіка Корея. Вагома роль у розвитку конкурентоспроможності економіки Кореї належить такому інституціональному регулятору, як планування. Впродовж семи корейських п’ятирічок держава активно формувала пріоритети і шляхи досягнення модернізації. Приміром, у першій п’ятирічці зусилля спрямовувалися на розвиток важкої промисловості за активної участі держави у найбільш крупних інвестиційних проектах та стимулюванні експорту. У другій - розпочався розвиток високотехнологічних секторів економіки. Третя - забезпечила розвиток чорної металургії, суднобудування, нафтохімії, машинобудування, електроніки, кольорової металургії, шляхом створення 13 промислових комплексів із впровадженням контролю за цінами і зростанням заробітної плати. Для нарощування експортних поставок більшість фірм отримували великі закордонні кредити, а значна частина ризиків покривалась за рахунок державних коштів. У подальшому шляхом встановлення планових завдань забезпечувались високі темпи зростання ВВП на рівні 10% середньорічних, що супроводжувались зниженням інфляції з 39% в 1980 р. до 1,5% в 1986 р. Наприкінці 80-х років основна увага приділялась якісним параметрам економічної політики, удосконаленню системи соціального забезпечення, збільшенню інвестицій в депресивні регіони країни. Ще одним ключовим інструментом підвищення конкурентоспроможності корейських підприємств і розвитку малого бізнесу стала дебюрократизація економіки. Так, у 2005 р. для створення нової фірми в Кореї потрібно було затратити 22 дні і здійснити 12 процедур, тоді як у 1985 р. – 350 днів і заповнити 312 документів. Дослідження досвіду післявоєнного відновлення ряду країн, зокрема Німеччини, Італії, Японії, приводить до висновку, що першопричиною їхніх успіхів у економічній діяльності були не ресурси чи їх ефективне використання, а неформальна складова інституціональної системи - законодавство та його абсолютне виконання кожним громадянином. Слід погодитись з думкою фахівців, які вважають, що одним з найважливіших чинників виходу з глибокої кризи були регуляторні інституційні інструменти залучені з неекономічних сфер до процесу відновлення. Наведені країни потерпіли поразку у війні, пережили розвал тоталітарних режимів, тривалу іноземну окупацію, втрату значної частини державного суверенітету. Вони розпочали відновлення на руїнах власних економічних систем. Але вже через 20 років ці країни зуміли завоювати вагоме місце у світовій економіці. При цьому ні одна з них не копіювала досвід інших, але для всіх була притаманна загальна особливість - країни максимально використали свої культурно-історичні і психологічні ресурси, тобто неформальні інституції неекономічної сфери. Програми відновлення цих країн не обмежувались кількістю потрібних ресурсів та іншими суто господарськими чинниками. У них враховувались такі культурно-історичні чинники, як національний характер, розуміння єдності майбутнього країни і кожного її громадянина, рівень освіти і загальної культури. Це дозволило згуртувати суспільство, стрімко підвищити якісні характеристики людського капіталу та зумовило можливість при вкрай обмежених господарських ресурсах досягти найбільш значимих суспільних результатів. Отже, аналіз зарубіжної практики використання інституційних регуляторів засвідчив, що конкурентні стратегії розвинених країн спрямовані на середньо- та довгострокову перспективу і базуються на застосуванні методів індикативного планування, наукових прогнозів технологічних змін та пріоритетності інноваційних секторів економіки. У розвинених країнах створено сприятливе інституціональне середовище, за якого плани, програми та прогнози реалізуються в економічній діяльності, а суб’єкти господарювання отримують переваги в конкурентній боротьбі як на внутрішньому, так і на глобальному ринках. В Україні впродовж тривалого часу накопичено досвід розробки програм та прогнозів економічного і соціального розвитку країни на коротко-, середньо- і довгостроковий періоди, науково-технічних програм, програм розвитку окремих галузей, програм, спрямованих на вирішення окремих складних проблем. В останнє десятиріччя прикладами розробки таких програм і прогнозів можуть бути «Україна-2010», ресурсозбереження – 2030, розвиток потенціалу промисловості, програма підготовки до Фіналу Чемпіонату світу з футболу у 2012 р. Неодноразово розроблялися програми і прогнози розвитку експортного потенціалу тощо. Однак, як свідчить практика, програми та прогнози часто мали декларативний характер і не виконувались, через недостатність фінансування та відсутність відповідного інституційного середовища, що ґрунтується на цивілізаційних цінностях. Високий рівень відкритості української економіки не супроводжувався позитивним впливом на економіку, оскільки доходи від експортної діяльності не інвестувалися в розвиток економіки, а залишалися за кордоном або витрачалися на споживання невеликої частини населення. На відміну від розвинених, країни, що розвиваються, та з перехідними економіками, в тому числі й Україна, керуються інструментами та засобами короткострокової дії в рамках виконання щорічних державних бюджетів, що істотно обмежує їх регуляторний потенціал. Наслідком нерозвиненості інституціонального середовища в Україні, як і інших перехідних економіках, є значна частка тіньової економічної діяльності. На відміну від розвинених країн, де «тіньовий» сектор є досить обмеженим і не має відтворювальної спроможності, в окремих трансформаційних економіках, він чинить руйнівний вплив на розвиток суспільного виробництва. В Україні частка «тіньового» сектора ще донедавна оцінювалась на рівні 50-60% ВВП. Але останнім часом, на наш погляд, ситуація дещо поліпшується завдяки роботи з гармонізації національногозаконодавства відповідно до вимог СОТ і ЄС.

Висновок

Сучасний економічний розвиток, таким чином, базується на 3х ключових факторах: природно-ресурсному, інституціональному та інформаційному. будь який розрив у рівномірності впливу означених сил викликає дисбаланс у темпах та якості економічного розвитку. Світовий досвід застосування регуляторних моделей свідчить, що з позицій забезпечення економічного розвитку та зростання конкурентоспроможності країн із трансформаційною економікою, зокрема України, найбільш прийнятною концепцією регулювання є інституціоналізм. Однак рівень соціально-економічного розвитку, політична нестабільність, незбалансованість зовнішньоторговельних відносин, неузгодженість державних та корпоративних інтересів не відповідають його базовим вимогам, що зумовлює загрозливе відставання з реформуванням економіки та актуалізує проблему задіяння інституціональних засобів, зокрема індикативного планування, програмування, реалізації масштабних проектів, прогнозування технологічного розвитку для активізації позитивних структурних зрушень і подолання кризових явищ в економіці та зовнішній торгівлі.

Список літератури

1. Яковец Ю.В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций / Ю.В. Яковец; Междунар. ин-т П. Сорокина – Н. Кондратьева. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Экономика, 2003. – 411 с. – (Российская социально-экономическая мысль).

2. Белорус О.Г. Глобальное устойчивое развитие / О.Г. Белорус, Ю.М. Мацейко; Киев. нац. экон. ун-т. – К.: КНЭУ, 2006. – 488 с.

3. Білорус О.Г. Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації: монографія / О.Г. Білорус [та ін.]; відп. Д.Г. Лук’яненко; Київ. нац. ун-т економіки. – К.: КНЕУ, 2001. – 538 с.

4. Герст П. Сумніви в глобалізації: пер. з англ. / П. Герст, Г. Томпсон. – К.: К. І. С., 2002. – 306 с.

5. Глобалізація і безпека розвитку: монографія / Нац. акад. наук України, Ін-т світової економіки і міжнар. відносин, Київ. нац. екон. ун-т; О.Г. Білорус [та ін.]; кер. авт. кол., наук. ред. О.Г. Білорус. –К.: [Б. в.], 2001. – 734 с.

6. Глобальные трансформации и стратегии развития: монография / О.Г. Белорус [и др.]. – К.: Орияне, 2000. – С. 266.

7. Коллонтай В. Западные концепции экономической глобализации / В. Коллонтай // Грани глобализации: Трудные вопросы современного развития / М.С. Горбачев [и др.]. – М., 2003. – 592 с.

8. Лук’яненко Д.Г. Економічна інтеграція i глобальні проблеми сучасності: навч. посіб. / Д.Г. Лук’яненко; Київ. нац. екон. ун-т. – К.: КНЕУ, 2005. – 204 с.

9. Прыткин Б.В. Глобальная экономика – ключ к самосохранению. Деятельность эколого-экономических систем / Б.В. Прыткин. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – 335 с.

10. Туниця Т.Ю. Еколого-економічні засади моделі сталого розвитку / Т.Ю. Туниця // Стратегія розвитку України (економіка, соціологія, право). – 2004. – Вип. 3–4. – С. 740–744.

11. Введение в институциональную экономику: Учеб. Пособие / Под ред. Д.С. Львова. – М.: Изд-во «Экономика», 2005. – с. 88-89.

12. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. М.: ФЭК Начало, 1977 г.

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

ДВНЗ «Київський національний економічний університет»

Реферат на тему:

«Чинники сучасного економічного розвитку»

Виконав

студент IV курсу

денної форми навчання

спеціальності 6501

групи 1

Шевченко Максим

Перевірив: проф. Зайцев Юрій Кузьмич

Київ 2012

Поиск по сайту: