Історія розвитку українського конституціоналізму

1. Ідеї конституціоналізму у поглядах Богдана Хмельницького та Пилипа Орлика

Як акти конституційного характеру в історико-юридичних дослідженнях розглядаються договори часів становлення Гетьманської Держави, котру будував Богдан Хмельницький.

Він підписав договір і морську конвенцію з Османською Портою (1648 р.), Зборівську угоду з Польським Королівством (1649 р.), чим закладалися основи автономії України.

Нові відносини між Україною та Росією були юридично оформлені договором 1654 р., який складався з двох документів. Це, по-перше, “Березневі статті” Богдана Хмельницького, де були сформульовані умови, на яких Україна об’єднувалася в союз із Московщиною, і по-друге, жалувана грамота царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому та Війську Запорозькому. В цьому документі за Військом Запорізьким закріплювалися широкі права: “вибирати гетьмана, самим між собою, по давньому звичаю”, самостійно здійснювати судочинство, мати стосунки з іншими державами (лише для зносин між Польщею й Туреччиною слід було мати згоду царя), збирати податки для української скарбниці, утримувати 60-тисячне військо. Як бачимо, договір із царем передбачав мінімальну залежність від Московії й, за умови його сумлінного виконання надавав Україні можливості для розвитку своєї державності. Але подальша практика стосунків з Росією показала підступність її політики, що насправді була спрямована на порушення домовленостей, знищення будь-яких ознак й самостійності України, на поступове, але неухильне перетворення її на звичайну провінцію Московської держави. Це, природно, збудило протидію, привело до ідеї відродження самостійності української держави, що знайшло своє втілення у “Пактах та Конституції законів та вільностей Війська Запорозького” написаних гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом і прийнятих 5 квітня 1710 р. у Бендерах. За своїм змістом цей документ можна розцінювати як першу в Європі конституцію в сучасному її розумінні.

За тодішніми традиціями “Пакти та Конституція законів та вільностей Війська Запорізького” були складені у формі договору між владою (гетьманом) та народом України (Військом Запорізьким) і складалися з преамбули та 16 параграфів, в яких були зафіксовані основні принципи організації і функціонування Української держави.

У преамбулі, з метою обґрунтування природного права українського народу на власну державу, наводився історичний міф про “хазарів-козаків”, які, начебто, ще до Володимира Великого прийняли християнство й заснували козацьку державу. Приділялась увага невиконанню Росією положень Переяславської угоди. При цьому підкреслювалося, що після смерті Богдана Хмельницького “Московське царство взяло намір, дошукуючись багатьох засобів і способів, позбавити Військо Запорозьке його вільностей, підтверджених власною присягою, привести його до остаточного знищення і накласти рабське ярмо на вільний народ, який ніколи не дозволяв себе завоювати силою зброї”.

У зв’язку з цим проголошувався курс на вихід із союзу з московським царем. Але тверезо оцінюючи свої сили Пилип Орлик розраховував не тільки на допомогу Бога, а й “на підтримку найяснішого і наймогутнішого короля Швеції, а також на те, що їхня справа, як справедлива, мусить неодмінно восторжествувати”.

Закріплюючи принципи функціонування державних органів, Конституція Пилипа Орлика виходила з необхідності поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча влада передавалась Раді, до якої входили полковники зі своєю старшиною, сотники, генеральні радники всіх полків та посли від Низового Війська Запорозького. Виконавча влада належала гетьманові, але найважливіші справи він повинен був узгоджувати із старшиною. Суд мав здійснюватись незалежно від гетьмана, який “не повинен карати сам, із власної ініціативи й помсти, але таке правопорушення – і умисне й випадкове – має підлягати розгляду Генерального Суду, який повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкоритись як переможений законом”.

Конституція Пилипа Орлика була чинна на Правобережній Україні до 1714 р.

Питання конституційного будівництва в Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ століть

У 1846 – 1847 рр. Г. Андрузький, один із членів Кирило-Мефодіївського братства, підготував “Начерки Конституції Республіки”.

АЧЕРКИ КОНСТИТУЦІЇ РЕСПУБЛІКИ - — три незавершені конст. проекти члена Кирило-Мефодіївського братства Г. (Ю.) Л. Андрузького. Написані, ймовірно, в 1846—50. С пам'яткою укр. конст. думки середини 19 ст. «Н. К. р.» іноді називають «Конституцією республіки».

В першому проекті («Досягнення можливого ступеня рівності й свободи переважно в слов'янських землях») автор то припускав сильну імп. владу, то обмежував її, то пропонував знищити. Перепонами до демократизації режиму вважав взаємоворожість сусп. станів, свавілля самодержавства, недосконалість освіти. А демократизувати його можливо, на думку Г. Андрузького, за умов рівності у правах, особистої свободи гр-н, ґрунтовної освіти народу, скасування титулів, придвор. посад, перетворення монарха у гр-нина д-ви тощо.

В другому проекті («Ідеал держави»), що поділяється на окр. частини («Про рівність», «Про свободу», «Закон», «Про владу», «Про релігію», «Про стани», «Про повинності», «Податки, майно та капітали», «Майно селянина», «Підданство селянина», «Про військову службу»), автор обстоює вже відомі на той час у Зх. Європі принципи природ, рівності людей, які від народження отримують однакові заг. права. Але згодом вони «досягають приватних прав» і залежно від спрямованості та обсягу останніх переходять до дух., купец., пром., військ., вченого чи землероб, стану. І гр-ни, і уряд у д-ві Г. Андрузького підпорядковуються законам. «Закони корінні» ухвалюються і скасовуються виключно через нар. сейм. «Закони загальні, або скрізь використовувані» може ухвалювати чи поліпшувати ін. влада. Кожний гр-нин має право на власну думку, на критику як корінних, так і заг. законів. За народом залишається право скасування лише заг. законів, а не корінних. Такий підхід можна вважати спробою забезпечити захист конст. норм, конст. ладу д-ви. Третій проект («Начерки Конституції республіки») викладено у формі вільних міркувань і роздумів. У ньому йдеться про: одиниці адм. устрою д-ви (громади, округи, області, штати) та механізми їхньої діяльності; осн. органи влади, їхні повноваження та склад; вимоги до посад, осіб цих органів влади та управління і питання їх матеріального забезпечення. Докладно окреслено структуру та функції громади як основи держ. механізму, регламентовано діяльність управи, що повинна була поєднувати суд., розпорядчі та викон. функції. Слов'ян, д-ва (федерація), за Г. Андрузьким, має об'єднувати 7 штатів. Останні повинні поділятися на області, області — на округи, округи — на громади (по 200—2000 сімей). Найвищим законод. органом д-ви автор бачив Законодавчі Збори, а виконавчим — Держ. Раду, до якої входили б президент і віце-президенти країни, міністри, держ. прокурор, президент Законод. Зборів та президенти відділень цих Зборів у штатах. У проекті зроблено спробу визначення та розподілу законод., викон. і суд. функцій держ. органів.

Більш докладний проект Конституції України під назвою “Проект оснований устава украинского общества «Вольный союз» («Вільна спілка») був розроблений у 1884 р. видатним українським вченим і політичним діячем М. Драгомановим. Відповідно до нього Російська імперія мала бути перетворена на децентралізовану федеративну державу на зразок США або Швейцарії.

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому числі часопису Української народної партії “Самостійна Україна” під назвою “Основний закон “Самостійної України” – спілки народу українського”. Цей проект уже передбачав повну самостійність України.

Питання конституційного будівництва в Україні, ідеї національно-територіальної децентралізації Російської імперії висунуто і М. Грушевським у статті “Конституційне питання і українство в Росії”, опублікованій у травні 1905 р.

Однак, незважаючи на значимість зазначених конституційних проектів і науково-публіцистичних праць, навряд чи можна твердити про початок в Україні з-за тих часів самостійного конституційного процесу. Такий процес повинен мати відповідні соціально-економічні та політичні передумови, нормативну базу тощо. З огляду на минуле, можна відзначити лише наявність відповідних ідеологічних передумов, що сприяли подальшому становленню та розвитку в Україні вже саме конституційного процесу.

Демократично спрямований конституційний процес (а саме цим визначалися особливості розробки проектів Конституції України за умов російського самодержавства) не міг бути політичною реалізацією у повному розумінні цього слова доти, поки цей устрій існував. Уся ця політико-ідеологічна діяльність мала суттєве значення для підготовки відправних позицій щодо запровадження та дії майбутньої демократичної Конституції вільної України. Початок реального конституційного процесу в Україні пов’язаний з поваленням самодержавства та організації у перших числах березня 1917 р. Центральної Ради.

Поиск по сайту: