Поняття лідерства

Термін „лідер” (від англ. leader) означає „керівник”, „провідник”. Політичне лідерство є різновидом соціального лідерства і воно пов’язане з управлінням державними та суспільними процесами. У сучасній політичній науці є різноманітні визначення цього поняття, зокрема:

 політичне лідерство − це влада, яка здійснюється одним чи кількома індивідами з метою пробудження членів нації до дій;

 це відносини між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує домінування своєї волі над іншими;

 це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу.

Ознаки політичного лідерства:

 лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих;

 політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на усіх членів керованої спільноти;

 лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

У системі політичного лідерства виділяються три головні компоненти:

1) соціальні умови і чинники, які впливають на політичного лідера;

2) індивідуальні соціально-психологічні особливості лідера;

3) ресурси чи засоби, якими володіє лідер для здійснення політичної діяльності.

До функцій політичного лідерства можна віднести інтегративну, координаційну, прагматичну. Залежно від формалізованості функцій, їх змісту і характеру виконуваних завдань у механізмі політичного лідерства виокремлюють три блоки елементів. Перший – державний апарат управління і система врядування з відповідними регулятивами і розподілом функцій між різними органами влади. Через механізми цього ступеня політики різних рівнів одержують владні повноваження, тобто створюються умови для формальної номінації фактичного лідера. Тут складається своєрідний нормативно-операційний кодекс, який містить стереотипи поведінки, способи дій, „цехову ідеологію” політичних функціонерів, а також формалізується діяльність політика з управління суспільством у межах існуючих інститутів. Зміст концепції або політичної програми лідера на цьому ступені не відіграє помітної ролі.

Другий блок складових механізму політичного лідерства являє собою систему неюридичних регулятивів діяльності політика (статут суспільної організації, партії; релігійні приписи тощо); він формується під впливом інтересів соціального прошарку, на який передусім спираються політики. Така система складається як стосунки між лідером і його „адресатом”. Вони виникають під час реалізації лідерської програми (її зміст прямо впливає на характер цих відносин). Окрім того, на поведінку політика тут впливають погляди і переваги, стереотипи мислення і поведінки даного соціального прошарку.

Сукупність детермінант лідерства у третьому блоці визначається сутністю зв’язків двох складових: між лідером і рештою потенційних суб’єктів політичної дії. Якщо відношення „лідер-послідовники” конституюється у другому блоці, то відношення соціальний прошарок (зокрема й лідер) – суспільство загалом – у третьому блоці. Характер таких зв’язків безпосередньо визначається змістом лідерської концепції, оскільки вона не тільки відображає політичні інтереси конкретного прошарку, а й здійснює зворотну дію, формуючи їх.

Як механізм політичне лідерство-керівництво перебуває на першому соціальному рівні, тобто на рівні малої соціальної групи, яка інтегрована певними вузькогруповими політичними інтересами. Здебільшого вважають, що в малій групі лідер скеровує і спрямовує дії групи, яка, у свою чергу, висуває певні вимоги до особистості лідера. Тобто, коли виявляється суб’єктна активність і самого лідера, і членів групи, які „висувають вимоги до лідера”, доцільно говорити про лідерство, що за змістом є суб’єкт-суб’єктною дією. За умов прояву суб’єктної активності лише особистістю, тобто керівником групи, доцільно говорити про політичне керівництво, де група є об’єктом впливу, а взаємовідносини набувають характеру суб’єкт-об’єктної політичної дії.

Як спосіб вираження інтересів частини населення політичне лідерство існує на другому соціальному рівні, тобто на рівні політичних партій, рухів. На відміну від вузькогрупових інтересів, на цьому рівні особистість лідера є вираженням певної соціально-політичної позиції значної частини населення. Саме активність, тобто суб’єктність складових відносин між політичним лідером і частиною населення, детермінує спосіб адекватного вираження інтересів частини населення, яка підтримує конкретного політика та його програму дій. Елементи політичного керівництва при цьому пригнічуються тотальним впливом настроїв великої групи (частини населення).

Як організація, політичне лідерство-керівництво виявляється на третьому, найвищому рівні, коли політична дія лідерів-керівників поширюється на все суспільство або найбільшу його частину, за умови розподілу влад, соціального розшарування населення країни тощо. За таких обставин здійснення влади як головної складової політичного лідерства-керівництва (власне його результату) залежить і від об’єктивних, зовнішніх стосовно групи особливостей (їх становлять умови, динаміка здійснення політичних процесів, наявні інститути тощо), і суб’єктивних.

Функціонування інституції політичного лідерства – показник динамічності політичних відносин, високого рівня розвитку суспільства, його політичної системи. Виникнення політичного лідерства в такому значенні містить прерогативи сучасних демократичних держав, що відрізняються від авторитарних, особливо тоталітарних, держав порівняною легкістю й чисельністю процесів інституціалізації. Головна, вирішальна, передумова існування демократичного суспільства і водночас один із конкретних його проявів – наявність у ньому сталого самовідтворювального інституту політичного лідерства. Політичне лідерство набуває характеру перманентної організованої дії, упорядкованого процесу з певною структурою відносин, ієрархій влади різних рівнів. Створюється розгалужена система існування політичних лідерів різного рівня і масштабу. Місце та роль політичного лідера в Україні формулюється як „будь-який, незалежно від формального рангу, учасник політичного процесу, котрий прагне і здатен консолідувати зусилля оточуючих та активно впливати (в межах території міста, регіону, країни) на цей процес задля досягнення означених і висунутих цілей”. Співпрацюючи і змагаючись один із одним, впливаючи один на одного, вони сприяють здійсненню контролю за діяльністю усіх владних інституцій (зокрема й вищих), залученню різноманітних груп суспільства до політичного процесу.

У такому контексті стає зрозумілою теоретична позиція, згідно з якою „політичне лідерство” як практичний і теоретичний феномен опинилося в центрі нашого політичного життя і, відповідно, в центрі уваги політології лише з початком альтернативних виборів до рад усіх рівнів. Тому з цієї точки відліку і є сенс досліджувати проблему політичного лідерства, технологію формування сучасного лідера. Йдеться про політичне лідерство як інституцію влади. Справді, процес інституціоналізації політичного лідерства має початкову фазу. У вітчизняній теорії вивчення проблеми лідерства спрямовується на виявлення та встановлення залежності між явищем та інституцією лідерства (що, до речі, характерне і для американських ситуативних теорій лідерства), а також з’ясування взаємин із середовищем, у якому це лідерство здійснюється. Таке спрямування ґрунтується на внутрішніх групових характеристиках – таких як цілі, завдання, функції, склад групи тощо. Тут переважно беруться до уваги об’єктивні зовнішні характеристики цього явища: час, обставини групових дій тощо.

Поиск по сайту: