Загальна характеристика конституційно-правового статусу президента

Президент — одноособовий виборний глава держави в краї­нах із республіканською формою правління, який обирається її громадянами або парламентом на 4-7 років. Ця посадова особа очолює державу в 150 країнах світу (із близько 200). Інші держа­ви мають монархічну форму правління.

Уперше інститут президента виник у США як результат прагнення до встановлення сильної, але дійсно демократичної державної влади і держави в цілому на противагу монархії.

Президент як глава держави є одноособовим інститутом, хо­ча зустрічаються й інститути колегіального президентства. При цьому має місце розподіл повноважень глави держави між коле­гіальним органом і головою, що мало місце за Конституціями Уругваю 1917 і 1951 рр. Із 1958 по 1963 рр. колегіальний глава держави функціонував в Іраку. Схожа ситуація на сьогодні спо­стерігається в Лівії, Ірані та ряді інших, як правило, теократич­них республік.

У колишніх соціалістичних країнах роль глави держави ви­конували постійно діючі колегіальні органи (президії) представ­ницьких органів державної влади або безпосередньо представ­ницькі органи. У тих соціалістичних країнах, де існував одноособовий інститут президента (Чехословаччина та ін.), пов­новаження глави держави ділилися між президентом і президією. Президії обиралися вищими представницькими органами дер­жавної влади. Подібна ситуація зберігається нині у деяких держа­вах: КНР, КНДР, Куба. Так, на Кубі ряд важливих повноважень глави держави реалізується головою Державної ради — постійно діючого органу Національної асамблеї народної влади.

Президент, як правило, обирається громадянами відповідних держав шляхом прямих або непрямих виборів. Прямі вибори найбільш характерні для країн із президентською (за винятком США й Індонезії) або напівпрезидентською формами правління (Росія, Франція, Бразилія, Мексика та ін.). Прямими виборами обирається президент і в деяких парламентських державах (Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Румунія).

Непрямі вибори президента здійснюються як колегіями ви-борщиків, які обираються населенням (США), так і спеціальни­ми колегіями, до яких входять представники суб'єктів федерації або пдмітїтріїтишіо-тсриторіальних одиниць із широкою авто­номіст (ФІ'П, Індія, Пакистан, Італія).

У більшості парламентських республік (Греція, Ізраїль, Че­хія, Словаччина) президент обирається парламентом, у зв'язку а чим його влада вважається похідною від парламенту.

Конституційно-правовий статус президента визначається, як правило, конституціями відповідних держав, а іноді й окремими законами. Ці нормативно-правові акти визначають роль і місце президента в механізмі держави і його взаємовідносини з іншими органами державної влади, порядок заміщення поста президента, його повноваження та відповідальність за порушення конститу­ції, зраду держави тощо.

У кожній окремо взятій країні світу конституційно-правовий статус президента має відмінності залежно від різних видів рес­публіканської форми правління (парламентської, президентської або змішаної форми правління).

Президент як глава держави утілює національну єдність, на­ступність державної влади, він є гарантом національної незалеж­ності і територіальної цілісності, а іноді проголошується також ар­бітром, координатором діяльності державних органів тощо. Незалежно від форм правління президент є представником держа­ви за її межами і всередині країни. Він, зокрема, укладає міжнарод­ні договори, призначає дипломатичних представників, приймає іноземних дипломатичних представників. Від імені держави прези­дент нагороджує державними нагородами, присвоює почесні зван­ня, приймає осіб до громадянства даної держави, дозволяє вихід із громадянства, здійснює помилування засуджених тощо.

У більшості країн президенти мають ряд повноважень щодо організації і діяльності органів законодавчої влади. Вони призна­чають дати виборів у парламенти, скликають їх на сесії, можуть достроково розпускати парламенти з обов'язковим призначен­ням нових виборів, санкціонують і промульгують (підписують і оприлюднюють) закони, мають право вето — право повернен­ня закону на повторний розгляд парламенту. Президенти мають також право законодавчої ініціативи, право звернення з послан­нями до парламенту, які не підлягають обговоренню тощо.

Президенти мають значні повноваження також щодо форму­вання й інших органів державної влади та призначення вищих поса­дових осіб. Це стосується, насамперед, формування (призначення) урядів, призначення суддів, формування або участь у формуванні органів конституційної юстиції', пропонування парламенту кандидатур для призначення на вищі посади осіб тощо. У ряді країн прези­дент може видавати нормативні і ненормативні акти, які мають си­лу закону. Нормативні акти приймаються (видаються), як правило, на основі делегування повноважень парламентом. Водночас прези­денти мають право оголошувати надзвичайний чи воєнний стан, уводити президентське правління у суб'єктах федерації.

У всіх країнах за конституціями президенти є головнокоман­дувачами, відповідають за безпеку держави як гаранти її ціліс­ності. Ці повноваження президенти здійснюють через раду без­пеки або подібні їй органи. За конституціями більшості країн президенти мають розгалужену систему гарантій своєї діяльнос­ті у вигляді стримувань і противаг та несуть відповідальність за свої дії. Зокрема, президентам властиві такі інститути стриму­вань і противаг щодо інших органів державної влади: право роз­пуску парламенту (право дострокового припинення його повно­важень), право вето, право призначення референдуму тощо.

Президент на відміну від монарха несе конституційну відпові­дальність за виконання службових обов'язків, за свої дії. Як правило, президент несе відповідальність за навмисне порушення конституції і законів, за державну зраду, заподіяння шкоди державній незалеж­ності, хабарництво, вчинення інших тяжких злочинів. Така відпові­дальність має переважно форму імпічменту, процедура якого поля­гає в тому, що обвинувачення президенту формулює й приймає нижня палата парламенту, а ріїнення про зміїцення його з посади приймає сенат (іноді за участю Верховного і Конотггущйного судив, які перевіряють правильність обвинувачення і додержання процеду­ри). У деяких країнах парламент ухвалює лише обвинувальний ви­сновок, а судить президента особливий суд (Франція, Польща).

Поиск по сайту: