Поняття Конституції України

Однією з найбільш шанованих суспільних цінностей сучас­ності є конституція. На сьогодні у світі діє більше 200 конститу­цій (в 2004 р. прийнята також перша наднаціональна конститу­ція — Конституція Європейського Союзу), а також існує понад 300 конституцій суб'єктів федерацій і автономних утворень¹. Конституції стали найважливішим здобутком національної політико-правової думки, втілили найкращі здобутки державотво­рення, а у ряді країн — нормативно закріпили перемоги у рево­люціях, війнах за незалежність тощо. Недаремно, для більшості зарубіжних країн день прийняття Основного Закону став най­важливішим загальнонаціональним святом.

Для України Конституція України 28 червня 1996 р. стала символом консолідації українського народу в розбудові України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Водночас, цей документ є найважливішою категорією національного конституційного права, його серцевиною.

Термін «Конституція України» досить поширений не лише в науці конституційного права, айв інших юридичних науках, а також у повсякденному вжитку. Він є похідним від іншої історич­но сформованої юридичної категорії «конституція», яка виникла задовго до зародження самого конституційного права як галузі права і вживалася у різних значеннях в багатьох сферах суспіль­ного життя.

Існує припущення, що поштовхом для використання ла­тинського слова «сопзіішііо» як юридичного поняття первинно послужило вживання його у заголовку офіційних документів Стародавнього Риму часів Принципату та Домінату. Це поняття вживалося у словосполученні «Кет РиЬИсшп Сопкйіиеге...» — «Римський народ встановлює...». Пізніше дієслово «встанов­лює» трансформується на іменник «встановлення, устрій», що й дав початок численним стародавнім «конституціям». Однією з найбільш відомих із них є «антична конституція» Аристотеля, відома як «Конституція Афін», або «Афінська Політія». Термін «конституція» також застосовувався у давньоримському праві при кодифікації тогочасного законодавства.

Пізніше, у XVI ст., у Франції починає вживатися поняття «Ьех шшіатепіаііз» — «основний закон», що вперше був введений у науковий обіг у роботах французьких публіцистів-тираноборців (монархомахів) Ф. Дюплессі-Монре, Ф. Отмана, Дж. Б'юкенена та ін. Ідея конституції, як основного закону, в уявленні монархо­махів передбачала існування у державі такого найвищого норма­тивного акта, який би обмежував владу монарха-самодержця.

Сучасного значення термін «конституція» почав набувати лише в XVII ст., що ознаменувалося бурхливим розвитком конс­титуційних ідей у Великій Британії, Франції та інших тогочасних країнах Західної Європи, а також у Північній Америці. Його ети­мологічне походження викликало чимало наукових дискусій у всі часи. Справедливою видається думка С. С. Дністрянського про те, що кожна держава мусить мати певну форму, в якій вона ре­гулює суспільний лад, але система державного ладу «була інша в грецькій «поліс» та римській сіуііах старовинних віків, інша в монархічній германській державі середніх та початку нових ві­ків, і знову інша в конституціоналізмі найновіших віків»¹.

Категорія «конституція» наповнювалася сучасним змістом протягом тривалого часу, чому сприяли теоретико-правові по­гляди таких мислителів XVI-XVIII ст.ст., як Г. Гроцій, С. Пуфендорф, В. Лейбніц, X. Вольф, Д. Локк, В. Блекстоун, Ж.-Ж. Руссо, Т. Пейн та ін. Здобутки цих мислителів знайшли своє відобра­ження в перших конституціях: Конституції США1787 р., Консти­туції Франції 1791 р., Конституції Польщі 1791 р. та інших конс­титуційних актах. Хоча ряд вчених схильні вважати, що першим сучасним конституційним актом був Договір, укладений пересе­ленцями до північноамериканських колоній на човні «Травнева квітка» біля мису Код у 1620 р.

Розвиток конституційного права наповнював категорію «кон­ституція новим, більш прийнятним для її сучасного розуміння зна­ченням. На кінець XIX — поч. XX ст.ст. у європейському консти­туційному праві набуло поширення визначення конституції Г. Еллінека, який вважав, що вона є сукупністю правоположень, які ви­значають вищі органи держави, порядок заклику їх до відправлен­ня їхніх функцій, їх взаємні відносини і компетенцію, а також прин­ципові положення індивіду по відношенню до державної влади².

Представники різних правових шкіл по-різному тлумачили поняття «конституції». Так, представники природної школи права розуміли під нею суспільний договір, який виражає волю народу; представники нормативістської школи — вираження абсолютної основоположної норми права (Г. Кельзен); інституціоналісти — статут держави і нації; марксистської — вищий закон, що закріп­лює повновладдя правлячого класу тощо.

Хабриева Т. Я., Чиркин В. Е. Теория современной конституции. — М., 2005. - С. 5.

Дністрянський С. Теорія конституції // Стецюк П. Б. Станіслав Дніст­рянський як конституціоналіст. — Л., 1999. — С. 186. Еллинек Г. Общее учение о государстве. — СПб., 1907. — С. 371.

Так, у радянській юридичній науці конституцією було прий­нято вважати основний закон держави, що виражає, як і будь-який закон, соціально-політичну природу держави і волю паную­чого класу. При цьому, радянські правознавці виділяли особливу юридичну категорію — «Радянська Конституція» — як принци­пово нову для конституційного права.

Зовсім інші погляди на правову природу Конституції Украї­ни сформувалися в незалежній Україні. На думку М. І. Козюбри, нині під конституцією розуміють систему загальнообов'язкових норм, що мають, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою — з другого, а також засади організації самої держа­ви та її відносин зі світовим співтовариством¹.

¹ Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. - К„ 1999. - С. 38.

Вітчизняні правознавці вважають, що конституція є найбіль­шим юридичним здобутком, в першу чергу, суспільства. її при­значення полягає в регулюванні найважливіших відносин у сус­пільстві та державі.

Узагальнюючи існуючі погляди вітчизняних вчених-конституціоналістів щодо сутності та змісту Конституції України, мож­на стверджувати, що Конституція України — це єдиний, наді­лений найвищою юридичною силою нормативно-правовий акт, через який український народ і українська держава виражають свою суверенну волю, утверджують основні принципи устрою суспільства і держави, основи правового статусу особи і грома­дянина, визначають систему і функції органів державної влади й органів місцевого самоврядування, механізми реалізації дер­жавно-владних повноважень і територіальний устрій держави. Конституції України характерні певні ознаки, що визначають її сутність, зміст, цілі та призначення у суспільстві та державі.

По-перше, Конституція України є актом найвищої юридичної сили, що об'єктивізує політичну волю народу України як носія су­веренітету і єдиного джерела влади в Україні. По-друге, вона є го­ловним, найважливішим нормативно-правовим актом у системі джерел національного права України, основним джерелом конс­титуційного і всіх інших галузей права України. По-третє, Конс­титуція України містить норми, які є нормами прямої дії. Вони знаходять свій подальший розвиток і деталізуються в інших нор­мативно-правових актах, але це не спростовує можливості застосовувати норми Конституції України безпосередньо, особливо ті норми, що визначають основні права і свободи людини і громадя­нина. По-четверте, Конституція України, як і конституції біль­шості інших країн світу, має особливий порядок прийняття і вне­сення до неї змін, що є важливою нормативно-правовою її гарантією. По-п'яте, за формою Конституція України є формалі­зованим кодифікованим правовим актом найвищої юридичної си­ли. Внесення змін і доповнень до окремих розділів Конституції України передбачає органічну зміну її тексту в цілому. По-шосте, за походженням Конституція України є парламентським актом, оскільки 28 червня 1996 р. вона була урочисто прийнята Верхов­ною Радою України. Парламентський спосіб прийняття станом на сьогодні залишається й пріоритетною формою внесення змін до Конституції, що підтверджує факт прийняття Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2005 р. По-сьоме, за територією дії Конституція України є виключно за­гальнодержавним нормативним актом. Дія її положень поширю­ється на всю територію України і на всіх суб'єктів права. Тобто Конституції України властива така риса, як універсальність. По-восьме, за часом дії вона має постійний характер. Дія переважної більшості її положень не обмежується часом. По-дев'яте, Консти­туція України відіграє важливу роль щодо розвитку і вдоскона­лення вітчизняної науки та освіти у сфері конституційного права. Наукові дослідження юридичних властивостей Конституції є під­ґрунтям для пізнання інших важливих явищ конституційно-право­вого буття, щодо яких Конституція виступає системоутворюючим чинником. До того ж вивчення основних положень Конституції України є обов'язковою вимогою щодо підготовки висококваліфікованих фахівців у галузі права в цілому.

Поиск по сайту: