Чи існує моральний прогрес?

Розглянуті аспекти суспільного буття моралі вже дають можливість дослідити поставлене питання. Отже, чи існує моральний прогрес?
Узагалі прогрес (з латини —крок уперед) —це поступальний розвиток за висхідною, перехід до досконалішого стану. З утвердженням у XVII—XIX ст. науково раціоналістичної картини світу уявлення про неухильне прогресування людського роду як у промислово-технічному, так і в духовному, моральному відношенні здобуває дедалі ширші права, поки не стає чимось саме собою очевидним. Воно й зрозуміло: свій безперечний поступальний розвиток науково-технічний розум усвідомлює як розвиток людської культури загалом, а звідси вже недалеко й до висновку про прогресивний розвиток такої специфічної ланки останньої, як моральність. Тим більше що й критерії для такого поступу приймалися, в дусі часу, цілком раціоналістичні: усвідомлення людиною — «розумним егоїстом» —«справжніх» своїх потреб та інтересів, утвердження заснованої на «законах Розуму» соціальної справедливості тощо.

Не дивно, що найпереконанішими виразниками ідеї прогресу виступали мислителі раціоналістично-просвітницької або сцієнтистської орієнтації: А. Тюрго (1727— 1781), Ж. А. Кондорсе (1743—1794), засновники позитивізму О. Конт (1798—1857), Г. Спенсер (1820—1903) та ін. На противагу поверхово-еволюціоністським тлумаченням людського поступу як безперервного й однонаправленого нагромадження кількісних змін, Дж. Віко (1668—1744) й особливо Г. В. Ф. Гегель розробляють діалектичне його розуміння, що враховує суперечливий характер історичного розвитку, діалектику в ньому свободи й необхідності, кількості й якості, надбань і втрат.

Діалектико-матеріалістичну концепцію суспільного прогресу (з якої випливали й певні висновки щодо моралі) знаходимо в К. Маркса. Всіх зазначених мислителів поєднувала, однак, віра в наперед визначений хід історичного розвитку, в те, що сама історія, незалежно від свідомості й бажання окремих індивідів, веде до вдосконалення людського суспільства і властивих йому моральних стосунків зокрема — чи то шляхом еволюції, поступових кількісних змін, чи революційним шляхом. У будь-якому разі неухильне прогресування людства вважалося чимось об'єктивно неминучим.

Треба сказати, реальний перебіг подій у XIX ст. начебто підтверджував подібні оптимістичні уявлення про неминучість прогресу. Саме в цьому столітті в основному було ліквідоване рабовласництво (чому передувала, втім, кривава громадянська війна в СПІА); в Російській імперії скасовано кріпосництво й проведено ряд радикальних реформ суспільного устрою; робітничий рух досяг перших відчутних результатів; розгорілася боротьба за рівноправність жінок. Якщо на початку століття ще існувала й функціонувала інквізиція, яка посилала на вогнище своїх жертв (останньою з них став нещасний учитель Каєтано Ріполь, скараний на автодафе у Валенсії 1 серпня 1826 р., між іншим, не за що інше, як за проповідь «золотого правила» моральності «не роби іншому того, чого не бажаєш, щоб робили тобі», в якому він убачав сутність релігії), — то наприкінці XIX ст. актуальним стає вже питання про відміну смертної кари взагалі. Випадки її застосування у всій цивілізованій Європі вимірювалися вже одиницями на рік. Підсумовуючи все це, гріх було б, мабуть, сумніватися в тому, що людство справді впевнено рухалося в той час шляхом прогресу.

Аж ось почалося наступне, XX ст. Б.Пастернак писав колись про те, що справжнім його початком став 1914 р. — рік вибуху першої світової війни. Але й до того палахкотіли вже криваві англо-бурська і російсько-японська війни, потім — війни на Балканах, по Росії прокочувалися погроми, в Туреччині османські шовіністи розпочали велику вірменську різню... Подальша історія XX ст. відома всім. і от, після тих грандіозних «викидів» людського болю і страждань, до котрих вона призвела, після нечуваної девальвації людського життя і духовності, чи не виглядає знущанням сама постановка питання про моральний прогрес?
Принаймні, впливові ідейні течії XX ст. нерідко намагалися обійтися взагалі без посилань на «скомпрометовану» ідею прогресу й будувати уявлення про людську автентичність і мораль не на сумнівному нині ґрунті історицистських сподівань і віри у «світле майбутнє».

Історицизм — термін, введений відомим сучасним філософом К. Поппером (1902—1994) у книзі «Злиденність історицизму» (1944—45) Для позначення такого підходу до соціальних наук, згідно з яким їх принциповою метою є історичне завбачення, можливе завдяки відкриттю «ритмів», «моделей», «законів» або «тенденцій», які становлять основу історичного розвитку. Простіше кажучи, історицизм пов'язаний з вірою в нездоланну історичну необхідність, у підпорядкованість соціальних процесів тим чи тим універсальним законам, завдяки чому їх нібито й можливо прогнозувати.

Виходячи з екзистенції людини, її безпосереднього існування «тут» і «тепер». Оптимізм — до речі, разом з песимізмом — відкидається як пережиток XIX ст.; натомість екзистенціальна філософія висуває тему «рішучості» в реалізації людиною власного проекту буття перед лицем невблаганних обставин, усупереч їхній відчуженій логіці.
З цього погляду, як зауважує один із сучасних французьких дослідників (Р. Ленуар), «найбільшим прогресом нашої доби є кінець ідеї прогресу». Втім, поряд з рішучою відмовою від даної ідеї загалом у культурі XX ст. набуло поширення її сприйняття, так би мовити, з протилежним знаком — як суто негативного явища. Прибічники цієї позиції стверджують, що науково-технічний і промисловий поступ обертається для сучасної людини духовним і моральним занепадом, розривом зв'язків із природою і веде зрештою до її загибелі.
Слід зауважити, що така концепція, за всієї її пекучої актуальності, має досить глибоке історичне коріння. Особливої ваги набуває в цьому зв'язку ім'я великого французького мислителя-гуманіста Ж. Ж. Руссо (1712—1778). Однією з перших його робіт, завдяки якій він і здобув широке визнання, стала «Розвідка про науки й мистецтва» (1750) — конкурсний твір на тему, запропоновану Діжонською академією. На запитання академіків: чи сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню людської моральності? — Руссо дає негативну відповідь, відповідь яскраву, переконливу, яка значною мірою зумовила подальший напрям його творчості й характер його сприйняття в наступні часи. І в нинішній культурі, як сказано, неоруссоїстські ідеї зберігають свою популярність.

І все ж: чи можемо ми, враховуючи все це, говорити про якийсь моральний прогрес людського суспільства?
Зрозуміло, є такі аспекти концепційного прогресу, які вже виявили свою цілковиту неспроможність. Ми не можемо, насамперед, недооцінювати грандіозну реальну складність і трагізм процесів суспільного розвитку, які зводять нанівець уявлення про поступовий, неухильний характер прогресивних змін. Ми бачимо, що реальність є набагато складнішою за будь-які умоглядні плани й ідеї щодо неї, тому ми не можемо розуміти моральний прогрес, так само як і прогрес взагалі, історицистський — як реалізацію певної дискретної закономірності, ідеї або цілі, що її можна сформулювати заздалегідь і, так би мовити, «прийняти до виконання». Ми не можемо, далі, за будь-яких умов говорити про лінійність, однонаправленість процесів морального розвитку людського суспільства, бо вже надто реально постає в наш час їхня багатомірність, множинність духовно-моральних світів, що стикаються у процесах міжкультурного спілкування, різноманітність можливостей подальшого розвитку як кожного конкретного суспільства, так і людства в цілому.
Проте чи означає все перелічене, що ідея морального прогресу людства як така остаточно дискредитувала себе і повернення до неї неможливе?

Перш ніж давати категоричну відповідь, придивимося й до аргументів на користь цієї ідеї.
Зважимо насамперед на таку емпіричну обставину. Вище йшлося про трагічні події XX ст. і те спустошення в галузі моральності, до якого вони спричинилися. Однак це століття близьке вже до свого завершення; й ми бачимо, як у цивілізованих країнах світу після багатьох страшних потрясінь крок за кроком установлюється певний моральний устрій, звичайно, не бездоганний, але такий, що в багатьох відношеннях не тільки витримує порівняння з європейською моральною культурою XIX ст., а й перевершує її стандарти. Так, нині в цивілізованому світі більше поважають права й свободи людини і наполягають на їхній безумовній реалізації, більше цінують неповторність людської індивідуальності, більш вимогливо ставляться до виконання людьми їхніх основних моральних обов'язків тощо.
Разом з тим, якщо звернутися до власне філософсько-етичного аспекту проблеми, доводиться констатувати, що цілковита відмова від ідеї про моральне й духовне прогресування людства нерідко призводить до розпорошення моральних критеріїв, до атомізації людських воле виявів і вчинків.

Ураховуючи дану сукупність обставин, найбільш вірогідним і реалістичним уявляється припущення про те, що попри всю складність, багато вимірність і незавбачуваність процесів морального життя людства внаслідок їх протікання все ж відбувається нагромадження (кумуляція) певних позитивних здобутків, певного досвіду моральних цінностей і почуттів, «фонд» яких у цілому зростає від епохи До епохи.
Безперечно, на шляху нагромадження цих позитивних здобутків трапляються і втрати, нерідко — доволі серйозні. Так, скажімо, наш сучасник, навіть морально вихований і освічений, навряд чи здатен уявити собі весь той спектр найтонших моральних почуттів, що їх, скажімо, вмів розрізняти й культивувати в собі дзенський чернець, або ж розмірковувати про гуманітарні проблеми з тією класичною ерудованістю і чіткістю, до якої були призвичаєні вихованці колишніх гімназій.

Безперечно й те, що зазначені кумулятивні процеси не позбавляють кожне нове покоління свободи вибору, а отже й не гарантують від відступів, помилок і трагедій, унаслідок яких прогрес обертається в регрес. Збагачена досвідом попередників, людина із знанням справи все ж може обрати найгірше — в цьому теж виявляється неминучий ризик морального самовизначення особистості.
Єдине, що зазначена кумулятивність морального досвіду справді гарантує, — це змогу людини й людського суспільства крок за кроком долати власну наївність. Єдине, що вона забороняє, — це нескінченне повторення збанкрутілих, історично й морально спростованих реакцій і кроків думки, способів самовиправдання тощо. Який-не-будь сучасний політичний діяч може бути, скажімо, потенційно гірший за Гітлера, і люди можуть прийняти його такого, але не враховувати при цьому, що Гітлер являв собою і до чого призвело його правління, вони вже не вправі; свідомо заплющувати очі на це — моральний злочин. Подібне здолання наївності на базі нагромаджуваного морального досвіду за всієї своєї позірної «задньооплановості» й «невирішальності» є необоротним процесом, що спонукає зрештою до моральної творчості, до пошуку нових, досконаліших шляхів людського самовизначення у світі. Навіть за умов нинішньої глибокої моральної кризи ми, звертаючись до цінностей і духовних джерел дореволюційної епохи й прагнучи знайти в них відповідь на власні життєві питання і пошуки, нерідко із сумом переконуємося, що жадана й нарешті одержана відповідь цілком нас не задовольняє — якраз через втрачену нами «благословенну» наївність; але саме це відчуття вже є безперечною ознакою нашої потенційної готовності до нового духовного зростання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Малахов В. Етика: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1996. – 304 с.
2. Карнеги Д. Этнос и личность. – М., 1990. – 260 с.
3. Франкл В. Критика чистого «общения». – 1990. – 333 с.

Поиск по сайту: