Моральні позиції ХХ ст

Певна моральна напруженість питань національного самовизначення особистості, виразно відчутна в культурі XX ст., має свої підстави. Надто багато випадків переслідувань і утисків особи через її національну належність, позбавлення її на цій основі прав, свободи, а часто й самого життя знає новітня історія. Людство, треба сподіватися, ніколи не забуде такі кричущі трагедії, як геноцид вірмен в Османській імперії (1909— 1918 рр.), винищення євреїв нацистами (самі євреї називають цей апокаліптичний злочин Катастрофою або ж Нещастям — Шоах), голодомор 1933 р. в Україні. Й ці акції — не жахлива випадковість, а крайні вияви певної могутньої тенденції. Задовго до «спутника» і «перестройки» в мови різних народів світу ввійшло російське слово «погром» —починаючи з 1881—1882 рр. щоразу сильніші хвилі погромів прокочувалися по Росії, аж поки не досягли свого апогею під час громадянської війни. Весь світ знає про утиски чорношкірих і кольорових жителів СІНА та їхню боротьбу за свої права, але ще й досі немає, мабуть, повної картини того, якими репресіями на національній основі супроводжувалося «будівництво комунізму» в СРСР — від їх найжорстокіших форм до рафінованого психологічного тиску, причому не тільки з боку правлячої верхівки, а й з боку «широких мас трудящих» у їх, так би мовити, історичній самодіяльності. Й нині в різних куточках світу ми бачимо приклади дикунського переслідування людей за національною ознакою, етнічних чисток тощо. Чи маємо ми підстави взагалі сподіватися на те, що подібні ганебні ексцеси коли-небудь припиняться? Деякі цілком реалістичні міркування наводять, навпаки, на думку про можливість їх чергового загострення в недалекому майбутньому...

Слід мати на увазі, що для особи духовно неспроможної, нездатної відшукати власний ґрунт і шлях у житті, легкодоступна єдність національного колективу завжди є неабиякою спокусою. Це — найлегший спосіб здобути відчуття впевненості, осмисленості власного існування, відчути навіть певну гордість за себе і «своїх» (за висловом Артура Шопенгауера, «найдешевша гордість —це гордість національна») вкупі з п'янкою безвідповідальністю за широкими плечима «патріотів»-однодумців. Тим-то, як: зазначав Томас Манн устами одного зі своїх персонажів, часом люди здатні накоїти саме «в ім'я народу такого, чого б, мабуть, не зробили в ім'я Бога, в ім'я людства чи в ім'я права».

Саме цей негативний досвід надає фундаментального значення зафіксованій у Загальній декларації прав людини принциповій рівності прав і свобод людей незалежно від їхнього національного походження. До всіх власне юридичних актів, що мають гарантувати цю рівність прав, включаючи й право представників кожної нації на культивування рідної мови, виховання і традицій, сучасна етика має додати й наступне:
* ніхто не повинен пов'язувати моральний статус і рівень моральних вимог до особистості з її національною належністю;
* ніхто не повинен позбавляти людську особистість права на національне самовизначення;
* ніхто, крім самої особистості, не повинен визначати її моральний обов'язок перед нацією, до якої вона належить.

Останні два з наведених положень, очевидно, потребують пояснення.
Положення про національне самовизначення особи на перший погляд може видатися парадоксом. Якщо я, скажімо, грузин, то який сенс мені записуватися в якути і що, крім сміху, це може викликати?
Справа, однак, не така проста, як здається. Насамперед, у всьому світі існують мільйони людей, що є нащадками представників різних, інколи багатьох, націй. Якщо моя мати грузинка, а батько — росіянин (мати якого, до того ж, була якуткою), то це вже справа мого вибору, мого самовизначення, з якою національною традицією я ідентифікуватиму власну особистість, і мораль має захищати моє право на подібний вибір. Відомі, далі, численні випадки того, як люди однієї національності, вільно чи невільно потрапивши до іншого національного середовища, ставали представниками (інколи — видатними й глибокими) тамтешньої культурної традиції. Гійом Аполлінер — великий французький поет, хоча за походженням він поляк, так само як і чудовий англійський романіст, один з репрезентантів «великої традиції» англійської класичної прози Джозеф Конрад. Пауль Целан, за походженням єврей із Чернівців, живучи в Парижі й викладаючи там англійську мову, став одним із кращих німецьких поетів сучасності, носієм чудового німецького поетичного стилю. Чи ж нам засуджувати таких людей за їхній національно-культурний вибір?

Звичайно, подібний вибір не є абсолютно довільним — він завжди спирається на внутрішні потенції самої людської суб'єктивності, на її відчування власних буттєвих коренів. Людина, зрештою, може обрати тільки саму себе, проте дуже важливо, щоб себе, таку, якою вона є і може бути, вона саме обрала, — у цьому, як показав ще попередник екзистенціалізму датський мислитель С. К'єркегор (1813—1855), і полягає її суб'єктивна автентичність. Людині не личить бути пасивним речоподібним об'єктом, зокрема й національність не є її суто об'єктною характеристикою. Отже, там, де не обирає вона сама — обирають за неї. Й той, хто заперечує право людської особистості на національне самовизначення, вільно чи мимовільно недалекий від того, щоб визначати її національність за неї — відомим методом «п'ятої графи» (за котрим і досі жалкують у нас деякі свідомі патріоти), за формою черепа чи якось інакше. Але з наведених вище історичних прикладів ми вже бачили, до чого це може призвести.

Не менш парадоксальним — навіть «аморальним» — Може видатися комусь і твердження про неприпустимість формулювання за іншу людину її власного морального обов'язку перед нацією, до якої вона належить. Проте й Це положення має безперечні підстави.
Духовна криза пізнього Ренесансу стала, скажімо, для європейської й світової моральної культури досвідом не менш повчальним, ніж творче піднесення, породжене цією епохою. Треба сподіватися, що й страшні колізії XX ст. виявляться кінець кінцем для прийдешніх поколінь досвідом, що зробить їх мудрішими й обережнішими, чутливішими до запитів реальності і вимог людяності й моралі.

Поиск по сайту: