Види джерел конституційного права

Як уже зазначалося, джерела конституційного права Украї­ни досить різноманітні. їх класифікують за характером (сутніс­тю) волевиявлення, змістом, формою, територією дії, часом дії, чинністю, національною приналежністю тощо.

Основним критерієм розмежування джерел конституційного права є їх характер, сутність. За сутністю джерела конституцій­ного права поділяються на ті, що є безпосереднім волевиявленням усього українського народу, ті, що є волевиявленням держави та органів державної влади, а також ті, що є волевиявленням тери­торіальних громад та інших суб'єктів місцевого самоврядування.

За змістом, тобто юридичною силою джерела конституцій­ного права поділяються на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні.

За формою вираження джерела конституційного права дово­лі різноманітні й обумовлюються традиціями формалізації конс­титуційно-правових норм і способами правотворчості відповід­них суб'єктів конституційного права:

• нормативно-правові акти;

• договори;

• судові прецеденти;

• акти інших соціальних норм (моралі, акти об'єднань грома­дян тощо).

Важливим критерієм розмежування джерел конституційно­го права України є територія їх дії. Джерела конституційного права можуть бути загальнодержавними та локальними.

За часом дії вони поділяються на постійні і тимчасові. Біль­шість з них мають постійно діючий характер, тобто приймають­ся на невизначений термін.

Запропонована класифікація джерел конституційного права не є вичерпною. Існують і інші критерії класифікації джерел кон­ституційного права.

Різноманітні за своєю правовою природою джерела консти­туційного права України перебувають між собою в генетичних, структурних і функціональних взаємозв'язках і утворюють сис­тему джерел конституційного права України. Система джерел конституційного права України — це сукупність взаємозв'яза­них і взаємообумовлених законодавчих та підзаконних норма­тивно-правових актів, що є зовнішньою об'єктивацією волі ук­раїнського народу і політики держави.

Система джерел конституційного права України, представ­лена Конституцією України, законами України та підзаконними конституційними актами.

Основним джерелом конституційного права є Конституція України від 28 червня 1996 р. Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який є Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливі­ші суспільні відносини, містить норми прямої дії, має особливий порядок прийняття, внесення до нього змін і доповнень та йо­го захисту, гарантування. Конституція України як основне дже­рело конституційного права України має ряд характерних ознак.

По-перше, Конституція за своєю сутністю є Основним Зако­ном (Іех гшісіатепіаіез), що виражає волю українського народу і політику держави; по-друге, за змістом вона має вищу юридич­ну силу; по-третє, норми Конституції є нормами прямої дії; по-четверте, приймається і вводиться в дію відповідно до передбаче­ної законом спеціальної процедури. Спеціальна процедура передбачена і щодо внесення змін і доповнень до Конституції України. По-п'яте, чинне законодавство передбачає спеціальний механізм правового захисту, гарантування Конституції.

Однією з головних ознак Конституції України як джерела конституційного права є її стабільність. Тривалий час Конститу­ція України від 28 червня 1996 р. залишалася незмінною, попри численні спроби внести такі зміни, у тому числі й шляхом прове­дення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. З 1 січня 2006 р. вступив у дію Закон України «Про внесення змін до Кон­ституції України» від 8 грудня 2004 р., що вніс відповідні зміни до Конституції України.

Іншим важливим джерелом конституційного права України, що має найвищу юридичну силу, є акти всеукраїнського рефе­рендуму. Вони характеризуються такими ознаками: за своєю сут­ністю вони виражають волю українського народу та територі­альних громад або сприяють її вираженню; за змістом акти референдумів мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів референдумів; за формою вони є формально визначе­ними актами правотворчості; акти референдумів об'єктивізують конституційно-правові норми, а також норми інших публічних галузей права — інформаційного, фінансового тощо; акти рефе­рендумів, що видаються або санкціонуються під час ініціювання, призначення та проголошення, організації та проведення, об'єк­тивізації рішень референдумів мають системний характер і утво­рюють систему актів референдумів.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 р. акти всеукраїнського референдуму мають ви­ключно імперативний характер, тобто є загальнообов'язковими до виконання на території України з часу їх оприлюднення, не потребують санкціонування з боку будь-якого державного орга­ну, а їх невиконання чи неналежне виконання має своїм наслід­ком юридичну відповідальність.

У системі джерел конституційного права України акти всеук­раїнського референдуму представлені рішеннями всеукраїнських референдумів 1 грудня 1991 р. і 16 квітня 2000 р. Якщо перший акт всеукраїнського референдуму був вдало реалізованим і надав ви­щої юридичної сили історичному Акту проголошення незалеж­ності України, то рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. так і залишається нереалізованим, що вказує на слабкість механізму правового захисту актів всеукраїнського референдуму.

Основним видом джерел конституційного права України є закони України. Це нормативно-правові акти, що приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо ін­ших джерел конституційного права, за винятком Конституції та відповідних актів всеукраїнського референдуму, і регулюють найбільш важливі комплекси суспільних відносин у сфері консти­туційного права.

Закони традиційно займають пріоритетні позиції у системі джерел конституційного права. Конституція України у ст. 92 перед­бачає коло питань, що визначаються (права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки грома­дянина; громадянство; правосуб'єктність громадян; статус інозем­ців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов та ін.) і встановлюються (Дер­жавний бюджет і бюджетна система України; система оподатку­вання, податки і збори; порядок використання і захисту державних символів; державні свята та ін.) виключно законами України.

Закони різняться за своєю суттю і змістом. У теорії консти­туційного права прийнято виділяти конституційні закони, орга­нічні закони, звичайні закони та інші, особливі різновиди законів. У сучасній науці конституційного права сформувалася думка, що конституційні закони: а) законодавчі акти, що вносять зміни і до­повнення до Конституції; б) закони, прийняття яких прямо перед­бачено нормами Конституції.

Щодо органічних законів, то проблема визначення їх суті та змісту, як джерел конституційного права, перебуває у теоре­тичній площині, оскільки Конституція не передбачає необхіднос­ті їх прийняття, а чинне законодавство України не містить поло­жень про органічні закони.

Звичайні закони за своїм змістом регулюють поточні конс­титуційно-правові питання, що є предметом конституційного права і приймаються за тією ж законодавчою процедурою. Але, якщо прийняття конституційного закону, як правило, передба­чає кваліфіковане голосування (2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради України), то звичайний закон ухвалюєть­ся простою більшістю.

Особливим видом джерел конституційного права України є декларації, акти і конституційні договори. Вони займають особ­ливе місце у системі джерел, оскільки їх прийняття є разовою, винятковою подією у конституційній практиці держави.

Декларації — це нормативно-правові акти, що приймають­ся Верховною Радою України і нормативно визначають основ­ні засади державного і суспільного ладу чи політики держави з окремих найважливіших питань. Це Декларація про держав­ний суверенітет України від 16 липня 2001 р., Декларація прав на­ціональностей України від 1 листопада 1991 р. Утім, декларації несуть здебільшого політичне значення і часто містять положен­ня, які не мають юридичної сили норми конституційного права, що ускладнює їх оцінку як джерел конституційного права.

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. став унікальним джерелом для становлення і розвитку системи джерел конституційного права України. На відміну від Декларації, що стверджувала лише верховенство Конституції і законів УРСР на своїй території, Акт наголошував, що на тери­торії України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Особливим і дещо нетрадиційним для України джерелом пра­ва став Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на пері­од до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.

Тогочасне і нинішнє чинне конституційне законодавство України не передбачає такої юридичної форми нормативно-пра­вового акта, як конституційний договір. Договір як джерело кон­ституційного права передував появі законів. Договірну форму ма­ли перші конституції світу (Конституція Франції 1791 р. та інші), в яких втілювалася доктрина суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, відповідно до якої прийняття конституції було санкціонуванням уже існуючого суспільного договору. На сьогодні договори засто­совуються в окремих федераціях, але договір як джерело права більше характерний для міжнародного, цивільного, але не кон­ституційного права. Викликає сумнів і правомірність підписання договору Президентом України, який не був наділений законо­давчими функціями. За своєю сутністю Договір мав «надконституційний» характер щодо діючої на той час Конституції УРСР 1978 р., але за своїм змістом і юридичною силою був фактично конституційним законом, дія якого обмежувалася в часі. Незва­жаючи на неоднозначну оцінку, Конституційний Договір свого часу сприяв консолідації суспільства та розбудові держави.

Наступним видом законодавчих джерел конституційного права України є регламенти, тобто кодифіковані нормативно-правові акти, що визначають порядок роботи і відповідні проце­суальні форми діяльності окремих суб'єктів конституційної правотворчості в України (Регламент Конституційного Суду України). За умови реалізації в майбутньому ст. 82 Конституції, до законодавчих джерел може бути віднесений і Регламент Вер­ховної Ради України, який на сьогодні залишається підзаконним джерелом конституційного права.

До законодавчих джерел конституційного права належать чинні міжнародні договори України. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кон­ституції такі договори є частиною національного законодавства лише за умови надання згоди на їх обов'язковість Верховною Ра­дою України.

До законодавчих джерел конституційного права України та­кож відносяться нормативно-правові акти колишніх Союзу Ра­дянських Соціалістичних Республік і Української СРСР та їх ор­ганів. Ці акти є джерелами незалежної України в силу загальновизнаного міжнародного принципу правонаступництва.

Важливим видом джерел конституційного права України є укази і розпорядження Президента України, які відповідно до ст. 106 Конституції обов'язкові на території України. Вони вида­ються на основі і в розвиток Конституції і законів України. Це, наприклад, Указ Президента України № 215/2001 «Питання орга­нізації виконання Закону України «Про громадянство України» від 27 березня 2001 р. Крім того, Президент України вводить у дію своїми указами рішення Ради національної безпеки і оборо­ни України та ряду інших державних органів, що створюються при Президентові України.

Джерелами конституційного права України є постанови і роз­порядження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади. Постанови і розпо­рядження Кабінету Міністрів України, відповідно до ч. 1 ст. 117 Конституції України, є обов'язковими до виконання. До джерел конституційного права відносяться виключно ті нормативно-пра­вові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові норми. Враховуючи специфіку нормативно-правового ре­гулювання суспільних відносин з боку уряду, можна зробити висновок, що нормативно-правові акти Кабінету Міністри? Украї­ни та інших центральних органів виконавчої влади становлять не­значну частку в системі джерел конституційного права України.

Джерелами конституційного права України є акти Централь­ної виборчої комісії (ЦВК) і територіальних виборчих комісій. Природа цих джерел є досить складною і малодослідженою — за своєю сутністю вони опосередковують народне волевиявлення, за суб'єктами — це нормативно-правові акти органів державної вла­ди, за дією по колу суб'єктів ці акти поширюються на всіх учасни­ків виборчого процесу. Прикладом таких джерел є постанова ЦВК «Про реєстрацію ініціативної групи всеукраїнського рефе­рендуму за народною ініціативою, утвореної зборами громадян України у м. Житомирі 7 грудня 1999 р.» від 23 грудня 1999 р.

Центральна виборча комісія також видає повідомлення про результати референдуму. Прикладом є Повідомленні Централь­ної виборчої комісії «Про підсумки всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р.», що було опубліковано в друкованому органі Верховної Ради України «Голос України», а також друкувалося в інших загальнодержавних і місцевих газетах і журналах.

Важливим джерелом сучасного конституційного права є ак­ти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Це відносно нове джерело, оскільки інститут омбудсмана в Україні почав формуватися лише після прийняття чинної Конституції, а законодавче підтвердження отримав лише у Законі України «Про Уповноваженого Верховної Ради України і прав людини» від 23 грудня 1997 р. Але за короткий термін ак­ти реагування Уповноваженого на практиці довели свою дієвість та ефективність у сфері забезпечення прав і свобод людини і гро­мадянина.

Останнім часом у науці конституційного права України дис­кутується питання щодо судової нормотворчості, яке зберігає актуальність у країнах романо-германської правової систе­ми тривалий час.

Починаючи з середніх віків вважалося, що правова норма повинна мати доктринальне чи законодавче походження. Зміст цієї доктрини виражався формулою «Иоп ехетріік, зесі, іісіісап-сішп Є5І» — «Не конкретні приклади, а закони мають юридичну силу». Утім, сьогодні українські вчені визнають за органами су­дової влади не лише правозастосовчу, а й правотворчу функцію у сфері конституційно-правового регулювання. Мова йде про нормативно-правові акти, що приймаються органами судової влади. Це акти Конституційного Суду України та нормативно-правові акти судів загальної юрисдикції.

Відповідно до п. 4 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо офіційного тлу­мачення Конституції та законів України. Тобто Конституційний Суд України має виключне право на офіційне тлумачення Консти­туції та законів України, що передбачає не лише скасування чи зміну окремих положень цих нормативно-правових актів, а й видання нових конституційних нормативно-правових приписів.

Якщо звернутися до правової природи рішень і висновків Кон­ституційного Суду України, то слід констатувати, що ці норматив-но-правові акти в силу «мовчання» Конституції за своїм змістом і формою доповнюють, розширюють чи скасовують нормативні положення чинного конституційного законодавства України.

Отже, висновки і рішення Конституційного Суду України, що мають нормативно-правовий характер і юридичні наслідки загального характеру у конституційно-правовій сфері, слід вва­жати джерелами конституційного права. Одночасно відкритим залишається питання щодо юридичної сили висновків і рішень Конституційного Суду України: за суб'єктом нормотворчості во­ші і незаконними актами, а за змістом і процесуальною формою нормотворчості вони фактично мають таку саму юридичну силу, як і Конституція, і закони України.

Особливими джерелами конституційного права України є нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим — Конс­титуція Автономної Республіки Крим, акти республіканського (місцевого) референдуму Автономної Республіки Крим, норма­тивно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Конституція Автономної Республіки Крим була прийнята на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим 21 жов­тня 1998 р. і набула сили законодавчого акта після прийняття За­кону України «Про затвердження Конституції Автономної Рес­публіки Крим» від 23 грудня 1998 р. У цьому випадку термін «конституція» є умовним, оскільки зазначений нормативно-пра­вовий акт за своїм змістом, юридичною силою і процедурою вве­дення його в дію є законом України.

У ст. 4 Конституції АР Крим нормативно визначаються особ­ливості джерел Автономної Республіки Крим. Нормативно-пра­вові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим є обов'язковими для виконання на території АР Крим і мають пряму дію. Визначаєть­ся, що зазначені акти не мають юридичної сили, якщо вони супе­речать Конституції АР Крим.

Наступним джерелом конституційного права України є нор­мативно-правові акти суб'єктів місцевого самоврядування. Най­більш розгалуженим джерелом муніципального права є норма­тивно-правові акти суб'єктів системи місцевого самоврядування, зокрема, відповідні акти територіальних громад, представниць­ких органів місцевого самоврядування (місцевих рад), їх виконав­чих органів, сільських, селищних, міських голів, органів самоор­ганізації населення на місцях тощо. Найвагомішими серед них є акти місцевих референдумів та акти представницьких органів місцевого самоврядування, зокрема, статути міст та інших адмі­ністративно-територіальних одиниць, регламенти відповідних рад, правила, положення тощо.

Особливе місце серед локальних джерел конституційного права займають статути територіальних громад сіл, селищ і міст. Ці статути набувають чинності як джерела конституційного пра­ва України після їх реєстрації у Міністерстві юстиції України, то­ді як звичайне рішення рад нормативно-правового характеру, як правило, набуває чинності з дня його оприлюднення. Саме стату­ти територіальних громад мають найбільш питому вагу серед ло­кальних джерел конституційного права України.

Відкритим залишається питання про визнання інших актів соціальних норм джерелами конституційного права. Морально-стичні, релігійні, корпоративні та інші акти соціальних норм і окремі соціальні норми можуть бути джерелами конституційно­го права за умови їх санкціонування та формалізації суб'єктами конституційної правотворчості. Як приклад — Кодекс державно­го службовця, закріплення у трудовому законодавстві неробочих днів: Різдво Христове, Великдень і Трійця тощо.

У ряді держав світу джерелами конституційного права визна­ються конституційні звичаї та конституційна доктрина, що обу­мовлюється історичними умовами формування національних правових систем. Де-факто звичай як джерело державного (кон­ституційного) права визнавався і в СРСР. Так, 15 березня 1946 р. було прийнято Закон СРСР про перейменування Ради Народних Комісарів у Раду Міністрів, а народних комісаріатів — в міністер­ства. Положення закону зумовлювалися необхідністю приведен­ня назв органів державного управління у відповідність до загаль­но визнаних у світі назв¹.

Але українська теорія та практика поки що не визнає звичаї і доктрину джерелами конституційного права. Утім, конститу­ційній практиці в Україні відомі приклади санкціонування держа­вою конституційних звичаїв — ст. 79 Конституції передбачає, що присягу народного депутата України зачитує найстарший за ві­ком парламентарій.

Система джерел конституційного права України, представ­лена охарактеризованими джерелами, є динамічною: одні з них втрачають своє значення, натомість з'являються інші. А отже, можна спрогнозувати формування нових видів джерел конститу­ційного права України.

' Кутафин О. Е. Предмет конституционного права. — М., 2001. — С. 289.

Поиск по сайту: