Конституції радянського періоду

Більшість норм і положень радянської Конституції України, прийнятої ВУЦВК у березні 1919 р., лише повторювали Конституцію Російської Федерації 1918 р., розвивали основи державного устрою, проголошеного на початку січня 1919 р. у Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України.

За радянських часів у наукових працях, в яких йшлося про Конституцію УСРР 1919 р., як правило наголошувалося лише одна специфіка, а саме: що в ній були широко сформульовані (ст.2) завдання диктатури пролетаріату на перспективу, особливості її розвитку, зокрема зазначалося що диктатура пролетаріату не буде існувати завжди, після придушення експлуататорських класів потреба в її існуванні відпаде. Особливо часто на це посилалися після проголошення на ХХІІ з’їзді КПРС ідеї загальнонародної держави.

Конституція УСРР увібрала всі основні комуністичні ідеологічні штампи. Вона не ставила завдання побудови суверенної держави. Навпаки, у ст.4 зазначалося, що УСРР “заявляє про свою повну солідарність з існуючим радянськими республіками і про своє рішення вступити з ними у найтісніше політичне об’єднання для спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції”. На дотримання радянських традицій правам і свободам людини (йшлося лише про трудящих, а точніше про працюючий та експлуатований народ) відводилося у Конституції передостаннє місце. На перший же план було висунуто питання організації центральної влади, а також радянської влади на місцях. Закріплювалася повнота влади Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, проголошувалися інші відомі більшовицькі гасла.

Створення у 1922 р. СРСР і прийняття у 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внесення змін до Конституції УСРР 1919 р., здебільшого пов’язаних із розподілом компетенції.

Саме з цих питань у ході конституційного процесу виникло багато розбіжностей між прихильниками “націонал-більшовизму”, яких звинувачували у “конфедералізмі”, та сталінської “автономізації”. Перевагу було віддано ідеї федералізації, яка хоч і не гарантувала Україні, як суб’єкту радянської федерації, по-справжньому самостійного статусу, все ж сприяли закріпленню її державного статусу. Та поступово в процесі “загвинчування гайок” у політиці щодо республік, союзні органи перебрали на себе все більше повноважень, вдаючись як до випробуваних практикою заходів, так і до поширення “відомчого законодавства”.

У грудні 1936 р., тобто у самий розпал сталінських репресій, було прийняту нову Конституцію СРСР, одразу ж охарактеризовану як найдемократичнішу в світі. Насправді ж вона була покликана замаскувати той “великий терор”, який Й. Сталін та його підручні здійснювали в Радянському Союзі і від якого Україна потерпала, мабуть більше, ніж інші регіони.

Конституція 1936 р. фактично перетворювала СРСР на унітарну державу, де майже всі зазначені державні повноваження були зосереджені в руках союзних органів.

Й. Сталін великий майстер політичних містифікацій. І Конституція СРСР 1936 р. являла собою, мабуть, чи не найкращу з них. У ній навіть закріплювалися положення щодо прав кожної союзної республіки вільного виходу з Союзу РСР, хоча фактично це було неможливо.

Конституція Української РСР, прийнята в 1937 р. на основі Конституції СРСР, повністю повторювала її основні положення. Відмінність полягала лише в максимальному звуженні повноважень республіканських органів, зведенні до мінімуму республіканських наркоматів, які теоретично повинні були вирішувати питання управління саме на республіканському рівні. Що ж до державних органів управління, які мали союзно-республіканський статус, то їх роль зводилася до передаточної інстанції.

У повоєнний час питання необхідності прийняття нової Конституції Радянського Союзу, а отже, й союзних республік поставало неодноразово ще за часів М. Хрущова. Що ж до України, то воно виникло лише у 1976 р., коли почалося інтенсивне опрацювання проекту союзної Конституції.

Необхідність прийняття нових союзних республіканських конституцій була соціально обумовлена. Ліквідація культу особи Й. Сталіна, певне розширення наприкінці 50-х років повноважень союзних республік, визнання того, що Радянський Союз із держави диктатури пролетаріату перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки, пов’язані з розбудовою демократичних інститутів, виникнення опозиційних рухів, учасники яких заплямувалися офіційною пресою як дисиденти – все це вимагало здійснення якихось прогресивних кроків. І хоч після усунення Хрущова від керівництва державою у 1964 р. мали місце спроби повернення до старого, відкрито цього вже не можна було зробити. Навпаки, треба було йти шляхом демократичного розвитку країни, водночас гальмуючи процес в інтересах правлячої номенклатури.

Поиск по сайту: