Історія Конституції України 1996 р

Чинна Конституція України пройшла складний шлях станов­лення і розвитку, еволюціонуючи у контексті генези вітчизняного конституційного права. Вона стала вершиною, найбільш значу­щим здобутком української теорії та практики конституціоналіз­му. Конституція України 1996 р. стала першою загальновизнаною у всьому світі вітчизняною конституцією незалежної української держави, що визначила основи суспільного і державного ладу, права і свободи людини і громадянина, порядок організації та функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування та правовий захист Конституції. На відмиту від Конституції Пилипа Орлика 1710 р., Конституції УНР 1918 р. та низки українських радянських конституцій, чинна Конституція України ефективно діє впродовж десяти років самостійного і неза­лежного існування нашої держави.

Історію розробки, прийняття, реалізації Конституції ‘ та внесення до неї змін умовно можна поділити на три основних періоди: перший період (1991-1996 рр.) ознаменувався здобуттям незалежності Укра­їни, процесом підготовки проекту Конституції і прийняттям Консти­туції України 1996 р.; другий період (1996-2004 рр.) став періодом реалізації Конституції ‘ України 1996 р.; третій період (2004 р. — дони­ні) позначився початком процесу внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційної реформи). Кожному із зазна­чених періодів властиві свої особливості, специфіка.

Перший період історії Конституції України 1996 р. (1991-1996 рр.) був започаткований розпадом колишнього СРСР та ста­новленням України як незалежної самостійної суверенної держа­ви. Цей період є найбільш складним і суперечливим. Його умовно можна поділити на декілька підперіодів:

1) від прийняття Декларації про державний суверенітет України 1990 р. до підготовки Концепції Конституції України 1992 р.;

2) від прийняття Концепції Конституції України 1992 р. — до винесення першого проекту Конституції України на народне обговорення (15 липня — 1 грудня 1992 р.);

3) від завершення обговорення першого проекту Конституції України в грудні 1992 р. — до підготовки та затвердження Верховною Радою України другого проекту Конституції України у травні 1993 р.;

4) травень — листопад 1993 р. — доопрацювання другого проекту Конституції України;

5) листопад 1993 р. — 1995 р. — конституційна криза в Україні;

6) підготовка та прийняття Конституційного Договору України в 1995 р.;

7) від прийняття Конституційного Договору в 1995 р. — до прийняття Конституції України 1996 р.

Доленосною подією конституційного життя незалежної України стала легітимація її незалежності. Після урочистого прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України та його затвердження на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. Україна була ви­знана суверенною державою та повноцінним суб'єктом міжна­родно-правових відносин більшістю країн світу. Нагально постала потреба в конституційному закріпленні основ суспільного і державного ладу, прав і свобод людини і громадянина, порядку організації та функціонування органів державної влади та місце­вого самоврядування молодої незалежної держави.

Перший проект Конституції, розроблений робочою групою Л. П. Юзькова, зазнав редакційних змін від 29 січня 1992 р. і при­вернув серйозну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних спеціаліс­тів. Його обговорення проводилися 3-5 березня 1992 р. на міжна­родному семінарі у Празі, 3-5 липня у Києві на симпозіумі «Конституція незалежної України», а також на численних «круг­лих столах». Цей проект після відповідних доповнень та числен­них експертиз 5 червня 1992 р. був ухвалений Конституційною комісією і винесений на розгляд Верховної Ради України. 1 лип­ня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила постанову про вине­сення розробленого Конституційною комісією проекту Консти­туції України до 1 листопада 1992 р. на всенародне обговорення.

Утім, перший проект Конституції України, як і наступні кон­ституційні проекти, не був реалізований через перманентні про­тистояння між Президентом України та Верховною Радою Укра­їни на фоні тривалої соціально-економічної кризи в Україні. Враховуючи безвихідність ситуації, що склалася в молодій дер­жаві, та шукаючи шляхи її подолання, Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ради України О. Мороз підписали Договір «Про основні засади організації та функціонування дер­жавної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України», більш відомий як Конс­титуційний Договір. Цей договір набув чинності з моменту його підписання 8 червня 1995 р. Розділ 1 Договору декларував, що «на період до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади і місцевого самовря­дування здійснюється на засадах, визначених Законом «Про дер­жавну владу і місцеве самоврядування в Україні».

Фактично, Договір виконав роль альтернативної форми вне­сення змін до Конституції України, своєрідного механізму імпле­ментації Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Але аналіз співвідношення чинної на той час Консти­туції України, Закону «Про державну владу і місцеве самовряду­вання в Україні» та Договору «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» свідчить про неоднозначність змісту і форми Договору 1995 р.

Утім, складна і неоднозначна правова природа Договору не спростовує його значення в національному конституційному про­цесі. Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» 1995 р. став помітною віхою в історії конституційного права України, оскільки стиму­лював конституційний процес та прискорив прийняття чинної Конституції України.

Але Конституційний Договір не вирішував проблему прий­няття нової Конституції України. Уже 24 листопада 1995 р. Конс­титуційна комісія підтримала пропозицію Президента України й утворила нову робочу групу в складі 4 представників Верховної Ради України, 4 представників Президента України і 2 представ­ників від органів правосуддя для доопрацювання конституційного проекту. Проект, розроблений першою робочою групою і дооп­рацьований другою робочою групою, був винесений на обгово­рення Конституційної комісії 12 березня 1996 р. і рекомендований до розгляду Верховною Радою України. 20 березня проект Конс­титуції України був поданий на спеціальне засідання парламенту. Співголови Конституційної комісії Л. Кучма та О. Мороз, попри різницю поглядів і оцінок проекту, були одностайні в прагненні до якнайшвидшого прийняття Основного Закону.

Уже 2 квітня 1996 р. Верховна Рада України винесла питання про проект Конституції України до порядку денного пленарних засідань, а 17 квітня 1996 р. розпочався його розгляд. У парла­менті над проектом спочатку працювала міжфракційна ініціа­тивна група, а з 5 травня 1996 р. — створена на її основі Тимчасо­ва спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції України на чолі з народним депутатом України М. Д. Сиротою.

28 травня — 4 червня 1996 р. відбулося перше читання проек­ту, а через два тижні — друге. Доопрацьований Тимчасовою спе­ціальною комісією проект Основного Закону був прийнятий Верховною Радою у першому читанні 4 червня (258 голосів — «за»). При підготовці до другого читання до проекту Конституції України Тимчасова спеціальна комісія врахувала близько 6 тис. поправок до зазначеного акта.

Ситуація загострилася 26 червня 1996 р., коли Рада націо­нальної безпеки України і Рада регіонів при Президентові Укра­їни виступили з різким засудженням будь-яких подальших зволі­кань з прийняттям нової Конституції України, оскільки останні загострюють соціально-економічну ситуацію в державі. Того ж дня Президент України видав указ про проведення всеукраїнсь­кого референдуму 25 вересня 1996 р. щодо прийняття нової Кон­ституції України, в основу якої було покладено варіант проекту Основного Закону у редакції робочої групи від 11 березня 1996 р.

У відповідь на це Верховна Рада України прийняла 27 червня постанову «Про процедуру продовження розгляду проекту Кон­ституції України у другому читанні». Відповідно до положень по­станови Погоджувальна рада депутатських фракцій і груп визна­чає нерозглянуті статті конституційного проекту, або їх окремі частини і вносить пропозиції про їх попереджуючий розгляд. Парламент розглядає визначені Погоджувальною радою статті та їх окремі частини в редакції, запропонованій Тимчасовою спе­ціальною комісією і приймає щодо них рішення згідно з Регла­ментом. У разі відхилення пропозиції Комісії голосуються аль­тернативні поправки до цієї пропозиції. У разі відхилення всіх поправок передбачалося вироблення узгоджувальної редакції її тексту з урахуванням поправок, що набрали найбільшу кількість голосів. Узгоджувальні пропозиції мали розроблятися Погоджу­вальною радою і передаватися до Тимчасової спеціальної комісії для опрацювання та внесення їх на розгляд парламенту.

Було також вирішено вести роботу у режимі одного засідан­ня до прийняття нової Конституції України. 28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після 24 годин безперервної праці Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України («за» проголосували 315 народних депутатів). Після прийняття Конс­титуції України Президент скасував свій указ про проведення всеукраїнського референдуму.

Одночасно Закон України «Про прийняття Конституції України та введення її в дію» від 28 червня 1996 р. засвідчив втра­ту чинності Конституцією (Основним Законом) України від 20 квітня 1978 р. з наступними змінами та доповненнями та Кон­ституційним Договором між Верховною Радою України та Пре­зидентом України «Про основні засади організації та функціону­вання державної влади і місцевого самоврядування в Україні» у зв’язку з прийняттям Конституції України.

Прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. стало основним здобутком першого періоду історії Конституції Украї­ни 1996 р. (1991-1996 рр.) і, одночасно, точкою відліку другого пе­ріоду (1996-2004 р.) розвитку Конституції України 1996 р.

Нова Конституція України сприяла примиренню та консолі­дації політичних сил, подоланню економічної кризи, причиною якої в багатьох випадках була недосконалість та колізійний ха­рактер національного законодавства, вирішенню на конститу­ційному рівні соціальних проблем та гармонізації міжнаціональ­них і міжконфесійних взаємовідносин в Україні, розвитку національної духовності українського народу.

Характерною ознакою другого періоду історії Конституції України 1996 р. стала реалізація її положень через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти) та систему органів дер­жавної влади та місцевого самоврядування, передбачену Консти­туцією України. Тобто протягом 1996-2006 рр. було в цілому сформовано нормативно- та організаційно-правові механізми реалізації Конституції України 1996 р.

Водночас, життя доводило необхідність реформування окре­мих положень Основного Закону. Політичні, економічні, соці­альні та інші чинники обумовили необхідність зміни форми дер­жави, а відтак — конституційної реформи. Політики, громадські діячі, науковці пропонували власні проекти внесення змін до Конституції України 1996 р., але переважна більшість із них не знайшла підтримки у парламентаріїв.

Посиленням соціально-економічної кризи та суперечностей між Верховною Радою України та Президентом України позна­чився в Україні 2000 р. Кризові явища загострилися у зв'язку з не­спроможністю парламенту вчасно прийняти Державний бюджет України на 2000 р., поданий Кабінетом Міністрів України. До то­го ж, сам парламент розколовся на так звану «більшість» та «мен­шість». У суспільстві набула поширення ідея проведення консти­туційного референдуму, почали створюватися ініціативні групи з питання проведення відповідного всеукраїнського референдуму.

На виконання вимоги більш як трьох мільйонів громадян України, засвідченої в установленому порядку протоколом Цент­ральної виборчої комісії «Про загальні підсумки збирання підписів громадян України під вимогою проведення всеукраїнського рефе­рендуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 р. відповідно до ст. 72 та п. 6 ст. 106 Конституції України Президент України ви­дав Указ № 65/2000 «Про проголошення всеукраїнського референ­думу за народною ініціативою» від 15 січня 2000 р.

Попри численні песимістичні прогнози, 16 квітня 2000 р. відбу­лося голосування з чотирьох питань, винесених на всеукраїнський референдум, участь у якому взяли 29 728 575 виборців (81, 15%) з 36 629 926 громадян, що були включені до списку громадян Укра­їни, що мали право голосу на всеукраїнському референдумі. Усі питання референдуму отримали підтримку виборців: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повнова­жень Верховної Ради України проголосувало 84,69% громадян України, що взяли участь у голосуванні; за обмеження депутатсь­кої недоторканості — 89%; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 300 народних депутатів України — 89,91%; за необхідність формування двопалатного парламенту в Україні — 81,68%. Серйозних порушень чинного законодавства про рефе­рендуми Центральна виборча комісія не зареєструвала.

Конституційний Суд України визнав рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. імперативними, але вони так і не бу­ли реалізованими. Невдовзі, під впливом поглиблення політичної та соціально-економічної кризи рішення всеукраїнського рефе­рендуму 16 квітня 2000 р. були остаточно забутими. Подальші спроби внести зміни до Конституції України виявилися невдалими.

Віру народу України у власні сили пробудили події, пов'язані з виборами Президента України в 2004 році, що отримали в полі­тичній теорії та практиці назву Помаранчевої революції. Ці події ознаменували третій період історії Конституції України (2004 р. — донині), пов'язаний із вдосконаленням Конституції України шляхом проведення конституційної реформи.

Наслідком Помаранчевої революції стало не тільки обрання Президентом України В. А. Ющенка та проголошення політично­го курсу на подальшу демократизацію суспільного і державного життя й євроінтеґрацію, а й те, що народ України, реалізуючи своє природне право здійснювати владу безпосередньо у будь-якій формі, що не суперечить чинному законодавству, активно сприяв проведенню справедливих виборів глави держави та підняв питан­ня про потребу внесення змін до чинної Конституції. Тобто саме народ України як єдине джерело влади в Україні поставив пробле­му необхідності внесення змін до Конституції України 1996 р.

Правовим здобутком Помаранчевої революції став Закон України про внесення змін до Конституції України. 8 грудня 2004 р. на позачерговому пленарному засіданні Верховної ради України було вирішено питання про внесення змін до Конститу­ції України. 402 голосами підтримали пакет документів — Закон про внесення змін до Конституції України, закон про особливос­ті застосування закону про вибори Президента України при пов­торному голосуванні 26 грудня 2004 р., та про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи органів місце­вого самоврядування.

Положення Закону про внесення змін до Конституції Украї­ни набрали чинності з 1 січня 2006 р., за винятком кількох норма­тивних положень, які вступають у дію з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною в 2006 р.

Реалізація конституційної реформи в 2006 р. передбачає якіс­ну зміну чинної Конституції України, а також оновлення чинно­го законодавства України з метою його приведення у відповід­ність до Конституції України та прийняття нових законів України, необхідність яких визначається положеннями оновле­ної Конституції України.

Поиск по сайту: