Акти Центральної ради

Продовжуючи за принципово нових умов демократичний конституційний процес, ми повинні не тільки критично ставитися до тих негативних ідейних перекручень демократичної конституційності, які мали місце за радянських часів, а й зважати на найголовніше за революційної доби – на пошук шляхів економічного, політичного, соціального і духовного звільнення, на глибокі теоретичні розробки питань узгодження соціальних, національних і конфесійних інтересів, які свого часу були сфальсифіковані, вилучені з наукового обігу, із сфери практичної політики.

Підґрунтя становлення української державності заклали універсали Центральної Ради, перші з яких було прийнято у червні 1917 р. Він розглядався як “статут автономії України” здійснюваної за принципом: “Українські справи вирішують Українські Збори (Сейм), загальноросійські – Центральне Російське Правительство”. Однак ці демократичні ідеї були відхилені російським Тимчасовим Урядом, і Центральна Рада звернулась до населення України із закликом встановити нове життя, обіцяла прийняти нові закони.

Суттєве значення на той час мала і Декларація Генерального Секретаріату Центральної Ради від 27 червня 1917 р., тобто Декларація першого українського уряду. Головне її завдання полягало у трансформації моральної влади, яку мала Центральна Рада, у публічно-правову з чітким розмежуванням повноважені кожного секретарства (міністерства) щодо управління відповідними галузями народного господарства.

До певного часу, зазначалося в Декларації, головним завданням Центральної Ради дуло об’єднання української демократії на засадах лише національно-політичних домагань. Однак економічне й соціальне становище потребувало відповідних управлінських дій, що й було зроблено Генеральним Секретаріатом Центральної Ради. Отже, Центральна Рада перетворювалася на законодавчий орган, а Генеральний Секретаріат – на орган центральної виконавчої влади.

Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття з липня 1917 р. ІІ Універсалу Центральної Ради, який можна розглядати як своєрідний договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим Урядом. Згідно з ним Центральна Рада поповнювалася представниками інших національностей, що проживали в Україні. Крім того, зазначалося, що “прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада у згоді з національними меншостями України підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання”.

Документами, що мають суттєве значення для характеристики тогочасного конституційного процесу в Україні є також “Основи тимчасового управління на Україні” та “Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового Уряду на Україні”. В них визначалися основні питання організації структурної побудови та функціонування Генерального Секретаріату як найвищого органу управління в Україні.

Розвиток подій у другій половині 1917 р. підводив Україну до проголошення незалежності. Важливим політико-правовим передконституційним кроком на цьому шляху стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. ІІІ Універсалу, який проголошував побудову відносин із Росією не на автономних, а на федеративних засадах. У цьому документі: 1) сповіщалося, що “однині Україна стає Українською Народною Республікою”; 2) встановлювалося, що Центральна Рада та її Генеральний Секретаріат стануть тією силою і владою, які будуть охороняти права і революцію “не тільки нашої землі, але і всієї Росії”; 3) визначалося, які саме землі складають територію України; 4) затверджувалися загальновизнані демократичні права людини і громадянина, окреслювалися шляхом розвитку місцевого самоврядування, а також національно-персональної автономії великоруського, єврейського, польського та інших народів, що проживали в Україні; 5) наголошувалося на тому, що остаточні форми державного устрою будуть визначені “на Українських та Всеросійських Установчих Зборах”. Отже, в ІІІ Універсалі порушувалися дуже важливі конституційні питання, що було значним кроком на шляху до прийняття демократичної конституції України. Причому Центральна Рада робила все можливе, аби мирним шляхом, через порозуміння визначити майбутній державний устрій України. Не порушуючи за існуючих умов питання щодо її цілковитої незалежності. Однак навіть з питання федералізації території колишньої Російської Імперії не вдалося дійти згоди ні з Тимчасовим Урядом, ні з більшовицькою владою, яка відхилила всі демократичні пропозиції України і розпочала проти Центральної Ради військові дії. За цих умов 9 січня 1918 р. І було прийнято IV Універсал, який проголошував, що “однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”.

IV Універсал проголошував низку інших важливих положень щодо державного устрою України, у тому числі: 1) якнайшвидше встановлення миру з петроградським урядом народних комісарів; 2) встановлення Українськими Установчими Зборами справжньої влади народу; 3) після повернення до дому вояків, проведення Центральною Радою переобирання місцевих рад і міських дум, щоб всі могли брати участь у їхній роботі; 4) передачу трудовому народові землі без викупу; 5) запровадження державно-народного контролю над усіма банками; 6) розгортання рішучої боротьби проти всіх революційних сил.

Усі зазначені положення мали демократичне спрямування й в подальшому знайшли відображення у Конституції Української Народної Республіки 1918 р., яка мала підзаголовок “Статут про державний устрій, права і вільності УНР”.

Наведене вище свідчить, як поступово, віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Саме це засвідчує Конституція УНР 1918 р..

Насамперед слід зазначити, що вже сама структура конституції відповідала тим конституційним стандартам, які нині визнані міжнародною юридичною спільнотою. Її перший розділ містив принципові загальні настанови: суверенітет держави, народний суверенітет як основне джерело державної влади; неподільність території України; розвиток місцевого самоврядування на рівні земель, волостей і громад; надання націям України права на впорядкування своїх культурних прав у національних межах.

Другий розділ також відповідав нинішнім конституційним стандартам. Він торкався питань, пов’язаних із правами громадян України. Виключалася можливість подвійного громадянства, урівнювалися в правах та обов’язках чоловіки та жінки, усі громадяни. Конституція проголошувала принцип розподілу влади, за яким передбачалося створення Всенародних Зборів (законодавча влада), Ради Народних Міністрів (виконавча влада), Генерального Суду УНР, і встановлювався порядок їх організації та діяльності.

Варто докладніше зупинитись, зважаючи на її унікальність, на сьомій главі Конституції УНР 1918 р., щодо організації національних союзів, які об’єднували б представників тієї або іншої національності. Органи кожного національного союзу, мали право видавати закони, які поширювалися на кожного з їх членів. Усі суперечки щодо компетенції між національним союзом з одного боку, і державними органами місцевого самоврядування з другого, повинні були вирішуватись адміністративними судами.

Згідно з Конституцією великоруська, єврейська та польська нації мали право на організацію своїх національних союзів.

Що ж до інших націй (білоруської, грецької, татарської, німецької та ін.), то їх представники повинні були подавати до Генерального Суду заяву про таке об’єднання, підписану не менше як 10 тис. громадян УНР відповідної національності. Конституція УНР так і не набула чинності, бо у день її прийняття до Києва увійшли німці. Почалася німецька окупація під кольорами українського гетьманату.

Прийняття Конституції УНР 1918 р. Завершило черговий етап розвитку конституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був його демократичний вплив на розвиток державності. Проявом негативних чинників став фактичний заколот імущих класів, фабрикантів, великих землевласників, вищого чиновництва за підтримки німецьких окупантів, за чиєю допомогою було ліквідовано Центральну Раду та утворено консервативний український уряд – гетьманат.

Поиск по сайту: