Народна педагогіка: досвід і потенціал

Уперше цей термін запровадив український педагог Олександр Духнович (1803-1900 рр.).Мудрість народу в царині виховання поступово сформувалася в поняття "народна педагогіка". "Народною називають ту педагогіку, яку створив народ, — писав український педагог-дослідник М.Г. Стельмахович. Це галузь емпіричних педагогічних знань і досвіду народу, що виробляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання та навчання"1. На основі масиву знань певної етнічної спільноти про виховання молодого покоління виникла етнопедагогіка.

. Вони знайшли своє відображення у звичаях і обрядах, пов'язаних з життям дітей і молоді, у фольклорі, іграх і іграшках, у традиціях сімейного і громадського виховання. Обидва поняття — народна педагогіка та етнопедагогіка — збігаються, однак перше частіше використовують у літературі на означення донаукових педагогічних знань і тих, що існували й існують поза теоріями і науковими системами і випливають з живого досвіду підготовки до життя підростаючих поколінь; друге ж переважно вказує на національну самобутність, етнічну специфіку й оригінальність традиційних педагогічних знань.

Народна педагогіка пройнята глибокою людяністю. Вона високо підносить гідність людини, її життєву місію. В укр

аїнському фольклорі оспівуються велич людини, краса її духовних якостей. Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного побутового і трудового життя людей, а основними методами –спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій.Народно-виховна мудрість виробила певні принципи виховання: природовідповідність, народність, гуманне ставлення до дитини, виховання у праці, послідовність, систематичність, активність дитини, емоційну основу виховання тощо.

До провідних засобів народної педагогіки належать: рідна мова, усна народна творчість, народні іграшки, забави,обряди, традиції, матеріальна культура народу, праця. Умови матеріального життя праукраїнців (хліборобська культура), їх духовність (язичництво, в основі якого лежить культ предків, природних явищ, землі, матері) визначили сутність 11українського народно-педагогічного ідеалу: людина – трудівник, патріот, гуманіст.Досвідчені мисливці вчили дітей звіроловству, хлібороби прилучали до рільництва, пасічники – до бортнярства, здібні майстри – до різних способів виготовлення знарядь праці. Населення України степової смуги уV-IV тисячоліттях до Різдва Христового мало надзвичайно високий рівень культури, вірувань, моралі, і найголовніше – населення на землях України в епоху неоліту вплинуло на формування праукраїнської давньої мови! У наших пращурів були домашні тварини, зародки землеробства, первісний агрономічний та астрономічний календарі (а отже, систематичні, науково організовані спостереження, результати яких письмово оформлені, причому не примітивними письменами – зарубинками, а такими знаками, що могли передати усю глибину відкриттів, досвіду, аналізу висновків, теоретичні узагальнення).

Звичаї і традиції завжди закріплюють те, що досягнуте в гро-мадському та особистому житті, є сильними соціальними засобами стабілізації суспільних відносин. Вони виконують роль соціальних механізмів передачі новим поколінням взаємин старших поколінь, відтворюють у молодіжному житті ці взаємини; служать засобом стабілізації усталених у даному суспільстві відносин; здійснюють відтворення цих відносин у житті нових поколінь. Традиції, наслідування яких здійснювалося за допомогою агрономічного календаря, мали неабияке значення для формування упідростаючої зміни відповідального ставлення до життя та праці.

Виконання молодими людьми трудових операцій за річним астрономічним колом вносило у процес оволодіння вміннями та навичками землеробської праці певну послідовність, що сприяло кращому засвоєнню народних знань та досвіду. Ефективність цього шляху трудової підготовки посилювалася завдяки аграрно-календарній обрядовості.

Обряди мали виховні впливи на молодь саме через залучення юнаків і дівчат до святкових, урочистих подій, заходів, що вимагали демонстрування власних умінь та здібностей: спів, танці, змагання тощоЗ появою приватної власності й господарського відокремлення сімей, перетворенням їх на основні господарськіосередки суспільства виникло увиразнення виховних функцій. У ролі педагогів вже виступає не община, а, насамперед, сім’я, батьки. Отже, суспільне виховання замінюється індивідуально-сімейним вихованням. Причому змінюється не тільки форма, а й зміст і цілі виховання. З розвитком суспільства розвивались і народно-педагогічні методи: від інстинктивного наслідування, застереження, заборони, до пояснення, переконання, заохочення, спонукання, природовідповідного залучення до спільної діяльності у всіх сферах життя громади, особистого прикладу батьків. Перехід від зовнішнього регулювання поведінки людини (через формально-показові дії) до внутрішнього (на основі відповідних моральних принципів) сприяв піднесенню української народної педагогіки на новий, вищий рівень її розвитку. У центрі виховної практики вперше постає проблема формування духовних якостей особистості.

З утворенням української держави Київської Русі українська народна педагогіка піднялася на вищий щабель розвитку. Якщо до цього творцями й носіями народної педагогічної мудрості українців були селяни, то в умовах Київської Русі до неї активно долучаються міські мешканці – майстри, ремісники, підмайстри, челядники, чорнороби. Це помітно збагатило її зміст і

виховні можливості.У створенні української народної педагогіки брали участь люди різного соціального і майнового стану. Однак майнова розмаїтість не тільки не заперечує наявності в ній українського національного та загальнолюдського, а

й неухильно підпорядковується їм.Норми, загальнолюдські аспекти й елементи народної педагогіки ґрунтуються на властивих будь-якому суспільству зв’язках, на обов’язкових для родинного, громадського й державного життя відносинах. Серед загальновизнаних у всі часи благ першим і найціннішим є здоров’я і життя людини. Спільними для всіх умовами буття були й залишаються продовження роду і ті соціальні явища, які покликані служити цьому: шлюб, сім’я, народження і виховання дітей,

забезпечення морального захисту людини від свавілля окремих осіб на ґрунті гуманності й справедливості.

Прийняття християнства Київською Руссю у 988 р. справило колосальний вплив на масову практику виховання дітей та молоді в

Україні. Для української народної педагогіки стають притаманними не тільки власний досвід виховання, а й заповідіхристиянського вчення, а з ним – і багатющий досвід духовно-морального виховання народів Близького Сходу й Середземномор’я. Зміст церковних канонічних збірників, нормативного матеріалу,

родинно-побутових звичаїв переконує, що в рамках впливу релігії перебували сім’я і всі основні етапи життя людини. Обряди хрещення, шлюбу, похоронів, вшанування покійників, надання імені новонародженомувзяла під опіку церква.

Ідея соціальної справедливості, яку проповідувало християнство, –рівність усіх перед Богом, єдність людської історії, осуд жорстокості, насильства, скнарості й здирства, спонукання до совісті, честі, милосердя, заклик до “внутрішньої чистоти” й людської гідності, порядності швидко проросла у душах праукраїнцівМожливість зберігати безцінні думки щодо виховання в українській народній педагогіці з’явилася після винайдення письма та впровадження кирилиці.

Українська народна педагогіка увібрала в себе всі щасливі й нещасливі, героїчні і трагічні події, які випробував на собі український народ.

Своє продовження українська державність знайшла ще на 200

років у Галицько-Волинській державі. Ці події мобілізували народну пе-дагогіку на виховання у дітей наполегливості у боротьбі за власну долю і долю всього народу, формування витривалості й відваги, прагнення до переборення всіляких труднощів, виявлення любові до рідної землі, героїчної історії своїх предків.

Усна народна творчість забезпечувала формування національної свідомості й патріотизму молоді, а безпосередня участь у боротьбі проти чужоземних нападників гартувала характер та волю й одночасно була суворим іспитом на громадянську зрілість.

Новий імпульс у розвиток української народної педагогіки внесла національно-визвольна боротьба українського народу проти татаро-турецьких і польських загарбників за козацької доби (XV-XVII ст.). У цей період з’являється педагогіка козацька, головним виховним ідеалом якої став козак як втілення чеснот справжнього українця, мужнього лицаря-визволителя, безстрашного оборонця рідної землі, безкорисливого захисника всіх скривджених і знедолених.15виховним впливом, яка на той час стала вже міцною і загартованою у боротьбі за ментальність українців. Завдяки їй серед народу жила любов

до національних звичаїв, традицій, мови, історії, обрядів тощо.Елементи відродження української народної педагогіки почалися у першій половині XIX ст. А наприкінці XIX і на початку XX ст., воно набрало широкого розмаху і йшло в контексті загальної боротьби нашого народу за національне відродження.

Складним у долі української народної педагогіки стало XX ст. Українська державність, вперше за довгі століття утверджена на всіх землях у 1918 р., знову була зруйнована

Деяке пожвавлення у напрямку українізації відбувається в часи УНР. Але незабаром сталінський режим з його славнозвісним терором знищив педагогічну спадщину, створену розумом і талантом українського народу.

Ленінсько-сталінська, а згодом брежнєвсько-сусловська ідеології, що насаджувалися українському народу, негативно вплинули на розвиток української народної педагогіки у цей період відкрило широкий простір для відродження й розвитку української

народної педагогіки, її втілення у навчально-виховний процес.

Нині педагогіка національної школи базується на інтеграції народної педагогіки, етнопедагогіки та педагогічної науки в цілому, передової практики навчання і виховання молоді. Їх преплетення не означає позбавлення самостійності чи індивідуальних рис власного вияву, бо кожна з них, поруч зі спільними, наділена, також, належними тільки їй прикметами.

Отже, розвиток української народної педагогіки найбільш активно і плідно відбувався в часи підйому національного духу, утворення державності. Українська народна педагогіка у своєму розвитку пройшла такі етапи: дохристиянський період, часи Київської Русі, часи Козацької держави (козацька педагогіка), період існування УНР та гетьманства П.Скоропадського, період утворення Української незалежної держави.

Важливими складовими народної педагогіки є:

а) родинна педагогіка - сукупність знань і досвіду щодо створення і збереження сім'ї, трудових, моральних, мистецьких, сімейних та інших традицій. Вона сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'яті померлих та ін.;

б) педагогічна деонтологія (грец. deon- потрібне, необхідне) - народне вчення про виховні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів - перед учнями, вихователів - перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання ними педагогічних функцій;

в) педагогіка народного календаря - сукупність знань про виховання дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.

Своєрідним феноменом народної педагогіки в Україні є козацька педагогіка - знання і досвід формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.

Джерелами народної педагогіки є фольклорні твори, етнографічні матеріали, народні звичаї, традиції, свята, іграшки та ін.

Поиск по сайту: