Референдуми в Україні

Поняття «референдум» вперше з'явився в XIV ст. у зв'язку •і діяльністю новоутвореного Сейму Швейцарського Союзу. Швейцарський вчений А. Дюнан так пояснював появу цього тер­міна: «У старій Швейцарії засідання Сейму були нерегулярними... представники Союзних земель були не депутатами в нинішньому розумінні цього слова, а послами, які вели справи від імені своїх урядів. Коли з'являлися такі справи, відносно яких у послів не бу­ло повноважень, то рішення по ним приймалося «асГге&гепсіит», тобто «для доповіді... тобто влади земель не були пов'язані рі­шеннями Сейму»¹. Отже, спочатку термін «референдум» означав «те, що повинне бути повідомленим», а сучасного свого значення пін набув значно пізніше.

Батьківщиною референдумів традиційно вважається Швей­царія. Перший у світі достовірно відомий референдум було про­ведено в 1439 р.² (на думку А. Дюнана — в 1449 р.) у швейцарсь­кому кантоні Берн. На ньому вирішувалася проблема фінансового становища цього кантону, а саме: затвердження збору в розмірі І ангетера на тиждень для погашення військових боргів кантону. У подальшому позитивний досвід Берна був за­позичений більшістю інших швейцарських кантонів. Перший у світі загальнодержавний референдум також був проведений у Швейцарії в 1802 р. Його предметом стало затвердження другої конституцц Гальветичної республіки. З того часу в Швейцарії було проведено понад 400 референдумів, і цю країну іноді нази­вають «батьківщиною референдумів».

¹ Дюнан А. Народное законодательство в Швейцарии. Исторический обзор. - СПб., 1896. - С.19. • Дмитриев Ю. А., Комарова В. В. Референдум в системе народовластия. - М., 1995. - С. 5.

У Франції інститут референдуму почав застосовуватися під впливом теорії народного суверенітету, розробленої Ж.-Ж. Рус-со. З 1789 р. по 1839 р. у країні було проведено 8 загальнонаціо­нальних референдумів, більшість — з конституційних питань. У XIX ст. референдуми також поширилися в США, Австралії, Норвегії та інших країнах світу.

Утім, у 30-х роках XX ст. інститут референдуму був суттєво дискредитований голосуваннями у нацистській Німеччині в 1933 р. виходу держави з Ліги Націй; в 1934 р. поєднання поса­ди рейхсканцлера і президента країни; в 1938 р. — аншлюсу Ав­стрії Німеччиною. Ці антинародні за своєю сутністю рішення бу­ли прийняті шляхом застосування найдемократичнішої форми прямого народовладдя — референдуму.

На сьогодні референдуми стали важливим інститутом безпо­середньої демократії в більшості країн світу, навіть у традиційних мусульманських країнах, що обережно ставляться до форм пря­мого народовладдя в цілому. Так, у 2001 р. референдум вперше було проведено в ісламській теократичній монархії Бахрейн. На цьому референдумі 94% громадян Бахрейна ратифікували пер­ший конституційний акт держави — Національну хартію, що за­початкувала конституційну реформу в монархії.

Особливого значення референдуми набули в Європі після прий­няття 12 січня 2005 р. Конституції Європейського Союзу, що набе­ре чинність з 1 листопада 2006 р. після її ратифікації' шляхом рефе­рендуму чи парламентської процедури в усіх державах ЄС. Литва і Угорщина вже ратифікували Конституцію ЄС шляхом парла­ментського голосування (щоправда, в Угорщині ратифікації' Євро-конституції передував референдум 2003 р., на якому 83,8% угорців проголосували за вступ до ЄС). У Великій Британії, Данії, Люксем­бурзі, Мальті, Польщі, Франції', Чехії' та іїппих державах-учасницях ЄС мали бути проведені референдуми щодо Конституції ‘ ЄС.

Першою ж країною, що успішно ратифікувала Конституцію ЄС на референдумі 20 лютого 2005 р., стала Іспанія, громадяни якої 78,5% голосами «за» підтримали Євроконституцію. Схожий результат виявив і референдум у Чехії — 77,3% виборців підтри­мали Конституцію ЄС. Але питання ратифікації Конституції ЄС на референдумах отримало підтримку далеко не у всіх країнахучасницях ЄС. Так, на референдумах 2005 р. про ратифікацію ('ироконституції 62% громадян Нідерландів і майже 55% грома­дян Франції проголосували проти ратифікації цієї Конституції. ("хожий результат виявив і референдум у Ліхтенштейні. Такі не-ичікувані результати референдумів щодо Конституції ЄС спри­чинили до політичної кризи у самому ЄС — було прийнято рішення про доопрацювання проекту Єврокомісії, перегляду шіутрішньої політики ЄС, зокрема, щодо розширення ЄС.

Історія становлення і розвитку референдумів в незалежній Україні має два основні періоди: перший період (1991-2000 рр.) — початок практикування референдумів в Україні; другий період (2000 р. — до сьогодні) — вдосконалення національної теорії та практики референдумів.

Проведення першого в історії України загальнонаціонального референдуму було призначено Верховною Радою Української РСР на підставі Закону Української РСР «Про всеукраїнський та місце­ві референдуми» від 3 липня 1991 р. Його результати були перекон­ливими — 90,3% громадян Української РСР підтвердили чинність Акта проголошення незалежності України. Уже 2 грудня 1991 р. незалежність України була визнана Польщею та Канадою, а пізні­ше вам світом. Так, лише з 1 грудня 1991 р. по 31 січня 1992 р. Укра­їну як суверенну незалежну державу визнали понад 100 країн.

На підставі результатів всеукраїнського референдуму 1 груд­ня 1991 р. Україна першою з колишніх радянських республік за­явила, що стосовно себе Договір 1922 р. про утворення СРСР вва­жає недшсним і не чинним. 8 грудня 1991 р. підписання Біловезької угоди президентами Росії, України та Головою Верховної Ради Бі­лорусі юридично припинило існування Радянського Союзу.

Наступний всеукраїнський референдум за народною ініціати­вою було проведено в 2000 р. Незважаючи на численні песиміс­тичні прогнози, 16 квітня 2000 р. відбулося голосування з питань, винесених на всеукраїнський референдум, участь у якому взяли 29 728 575 виборців (81,15%) з 36 629 926 громадян, що були вклю­чені до списку громадян України, що мали право голосу на всеук­раїнському референдумі. Усі питання референдуму отримали під­тримку виборців: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України проголосувало 84,69% громадян України, що взяли участь у голо­суванні; за обмеження депутатської недоторканості — 89%; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 300 на­родних депутатів України — 89,91%; за необхідність формування двопалатного парламенту в Україні — 81,68%'. Утім, результати цього всеукраїнського референдуму так і не були реалізованими.

На сьогодні ідеї проведення всеукраїнського референдуму з конституційних питань знову отримали своє поширення у суспіль­стві. 23 січня 2006 р. Президент України В. А. Ющенко в телевізій­ному зверненні до народу з нагоди річниці інавгурації зазначив, що реформа Основного Закону неможлива без участі громадян і наго­лосив на необхідності прийняти новий закон про всеукраїнський референдум. Більшість політиків і вчених тлумачили це положен­ня виступу Президента України як спробу провести всеукраїнський референдум із метою ревізії положень конституційної реформи.

Сьогодні референдум слід розуміти як пріоритетну форму безпосередньої демократії, зміст якої полягає в прийнятті або за­твердженні громадянами України Конституції, законів та інших найважливіших рішень загальнодержавного та місцевого зна­чення шляхом голосування.

Референдуми в Україні регулюються Конституцією Украї­ни, Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референду­ми» 1991 р., Законом України «Про Центральну виборчу комісію України» 1997 р., Законом України «Про місцеве самоврядуван­ня» 1997 р. та рядом інших нормативно-правових актів.

Референдум є досить багатогранним явищем. Слід виділяти такі критерії класифікації референдумів:

а) за предметом референдуму;

б) за правовою силою рішень референдуму;

в) за підставами проведення референдуму;

г) за суб'єктами ініціювання референдуму;

д) за територією проведення референдуму;

є) за часом проведення референдуму;

є) за формулою референдуму.

Відповідно до чинного законодавства, за предметом всеук­раїнські референдуми поділяються на: конституційні, законо­давчі, міжнародно-правові та територіальні.

Найчастіше предметом загальнонаціональних референдумів стають конституції. Проведення конституційних референдумів закономірне, оскільки основний закон повинен бути прийнятий чи змінений у спосіб, що виключав би можливість будь-яких не­задоволень чи сумнівів громадян у його легітимності.

Про підсумки всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. Повідомлен­ня Центральної виборчої комісії // Голос України. — 2000. — 25 квітня.

Конституція України визначила, що виключно всеукраїнський референдум затверджує законопроекти про внесення змін до роз­ділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум», розді­лу XIII «Внесення змін до Конституції України» (ст. 156 Конститу­ції України). Конституція України передбачає складну процедуру, що має передувати всеукраїнському референдуму. Подання про зміну зазначених конституційних розділів здійснюється Президен­том України або не менш як двома третинами народних депутатів України від конституційного складу парламенту з подальшим прийняттям поданого законопроекту не менш як двома третинами народних депутатів України. Лише при дотриманні такої процеду­ри законопроект про внесення змін до І, III чи XIII розділу Консти­туції може бути винесений на всеукраїнський референдум.

Чинне законодавство про референдуми не містить застере­жень щодо винесення на всеукраїнський референдум інших роз­ділів Конституції України або її тексту в цілому, тож теоретично такі референдуми є допустимими.

Предметом всеукраїнського референдуму теоретично мо­жуть бути також прийняття, зміна та скасування законів України та їх окремих положень. Водночас, ст. 74 Конституції України обмежує проведення всеукраїнського референдуму щодо зако­нопроектів із питань податків, бюджету та амністії.

Предметом всеукраїнського референдуму, згідно зі ст. 5 За­кону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 р., можуть бути також питання, пов'язані з реалізацією пра­ва українського народу на самовизначення та входження Украї­ни до державних федеративних та конфедеративних утворень, тобто міжнародно-правові питання. Конституція України не передбачає проведення всеукраїнських референдумів з міжна­родно-правових питань, хоча саме перший всеукраїнський рефе­рендум 1991 р. мав своїм предметом міжнародно-правову пробле­матику — легітимізацію незалежності України.

В умовах інтернаціоналізації національного конституційного права й подальшої політичної, економічної, гуманітарної та військової інтеграції в світі предметом референдумів дедалі частіше стають питання про ухвалення конкретних міжнародно-правових договорів, але в Україні виникла складна ситуація що­до проведення міжнародно-правових референдумів. Такі рефе­рендуми можуть мати тільки консультативний характер, оскільки підписання міжнародного договору та його ратифікація є виключною компетенцією глави держави та парламенту, а чинне законодавство передбачає проведення лише імператив­них референдумів. Ця правова колізія має бути подоланою в но­вому законодавстві про референдуми в Україні.

Конституція України в ст. 73 передбачає проведення всеукра­їнського референдуму з питання про зміну території України. При цьому, Основний Закон наголошує, що адміністративно-територі­альні питання вирішуються лише на всеукраїнському референдумі. Предмет всеукраїнського референдуму потрібно розмежовува­ти з предметами місцевих референдумів. Предметом місцевих референдумів та республіканського (місцевого) референдуму АР Крим є локальні проблеми, що можуть бути вирішені шляхом голосування громадян України за місцем їх постійного проживання. За правовою (юридичною) силою рішень референдуми поді­ляються на консультативні та імперативні. Загальновідомо, що рішення референдумів мають вищу юридичну силу як на загаль­нонаціональному, так і на місцевому рівні, оскільки їх наслідки є безпосереднім вираження волі народу або конкретної територі­альної громади. Водночас, законодавство ряду країн світу перед­бачає можливість проведення консультативних референдумів, рі­шення яких має швидше моральне, ніж юридичне значення.

В окремих країнах існують консультативні референдуми, що отримали назву плебісцитів (Франція). Вони проводяться з інсти-туційних питань, що прямо чи опосередковано передбачають виявлення підтримки чи засудження політики глави держави, парламенту чи уряду. Зокрема, традиція проведення таких рефе­рендумів відродилася у країнах ЄС. У 2005 р. Іспанія, Люксем­бург, Нідерланди та Франція провели референдуми щодо ратифі­кації Конституції ЄС.

Відповідно до ч. 6. п. 3. Рішення Конституційного Суду Укра­їни у Справі про всеукраїнський референдум за народною ініціа­тивою від 27 березня 2000 р. воля народу, що буде виявлена на всеукраїнському референдумі, проголошеному Президентом України за народною ініціативою, не може мати дорадчого ха­рактеру. Нині чинне законодавство України передбачає прове­дення виключно імперативних всеукраїнських референдумів.

Місцеві референдуми, відповідно до ст. 46 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 р., також мо­жуть мати імперативний і консультативний характер. Хоча сто­совно консультативних рішень місцевих референдумів не існує офіційного тлумачення, але всі проведеш в Україні місцеві рефе­рендуми мали імперативну силу.

За підставами проведення референдуми можуть бути обов'яз­ковими та факультативними. Тобто народ України та територіаль­ні громади мають право виріїнувати широке коло соціально значу­щих питань, але окремі питання (внесення змін до розділш І, III, XIII Конституції України, питання про зміну території України, питання про найменування або перейменування селищ, міст, райошв, облас­тей тощо), відповідно до чинного законодавства, мають визначатися виключно всеукраїнським та місцевими референдумами.

Залежно від суб'єктів, що наділені правом ініціювати прове­дення загальнодержавного референдуму, в Україні референдуми поділяються на ініційовані українським народом (ст. 72 Конститу­ції України); ініційовані Верховною Радою України (ст. 72, п. 2 ст. 85 Конституції України); ініційовані Президентом України (ст. 72, п. 6 ст. 106 Конституції України). Місцеві референдуми мо­жуть бути ініційовані місцевими радами (в Автономній Республі­ці Крим — Верховною Радою АРК) та громадянами України, що проживають на території певної адміністративно-територіальної одиниці. Утім, говорячи про суб'єктів ініціювання місцевого са­моврядування, можна стверджувати, що ст. 143 Конституції Укра­їни визначає під такими територіальні громади села, селища, міс­та або утворені ними органи місцевого самоврядування.

Референдуми можна класифікувати і за територією їх про­ведення. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р., референдуми в Укра­їні поділяються на: всеукраїнський референдум, референдум Автономної Республіки Крим та місцеві референдуми в межах адміністративно-територіальних одиниць. Таким чином, рефе­рендуми за територією їх проведення можна класифікувати на всеукраїнські (загальнонаціональні) та місцеві, в тому числі рес­публіканські (місцеві) референдум Автономної Республіки Крим.

За часом проведення загальнодержавні референдуми мо­жуть бути дозаконодавчими або післязаконодавчими, відповідно до проведення голосування до чи після розгляду парламентом за­конопроекту, що є предметом референдуму.

За формулою, тобто конструкцією питань, що виносяться на всенародне голосування, референдуми розмежовуються на прос­ті та складні. Прості конструкції питань референдумів передба­чають винесення на референдум одного питання з єдиної конкретно взятої проблеми. Прикладом простої формули рефе­рендуму є всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., коли на голосування виносилося одне питання про легітимізацію Акта проголошення незалежності України. Складні (комбіновані) кон­струкції питань референдумів передбачають голосування з двох і більше питань. При цьому питання можуть стосуватися різнопо-рядкових проблем, але, як правило, сукупність питань, винесених на референдум в комплексі, стосується єдиної проблеми.

Визначені групи видів референдумів утворюють систему ре­ферендумів в Україні, під якою слід розуміти систему всіх видів референдумів, проведення яких передбачено Конституцією та законами України.

Референдуми в Україні проводяться за певною процедурою, під якою прийнято розуміти референдний процес, як сукупність низки нормативно визначених послідовних дій, спрямованих на реалізацію права громадян України на участь у референдумі.

Референдний процес, у першу чергу, грунтується на загаль­них принципах безпосереднього народовладдя: принципах свобо­ди, справедливості, рівності (єдності прав і обов'язків і взаємної відповідальності держави та особи), гуманізму, демократизму, верховенства права, законності та ін. Ці принципи властиві для всіх правових явищ у нашій державі.

Загальні принципи виборчого процесу, визначені в ст. 71 Конституції України, є важливими і для референдного процесу. Зазначена стаття Основного Закону декларує, що вибори є віль­ними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого ви­борчого права шляхом таємного голосування.

Утім, ст. 70 Основного Закону обмежує коло громадян, що ма­ють право голосу на виборах і референдумах. Конституція Украї­ни не дозволяє голосувати на виборах і референдумах громадянам України, що не досягли 18 років або визнані судом недієздатними.

Конституція України містить і спеціальні принципи рефе­рендного процесу. Зокрема, ч. 2 ст. 72 Основного Закону визна­чає принцип обов'язковості щодо проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою: «Всеукраїнський рефе­рендум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право го­лосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібра­но не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області». У разі дотримання всіх процесуальних вимог щодо процедури ініціювання всеукраїнського референду­му, передбаченого ст. 72 Конституції України, Президент Украї­ни зобов'язаний здійснити таку нормативно визначену проце­суальну дію, як проголошення всеукраїнського референдуму.

Найбільш повно спеціальні принципи референдного процесу визначаються в Законі України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 р. Зокрема, ст. 8 «Демократичні засади підго­товки і проведення референдумів» цього Закону декларує прин­цип безперешкодної агітації; принцип рівності суб'єктів рефе-рендної агітації, що виражається у забезпеченні для них приміщень для зборів, використання засобів масової інформації; принцип гласності при обговоренні проекту рішення, закону, що виноситься на референдум; принцип відкритості та гласності ді­яльності державних і громадських організацій, які беруть участь у підготовці і проведенні референдуму; принцип безперешкодно­го висвітлення ЗМІ всіх стадій референдного процесу тощо.

Принцип референдного процесу знаходить своє вираження в основних його стадіях. Відповідно до Закону України «Про все­український та місцеві референдуми» 1991 р., процедура прове­дення всеукраїнського референдуму включає такі процесуальні стадії: ініціювання референдуму — його призначення (проголо­шення); утворення дільниць для голосування; утворення комісій із всеукраїнського референдуму; реєстрація громадян, які мають право брати участь у ньому; агітація за його цілі; голосування; під­рахунок голосів та визначення його результатів; опублікування, введення в дію, зміна або скасування його рішень. У разі народно­го ініціювання всеукраїнського референдуму утворюються додат­кові стадії: створення та реєстрація ініціативних груп; збирання підписів громадян України на підтримку проведення всеукраїнсь­кого референдуму і підрахунок та перевірка цих підписів та ін.

Узагальнюючи теоретичні положення, чинне законодавство про всеукраїнські референдуми, з перспективою його вдоскона­лення та досвід вітчизняних і зарубіжних референдарних кампа­ній, можна визначити три основні стадії всеукраїнського рефе­рендуму: підготовчу, основну та завершальну.

Підготовча стадія: ініціювання всеукраїнського референду­му; інформування громадян про його ініціювання; агітація «за» або «проти» винесення визначеного питання на всеукраїнський референдум; всенародні або парламентські обговорення (фа­культативний етап).

Основна стадія: призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму; організація всеукраїнського референдуму та підготов­ка його проведення; агітація «за» або «проти» проекту рішення, що виноситься на всеукраїнський референдум; голосування; встанов­лення результатів всеукраїнського референдуму; визначення та оприлюднення рішень всеукраїнського референдуму; проведення повторного всеукраїнського референдуму (факультативна стадія).

Завершальна стадія: виконання рішень всеукраїнського ре­ферендуму; юридична відповідальність за невиконання рішень всеукраїнського референдуму.

Схожим із процедурою організації та проведення всеукраїнсь­кого референдуму є референдний процес на місцевому рівні. Зок­рема, організація і проведення місцевих референдумів передбачає такі стадії: призначення місцевого референдуму; утворення терито­ріальних одиниць по проведенню місцевого референдуму; утворен­ня органів (комісій) з місцевого референдуму; складання списків громадян, які мають право брати участь у місцевому референдумі; агітація за прийняття рішень, що виносяться на референдум; голо­сування; визначення результатів місцевого референдуму.

Результати референдумів знаходять своє втілення в рішен­нях всеукраїнського та місцевих референдумів. Рішення всеукра­їнського референдуму носять імперативний характер і не потре­бують затвердження з боку будь-якого органу державної влади. Так, Рішення Конституційного Суду України від 27 березня 2000 р. (справа про всеукраїнський референдум) однозначно ви­ключає необхідність промульгації рішень всеукраїнського рефе­рендуму як таких, що мають імперативний характер.

Імплементація рішень всеукраїнського референдуму Верхов­ною Радою України є явищем бажаним, але не обов'язковим. Ці рішення можуть бути змінені або відмінені виключно шляхом проведення нового референдуму.

У разі порушення чинного законодавства про референдуми на­ступає юридична відповідальність за порушення законодавства про референдуми, що передбачає негативну реакцію держави на пору­шення права громадянина на участь у референдумі, чи на невико­нання або неналежне виконання суб'єктами референдуму своїх юридичних обов'язків, виражену у відповідній правовій формі.

На сьогодні юридична відповідальність за порушення чинного законодавства про референдуми має комплексний характер і поді­ляється на такі види: конституційно-правова; адмМстративно-пра-вова; кримінально-правова; дисциплінарна відповідальність.

Конституційно-правова відповідальність за порушення права громадянина на участь у всеукраїнському референдумі діє у вигля­ді узагальнених фундаментальних принципів. Конституція України не містить переліку прямих правових санкцш щодо порушення кон­ституційних положень, які закріплюють право громадянина Украї-

ті на участь у всеукраїнському референдумі, за винятком ст. 43 За­кону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», що передбачає проведення у 15-денний строк повторного всеукраїнсь­кого референдуму, у разі грубих порушень Закону під час голосу­вання, але не визначає об'єктивну сторону цього правопорушення.

Водночас, сутність і зміст конституційно-правової відпові­дальності, а також конституційна практика застосування вибор­чого законодавства України в цілому дають можливість зробити припущення, що численні порушення прав громадян на участь у референдумі, а також порушення встановленого законом по­рядку організації та проведення референдуму є підставою для су­дового оскарження результатів референдуму.

Конституційно-правові санкції знаходять своє логічне про­довження у адміністративному та кримінальному законодавстві.

Так, підставою для юридичної відповідальності в референд-ному праві є ті адміністративні порушення, що посягають на об'­єкти, які безпосередньо охороняються референдним законодав­ством України. Насамперед, це правопорушення у сфері прав і свобод людини і громадянина.

Кодекс України про адміністративні правопорушення в ст. 186 (гл. 15 «Адміністративні правопорушення, що посягають на встанов­лений порядок управління») встановлює адміністративну відпові­дальність у вигляді накладання штрафу за публічні заклики або агі­тацію до бойкотування референдуму, перешкоджання членам ініціативної групи у збиранні підписів громадян під вимогою про про­ведення голосування, будь-яку агітацію в день проведення референ­думу, видачу членами дільничної комісії з референдуму бюлетенів для голосування за інших осіб, втручання у роботу комісій з рефе­рендуму, що перешкоджає виконанню ними обов'язків, пов'язаних з підрахунком голосів або визначенням результатів референдуму.

Порядок адміністративного провадження у справах за про­ступки, передбачені чинним Кодексом України про адміністра­тивні правопорушення, визначається Кодексом України про ад­міністративне судочинство, що вступив у силу 1 вересня 2005 р.

Порушення чинного референдного законодавства передба­чає й кримінальну юридичну відповідальність. Зокрема, ст. 160 «Порушення законодавства про референдум» Кримінального кодексу України визначає: • перешкоджання насильством, обманом, погрозою, підкупом

або іншим чином вільному здійсненню громадянином права

брати або не брати участь у референдумі, вести агітацію до

дня проведення референдуму — карається штрафом до п'ят­десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавлен­ням волі на строк до трьох років;

• ті самі дії', вчинені членом комісії з проведення референдуму або іншою службовою особою, або за попередньою змовою групою осіб, караються штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мі­німумів доходш громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до п'яти рокш;

• підроблення документів референдуму, приписування, завідо-мо неправдивий підрахунок голосів, порушення таємниці го­лосування, вчинені членом комісії з проведення референдуму або іншою службовою особою, караються штрафом до п'ят­десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавлен­ням волі на строк від одного до п'яти років.

Порушення чинного законодавства про всеукраїнський і місце­ві референдуми також передбачає настання дисциплінарної відпо­відальності. Цей вид юридичної відповідальності за порушення ре-ферендного законодавства найчастіше застосовувався в Україні.

Дисциплінарна відповідальність за порушення законодавства про референдуми поширюється на членів Центральної виборчої комісії та комісій з референдуму, а також інших службових осіб за дії, пов'язані з бездіяльністю чи неналежним виконанням сво­їх обов'язків, у разі, якщо такі дії не можуть бути кваліфіковані як адміністративні проступки або кримінальні злочини.

Як правило, юридична відповідальність за порушення чинно­го законодавство про всеукраїнський та місцеві референдуми має солідарний характер і може передбачати застосування як конституційної, так і адміністративної, кримінальної чи дисциплі­нарної відповідальності одночасно.

Поиск по сайту: