Культурні права і свободи людини і громадянина в Україні

Важливе місце в системі конституційних прав і свобод людини і громадянина займають культурні права і свободи, які ще іноді ви­значають як духовні або ідеологічні права і свободи. Така множин­на назва цієї групи прав і свобод є виправданою з огляду на те, що реалізація культурних прав сприяє духовному розвитку особи та формуванню національної ідеології як суспільного феномену.

Прийнято вважати, що культурні (духовні) права і свободи людини і громадянина — це міра можливої поведінки або діяль­ності особи щодо задоволення своїх законних потребу сфері осві­ти, літературної, художньої, наукової та технічної діяльності. Одним з основних культурних прав є право на освіту (ст. 53 Конституції). Держава забезпечує доступність і безоплатність до­шкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах^{1 (}Ця частина ст. 53 Конституції України отримала офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 5-рп/ 2004 від 4 березня 2004 р.); розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професій­но-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.

Держава також дбає про забезпечення права на освіту гро­мадянам, які належать до національних меншин і гарантує їм право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через націо­нальні культурні товариства.

Іншим істотним культурним правом, що гарантується держа­вою, є право громадян на свободу літературної, художньої, нау­кової і технічної творчості (ст. 54 Конституції). Тобто держава надає громадянам можливість займатися будь-яким видом твор­чості з метою самовираження особистості, вдосконалення індиві­дуальних духовних якостей та задоволення власних моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними вида­ми інтелектуальної діяльності.

Держава також покладає на себе обов'язок сприяти розвитко­ві науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим спів­товариством. З цією метою в Україні розробляються загальнодержавні програми розвитку вітчизняної науки. Провідні вітчиз­няні науковці також беруть активну участь у міжнародних науко-ііп дослідних програмах і проектах. На жаль, підтримка розвитку науки на сьогодні вимагає покращення, оскільки все більш поміт­ною стає тенденція щодо відтоку наукових кадрів за межі України.

Конституція також декларує охорону культурної спадщини; збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що станов­лять культурну цінність.

У вітчизняній конститущйно-правовій науці залишається супе­речливою оцінка права на результати своєї інтелектуальної, твор­чої діяльності (ст. 54 Конституції), яке більшість правознавців одно­значно відносять до культурних прав і свобод людини і громадянина. Це право передбачає, що ніхто не може використо­вувати або поширювати без згоди автора результати інтелектуаль­ної та творчої діяльності (літературні твори, наукові відкриття, тех­нічні винаходи, художні вироби, твори мистецтва тощо), за винятками, встановленими законами. Тобто йдеться про авторське право, що захищається державою і є одним із видів приватної влас­ності. По суті, це право слід відносити до економічних прав і свобод, оскільки Конституція гарантує право на результат (матеріальний і моральний). Водночас, це право здійснюється в культурній сфері суспільних відносин, що дає підстави відносити його до змішаних, культурно-економічних прав і свобод людини і громадянина.

До культурних прав і свобод людини і громадянина також тра­диційно відносять право на інформацію. Ст. 34 Конституції України закріплює право кожного вільно збирати, зберігати, використовува­ти і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Правовий режим збирання, зберігання, використання і поширення інформації' визначається Законом України «Про інфор­мацію» від 2 жовтня 1992 р. та іншими законами України.

Здійснення цього права може бути обмежено законом в інте­ресах національної безпеки, територіальної цілісності або гро­мадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочи­нам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і не­упередженості правосуддя.

Утім, у вітчизняній науковій і навчальній літературі існує й точка зору щодо виділення права на інформацію в самостійну групу інформаційних прав і свобод людини і громадянина в Укра­їні, але вона потребує подальшого теоретичного обґрунтування.

Поиск по сайту: