Економічна політика. Велика депресія” 1929 – 1933 років, яка продемонструвала уразливість концепції класичного лібералізму

Неолібералізм

Велика депресія” 1929 – 1933 років, яка продемонструвала уразливість концепції класичного лібералізму, зумовила не лише виникнення кейнсіанства як альтернативної теорії, але й нове переосмислення системи ліберальних поглядів щодо ролі ринкових і неринкових механізмів розвитку економічних систем.
В результаті перегляду ортодоксальних ліберальних постулатів виник неолібералізм – один з основних напрямів сучасної економічної теорії та економічної політики, що ґрунтується на визнанні необхідності поєднання державного регулювання економіки із здійсненням принципів економічної свободи, максимально можливим використанням ринкових механізмів і вільної конкуренції.
Формування неолібералізму відбувалося у період від 30-х років ХХ ст. до закінчення другої світової війни, упродовж якого, по-перше, за умов різкого загострення конкурентної боротьби монополістичних гігантів економіка вільного підприємництва виявила свою неспроможність самостійно забезпечити стабільний економічний розвиток; по-друге, державне регулювання капіталістичної економіки за кейнсіанськими рецептами почало проявляти свої суперечності; по-третє, світ отримав два приклади крайніх форм прояву повного одержавлення економіки – соціалізм і фашистську диктатуру, які значною мірою зумовили процес відродження ліберальної наукової думки.
Виникнення неоліберальних поглядів відбувалося у процесі дискусії між кейнсіанцями і неолібералами про шляхи виходу капіталістичної економіки із руйнівної кризи. Аргументи Дж. М. Кейнса на той час виявилися сильнішими. Проте після другої світової війни, коли завдяки успішній реалізації теоретичних розробок німецьких неолібералів вдалося відродити економіку Німеччини і вивести її на траєкторію динамічного розвитку, неолібералізм тим самим отримав незаперечний факт власної перемоги. Досвід 70 – 80-х років також показав, що державне втручання може стати реальною загрозою нормальному функціонуванню ринкової системи. Така ситуація й сприяла розвитку і утвердженню неолібералізму як одного з найактуальніших напрямів сучасної економічної науки.
Теоретична платформа неолібералів опирається на методологічні підходи неокласичної економічної теорії, а саме: на визнання принципів економічної свободи, саморегульованої економіки та вільної конкуренції. Виходячи з цього, неолібералізм, перш за все, дотримується таких основних ідеалів класичного лібералізму, як:
- пріоритет приватної власності на засоби виробництва, індивідуальної свободи виробника та особистого інтересу людини;
- обстоювання природного, конкурентного, порядку розвитку ринкової економіки;
- вільний характер ціноутворення, руху робочої сили, капіталу і ресурсів;
- заперечення прямого державного втручання у господарські процеси.
Поряд з цим, сучасні прихильники лібералізму визнають неспроможність конкурентного ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу в економіці і пропонують альтернативні засоби державного регулювання економіки на основі створення правових та економічних умов для вільного підприємництва, свободи ринків, цін і руху економічних ресурсів. У зв’язку з цим, методологія неолібералізму збагачується залученням до теоретичного аналізу таких прийомів, як:
- поєднання мікро- і макроекономічного підходів;
- застосування у наукових дослідженнях висновків щодо якісних змін в економіці та врахування інституційних чинників розвитку;
- проголошення принципу “ліберального інтервенціонізму” як способу державного втручання не проти дії законів ринку, а для прискорення природного процесу розвитку.
У першій третині ХХ ст. сформувалося чотири основні групи вчених-економістів, які заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення. Найбільш відомі з них – лондонська, неоавстрійська (віденська) і чиказька. Зокрема, представник лондонської школи неолібералізму Лайонел Ч. Роббінс є автором сучасного неокласичного трактування предмету економічної науки, центральною проблемою якої є „поведінка людини як відношення між даними цілями і обмеженими ресурсами, що мають альтернативне застосування”. Основоположники віденської школи Людвіг Мізес і Фрідріх Хайєк поєднали маржиналістські принципи австрійськї школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією і започаткували цілісну сучасну систему ліберального способу думок. Чиказька школа об’єднує Френка Найта, і його учнів, найвідомішими серед яких є Джордж Стіглер і Мілтон Фрідмен. Ф. Найт, досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, акцентує увагу на поведінці господарюючих суб’єктів за умов невизначеності і ризику.
Представники названих трьох шкіл науковців були одностайними в розумінні важливості ринку і тих загроз, що містяться в монополізації економіки і державному інтервенціонізму. Однак названі неоліберальні школи не представили науці чітких програм державної підтримки конкурентного середовища і соціальної переорієнтації ринкового господарства. Найбільш послідовно осмислили і обґрунтували ці процеси зробили представники четвертої групи – німецької школи неолібералізму.

Економічна політика

Економічна політика неолібералізму полягає насамперед у повному запереченні протекціонізму, який розглядається як головна причина неефективності економіки. Необхідною вважається забезпечення повної відкритості ринків і орієнтація їх на експорт, для країн, що розвиваються це вимога є категоричною. Ця ідея обгрунтовується, по-перше, потребами наднаціонального глобального розповсюдження передових технологій і, по-друге, принципової нездатністю урядів регулювати дії крупних національних і транснаціональних корпорацій.Політична економія неолібералізму лежить в основі принципів діяльності Міжнародного валютного фонду, Світового банку та Всесвітньої торгової організації.

Поиск по сайту: